«Видатні українці Канівщини –

ювіляри 2021 року»

Ювіляри січня

/Files/images/мок.jpg

Олександр Миколайович Мокровольський – український поет, перекладач, журналіст, член Національної спілки письменників України.

Народився 2 січня 1946 року в селі Черниші Канівського району Черкаської області. У 1968 році закінчив Черкаський педагогічний інститут, факультет англійської мови. З 1968 – 1971 – інженер – перекладач на Черкаському хімкомбінаті. З 1971–82 працював у Київських видавництвах «Веселка», «Дніпро». З 1993 – редактор відділу західноевропейської періодики, газета «Україна. Європа. Світ". Читав курс лекцій наукового перекладу в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (2002–13).

Поезія покликала ще в студентські літа, коли вчився в Черкаському педінституті, друкувався в «Молодіжці» Черкащини і представляв літературну студію імені Василя Симоненка в республіканському альманасі «Вітрила – 69». Маючи незвичайний природний дар до вивчення іноземних мов, Олександр вільно володіє англійською, німецькою, французькою, іспанською мовами. Це створило передумови до глибинних знань світової літератури. То ж зрозуміле захоплення Мокровольського перекладами визначних європейських поетів.

Водночас земляк радував нас і власними творами. А в 1983 році вийшов на поетичну орбіту з першою збірочкою віршів «Глибокий лет». Твори Мокровольського вирізняє врівноваженість думки, заглибленість у стихію слова і мови.

Уже перша строфа поезії, з якої добута назва збірки, – то свідчення глибокого розуміння поетом завдань митця слова:

Дай творчому чуттю глибокий лет –

у барвах, звуках, в мармурі, у слові,

у все проникненні, у все любові,

в куванні крил із будь-яких тенет…

Дмитро Павличко сказав про творчий доробок О. Мокровольського: «Перед нами поліглот і митець, який оригінальною поезією відкриває ще одну грань свого таланту».

Його друга книжка «Явір і пальма» ввібрала в себе власні вірші й переклади. В оригінальних віршах автор віддається спогадам , славить творчу працю народу. Багато його рядків про природу, її велич.

Як редактор, упорядник і перекладач брав участь у виданнях збірок світової поезії для дітей "Співець" (1972), "Світанок" (1978), "Передчуття" (1979), "Поклик" (1984), "Заграва" (1989), збірка німецької поезії "Зелений Гарц" (1985).

В перекладі Олександра Миколайовича Мокровольського вийшли:

з англійської мови – поеми "Джон Джей Скупій та скрипаль Ден" Дж. Чіарді (1973), "У метелика – бал" В. Роско (1988, 1990), збірка "Небилиці" Е. Ліра (1980, 1989), повість "Гобіт" Дж. P. P. Толкіна (1985), збірки "Поезії" П. Б. Шеллі (1987), "Поезії" В. Б. Єйтса (1990, у співавт.), роман "Аукціоніст" Дж. Семсон (1986), "Жінка в білому" В. В. Коллінза (1989), повість "Небезпечні мандри" Р. Адамса (1990);

з іспанської – повість "В пошуках чорної чайки" Д. Алонсо (1976), роман "Сліпучо голубе небо" A. Троссо (1979);

з німецької – роман "Семестр змарнованого часу" Ю. Брезана (1979).

Переклав також окремі твори В. Шекспіра, Ф. Кеведо-і- Вільєгаса, П. Кальдерона де ла Барки, В. Гюго, Л. Аріосто, Т. Тассо, С. Квазімодо, Дж. Леопарді, С. Плат та ін.

У рамках проекту «Майстри сучасного перекладу» учні Канівської спеціалізованої школи № 6 з поглибленим вивченням іноземних мов мали зустріч з українським перекладачем сучасності, Олександром Мокровольським.

/Files/images/мра.png

В ході бесіди із талановитим земляком діти отримали море позитиву. Зустріч видалася надзвичайно цікавою і продуктивною. Школярі із захватом слухали уривки його творів, розпитували О. Мокровольського про нові книги. До речі, впродовж усього уроку учні спілкувалися виключно англійською мовою.

Перекладач і письменник не забуває про Малу Батьківщину. Так, його власні малюнки дуже красиво описують природу рідного села.

/Files/images/prezentatsya/рис.jpg

Нова книга «Коло ідей» Олександра Мокровольського – це результат напрацювань з 1988 до 2016 року. Збірник відкривається спробою осмислення топонімії рідної автору Канівщини за допомогою міфологічного ключа. Потім ідуть складніші речі, зокрема, автор досліджує писання і читання писанок різних регіонів України. Він вважає, що писанки – це зашифровані тексти і треба тільки розгадати шифр, щоб їх прочитати. Аби вивершити книжку релаксацією О. Мокровольський пропонує власні «малюнки душі» – це малювання із заплющеними очима. Техніку автор відпрацював сам, і вона досить проста: потрібно заплющити очі, наносити олівцем, фломастером, маркером світлі плями і тіні, які бачиш у «голові».

/Files/images/prezentatsya/мок.png

У вірші «Прямота» є такі рядки:

І я глибин співучих посланець,

що кореня і чисту ніжну мову

несу до неба струнко, напрямець…

Самі повнозерні, світлі та ніжні слова, що утверджують на землі мир і добро, й виходять з-під пера О. Мокровольського – талановитого поета і перекладача світової поезії та прози.

Олександр Миколайович Мокровольський нагороджений Бронзовою медаллю ВДНГ за підготовку видання "Болгарські народні казки" (1979). У 1999 році отримав літературну премію імені Максима Рильського.

Література про О. М. Мокровольського

Ткаченко, В. І. Мокровольський Олександр Миколайович //Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2019.

Поліщук, В. Мокровольський Олександр Миколайович[Текст] /В.Т. Поліщук, М.П. Поліщук //Література рідного краю. – Черкаси: Ю.Чабаненко, 2013. – С. 420.

Сорокопуд, І. Поліглот і митець [Текст] / Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.31-32.

Інтернет-ресурси

uk.wikipedia.org› wiki › Мокровольський_Олександ.

Збірник досліджень «Коло ідей» презентували в обласній ...lib.if.ua › news

/Files/images/prezentatsya/ара.png

Костянти́н Іва́нович Араба́жин – прозаїк, літературознавець, журналіст, письменник, перекладач.

Народився 14 січня 1866 року в м. Каневі. Походив з дворян Полтавської губернії і по материнській лінії доводився двоюрідним братом Андрія Білого – відомого письменника Срібного століття російської культури. Закінчив 1-у київську гімназію в 1883 році, а в 1890 – історико-філологічний факультет Київського університету, в якому був і залишений професорським стипендіатом на кафедрі слов'янознавства.

Українською мовою писав вірші революційного змісту (неопубліковані), видав водевіль «Поперед спитайся, а тоді й лайся» (Київ, 1885), а також низку газетних дописів. Переклав українською мовою оповідання Г. де Мопассана, Л. Толстого, Г. Мачтета (надруковані у львівській «Зорі» 1889 року). У вісімдесяті роки брав участь у визвольній боротьбі, нелеґально перевозив з Галичини до Росії заборонену літературу. Перебував у дружніх взаєминах з І. Франком, М. Павликом, Лесею Українкою, М. Драгомановим.

Кандидатське дослідження Арабажина «Казимир Бродзинский и его литературная деятельность» (Київ, 1891) було відзначено премією ім. М. І. Пирогова (Київський університет) та почесним відгуком Академії наук. У 1891 році переїхав до Петербурга, де викладав в Пажеському корпусі, Павлівського військового училища, на Імператорських драматичних курсах. Редагував газету «Северный курьер» (1899–1900), залучив І. Франка до співробітництва в ній.

Для Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона написав ґрунтовну розвідку «Галицько-руський суспільний рух», а також декілька інших статей (зокрема, про І. Богдановича);

для «Ілюстрованої всесвітньої історії літератури І. Шерра» (т. 2, 1898) – розділ «Слов'янські землі», а для «Історії російської літератури» (т. 2, 1908) – «Історичні пісні та думи».

Автор статей про Т. Шевченка – «Український Прометей» (1911), «Т. Г. Шевченко і панславізм (до питання про Кирило-Мефодіївське товариство)» (1914), «Шевченко і месіанізм» (1914).

Також опублікував праці про М. Гоголя, М. Лермонтова, Л. Толстого, М. Горького та інших російських письменників. Крім зазначених вище російських та українських періодичних видань, друкувався у журналах «Новая жизнь», «Всемирный вестник», «Театр и искусство», «Вестник императорских театров», газетах «Діло», «Биржевые ведомости» та ін.

/Files/images/prezentatsya/ст.png

Викладачі і студенти РУК. В центрі – професор К. І. Арабажин.

З 1913 року Костянтин Іванович жив у Гельсінкі, куди був запрошений в якості ординарного професора на кафедру російської літератури. Історичні катаклізми, які потрясли весь простір Російської імперії, змусили виїхати з Фінляндії і оселитися в Ризі. На початку вересня 1920 року в Ригу прибув, як повідомляла газета «Сегодня», «відомий вчений і політичний діяч, професор Костянтин Іванович Арабажин, один з кращих знавців російської літератури». У неділю 12 вересня в приміщенні «Вулик» відбулася його лекція під назвою «Трагедія вишневого саду». Незабаром професор був запрошений в Латвійський університет для читання лекцій з історії російської літератури. Співпрацював з газетою «Сегодня», викладав російську мову та літературу в ризьких приватних гімназіях Але головною його справою стало створення Російських університетських курсів.

Помер 13 липня 1929 року у м. Рига.

/Files/images/prezentatsya/пам.jpg

Могила К. И. Арабажина на Покровском кладбище.

Література про К. І. Арабажина

Погребенник, Ф. П. Арабажин Костянтин Іванович [Текст] // Українська літературна енциклопедія. – К.: Гол. редакція УРЕ, 1988. – Т. 1. – С. 79.

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах [Текст] / за ред. М. Бажана. – К.: Гол. редакція УРЕ, 1977 – 1985. – Т. 1. – С. 226.

Сорокопуд, І. Гордість і слава міста [Текст]: [К. І. Арабажин] /Іван Сорокопуд // Канів крізь віки. – Канів, 2002. – С. 37.

Сорокопуд, І. Музою Шевченка натхненний [Текст]: [Костянтин Іванович Арабажин] / Іван Сорокопуд //Струмки могутньоі ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 9.

Конечный, А. Арабажин Константин Иванович [Текст] /А. М. Конечный //Русские писатели 1800 – 1917. – Москва: Наука, 1990. – Т. 1. – С. 100.

Інтернет – ресурси

uk.wikipedia.org › wiki › Арабажин_Костянтин_Іван... www.wikiznanie.ru › index.php

/Files/images/prezentatsya/буз.jpg

Олександр Григорович Бузницький народився 16 січня 1911 року в м. Канів Черкаської області в робітничій родині. З тринадцятирічного віку ходив погоничем коло плуга, був пастухом корів у заможних селян. Шістнадцятирічним юнаком поїхав навчатися на прокатне відділення в школі фабрично-заводського навчання, яке закінчив у 1930 році. З 1930 по 1932 рік працював вальцювальником, з 1932 по 1933 рік – завідувачем відділу охорони праці металургійного заводу Дніпропетровської області. З 1933 по 1941 рік – на господарській роботі: завідувач господарства машинно-тракторної станції (МТС), керуючий відділення радгоспу Київської області. У 1940 році був направлений на роботу до міста Тернополя, де працював заступником керуючого обласної контори «Заготскот».

З 1941 по 1948 рік – у Червоній армії, учасник німецько-радянської війни. З жовтня 1942 року служив начальником відділення речового постачання 355-го батальйону аеродромного обслуговування 30-го району авіаційного базування, з листопада 1944 року – начальником польового військово-господарського складу 30-го району авіаційного базування 2-ї Повітряної армії Південно – Західного, Воронезького, 3-го і 1-го Українського фронтів. Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної зірки, медалями.

Із 1952 року – голова колгоспу ім. Жданова в Миронівському районі Київської області. Очолюване ним господарство постійно було серед кращих господарств України. Під керівництвом Бузницького було побудовано два житлові 4-х поверхові будинки, лікарню, приміщення школи № 1, пансіонат водолікарні, миронівські ставки. У 1971 році в Миронівці відкрився новозбудований Палац культури. Олександр Бузницький запропонував створити самодіяльний колектив «Чорнобривець».

/Files/images/prezentatsya/сез.jpg

Делегат ІІІ Всесоюзного з'їзду колгоспників, член Союзної Ради колгоспів, Голова Української Республіканської Ради колгоспів.

Звання Героя Соціалістичної Праці О. Г. Бузницькому присвоєно в 1958 році. Нагороджений п'ятьма орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора.

Рішенням Миронівської міської ради нашому земляку, уродженцю Канева, Герою Соціалістичної Праці Олександру Григоровичу Бузницькому з нагоди 100-річчя з дня його народження було посмертно присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миронівка".

Помер у 1974 році.

Література про О. Г. Бузницького

Сорокопуд, І. Гордість і слава міста [Текст] / Іван Сорокопуд // Канів крізь віки. – Канів: Родень, 2002. – С. 39.

Сорокопуд, І. Літопис сина землі [Текст] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 11.

Добрий слід на землі [Текст]: [О.Г. Бузницький – новатор сільськогосподарського виробництва] //Дніпрова зірка. – 2011. – 28 січня. – С. 3.

Сорокопуд, І. Трудом звеличений [Текст]: [наш славний земляк О. Г. Бузницький, організатор колгоспного виробництва] / Іван Сорокопуд. – Дніпрова зірка. – 1981. – 27 січня.

Інтернет – ресурси

uk.wikipedia.org › wiki › Бузницький_Олександр_Гр...

www.dniprowazirka.com.ua › page

/Files/images/9b9eea3b8640abc050e18c85119d48bc.jpg

Василь Панасович Береза народився 21 січня 1936 року в м. Канів Черкаської області. Навчався в Канівській середній школі ім. Т. Г. Шевченка. Був членом учкому школи, редактором загальношкільної газети «Вперед».

Ще з шкільних років писав вірші:

З того далека й тягнуся до книжки,

ніби ручай до Дніпра, до ріки,

людям дарую я серце і розум

вчора, сьогодні, на довгі віки.

Закінчивши сім класів міської середньої школи №1, вступив до Київського річкового технікуму, але навчатись не довелося, бо призвали в армію. Після демобілізації з 1958р. навчався на філологічному факультеті Київського університету. В студентські роки влітку працював старшим піонервожатим у піонерському таборі «Коктебель», екскурсоводом у музеї Т. Г. Шевченка, перекладачем із туристськими групами поляків. Після закінчення університету працював учителем української мови та літератури на Черкащині.

«За фахом учитель – філолог, він все своє життя віддав улюбленій справі – прилучення молоді до вітчизняної і світової скарбниць культури, історії краю…» – так писав про нього соратник по перу , педагог, поет Ф. М. Руденко.

У 1965-му, будучи директором Бібліотеки-музею А. П. Гайдара, що будувалася, доклав багато енергії та винахідливості для створення бібліотеки й експозиції музею. З 1967 року В. Береза беззмінно керуючи цим закладом культури, невтомно трудився над розвитком тимурівського руху в країні і за її межами (Болгарії, НДР і Польщі).

Бібліотека- музей була для Василя Панасовича другою домівкою. На роботу він приходив першим і йшов із роботи останнім.

Завжди перебуваючи у вирі громадського життя, Василь Панасович з 1966 року очолював правління Канівської районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, входив до правління обласної організації цього товариства. Його перу належить ряд путівників по бібліотеці – музею.

Його творчий ентузіазм, напружену копітку дослідницьку роботу в 1980 році було відзначено Республіканською комсомольською премією імені М. Островського.

Береза В. П. був удостоєний звання заслуженого працівника культури України (1972), нагороджений орденом «Знак Пошани» (1981), ювілейною медаллю «За доблесну працю», численними почесними грамотами.

Береза В.П. – талановитий поет, член літературної студії «Зорянка» з самого початку її заснування у 1967 році, співавтор колективних поетичних збірок: «Біль і радість» (1996), «Зорянка» Кобзареві» (1999), «Зоряні світанки» (2008), «Канівщина наш зоряно-медовий край» (2011), «Зоресад» (2012), «Зоряними шляхами Тараса» (2014).

За свою літературну діяльність, допомогу в створенні музею О. Кобця у канівській гімназії ім. І. Франка Василь Береза отримав звання лауреата Канівської літературної премії ім. Олекси Кобця (1998).

Досконало володіючи польською мовою, В.П. Береза деякий час викладав її в Канівській гімназії ім. І. Я. Франка. Його переклади творів польських авторів надруковано в збірці учителів і учнів гімназії ім. Івана Франка «Первоцвіт» (1996). Як очільник Товариства поляків «Ляторосль» став ініціатором багатьох культурологічних акцій, найвагомішим досягненням було створення в 1970-х роках музею відомого польського громадського діяча Людвіка Варинського в с. Мартинівка, де в 1856 році народився видатний поляк. Упродовж багатьох років Василь Панасович популяризував культурну спадщину польського народу.

В 2011 році за дорученням консула Республіки Польща в Києві Дороти Дмуховської Василю Панасовичу було вручено першу в місті «Карту поляка».

В 2012 році він отримав почесне звання «Заслужений для Польської культури».

В останні роки свого життя Василь Береза впорядковував архів, писав спогади.

Помер 17 липня 2013 року після тривалої хвороби. Похований у місті Каневі, яке він оспівував у своїй поезії, досліджував його історію і плекав майбутнє.

Твори

Василь Береза [Текст]: [поезії] // Музи серця.– Канів: Родень, 2015. – С. 106 – 113. – Зміст: «Канівський музей ветеранів», «Канівському хору ветеранів», «Весняне», «Весняний день», «Пісенька юного футболіста», «День туризму», «Поет Василь Береза»

Василь Панасович Береза [Текст] //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45- річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.111 – 120. – Зміст: «Важка велика перемога», «Моя Україна», «Новому директорові», «Сповідь афганця», «Канівському хору ветеранів», «…Серце так тріпоче…», «Нашій Наташі», «Колискова для Олексійка», «…Спека і спрага…».

Василь Береза [Текст] // Канівщина – наш зоряно-медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С. 67 – 76. – Зміст: «Легенда про Канів», «Екскурсія», «Сіяч», «Осінній мотив», «Падають сніжинки», «Іменинниці», «Рідна мова», «Бджоли і бджолярі»

Василь Береза [Текст] //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 40-річчя. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С. 60 – 67. – Зміст: «Сестрі», «Усмішка командира», «Смерть», «Чорнобильський вітер», «Козацьке», «Герою України».

Библиотека-музей А. П. Гайдара [Текст] /В. П. Береза, Т. Е. Котенок. – Днепропетровск: Промінь, 1986. – 126с.

В гости к Гайдару [Текст] /В. П. Береза. – К.: Молодь, 1984. – 119с.

Література про В. П. Березу

Юрченко, І. Життя віддане людям [Текст] : [до 80 – річчя з дня народження В.П. Берези] / Юрченко Ірина // Черкащини славетні імена. – Канів: Родень, 2016. – С. 98 – 101.

Діячі культури і мистецтв Черкащини – лауреати премій і почесних звань [Текст]: [В. П. Береза]. – Черкаси, 2003. – С. 5.

Сорокопуд, І. Славлячи червоного вершника [Текст] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 9 – 10.

Екс-голова Товариства поляків міста Канева «Ляторосль» Василь Береза отримав «Карту поляка» [Текст] //Дніпрова зірка. – 2011. – 7 жовтня.

Береза, В. Дитяча читальня святкує 60 – річчя [Текст] /В. Береза // Дніпрова зірка. – 2008. – 15 лютого. – С. 3.

Зелененко, Л. Найвідомішому нашому тимурівцю – 65 [Текст] : [Василь Панасович Береза] // Дніпрова зірка. – 2001. – 27 січня. – С. 6.

Ювіляри лютого

/Files/images/prezentatsya/180px-Юркевич_Памфил_Данилович.jpg

Памфил Данилович Юркевич народився 28 лютого 1826 року у селі Ліпляве Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області) у родині православного священика. Богословську освіту майбутній вчений здобув у Полтавській Духовній семінарії. Думав про вступ до медико-хірургічної академії. Але за наполяганням батька вступає 1847 року до Київської Духовної академії, блискуче закінчує її 1851 року. Його залишають для наукової діяльності в академії.

З 1851 року він викладає філософію. Наступного року Юркевич отримує ступінь магістра з перейменуванням в бакалавра академії. Ще через рік йому висловлена подяка Святого Синоду «за відмінну наполегливість і надто корисну працю».

В 1854 році Юркевича призначають помічником інспектора академії. На цій посаді він пробув два роки. З 1857 року він обіймає кафедру філософії і водночас читає німецьку мову. На викладацькій роботі кар’єра його вельми стрімка.

1858 року він екстраординарний професор, а з 1861 – професор Київської Духовної академії.

Київський період у діяльності Юркевича був найпродуктивніший. Тут він написав більшість своїх філософських праць. Серед них: «Идея», «Сердце й его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия», «Материализм и задачи философии», «Из науки о человеческом духе», «По поводу статей богословского содержания, помещенных в «Философском Лексиконе»", «Мир с ближними, как условие христианского общежития». Всі ці праці були написані вченим за три роки (1859 – 1861).

1861 року в Московському університеті було знову відкрито кафедру філософії. Саме туди й запросили Юркевича, чи як висловився Василь Ключевський – «перетягнули». У Москві Юркевич читає історію філософії, логіку, психологію, педагогіку, викладає педагогіку в учительській семінарії військового відомства. Пише наукові праці: «Язык физиологов и психологов», «Разум по учению Платона и опыт по изучению Канта», «Игра подспудных сил». З галузі педагогіки Юркевич написав «Чтение о воспитании», «Курс общей педагогики». В рукопису залишалася «Метафізика», доля якої невідома. У 1869 році Юркевича призначають деканом історико-філологічного факультету. На цій посаді він пробув до кінця свого життя.

Про особисте життя Памфіла Юркевича, на жаль, мало відомостей. Одружився Юркевич ще в Києві 1856 року. 1873 року, після довгої хвороби, його дружина померла в Криму. Смерть дружини сильно вплинула на вченого. Він тяжко захворів і більше не поправився.

Помер 16 жовтня 1874 року. Похований на цвинтарі Данилового монастиря в Москві. В некролозі видатний російський філософ Володимир Соловйов, його учень, писав: «Якщо висотою і свободою думки, внутрішнім тоном міркувань, а не числом і обсягом написаних книг визначається значимість справжніх мислителів, то незаперечне почесне місце серед них має належати покійному московському професору Памфілу Даниловичу Юркевичу.

/Files/images/prezentatsya/завантаження (1).jpg Філософію Юркевича визначають як конкретний ідеалізм або «філософію серця». Однією з найяскравіших праць Памфіла Юркевича вважається його філософсько-богословська праця «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого». Він розвиває вчення про людину як вільну, індивідуальну, конкретну й відповідальну істоту. Людина є центральною темою його філософії, а серце в його вченні – охоронитель і рушій фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя, багатогранних почувань, зворушень, пристрастей, центр її морального життя.

/Files/images/img23.jpg

Цікаво зауважити, що Юркевич сам «реаліст» в повному філософському значенні цього терміну і «емпірист» також в глибокому розумінні цього слова – виступав проти «сучасного (для того часу) філософського реалізму» і тієї «філософії досліду», яку проголосив тоді матеріалізм. Він добре розумів філософську ціну матеріалізму, але не менш охоче визнавав те позитивне, що матеріалістичний настрій його часу міг внести в науку, природознавство і філософію.

Залишив Юркевич по собі праць небагато. Сьогодні можна було б посилатися на багатьох філософів у їхній оцінці наукового доробку вченого. Спільне їхнє твердження – це була людина надзвичайного обдаровання. У своїх філософських творах Юркевич мислитель витонченої інтелектуальної культури, людина, переконана у все переборній силі людського розуму і сповнена віри у блискуче майбутнє науки і просвіти. У творах богословських він демонструє усвідомлення обмеженості розуму поряд з великою таємницею богопізнання. Юркевич – це глибокий християнський антрополог і людина, котра впродовж цілого життя прагнула здійснення ідеї, яку заклала у підвалини свого етичного вчення, ідеї миру з ближніми як умови християнського співжиття.

Твори

/Files/images/images (1).jpg


Юркевич, П. Історія філософії права; Філософія права; Філософський щоденник [Текст] / Памфіл Юркевич. – К.: Український Світ, 2000. – 756с.

Юркевич, П. Вибране [Текст] / Памфіл Юркевич. – К.: Абрис, 1993. – 416с.

/Files/images/prezentatsya/img343_64.jpg

Про Памфіла Юркевича

/Files/images/prezentatsya/юр.jpg

Ткачук, М. Юркевич Памфіл Данилович (1826 – 1874) [Текст] / М. Ткачук // Філософська думка в Україні : бібліограф. словник. – К:, 2002. – С. 230 – 232.

Скороход, А. «Серце та його значення в житті людини»: філософські погляди нашого земляка П. Юркевича [Текст] / Скороход Аліна //Черкащини славетні імена. – Канів: Родень, 2016. – С. 117 – 118.

Ярмусь, С. Памфіл Данилович Юркевич – Християнський філософ [Текст] / Степан Ярмусь // Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – К.: Українські пропілеї, 2003. – С. 728 – 734.

Юрченко, І. Мисленник першорядної сили і проникливості думки…[Текст]: [П. Д. Юркевич] / Ірина Юрченко //Уклін Кобзареві. – Черкаси: управління культури облдержадміністрації, 2010. – С. 60.

Підпала, Н. Згадаймо й пом’янімо [Текст]: [славний рід Юркевичив] / Ніла Підпала // Слово Просвіти. – 2017. – 27 квітня – 3 травня. – С. 12.

Юрас, І. Памфіл Юркевич: подробиці біографії [Текст] /Ірина Юрас. // Філософська думка. – 1999. – №4. – С. 119 – 139.

Стрипко, Т. Нема пророка у своїй вітчизні [Текст]: [Памфіл Юркевич] / Т. Стрипко // Холодний Яр. – 1996. – С. 62 – 63.

Некраша, В. Вшанували земляка: відкриваючи забуті імена [Текст]: [П. Д. Юркевич] / В. Некраша. // Дніпрова зірка. – 1996. – 21 лютого. – С. 4.

Муравицька, М. Педагогична концепція Памфіла Юркевича в контесті філософії серця [Текст] / М. Муравицька //Філософська думка. – 1995. – №11 – 12. – С. 119 – 139.

Інтернет - ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Юркевич_Памфіл_Данилович

litopys.org.ua/chyph/chyph10.htm

kimo.univ.kiev.ua/Phil/32.htm

Ювіляри березня

/Files/images/prezentatsya/ус.png

Іван Степанович Усенко – геолог – петрограф, доктор геолого-мінералогічних наук, професор, член-кореспондент АН УРСР. Народився 27 березня 1906 року в селі Келеберда Канівського району Черкаської області в сім'ї сільського вчителя. У 1926 році закінчив сільськогосподарську професійну школу у м. Золотоноша. Вищу освіту одержав у Київському гірничому інституті, який закінчив у 1932 році. Після закінчення аспірантури при Гірничому інституті працював на науковій роботі в Інституті геологічних наук АН УРСР, а з 1968 р. – в Інституті геохімії і фізики мінералів АН УРСР. Відомий український учений у галузі петрографії магматичних і метаморфічних порід, стратиграфії й тектоніки докембрію,мінералогії породоутворювальних мінералів, доктор геолого – мінералогічних наук (1960), професор, лауреат Державної премії УРСР (1981) і премії ім. В.І. Вернадського (1975), заслужений діяч науки УРСР (1986), член-кореспондент АН УРСР (1967), завідувач відділу петрографії Інституту геологічних наук (1949 – 1968), а від 1968 року Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР. Завідувач кафедри петрографії Київського університету ім. Т.Г. Шевченка (1949 – 1956), голова Української секції регіональної петрографічної ради європейської частини СРСР (1966), делегат ХХІ сесії Міжнародного геологічного конгресу (МГК) (Данія, 1960), ХХІІІ сесії МГК (Чехословаччина, 1968) та ХХІV сесії МГК (Канада, 1972).

Учасник Другої світової війни. Нагороджений багатьма бойовими і трудовими орденами й медалями.

Найбільшу популярність Іван Степанович здобув як дослідник основних і ультраосновних порід раннього докембрію. У книзі “Метабазиты Приднепровья” (1948) він зазначив, що метабазити цього району утворилися внаслідок метаморфізації основних магматичних порід.

У докторській дисертації “Основные и ультраосновные породы Западного Приазовья” (1960) Іван Степанович показав, що ці породи утворюють єдину офіолітову формацію, в якій виділяються дві субформації – габро- базальтова і габро-перидотитова.

І. С. Усенко науково обґрунтував критерії пошуку нікеленосних ультрабазитів Українського щита, пов’язаних з основними породами. І. С. Усенкові належить вагомий внесок у теорію гранітоутворення. І. С. Усенко запропонував гіпотезу походження чарнокітів. За його переконанням, чарнокіти входять до складу вулканогеннотеригенної формації й утворюються за рахунок продуктів дезінтеграції основних ефузивів. Цю гіпотезу, викладену в праці “О генезисе чарнокитов Украинского кристаллического щита” (1956), поділяє переважна більшість учених. І.С. Усенко одним із перших в Україні почав розробляти науковий напрям – петромінералогію. Український щит професор І.С. Усенко розглядав як складчасто-блокову споруду. Сім головних розломів поділяють щит на великі блоки – Житомирський, Білоцерківський, Бердичівський, Побузький, Гайсинський, Первомайський, Придніпровський і Приазовський. Блоки розрізняються рівнем ерозійного зрізу і, відповідно, розвитком гранітоїдів різних структурних поверхів. І.С. Усенко – ініціатор розвитку в Україні нової галузі промисловості – кам’яного лиття. Вироби з кам’яного лиття дуже міцні, стійки до стирання, хімічно інертні, мають високі ізоляційні властивості.

Іван Степанович проводив велику педагогічну діяльність. Тривалий час він очолював кафедру петрографії в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка. Під його керівництвом підготовлено близько 20 кандидатів і докторів наук. Свою наукову діяльність він поєднував з науково-організаційною і громадською роботою.

Був членом редколегій “Геологічного журналу”, “Мінералогічного журналу”.

Серце І. С. Усенка перестало битися 17 листопада 1987 року.

/Files/images/prezentatsya/мин.png

Література про І. С. Усенка

Інтернет – ресурси

https://uk.wikipedia.org › wiki › Усенко_Іван_Степан..

http://dspace.nbuv.gov.ua › 67-Anniversary2

/Files/images/prezentatsya/Гнилосиров_Василь_Степанович_1592_sm.jpg

Гнилосиров Василь Степанович народився 2 квітня 1836 року в Полтаві. Позашлюбна дитина гусарського полковника Антона Григоровича Гавриша та панянки з українського дворянського роду Наталії Яківни Ганджі. Щоб «прикрити гріх», на світанку 10 березня новонародженого замотали в ганчір’я, поклали в дерев’яний ящик, і батько відвіз цю ношу на межу сусідньої Катеринославської губернії, де підкинув у бездітну сім’ю управителя поміщицького маєтку С.А. Гнилосирова. Гнилосирови всиновили хлопчика, дали своє прізвище і стали для нього справжніми батьками. Пізніше в літературній діяльності В. С. Гнилосиров використовував псевдонім Гавриш. Навчався спочатку у приходському, а потім у повітовому училищі. Літературу навчив його любити поет і байкар Левко Іванович Боровиковський. У 1857 р. Гнилосиров вступає до Харківського університету на медичний факультет, а у 1861 році переходить на історико-філологічний факультет, стає учнем Олександра Потебні. Цікавим епізодом, який сформував особистість Гнилосирова-студента, була участь у діяльності Харківської громади, яка започаткувала відкриття недільних шкіл на Україні. У період з 1860 по 1861 роки працює на громадських засадах розпорядником, вчителем і вихователем у недільній школі, входить до складу педагогічної ради, яка координує діяльність всіх недільних шкіл. Одним з головних питань, дебатованих на її засіданнях, було викладання в цих школах українською мовою, нестача підручників, написаних рідною мовою. Надаючи цьому питанню особливої ваги, педагогічна рада приймає рішення звернутися за порадою до Т. Г. Шевченка, що й доручили зробити В. С. Гнилосирову.

Великий Кобзар відгукнувся на прохання громадівців і надіслав харківським недільним школам 3000 екземплярів свого «Букваря». Та незабаром страшна звістка про смерть Шевченка приголомшила харківську молодь, як і всю Україну. Ця трагедія ще більше згуртувала громадівців навколо справи просвітництва.

Василь Степанович вирішує присвятити своє життя поширенню Шевченкового слова.

У 1861 році Василь Степанович Гнилосиров припинив навчання через відсутність надійної матеріальної підтримки. Не закінчивши повного курсу історико-філологічного факультету, він склав іспит на звання вчителя російської словесності і розпочав педагогічну діяльність в Охтирці. У 1861-1863 роках під час літніх канікул разом із своїми однодумцями (П.Куліш, О.О.Потебня, Д. І. Багалій та ін.) здійснював етнографічні експедиції, збираючи пісні, записуючи народні обряди і звичаї. В Інституті рукописів НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються етнографічні матеріали, зібрані майбутнім педагогом, у ході таких експедицій.

У 1864 році Василь Степанович повертається до Харкова, де викладає в училищі й гімназії російську мову до 1869 року. У 1870 році він влаштовується вчителем російської мови у Звенигородське двокласне міське училище.

У 1873 році отримує місце штатного наглядача двокласного міського училища міста Канева. Василь Гнилосиров як громадський діяч і патріот міста, на долю якого випала велика честь опікуватися могилою видатного українського поета, вболівав за розвиток Канева, духовне збагачення його жителів. Саме тому в першу чергу звернувся до теми значення бібліотеки як одного з центрів здобуття освіти і всебічного розвитку людини. У 1889 році в «Киевскій старині» з’явилася його стаття «Десятилетие каневской публичной библиотеки (1878 – 1887 г.)».

У Каневі вчителює 23 роки, викладає російську мову, а з 1884 року – ще історію та географію. Цей період життя і діяльності В. С. Гнилосирова можна з повним правом назвати шевченківським. Він створив «Тарасову світлицю» – перший у світі народний музей поета.

/Files/images/prezentatsya/nfh.jpg

Був ініціатором створення «Книги для відвідувачів», написав рукописну книжку «До історії могили Т. Г. Шевченка».

/Files/images/prezentatsya/ry.jpg

Одним з головних обов’язків, покладених ним на себе, за велінням душі і за дорученням Київської громади було збереження і догляд за могилою поета. Його записки-спогади стали літописом минулого Тарасової гори, а сам він – першим літописцем історії національної Святині.

Нагороджений орденом святого Станіслава ІІІ ступеня (1879), орденом святої Анни ІІІ ступеня (1890), про що засвідчує документ «Формулярный список о службе штатного смотрителя Каневского двуклассного училища Василия Гнилосырова».

В. С. Гнилосиров тихо пішов із життя 3 листопада 1900 року на 65-му році життя і був похований на Канівському цвинтарі, але його могила не збереглася до наших днів. Тільки зі спогадів його учня Якима Самотнього відомо, що «... близькі друзі старогромадівці над його могилою встановили пам'ятник з написом:"Раз добром нагріте серце – Вік не прохолоне».

/Files/images/prezentatsya/uyb.jpg

Про творчість В. С. Гнилосирова

Василь Степанович Гнилосиров – цікава всебічно обдарована особистість, але його постать залишилася в затінку історії. Вивчення його літературної та педагогічної спадщини розпочалося на початку другого десятиріччя ХХІ ст., особливо у зв’язку з його 180-річчям із дня народження. Ще в 1888p., відповідаючи на докірливе звинувачення давнього друга О. О. Потебні за те, що занедбав свій літературний талант, В. С. Гнилосиров висловив жаль, що так склалося його життя, що він не встиг нічого написати, бо «заїдала праця за шматок хліба». Літературна спадщина просвітника невелика. Деякі публікації у журналах, окремими виданнями виходили поема «Закохана» (1893), казка «Царівна-русалка» (1895), а в 1897 році – збірка оповідань. У 80-ті роки створив рукописну книжку «До історії могили Т.Г.Шевченка». Скорочений її варіант підготував для журналу «Киевская старина», але цензура заборонила друкувати матеріали. Тільки через два роки після його смерті в цьому журналі з'явилася невеличка замітка про історію могили Тараса Шевченка. А от його щоденник – то джерело надзвичайно цікавої інформації, прискіпливих спостережень, справжнісіньке дзеркало епохи: 12 великих зошитів, списаних чудовою мовою, дотепно, хоча і дрібним та нерозбірливим почерком. Його розшифрування й видання допомогло б більш широко і правдиво простежити розвиток національного руху в Україні.

Література про В. С. Гнилосирова, що є в бібліотеці

Усенко П. Г. Гнилосиров Василь Степанович [Текст] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. – К. : Наукова думка, 2004. – Т. 2 . – С. 129. – 518 с.

Авраменко, В. Публіцистична діяльність Василя Гнилосирова на тлі суспільно-політичного процесу кінця ХІХ століття [Текст] / Валентина Авраменко //Черкащини славетні імена. – Канів: Родень, 2016. – С.7–13.

Паламарчук, І. Роль В. Гнилосирова в організації та діяльності недільних шкіл [Текст] /Ірина Паламарчук // Черкащини славетні імена. – Канів: Родень, 2016. – С. 33 –38.

Брижицька, С. Подія на Чернечій і долі людей [Текст] [В. С. Гнилосиров] / Світлана Брижицька. – Черкаси, 2013. – С.6 – 7.

Танана, Р. В. З історії Тарасової світлиці [Текст] / Р. В. Танана //Тарасова світлиця. – Черкаси: Вертикаль, 2011. – С. 5 – 8.

Сорокопуд, І. Гнилосиров Василь Степанович [Текст] /Іван Сорокопуд //Канів крізь віки. – Канів: Родень, 2002. – С. 43.

Тарахан-Береза, З. П. «Літописець і хранитель Шевченкової могили" [Текст] / З. П.Тарахан-Береза // "Святиня". – К., 1998. – С. 544.

Танана, Р. Талановитий педагог і хранитель [Текст]: [до 160-річчя з дня народження В. С. Гнилосирова] / Раїса Танана // Дніпрова зірка. – 1995. – 8 березня.

Зінчук, Л.Д. Покликання [Текст] //Збірник "В сім”ї вольній, новій". Вип. 3. – Київ, 1986. – С. 189.

Вірші та біографічна довідка про Гнилосирова В.С. [Текст] // «Поети пошевченківського часу». – К., 1961.

Інтернет-ресурси

uk.wikipedia.org/wiki/

www.academia.edu/21626979/%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0

/Files/images/чер.png

Надія Чорноморець – талановита українська поетеса.

Народилася 8 квітня 1951 року в славному містечку Каневі, що розкинулося, мов ластів’ячі гніздечка, по горбах та смужечками хатинок вздовж них, там, „де лани широкополі, і Дніпро, і кручі”... Закінчила Канівську середню школу №1 ім. Т. Г. Шевченка. З дитинства захоплювалася творчістю великого Кобзаря і саме вона надихнула Надію на ніжні і ліричні рядки. За професією Надія – фізик. Працює в Інституті фізики НАН України. Але за покликанням вона – лірик. Авторка 3-х поетичних збірок: «Перевесла», «Валторнові колисанки», «Рум`яновида осінь».

Працює у жанрі сонета.

Надія Чорноморець – член Спілки письменників України, володарка багатьох літературних премій. Зокрема, в грудні 2017 року Надія отримала престижну премію поетичного вернісажу “Троянди і виноград”. Із 400 претендентів члени журі відібрали 16 достойників, серед яких Надія Чорноморець.

Про творчість Надії Чорноморець

/Files/images/prezentatsya/на.jpg

Характерним для поезії Надії Чорноморець є ліричне сприйняття світу, що виливається у витончені образи. Сьогодні вона вже знана українська сонетярка.

Тематика сонетів різнобарвна:

Етюди про Канівські гори, про Верховину і Полісся.

Замальовки про місця, в яких побувала – «Доріг лабіринти».

Про друзів, про себе, про світ навколо – «Себе знайти у лабіринті ранку», «Ще день один злетів».

Трохи про дітей і онуків – «Вічні голоси дітей».

Картинки про дощі і сонце – «Вже осінь виплакала сліз».

Переклади з французької сонетів Поля Валері, Поля Верлена, Сюллі-Прюдома, Шарля Бодлера.

Читаючи її сонети, ви поринаєте у світ прекрасної поезії, такої щемливо української, що подих перехоплює. А як розкішно виписана українська природа – “вже осінь виплакала сліз”, “дрімає плесо в синьому тумані”, “висять дощі, порозпускали коси”.

У сонетах Надії вмістилися і філософські роздуми про життя: “Скажи, порадь, це рішення складне”, “О Господи, мені дай трохи сил”, “Адаме, слухай”.

Прекрасний світ дитинства, де є чарівна скринька, де козаки на корабликах пливуть, де тихий ангел літає по хаті.

А ще чудові замальовки подорожніх вражень в циклі “Такий близький, такий далекий світ”. Тут – і зачароване Полісся, і українська Венеція, і звитяжний Кам’янець, і архетипний Львів. Тут Констанц, Майнау, Нью-Йорк, Цюрих і весь неосяжний світ.

Розмаїття слів, розмаїття почуттів – любов до рідного краю в циклі “Канів”, до дітей і онуків – “Хто в домі головний”, чари кохання, небайдужість до життя, повага до друзів - все це є в сонетах Надії Чорноморець.

А ще мова. Надія вміло користується невичерпними скарбами української мови. Сміливо вводить у свої сонети забуті староукраїнські слова. Ніби витягла з бабусиної скрині коштовний стрій, стряхнула пил, рядком поклала намисто, віночок, стрічки, гарні черевички – і вже заграло, заспівало: зранку ковтнути кави звичну філіжанку, …піднятись над життям буденним, …затамувати упокірний крок. Бо щось ятрить душу… в розбурювану мить… і квилить стриножене буття, …і бентежно захід ватрами яріє, і не допомагає щемливий оберіг.

Змалювати феєричний світ науки в поезії – то не проста, а, може, й неможлива справа. Хіба ж можна поєднати “сухі” наукові терміни з високою поетикою?! Виявляється – це прекрасно поєднується у циклі “Палац за муром зрине ненароком”.

/Files/images/prezentatsya/ва.jpg/Files/images/prezentatsya/рну.png

/Files/images/prezentatsya/перн.jpg

Твори

Чорноморець, Н. Перевесла [Текст] : вірші / Н. Ф. Чорноморець. - К. : ХХІ вік, 2006. – 128 с.

Чорноморець, Н. Валторнові колисанки [Текст] : [зб. поезій] / Надія Чорноморець. – К. : Федоров О. М., 2011. – 199 с.

Чорноморець, Н. Рум'яновида осінь [Текст] : [поезії] / Надія Чорноморець. – К. : Ніжин, 2012. – 168 с.

Чорноморець, Н. А фізиці – буяти між наук! Портрети учених Інституту фізики НАН України [Текст] : [збірник] /Надія Чорноморець. – К. : Наукова столиця, 2018.– 79с.

Чорноморець, Н. Поема про Оноре та Евеліну [Текст] : [в 14-ти сонетах] / Надія Чорноморець. – Житомир : О. О. Євенок , 2018. – 31с.

Чорноморець, Н. Суголосся [Текст] : [сонети] : пер. з фр. / Надія Чорноморець. – Київ : Компринт, 2018. – 83 с.

Інтернет-ресурси

http://shevchenko-museum.com.ua › blog › view › blog

kaniv.net logohttps://www.kaniv.net › news

http://www.avtura.com.ua › writer

/Files/images/prezentatsya/cf.png

Савранський Леонід Пилипович – артист опери (ліріко-драматчний баритон), оперети, концертний співак та вокальний педагог. Народний артист РРФСР ( (1934р.).

Народився 16 (28 квітня) 1876 року в Таганчі Канівського повіту Київської губернії (нині Канівського району Черкаської області) в родині землеміра. З восьми років жив у Києві. У 1894 –1899 роках отримав освіту в Київському університеті (факультет природознавства) і до 1902 року працював бухгалтером у Державному банку. Будучи студентом, співав у хорі. У 1900–1903 роках навчався співу в Київському музичному училищі. Дебютував на оперній сцені в Києві в 1902 році в партіях Євгенія Онєгіна (одноіменної опери П. Чайковського) і Януша («Галька» С. Монюшка). У 1903–1908 роках співав в оперних театрах Білостока, Іркутська, Житомира, Кишинева, Києва, Одеси (італійська опера, 1906), Петербурга (1907, разом з М. Баттістіні, Т. Руффо, Л. Кавальєрі), Харкова, Казані (1909), Ростова-на-Дону, Катеринослава, Риги, Гельсінгфорса (нині Гельсінкі). У 1907 році дебютував в партії Демона (одноіменної опери А. Рубінштейна) на сцені петербурзького Маріїнського театру (у трупу не був прийнятий). У 1908–1912 роках співав на сцені петербурзького Народного будинку. У 1912–1946 роках (з перервою в кілька років: у 1919 році був переведений в трупу Петроградського Маріїнського театру) соліст московського Большого театру (дебютував в партії Валентина – «Фауст» Ш. Гуно). Часто гастролював: у Кисловодську (1909), Рибінську, Харкові (1916), Нижньому Новгороді і в інших містах. У 1946 році викладав спів у Військовій академії імені М. В. Фрунзе, у 1948–1954 роках – у Московській консерваторії (з 1952 року професор), пізніше працював з молодими співаками в художній самодіяльності.

Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (1937, 1951).

Помер 11 вересня 1966 року в Москві.

Творчість

/Files/images/prezentatsya/pv_936277.jpg

Леонід Савранський володів рівним, звучним, виразним голосом красивого «яскравого металевого» тембру, з легкістю долав теситурні труднощі. Виконання відрізнялося емоційною експресією, яка виявлялася також і в пластичному малюнку образу. За словами самого артиста, володіння пластикою йому дала робота в опереті. Спочатку виступав у ліричних, потім переважно в драматичних партіях, в яких найбільш повно розкрилося його дарування актора і співака. Репертуар налічував 90 партій.

Перший виконавець партій:

Корнилія Яковлєва («Степан Разін» П. Тріодіна, 1925); Бориса Годунова (одноіменній опері М. Мусоргського; в Петербурзі – Олексія Олександровича Кареніна («Анна Кареніна» Е. І. Гранеллі, 1912); в московському Большому театрі: Гонца («Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова, 1913); Григорія Грязного («Царська наречена» М. Римського-Корсакова, 1916); Скарпіа («Тоска» Джакомо Пуччіні, 1930).

Найкращі партії:

Григорія Грязного («Царська наречена»М. Римського-Корсакова); Борис Годунов (одноіменна опера М. Мусоргського); Князь Ігор (одноїменна опера О. Бородіна); Кирило Троєкуров («Дубровський» Е. Направника); Мизгирь («Снігуронька» М. Римського-Корсакова); Василь Леонтійович Кочубей («Мазепа» П. Чайковського, з 1917 року); Амонасро («Аїда» Джузеппе Верді); Ріголетто (одноіменна опера Джузеппе Верді); Скарпіа («Тоска» Джакомо Пуччіні).

Другі партії:

Руслан («Руслан і Людмила» М. Глінки); Рангоні («Борис Годунов» М. Мусоргського); Шакловитого («Хованщина» М. Мусоргського); Федір Поярок («Сказання про невидимий град Китеж і діву Февронію» М. Римського-Корсакова, 1926); Князь Єлецький («Пікова дама» П. Чайковського); Граф Томський («Пікова дама» П. Чайковського); Ебн-Хакіа («Іоланта» П. Чайковського); Сін-Сін-Гу/Трактирщик («Син мандарина» Ц. Кюї); Алеко (одноіменна опера С. В. Рахманінова); Йоганн («Оле з Нордланда» М. Іпполітова-Іванова, 1928); Ескамільо («Кармен» Ж. Бізе, 1922);Альберт («Вертер» Ж. Массне); Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні); Жорж Жермон («Травіата» Джузеппе Верді); Яго («Отелло» Джузеппе Верді); Скарпіа («Тоска» Дж. Пуччіні); Тоніо та Сільвіо («Паяци» Р. Леонкавалло); Тельрамунд («Лоенгрін» Р. Вагнера, 1923); Свенгалі («Трільбі» О. Юрасовского).

Про Савранського Л. П.

Сорокопуд, І. Співак і наставник /Іван Сорокопуд //Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С. 44.

Інтернет - ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Савранський_Леонід_Пилипович

https://m.slovari.yandex.ru/article.xml?...Савра...

Ювіляри в травні

/Files/images/prezentatsya/го.jpg

Іван Карпович Голубець – Герой Радянського Союзу, в роки радянсько-німецької війни кермовий сторожового катера «СК-0183» 3-го дивізіону сторожових катерів Чорноморського флоту, старший червонофлотець.

Народився 25 квітня (8 травня) 1916 в селі Ліпляве (нині Канівського району Черкаської області) в родині робітника. Невдовзі його родина переїхала до Таганрога. Українець. Закінчив 7 класів і школу фабрично-заводського учнівства. Працював електромонтером на Азовському металургійному заводі ім. А. А. Алексєєва. Став Ударником праці, за що був нагороджений пам'ятним знаком. У 1937 році Іван Голубець призваний у Військово-Морський флот. У 1939 році він закінчив Балаклавську морську прикордонну школу, служив у 2-му і 1-му Чорноморських загонах прикордонних суден (місто Новоросійськ).

З перших днів Великої Вітчизняної війни Іван брав участь в обороні Севастополя. Катер, на якому він служив, знаходилася в розпорядженні Севастопольського гарнізону. Його основним завданням було несення дозору і охорона виходів з бухти. Червонофлотця Голубця на флоті любили. Він був рульовим, від умінь якого залежало багато, спортсменом і великим веселуном. Катери першими зустрічали суди, які йшли в місто з підкріпленням і боєприпасами. Вони ж супроводжували дітей, жінок і поранених бійців, які покидали місто. До 1942 року місто перебувало в глибокому тилу, але продовжувало героїчно битися.

/Files/images/shevchenkana/под.jpg

25 березня 1942 року по службових справах Івана відправили на берег. Коли моряк опинився на пірсі Стрілецької бухти, то побачив, як в катер "СК-0121" потрапив снаряд. Його осколки, пробили борт, викликали пожежу в моторному відсіку. Частина уламків потрапила в паливну цистерну, і вона спалахнула. Бухта була наповнена судами, поруч знаходилися склади, майстерні та причали, а на сторожовому катері в будь-який момент могли вибухнути глибинні бомби. Важіль, за допомогою якого здійснювався скид смертоносного вантажу, заклинило вибухом. Не роздумуючи, Іван почав скидати з сторожевика небезпечний вантаж вручну. Після того, як всі глибинні 160-кілограмові бомби опинилися у воді, одна за одною за борт полетіли 20 малих бомб. Навіть наказ командира покинути судно не зупинив Голубця. Моряк розумів усю небезпеку, але не припиняв роботу, ні на хвилину, поки не пролунав вибух. Йому не вистачило кількох хвилин, щоб завершити розпочату справу. Він не збирався гинути, це був перший раз, коли удача підвела його. Ціною власного життя герой врятував бойові катери і безліч людських життів. За проявлену мужність і героїзм старшому червонофлотцю було присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

/Files/images/prezentatsya/под.jpg

Жертвуючи своїм життям, він врятував десятки людських життів і бойові катери. Голубця знайшли розпростертим на причалі.

Іван Карпович Голубець був з почестями похований поруч з місцем своєї загибелі в Стрілецькій бухті.

У січні 1946 року над могилою встановили пам'ятник з білого інкерманського каменю.

/Files/images/shevchenkana/пам.jpg

У Таганрозі встановлено його бюст.

/Files/images/prezentatsya/бю.png


За проявлену мужність і героїзм старшому червонофлотцю було присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Одна з вулиць Таганрога з 1948 р носить ім'я І. К. Голубця; одна з вулиць Анапи названа в честь І. К. Голубця.

В 1950 році наказом Міністра оборони СРСР І. К. Голубець навічно зарахований до списків особового складу одного з кораблів Чорноморського флоту.

Ім'я Героя:

на Дошці пам'яті в Музеї Чорноморського флоту в Севастополі; на пам'ятному знаку Героям-землякам в Каневі; у рідному селі Ліплявому також є вулиця імені І. К. Голубця; у 1965 році його ім'ям був названий сторожовий прикордонний корабель Тихоокеанського прикордонного округу (знаходився в строю до 1997 року).

/Files/images/shevchenkana/море.png

Література про І. К. Голубця

Сорокопуд, І. Невмирущий [Текст]: [ І. К. Голубець] / Іван Сорокопуд // У вічній пам’яті Канівщини. – Канів: Родень, 2008. – С. 22.

Борисов, Б. Матрос Іван Голубець [Текст] / Борисов Б. //Севастопольская біль. – Симферополь: Крым, 1965. – С. 23 – 24.

Шевченко, І. Моряк Іван Голубець з Липлявого ціною свого життя врятував багатьох захисників Севастополя. [Текст] / Іван Шевченко // Дніпрова зірка. – 2010. – 26 березня. – С. 6.

Шевченко, І. Забракло кількох секунд... [Текст]: [ про подвиг І. К. Голубця] / Іван Шевченко // Дніпрова зірка. – 1997. – 19 березня.

Інтернет – ресурси

uk.wikipedia.org › wiki › Голубець_Іван_Карп..

ukr.culturell.com › ivan-golubec-biografiya-tvor.

https://today.org.ua › history › 08-travnya-1916-roku-

https://vit-vladimir.ru › ivan-golubec-biografiya-o-zher...

Ювіляри в червні

/Files/images/prezentatsya/274px-Баренбаум,_Иосиф_Евсеевич.png

Йосип Євсейович Баренбаум народився 13 червня 1921 року в м. Каневі. Перед війною вступив до Ленінградського університету. З початком війни пішов добровольцем на фронт. 1942 року, захищаючи від загарбників Ленінград, отримав важке поранення, довгий час лікувався. Після війни закінчив навчання і вступив до аспірантури Ленінградського державного бібліотечного інституту. Антисемітська боротьба з «космополітизмом», розгорнута сталінським керівництвом, не дала змоги вченому захистити дисертацію про французьке книговидавництво під час революції 1848 року. Тільки у 1953 році дисертацію вдалося захистити. У 1951 – 2002 роках Баренбаум працював викладачем Ленінградського державного інституту культури, отримав звання професора (1968), стає академіком Російської академії природознавчих наук (1992). Йосип Євсейович – автор більше 400 наукових робіт з історії книги книжкової справи, з історії читача, книжкових зв’язків. Серед них підручники «Історія книги», «Загальна історія книги» (у співавторстві). Йосип Баренбаум, відомий книгознавець, дав таке визначення книги: «Книга – це твір писемності чи друку, що має будь-яку знакову форму, який можна читати (ідеографічну, алфавітну, нотну, цифрову) і який закріплений на будь-якому матеріалі (камінь, глина, шкіра, папірус, шовк, дошка, папір, синтетичні матеріали), що виконує одночасно ряд функцій (інформаційно-комунікативну, ідеологічну, пізнавальну, естетичну, етичну тощо) та адресований реальному чи абстрактному читачеві». Напрямки наукової діяльності Баренбаума полягали в дослідженні історії книги, демократичної книжкової справи 60-х рр. XIX ст., Французької преси і книги. Особливу увагу приділяв вивченню історії книжкової справи Санкт-Петербурга, розгляду діяльності петербурзьких видавців, книгопродавців, друкарів. З ініціативи Баренбаума почалося комплексне вивчення історії вітчизняного читача. У ряді його робіт було приділено увагу розвитку бібліографознавства як науки, визначено його об'єкт, предмет, методи дослідження. Висунув теоретичні положення, що стосуються предмета, об'єкта, структури книгознавства, його статусу як товариства науки. Сприяв розробці функціонального підходу в книгознавстві, обгрунтував його комплексну природу. У роботах Баренбаума c позицій функціонального підходу розглядається естетична функція книги , її вплив на читача, обумовлене особливостями оформлення внутрішніх і зовнішніх елементів видання, а також характером їх взаємодії.

Особливу увагу приділяв типографічному методу вивчення книги як пам'ятника матеріальної культури і твори поліграфічного мистецтва, що сприяє виявленню особливостей таких формотворчих елементів книги як титульний лист, текст, книжкова смуга, плетіння, обкладинка. Наголошував на необхідності використання шріфтологічного методу при дослідженні інкунабул. Праці Баренбаума видані в Польщі, Німеччині, Франції, Австралії.

/Files/images/prezentatsya/,fh.jpg

Йосип Баренбаум – заслужений діяч науки Росії (1992). Член Міжнародного парламенту Конфедерації лицарів (Сідней, 1988), почесний консультант Міжнародного біографічного центру (Кембридж, 1989), почесний член Секції книги і графіки Будинку вчених РАН.

/Files/images/prezentatsya/dtn.jpg

Ветерани Великої вітчизняної війни в Ленінграді.

Йосип Баренбаум нагороджений орденами Червоної Зірки, вітчизняної війни I ступеня, орденом Пошани (1998), медаллю «За оборону Ленінграда», Міжнародним орденом Білого Хреста. Міжнародним бібліографічним центром США і Великобританії неодноразово удостоювався звання «Людина року».

/Files/images/prezentatsya/,fh.png

Помер вчений 30 грудня 2006 року.

Література

/Files/images/prezentatsya/gtn.png/Files/images/ah.png/Files/images/prezentatsya/lfd.png/Files/images/prezentatsya/bcn.png/Files/images/prezentatsya/ryb.png /Files/images/prezentatsya/cn.png

Баренбаум, Й. История книги : [учеб. для библ. ф-тов ин-тов культуры и пед. вузов] / Иосиф Баренбаум. – М. : Книга, 1984. – 274 с.

Баренбаум, Й. Книжный Петербург – Ленинград / И.Е. Баренбаум, Н. А. Костылева. – Л. : Лениздат, 1986. – 447 с.

Баренбаум, Й. Книжный Петербург. Три века истории. Очерки издательского дела и книжной торговли / Иосиф Баренбаум. – СПб. : Культ.-информ-пресс, 2003.

* * *

Баренбаум Иосиф Евсеевич [Текст] // Книговедение: энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия. – !982. – С. 30.

Килимник, Ю. Канівчанин, який створив «Загальну історію книи» / Юрій Килимник /Прес-Центр. – 2010. – 31 берез. – С. 21.

Гаєр, Н. Йосип Баренбаум - видатний земляк /Н. Гаэр // Дніпрова зірка. – 2011. – 5 червня.

Інтернет-ресурси

https://ru.wikipedia.org › wiki

...https://cyberleninka.ru › article

//www.livelib.ru › author

«Наш герб . Український символ від княжих часів до сьогодення»

(віртуальна презентація книги Володимира Панченка

«Старовинні герби українських міст»)

/Files/images/ст.jpg

У книзі зібрані герби 646 населених пунктів України, які в 18-20 століттях мали міський або містечковий статус.

Герб (від нім. Erbe – спадщина) – усталене символічне зображення, виконане за правилами геральдики, яке є атрибутом певної особи чи громади. До основних елементів герба належать такі його складові, як барви, щит та фігури, які добиралися за традиційними правилами.

Барви

Дозволеними для використання в гербах вважаються лише сім кольорів, що за часів середньовіччя співвідносилися з сімома християнськими чеснотами, а також із сімома небесними світилами. Кожен з кольорів мав своє значення.

/Files/images/prezentatsya/зо.pngЗолото – король металів, символізує велич, багатство, а також чесноти: силу, вірність, чистоту, справедливість, милосердя і упокорювання. Графічно позначається точками, усіяними по полю.

/Files/images/prezentatsya/ср.png Срібло – символізує чистоту, доброту, невинність і правдивість. Графічно зображуються пустим полем.

/Files/images/prezentatsya/чер.png Червінь або Червоний — символізує мужність,сміливість а також кров, пролиту в боротьбі. Графічно позначається вертикальними лініями.

/Files/images/geh.png

Пурпур – сила, могутність, а також благочестя, щедрість. Графічно позначається діагональними лініями зліва направо.

/Files/images/prezentatsya/бл.pngБлакить – символізує віру, духовність, а також великодушність, чесність, або просто небо. Графічно позначається горизонтальними лініями.

/Files/images/prezentatsya/зе.pngЗелень – символізує надію, достаток, а також свободу і радість, але може і просто означати луг трав. Графічно позначається діагональними лініями справа наліво.

/Files/images/prezentatsya/чернь.png Чернь – символ мудрості, пильності, постійності у випробуваннях, а також печалі і трауру, смутку. Графічно позначається перетином горизонтальних і вертикальних ліній.

/Files/images/sc.jpg іспанський – квадратний з півколом унизу;

/Files/images/yjh.pngнорманський – трикутний з вістрям унизу

/Files/images/jd.jpg італійський – овальний;

/Files/images/ahfyw.jpg
французький – прямокутник з найбільшим загостренням в середній нижній частині;

/Files/images/ybv.jpg німецький – фігурний з вістрям унизу.

Почесні геральдичні фігури:

стовп – широка вертикальна лінія; пояс – широка горизонтальна лінія; перев'яз – широка діагональна лінія; облямівка – широка лінія по краях щита; кроква (шеврон) — два перев'язи, з’єднані вгорі; хрест — фігура . утворена перетином двох ліній.

Прості геральдичні фігури:

стовпець – вузька вертикальна лінія; смуга – вузька горизонтальна лінія; гонт – коротка вертикальна лінія; вруб – коротка горизонтальна лінія; монета – коло золотої або срібної барви; куля – коло емалевої барви; ромб – довгастий рівнобічний чотирикутник; сітка – перехрещені діагональні лінії; титло – горизонтальна лінія з трьома фігурними зубцями.

Негеральдичні фігури поділяються на три основні тематичні групи:

до природних відносяться зображення християнських святих і міфологічних божеств людини й частин її тіла, тварин і частин їхнього тіла,рослин, стихій і світил;

до штучних – зображення предметів та речей, виготовлених людиною: знаків влади, зброї, будівель, кораблів, ремісничого та селянського знаряддя, предметів побуту;

до легендарних – фантастичні істоти, зокрема: дракон – символ могутності, а також зла; василіск – символ передбачливості; грифон – символ непереможності; єдинорог – символ вічної чистоти; пегас – символ швидкості й натхнення; кентавр – символ мудрості й обачності;сирена – символ спокуси й мистецтва; сфінкс – символ таємного знання.

Серед легендарних фігур виділяються міфологічні атрибути: жезл Меркурія – символ торгівлі; жезл Ескулапа – символ медицини; золоте руно – символ багатства; ріг достатку – символ родючості землі; терези Теміди – символ моря.

Коротка історія міської геральдики України

Ще з первісних часів родові та племінні громади зазвичай мали свою емблематику, яка відрізняла кожну окрему громаду від інших. Поява перших міських гербів європейського зразка на українських теренах припадає на межу ХІІІ-ХІVст., коли в етнічних межах України почала поширюватись модель центральноєвропейського міського самоврядування, відома, як тевтонське або магдебурзьке право. Кодекси магдебурзького права декларували наявність у кожного міського органу влади своїх атрибутів. Поява перших міських гербів європейського зразка на українських теренах припадає на межу ХІІІ-ХІVст. Запровадження німецького права в містах України історики пов’язують з трьома причинами: 1) занепадом життєвого рівня міст після монголо-татарської навали ХІІІст.; 2) появою в українських містах (переважно в Галичині й на Волині) німецьких міщанських громад; 3) потребою зміцнення оборонної здатності міст перед загрозою кочівницьких нападів. Магдебурзьке право стало основною моделлю громадського устрою українських міст з ХІІІ-ХІVаж до кінця ХVІІІ, а подекуди й до першої половини ХІХ ст. Кодекси магдебурзького права декларували наявність у кожного міського органу влади своїх атрибутів: печатки, корогви, актових книг, на яких мав виступати герб міста.

За характером символіки герби, що надавалися впродовж ХІV-ХVІІІ ст. українським містам, можна умовно поділити на кілька тематичних груп: 1) герби із зображенням архітектурних споруд (замків, веж, мурів, брам, ратуш, храмів тощо); 2) герби з патрональною та релігійною емблематикою (зображення святих, що вважалися покровителями міст, різноманітними церковними символами – хрестом, Оком Провидіння тощо); 3) герби «промовистого» характеру (з емблемами, що відтворювали назви поселень); 4) герби з елементами родової символіки власників чи добродійників міст.

Здобувши перемогу у Визвольній війні 1648-1657 рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького розпочалося створення оригінальної козацької моделі державності, відомої в історії нашого народу як Гетьманщина.

Ті міста, які користувалися магдебурзьким правом і гербами до 1648 р., переважно зберегли свою давню символіку на печатках доби Гетьманщини. Новіші герби , що мали самобутнє, місцеве козацьке походження, малим здебільшого зображення хреста, якоря, серця, зброї, козацьких клейнодів (корогви, булави, пернача, бунчука), небесних світил й символізували головним чином загальні принципи ідеології українського козацтва – боротьбу й готовність віддати життя за віру, волю та батьківщину, вірність козацькому братству й гетьманській владі, військово-лицарське начало в повсякденному житті та побуті.

Після переходу українських земель під владу двох імперій – Російської та Австрійської – становище міської геральдики помітно змінилося. Так, у Російські імперії ще за указом Петра І від 1722 р. було створено Герольдмейстерську контору, на яку покладалися обов’язки створення гербів для дворянських родів, провінцій, міст, армійських полків тощо.

Особливо широкого масштабу розробка проектів гербів для міст набула в період правління Катерини ІІ, насамперед у світлі «Жалуваної грамоти містам» 1783 р., що передбачала обов’язкове використання в діловодстві кожного міста власного герба.

Досить успішною й цікавою спробою реформувати міську геральдику імперії (й Наддніпрянської України в її складі) стали заходи з перегляду правил складання гербів.

Новими правилами передбачалося: вміщення губернської емблеми не у верхній частині (як це робилося з 1778 р.), а у вільному куті щита; використання в гербах лише фігур, передбачених середньовічними канонами геральдики (забороненими, наприклад, було оголошено міфологічні фігури, зображення вогнепальної зброї тощо); декорування герба щитовим оточенням.

Так, баштова корона з п’ятьма зубцями відтепер вінчала герби міст, що мали більше п’ятдесяти тисяч мешканців; з трьома зубцями – всіх інших міст; з двома зубцями – посадів. Крім того, корони над щитами гербів відрізнялися барвою: золота – для губернських міст; срібна – для повітових міст; червона – для позаштатних міст і посадів. Герби міст, що вважалися «місцем перебування володарних князів» (Київ, Чернигів), увінчувалися «Мономаховим вінцем», герби градоначальств» – «давньою царською» короною, імператорських резиденцій – імператорською короною.

Щити гербів хліборобських міст декорувалися двома золотими колосками, виноградарських – двома золотими виноградними лозами, промислових – двома золотими молотами, портових – двома золотими якорями, гірничих – двома срібними кайлами, фортець – двома прапорами. До щитового оточення входила також орденська стрічка.

Впродовж кінця 1850-1870-х рр. Кене розробив нові проекти гербів практично для всіх міст українських губерній, проте остаточного узаконення вони, за великим винятком, так і не набули. Становище міської геральдики в Західній Україні, що перебувала під владою Австрії, було в цілому подібне до становища в Наддніпрянщині.

Після адміністративної реформи 1867 р. у міській геральдиці Австро-Угорщини, як і в Російській імперії, було запроваджено стандартне щитове оточення. Відтепер щит кожного герба обрамлював золотий орнаментальний картуш, а в горі його увінчувала баштова корона: золота з п’ятьма зубцями – в гербах столиць коронних країв (Львова, Чернівців), срібна з п’ятьма зубцями – в гербах усіх інших міст, червона з трьома зубцями – в гербах містечок.

У 1870-х рр.. низку проектів гербів для міст і містечок Галичини розробив відомий львівський історик і краєзнавець Антоній Шнайдер. Його проекти зазвичай базувалися або на родовій символіці колишніх власників поселень, або на традиціях місцевої громадської емблематики…

По закінченні Першої світової війни традиційна герботворчість тривала на західноукраїнських землях, які впродовж 1919-1921 рр. відійшли до Польщі (Галичина, Західна Волинь), Румунії (Буковина, Південна Бессарабія), Й Чехословаччини (Закарпаття). Для міст цих районів підтверджувалися їхні давніші герби.

У 1930-х рр. місцеві гмінні й повітові ради розробили низку проектів гербів міст Західної Волині, так само найчастіше базованих на давніших (ХVI – ХVIII ст.) емблемах цих поселень або на родовій символіці їхніх колишніх власників. Впродовж 1930-х рр. Міністерство внутрішніх справ Польщі офіційно затвердило герби для 14 українських міст. Практично всі міста отримали підтвердження своїх давніх символів. Дещо іншим було становище геральдики українських міст у межах королівської Румунії. Лише окремі з них повторювали давні знаки. В деяких гербах відтворювалися тільки поодинокі мотиви давнішої символіки, інші ж мали цілком нові емблеми.

Сьогодні в Україні триває процес відродження старовинних міських геральдичних знаків, а також активного дослідження та популяризації геральдичної спадщини.

Старовинні герби Черкащини

Черкаси

/Files/images/xth.png У 1791 р. місто отримало герб із зображенням польського вершника, озброєного списом. 1852 р. його змінила нова емблема: «Щит герба розділений на дві рівні частини: у верхній зображений герб Київський, а в нижній, червоний срібний кінь, що скаче».

Канів

/Files/images/rfy.png

1852 р. місто одержало герб, якій з певними видозмінами повторював давнішу (1792 р.) емблему Канева: « Щит герба розділений на дві рівні частини: у верхній зображений герб Київський, а в нижній, чорний, руський ратник XII століття».

Звенигородка

/Files/images/pdt.png

1792 р. місто одержало герб із зображенням укріплення, посередині якого стоїть воїн. 1852 р. символ було дещо змінено: « Щит герба розділений на дві частини: у верхній зображений герб Київський, а в нижній, червоний, срібний зубчастий мур з трьома вежами».

Золотоноша

/Files/images/pjk.png

Підтверджений 1782 р. герб Золотоноші, відомий ще з печаток місцевої сотенної канцелярії 1760-х рр., – черговий характерний зразок козацької геральдики: «На малиновому тлі золотий чотирикутний великий хрест із сяйвом».

Гельмязів

/Files/images/Gelmjazov_selo_coa_1755.png

У 1750-х рр. печатка Гельмязівської сотенної канцелярії мала типово козацьку символіку – зображення кавалерського хреста.

Домонтів Золотоніського району

Герб на печатці Домонтівської сотенної канцелярії, датованій другою пол. ХVIII ст. є яскраво козацьким: у щиті – поставлений на півмісяці хрест, під яким перехрещені шабля й стріла./Files/images/domontov.gif

Піщане

/Files/images/gso.png

Печатка Піщанської сотні, відома з 1760-х рр., є черговим прикладом самобутньої геральдики козацтва ХVІІІст.: у щиті – увінчана хрестом військова корогва, під якою півмісяць, обернений рогами догори.

Катеринопіль

/Files/images/rfn.png

1792 р. містечко, що мало тоді назву Калниболото, одержало королівський привілей на користування власним гербом: «За герб місту надається зубр, що стоїть , на блакитному тлі».

Корсунь

/Files/images/rjh.png

1585 р. це місто фортеця отримало герб із зображенням золотого лука зі стрілою на червоному тлі. У 1792 р. його змінив новий символ: «Надаємо місту за герб браму з трьома вежами, на дверях якої грати, а на середині вежі стоїть лелека».

Квiтки Корсунь-Шевченківського району

/Files/images/rd.png

«За герб місту надається гіллясте дерево , що квіти на собі має».

Сахнівка

/Files/images/cf.png У королівському привілеї від 1792 р. зазначалося: «Надаємо місту за герб двох осетрів, навхрест покладених, – на пам’ять про те, що початково це місто Осетровом називалося».

Сміла

/Files/images/cvs.png 1773 р. місту було надано герб із зображенням латинських літер «X. L.» на червоному щиті – вензеля тогочасного власника поселення князя Ксаверія Любомирського.

Умань

/Files/images/ev.gif Герб 1845 р. відображав козацьке минуле , а також його військовий побут ХІХ ст.: «У верхній частині державний герб, а в ніжній, розколеній, на блакитному тлі український козак зі списом, і на червоному тлі спис і коса, над ними уланська шапка, і внизу серп».

Чигирин

/Files/images/xb.png В основу герба, узаконеного 1852 р. було покладено давній символ міста, відомий з 1952 р.: « Щит герба розділений на дві рівні частини: у верхній зображений герб Київський, а в нижній, срібний, три навхрест покладені стріли, обернені вістрями догори».

Медведівка Чигиринського району

/Files/images/vtl.png Герб, наданий 1791 р., відображав фортечне минуле поселення, водночас відтворюючи його назву: на срібному тлі – напружений лук зі стрілою, над яким латинська літера «М»

Іркліїв Чорнобаївського району

/Files/images/sh.png

Самобутній козацький герб, що виступав на печатці містечку середині ХVІІІ ст., був таким: у щиті – серце, пробите в стовп мечем і навхрест двома стрілами, оберненими вістрями донизу.

«Шляхи творчої долі»

бібліографічний покажчик до 210 - річчя від дня народження прозаїка, драматурга, поета, критика, публіциста

Миколи Васильовича Гоголя

/Files/images/shevchenkana/uju.jpg

Микола Гоголь (уроджений Яновський) вийшов із багатодітної сім’ї – був третьою дитиною із дванадцяти. Всього було шість хлопчиків і шість дівчаток. Перші два хлопчика народилися мертвими. Четвертим сином був рано померлий Іван (1810-1819). Потім народилася дочка Марія (1811-1844). Всі середні діти також померли в дитинстві. Останніми народилися Анна (1821-1893), Єлизавета (в заміжжі Бикова) (1823-1864) та Ольга (1825-1907). Мати Гоголя вважалася першою красунею Полтавщини, була видана заміж у 14 років за батька письменника, на той час удвічі від неї старшого. Дитячі роки Гоголя пройшли в батьківському маєтку, в селі Василівці (раніше – Яновщина, нині – Гоголеве Шишацького району).

/Files/images/prezentatsya/gogol12.jpg

З дитинства був дуже хворобливим, що наклало відбиток на подальшу життєдіяльність. Коли майбутній великий письменник навчався в школі, його твори, за оцінками вчителів, були досить посередніми, він був слабкий у мовах, а добре встигав тільки в російській словесності та в малюванні. У Гоголя була пристрасть до рукоділля. Він любив в’язати на спицях шарфи, кроїти сестрам сукні, ткати пояса, шити для себе шийні хустки. Навчався М. Гоголь в Полтавському повітовому училищі (1818-1819 ) і Ніжинській гімназії вищих наук (1819-1828). Гімназистом почав вести своєрідний щоденник – «Книгу всякой всячины, или Подручную энциклопедию», куди записував пісні, легенди, оповіді, цитати з книг. Тоді ж написав перші власні літературні твори (не збереглися). Після закінчення курсу подався до Петербурга, де зайнявся літературною творчістю.

Літературна творчість

Приїхавши до Санкт-Петербургу одразу після закінчення Ніжинської гімназії, Микола Васильович опинився у дуже непростій ситуації. Гоголь сподівався стати зіркою, опублікувавши свою романтичну поему «Ганц Кюхельгартен» і вклавши чималі гроші у видавництво цієї книги. Але «петербурзький дебют» обернувся для нього, 20-річного письменника, повним провалом. Тогочасна російська преса, у тому числі впливовий журнал «Московскій телеграфъ», доволі критично сприйняли книгу. Що зробив Гоголь? Викупив усі примірники книги, спалив їх і залишився без копійки грошей... Зробив спробу влаштуватися актором, але його гру забракували на першій репетиції. В 1830-1831 роках служив переписувачем у департаменті уділів. Потім дістав посаду старшого вчителя історії в жіночому Патріотичному інституті. Незважаючи на першу літературну невдачу, продовжував писати. Цього разу звернувся до добре знаного українського життя і фольклору. На прохання сина мати надсилала йому численні матеріали про народні повір'я, звичаї, побут, усілякі старожитності. Цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (ч. 1-2, 1831-1832 роки) приніс М. Гоголю літературну славу. У 1834 році посів посаду ад'юнкт-професора на кафедрі загальної історії Петербурзького університету, однак його професура зазнала фіаско, і вже через рік він подав у відставку. Знудившись за творчою роботою, з піднесенням узявся за літературні сюжети: в 1835 році побачили світ збірки «Миргород» і «Арабески», повість-епопея «Тарас Бульба», в 1836 – повість «Ніс» і комедія «Ревізор», де зазвучав знаменитий гоголівський «сміх крізь сльози». Критика оголосила, що в особі М. Гоголя російське суспільство має великого письменника.

/Files/images/gogol7 (1).jpg

/Files/images/gogol3.jpg

/Files/images/gogol5.jpg

В 1836 р. виїхав за кордон, де перебував, з перервами, до 1848 року. За кордоном написав поему-роман «Мертві душі» (ч. І, 1842 ), яка стала вершиною творчості письменника. В 1847 році опублікував книгу «Вибрані місця з листування з друзями», яка дістала неоднозначну оцінку в суспільстві. Після повернення до Росії з одержимістю працював над другою частиною «Мертвих душ», але після 10 років праці спалив рукопис.

/Files/images/Gogol575-575x363.jpg

Микола Гоголь взагалі був дуже вимогливим до себе. Письменництво було для нього великою «душевною справою». Зважаючи на хронічну недугу і постійний тяжкий душевний стан, він ніколи не міг дозволити собі розкоші чекати натхнення. Говорив, що якщо в якийсь день не працюється, то все одно треба брати в руки перо і виводити хоч би «Микола Васильович Гоголь, Микола Васильович Гоголь...» і так до тих пір, поки не проснеться думка, розбуджена рукою. Для здійснення свого письменницького покликання жертвував своїм особистим життям. Був відлюдькуватий, цурався незнайомого товариства і, як це не парадоксально, зовсім не знав реальної російської дійсності. Дослідники підрахували, що за три переїзди з Петербурга в Полтавську губернію і в зворотному напрямку він бачив Росію на власні очі протягом 27 днів їзди і 7 днів вимушеної зупинки в Курську – до появи «Ревізора» і протягом 20 днів їзди – в проміжку між «Ревізором» і від'їздом за кордон, де були написані «Мертві душі». Прототипами героїв Гоголя були переважно його земляки: миргородські поміщики, чиновники та міські обивателі. Може, через це на батьківщині Миколу Гоголя не любили. Навіть через півстоліття по смерті про письменника в рідних краях згадували неохоче. Зате тут існувала легенда, ніби він не спалив другий том «Мертвих душ», а закопав його разом з незліченним багатством у кургані, насипаному на березі ставка в рідній Василівці. Цей пагорб кілька разів намагалися розкопувати, проте «гегелівських скарбів» копачі не знайшли.

Психологічна глибина, естетична неповторність гоголівських творів, історичний оптимізм письменника відносно майбутнього Росії, – все це є великим вкладом в духовне життя народу. Цими шедеврами мистецтва Гоголь увійшов в світову літературу, і його ім'я стало в один ряд з такими іменами, як Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гете, Бальзак, Діккенс. В неповторному єдинстві комічного і трагічного був виражений гуманістичний пафос Гоголя. Відкривши світу «всю Русь» перш за все її смішні і трагічні, драматичні сторони, – Гоголь створив книги, що є оригінальним відкриттям в художній літературі.Складне переплетення двох культур в одній людині завжди робило фігуру Гоголя центром міжнаціональних суперечок, але самому Гоголю не потрібно було з'ясовувати, українець він чи росіянин – у суперечки про це його втягнули друзі. Сам же письменник не міг дати однозначної відповіді на це питання, схиляючись до синтезу двох культур. У 1844 році він так відповідав на запит близької подруги Олександри Смирнової: "Скажу вам одне слово щодо того, яка у мене душа, хохляцька чи російська, тому що це, як я бачу з листа вашого, служило у свій час предметом ваших міркувань і суперечок з іншими. На це вам скажу, що сам не знаю, яка в мене душа, чи хохляцька чи російська. Знаю тільки те, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і як навмисне кожна з них окремо укладає в собі те, чого немає в іншій, – явний знак, що вони повинні поповнити одна іншу. Для цього самі історії їх минулого побуту дані їм несхожі одна на іншу, щоб порізно виховали різні сили їх характеру, щоб потім, злившись воєдино, скласти собою щось найдосконаліше в людстві".

Микола Гоголь – історик України

Гоголь закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, яка системних знань з історії України не давала, але він щиро захоплюється темою історичної минувшини свого краю. Джерелами пізнання минулого у нього були документи Гетьманської Канцелярії, а особливо «Історія Русів». У його роботі зустрічаються не тільки політичні, а й стилістичні подібності з нею, перекази Гоголевого родоводу, визначних державних та військових діячів доби Гетьманської Козацької держави. Микола Гоголь планував видати «Историю Малороссии» в шести малих або в чотирьох великих томах. З написаних історичних праць Гоголя побачила світ лише частина під назвою «Взгляд на становление Малороссии», яку сам Гоголь радив розглядати лише як вступний розділ, за яким йтимуть ще 80 наступних. В одному з листів Гоголь повідомляє Максимовичеві: «Теперь я принялся за историю нашей единственной, бедной Украины. Ничто так не успокаивает, как история. Мои мысли начинают литься тише и стройнее. Мне кажется, что я напишу ее, что я скажу много того, чего до меня не говорили…» На початку 1834 року Гоголь вирішив оприлюднити свій намір написання історії України і звернувся до читачів «Московского телеграфа» та «Северной пчелы», пояснюючи свою ідею тим, що до цього часу ще не було повної, задовільної історії України та її народу. Праця над історією України набрала нової перспективи в зв’язку із призначенням земляка й приятеля Гоголя – Михайла Максимовича на посаду першого ректора Київського університету. Друзі виношували великі плани щодо перетворення Київського університету на центр науки і культури. Гоголь писав у листі до Максимовича: «Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там, или вокруг него, деялись дела старины нашей…» У статті «Взгляд на составление Малороссии» яскраво прослідковується емоційний та популярний характер викладу української історії, але, водночас, присутня геополітична та етнопсихологічна версія пояснення місця та ролі історії України. Найбільше зацікавлення для Гоголя складає феномен козацтва, в його статтях і літературних творах прослідковується спроба пояснити природу та специфіку козацької України. Таку спробу знаходимо і в статті «Взгляд на составление Малороссии»: « … народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною…»Так, він визначає козацтво як окремий народ, що зіграв важливу роль в історії Європи, власне, захистивши Європу від впливу ісламських народів «…Эта толпа, разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо – превративший мирные славянские поколения в воинственные, известный под именем козаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории, которое, может быть, одно сдержало это опустошительное разлитие двух магометанских народов, грозивших поглотить Европу». Проте, з різних причин, задумана науково-популярна версія історії України Гоголем так і не була написана. Водночас, літературну, емоційну, творчу українську історію Микола Гоголь представив у своїх творах.

Український романтизм у творчості М. В. Гоголя

Народні українські традиції, які добре знав і на яких виховувався Микола Гоголь, знаходимо в основі найзначніших творах відомого письменника. Гоголь також переймається необхідністю класифікації, видання та пропагування українських народних пісень. Про Гоголеве зібрання народних пісень довгий час було мало відомостей. Публікації Г. Георгієвського та М. Сперанського доводять кількість відомих нам пісень, зібраних Гоголем, до 477; у цілій же Гоголівській збірці було їх більше ніж тисяча. Про це пише у статті «Українська стихія у творчості Гоголя» український поет-неокласик та вчений Павло Филипович. Знайомі та друзі Миколи Гоголя визначають його не лише як збирача, а й знавця та прихильника українських пісень. Так, Осип Бодянський згадує, що були випадки, коли Гоголь навіть набридав друзям своїм захопленням «… иной куплет повторял раз тридцать сряду, в каком-то поэтическом забытьи, пока наконец надоедал, самым страстным любителям малороссийских песен, и земляки останавливали его словами: «Годи, Мыколо, годи!» Пантелеймон Куліш намагався визначити перелік найкращих, найулюбленіших пісень Гоголя. У своєму дослідженні, з посиланням на фахівців у галузі української творчості Бодянського та Максимовича, склав своєрідний перелік «головних» Гоголівських пісень. Таких він відібрав аж 35, з яких, посилаючись на друзів Гоголя, визначає, що найулюбленішими були: «Ой біда, біда чайці небозі…»; «Ой ходив чумак сім рік по Дону…»; «Ой у полі могила з вітром говорила…». А пісня «Ой у полі криниченька…» була однією із перших, якої Гоголь навчився у дитинстві. В 1833 році Микола Гоголь видає статтю «О малороссийских песнях», в якій зазначає, що «… лучшие песни и голоса слышали только одни украинские степи: только там, под сенью низеньких глиняных хат, увенчанных шелковицами и черешнями, при блеске утра, полудня и вечера, при лимонной желтизне падающих колосьев пшеницы, они раздаются, прерываемые одними степными чайками, вереницами жаворонков и стенящими иволгами…» Гоголь вказує на особливу важливість народних пісень для України. Це все і поезія, і історія, і батьківська могила: «… везде в них дышит эта широкая воля козацкой жизни. Везде видна та сила, радость, могущество, с какою козак бросает тишину и беспечность жизни домовитой, чтобы вдаться во всю поэзию битв, опасностей и разгульного пиршества с товарищами. Ни чернобровая подруга, пылающая свежестью, с карими очами, с ослепительным блеском зубов, вся преданная любви, удерживающая за стремя коня его, ни престарелая мать, разливающаяся как ручей слезами, которой всем существованием завладело одно материнское чувство, – ничто не в силах удержать его» Це захоплення залишилося у Гоголя до останніх днів життя. Пантелеймон Куліш у своїй книзі про життя Гоголя пише, що фактично за місяць до смерті, Гоголь бачився з Осипом Бодянським і останній переповів про цю зустріч. Гоголь працював над коректурою своїх творів, зокрема, планував перевидати «Вечера на хуторе близ Диканьки», звертаючись до Бодянського він запропонував: «Я в следующее воскресенье собираюсь угостить вас двумя-тремя напевами нашей Малороссии, которые очень мило Н.С. положила на ноты с моего козлиного пенья; да при этом упьемся и прежними нашими песнями…» Привертає увагу в творчості Миколи Гоголя спеціальне місце романтичності стосунків молодих людей та підкреслений спеціальний статус жінки, точніше «дівчини», як пише в оригіналі Гоголь. В його творах ця дівчина завжди красуня, славна, розумна, тощо. Так, в тексті двох розділів із повісті «Страшний кабан» читаємо наступне: «Девушки в Малороссии имеют гораздо более свободы, нежели где-либо, и потому не должно показаться удивительным, что красавица наша, без ведома отца, принимала у себя гостя» У незакінченій повісті «Гетьман» особливу увагу Гоголь приділяє жіночим очам, як виразнику найбільш потаємних почуттів та пристрастей: «Увидел хорошую дивчину – и всё позабыл,… Ох, очи, черные очи! Захотел бог погубить людей за беззаконья, и послал вас…. А всё вы, черные брови, вы всему виной!… всё вы, всё вы, черные брови! Дивно диво – любовь!» Романтизм – головна ознака Гоголівських творів на українську тематику. Почуттєвість та емоціоналізм, або своєрідна «філософія серця», яку у свій час обґрунтував Григорій Сковорода, – це визначний принцип, який сповідує у своєму літературному стилі Микола Гоголь.

Цитати

Архітектура – теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.

Бути у світі й нічим не позначити свого існування – це здається мені жахливим.

Варто тільки дотепному посміятися з одного боку справи, як слідом за ним тупіший і дурніший глузуватиме з усіх боків справи.

Гнів скрізь недоречний, а більш за все у справі справедливій, тому що затемнює і каламутить її.

Гнів скрізь недоречний, а більш за все у справі справедливій, тому що затемнює і каламутить її.

Глупота є особливою принадою гарненької жінки.

Дивіться на те, чи любите ви інших, а не на те — чи люблять вас інші.

Мерці так само втручаються у справи наші і діють разом з нами, як живі

Жінці легше поцілуватися з чортом, ніж назвати когось красунею.

Молодість щаслива тим, що в неї є майбутнє.

Хоч які дурні слова дурня, а іноді буває і їх достатньо, щоб розумна людина зніяковіла.

У кожнім слові безодня простору.

Кожне слово неосяжне.

Стражданнями і горем визначено нам добувати зернини мудрості, не видобуті із книг.

Поети з'являються не звідкись з-за моря, а виходять зі свого народу.

Навряд чи є вища з насолод, ніж насолода творити.

Театр – це така кафедра, з якої можна багато сказати світу добра.

Якщо навіть трапиться розгніватись на когось, тоді розгнівайся і на себе самого.

У глибині холодного сміху можуть віднайтися гарячі іскри вічної могутньої любові.

Часто крізь видимий світу сміх ллються невидимі світу сльози.

Потрібно зі сміхом бути дуже обережним, – тим більше, що він заразливий.

Поріднитися душею, а не кров'ю, може лише людина.

Слава не може наситити і дати насолоду тому, хто украв її, а не заслужив; вона викликає постійний трепет тільки в гідних їх.

У письменника тільки один вчитель: самі читачі.

У літературному світі немає смерті.

Стань спершу сам чистішим душею, а потім намагайся, щоб інші були чистіші.

Якого горя не забирає час? Яка пристрасть вціліє у нерівній боротьбі з ним?

Про Гоголя

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Богилова, брате… Т. Шевченко «Гоголю»

Гоголь – це безодня, а в безодню завжди зазирнути хочеться. В. Троїцький

Жахливе нерозуміння Гоголя можна пояснити... тільки одним: за природою свого духу і творчості він був чужий для великоруської літератури. А. Перетц

Випадково якось зайшла мова у мене з вами про «Мертві душі». І ви відгукнулися надзвичайно сухо. Мене це неприємно вразило, тому що я завжди читав Гоголя з насолодою і тому що я в глибині душі поважав ваш шляхетний розум, ваш смак і ваші ніжно піднесені почуття. Мені було боляче, я подумав, невже я настільки нерозумний і грубий, що не можу ні розуміти, ні відчувати прекрасного. Так, ви правду кажете, що упередження ні в якому раз не дозволено, як почуття без підстави. Мене захоплюють ваші теперішні думки – і про Гоголя, і про його безсмертний твір! я в захваті, що ви зрозуміли істинно християнську мету його! так!.. Перед Гоголем потрібно благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Сю, по-моєму, схожий на живописця, який, не вивчивши порядно анатомії, заходився малювати людське тіло, і щоб прикрити своє невігластво, він його напівосвітлює. Щоправда, подібне напівосвітлює ефектне, але враження від нього миттєве! – Так і твір Сю, поки читаєш – подобається і пам’ятаєш, а прочитав – і забув. Ефект і більше нічого! Не такий наш Гоголь – справжній знавець серця людського! Наймудріший філософ! і найбільш піднесений поет повинен благоговіти перед ним як перед людинолюбцем! Я ніколи не перестану шкодувати, що мені не вдалося познайомитися особисто з Гоголем. Особисте знайомство з такою людиною є неоціненним, в особистому знайомстві іноді випадково відкриваються такі принади серця, які не в силах жодне перо зобразити! Лист Т. Шевченка до В. М. Рєпніної

1852 рік. Смерть М.В. Гоголя

З дитинства М. Гоголь був суб'єктом з природженою невропатичною конституцією. Першу половину свого життя він був неврастеніком, другу – іпохондриком. У свої останні роки письменник перебував у пригніченому стані, відчуваючи страх смерті. Він усамітнювався, молився, перебував у нервовому розладі, який набув характеру релігійного затьмарення. Лікарі не знаходили в нього якоїсь небезпечної хвороби, але він не вірив медикам, відмовлявся від ліків. Друзі намагалися розрадити його, але він уникав зустрічей або відмовчувався. Навіявши собі, що постіль буде для нього смертним одром, постійно сидів у кріслах, але врешті зліг, щоб уже не встати. До останнього вірив у чудодійне втручання Бога. Помер від нападу періодичної меланхолії, ускладненої виснаженням і малокрів'ям мозку. Був похований у Свято-Даниловому монастирі. Незвичайні обставини смерті породили чутки, ніби його поховали живим. У радянські часи, після облаштування в монастирських приміщеннях колонії для малолітніх злочинців цвинтар знесли, а прах М. Гоголя в 1931 році перенесено на кладовище Новодівичого монастиря. Під час перепоховання останків з'ясувалося, що кістяк лежав у труні долілиць і був без черепа; останній невдовзі знайшли неподалік, але сумніви щодо його належності М. Гоголю залишаються до цього часу.

/Files/images/gogol11.jpg

Увічнення пам'яті Гоголя.

В Україні, Росії, Білорусі, багатьох інших країнах ближнього і далекого зарубіжжя шанують пам'ять генія світової літератури. Миколі Гоголю встановлені численні пам'ятники, його ім'ям названі вулиці (у тому числі в китайському Харбіні), готелі, санаторії, площі, лікарні, бібліотеки.

Іменем Гоголя названі кратер на Меркурії і пароплав. Його ім'я носив Кзил-Ординський педагогічний інститут. На честь класика названий Московський драматичний театр ім. М. В. Гоголя.

Перший пам'ятник Гоголю роботи Пармена Забіли був встановлений в Ніжині в 1881 році. На сьогоднішній день в місті встановлено два пам'ятника письменнику.

У 1909 році пам'ятник Гоголю роботи скульптора Н. А. Андрєєва був встановлений в Москві, на Пречистенському бульварі, який був перейменований в Гоголівський. У 1951 році пам'ятник був перенесений в Донський монастир, який сьогодні розташовується на Нікітському бульварі, а на його місці встановлено новий пам'ятник.

У 1910 році бронзовий бюст Гоголя роботи І. Ф. Тавбія встановлений на Єлизаветинській вулиці Царицина. В даний час це найстаріший пам'ятник у місті. Вулиця також була перейменована і стала Гоголівською.

Пам'ятник Гоголю і вулиця, названа на честь письменника, є в Дніпропетровську.

А в Києві на будинку № 34 Андріївського узвозу встановлено пам'ятник "Носу", прототипом якого є ... ніс письменника.

Також є пам'ятник Гоголю в Києві на Русанівській набережній.

Пам'ятник Гоголю є в Полтаві, Санкт-Петербурзі, бюст письменника встановлено в Запоріжжі, Миргороді, Харкові, Бресті, Новосибірську та інших містах.

Твори Гоголя неодноразово екранізувалися (тільки один "Вій" кілька разів), по них ставилися опери і балети. Багато разів великий письменник сам був героєм фільмів та інших творів літератури і мистецтва. За мотивами роману "Вечори на хуторі біля Диканьки" компанія Step Creative Group випустила квести "Вечори на хуторі біля Диканьки" і "Вечір напередодні Івана Купала". Першою грою за повістю Гоголя стала "Вій: Історія, розказана заново"

В Україні проводиться щорічний мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва Гогольfest, названий на честь письменника.

Прізвище письменника відбилася в назві музичної групи Gogol Bordello, лідер якої, Євген Гудзь, уродженець України.

Зображення Гоголя нерідкі і на поштових марках і монетах.

/Files/images/230px-Миргород,_Пам’ятник_письменнику_М.В._Гоголю.jpg

/Files/images/Bust_Gogol_Yagotin.jpg

/Files/images/800px-Nicolas_Gogol.jpg

/Files/images/gogol19.jpg

Твори, що є в бібліотеці

Гоголь, Н.В. Собрание сочинений: в 8-ми т. /Н.В.Гоголь. – М.: Правда, 1984. – 382с.

Т.I: Вечера на хуторе близ Диканьки. – М.: Правда, 1984. – 382с.

Т.2: Миргород. – М.: Правда, 1984. – 319с.

Т.3: Повести. – М. : Правда, 1984. –335с.

Т.4: Драматические произведения. – М.: Правда, 1984. – 431с.

Т.5: Мертвые души. Т.I. –М.: Правда, 1984. – 319с.

Т.6: Мертвые души. Т.2. –М.: Правда, 1984. – 319с.

Т.7: Статьи 1831-1847. – М.: Правда, 1984. – 527с.

Т.8: Письма. – М.: Правда, 1984. – 399с.

Гоголь, М. Зібрання творів у 7томах / Микола Гоголь. – К.: Наук. думка, 2008. –

Т.1: Вечори на хуторі біля Диканьки. – К.: Наук. думка, 2008. – 254с.

Т.2: Миргород. – К.: Наук. думка, 2008. – 240с.

Т.3: Драматичні твори. – К.: Наук. думка, 2008. – 200с.

Т.4: Повісті / упор. П.В. Михед . – К.: Наук. думка, 2009. – 232с.

Т.5:Мертві душі / упор. П.В. Михед . – К.: Наук. думка, 2009. – 360с.

Т.6: Духовна проза / упор. П.В. Михед. – 2010. – 352с.

Т.7: Історична проза, статтіЮ матеріали / упор. П.В. Михед. – К.: Наук. думка, 2012. – 373с.

Гоголь, М.В. Вибране: у кращих українських перекладах / М.В.Гоголь. – К.: Наук. думка, 2009. – 352 с.

Гоголь, М. Українські повісті / М. Гоголь. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. – 603 с.

Гоголь, М.В. Тарас Бульба; Вій; Вечори на хуторі біля Диканьки. /М.В.Гоголь. – Х. : Школа, 2014. – 448с.

Гоголь, М.В. Вечори на хуторі біля Диканьки. Тарас Бульба. Вій: повісті / Н.В.Гоголь. – К.: Навчальна книга-Богдан, Веселка, 2010. – 336 с.

Гоголь, М.В. Тарас Бульба: повести / Н.В.Гоголь. – СПб: Азбука, 2010. – 320с.

Гоголь, Н.В. Вий: повести / Н.В.Гоголь. – М.: АСТ, 2009. – 444 с.

Гоголь, М.В. Вечори на хуторі біля Диканьки; Миргород / М.В.Гоголь. – К.: Либідь, 2008. – 488 с.

Гоголь, М.В. Всі повісті / М.В.Гоголь. – К.: Либідь, 2008. – 544 с.

Гоголь, М.В. Тарас Бульба: повість/ М.В.Гоголь. – К.: Книга Роду, 2008. – 221 с.

Гоголь, М.В. Повісті / М.В.Гоголь. – Х: Прапор, 2007. – 416с.

Гоголь, Микола Тарас Бульба : повість/ Микола Гоголь. – К.: Владослов, 2006. – 128с.

Гоголь, М.В. Тарас Бульба: повість/ М.В.Гоголь. – К.: Дніпро, 2003. – 164с.

Гоголь, М.В. Програмні твори: [хрестоматія] / М. В. Гоголь. – К.: Обереги, 2000. – 576с.

Гоголь, Н.В. Вечера на хуторе близ Диканьки. Миргород / Н.В.Гоголь. – Х: Прапор, 1989. – 392с.

Гоголь, Н.В. Повести / Н.В.Гоголь. – М.: Правда, 1989. – 477с.

Гоголь, Н.В. Шинель / Н.В.Гоголь. – М.: Худож. лит., 1985. – 79 с.

Гоголь, Н. В. Драматические произведения /Н.В.Гоголь. – К.: Мистецтво, 1984. – 191с.

Гоголь, Н.В. Повести. Ревизор / Н.В.Гоголь.– М.: Худож. лит., 1984. – 352с.

Гоголь, Н.В. Повести. Драматические произведения / Н.В.Гоголь. – М.: Худож. лит., Ленингр. отд-ние, 1983. – 328с.

Гоголь, М.В. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком /Гоголь, М.В.. – К.: Молодь, 1982. – 199с.

Гоголь, Н.В. Вечера на хуторе близ Диканьки. Миргород / Н.В.Гоголь. – М.: Худож. лит., 1982. – 431с.

Гоголь, Н.В. Женитьба / Н.В.Гоголь. – Л.: Искусство, 1981. – 119 с.

Гоголь, Н.В. Мертвые души: поэма / Н.В.Гоголь. – М.: Худож. лит., 1981. – 575с.

Гоголь, Н.В. Тарас Бульба: повесть / Н.В.Гоголь. – Одесса: Маяк, 1981. – 120 с.

Гоголь, Н.В. …К нам едет ревизор / Н.В.Гоголь. – М.: Мол. гвардия, 1979. – 447с.

Гоголь, Н. В. Повести: Невский проспект; Нос; Портрет; Шинель; Записки сумасшедшего. Пьесы: Ревизор; Женитьба; Игроки. Мертвые души / Н.В.Гоголь. – М.: Худож. лит., 1975. – 656 с.

Література про Гоголя

Тома, Л. В. Микола Гоголь / Тома Л. В. – Х: Антологія, 2013. – 128с.

Гоголь. Містика та реальність / упоряд. Л.Цуріка. – К.: АВІАЗ, 2013. – 128с.

Гоголь и мировая литература / отв. ред. Ю.В.Манн. – М.: Наука, 1988. – 320 с.

Довгаль, И. Ф. Великосорочинский литературно-мемориальний музей Н.В. Гоголя / Довгаль Н.Ф., Литвин Н.О. – Х.: Прапор, 1987. – 76с.

Гоголівські місця на Україні: фотоальбом/ упоряд. О.Хоцький. – К.: Мистецтво, 1984. – 96с.

Манн, Ю. В поисках живой души: «Мертвые души». – М.: Книга, 1984. – 415с.

Марченко, Н. А. Жизнь и творчество Н. В.Гоголя /Нонна Александровна Марченко. – М.: Дет. лит., 1980. – 64с.

Золотусский, И. П. Гоголь /И. П.Золотусский. – М.: Молодая гвардия, 1979. – 511 с.

Машинский, С. «Мертвые души» Н. В. Гоголя / Машинский С. – М.: Худож. лит.,1978. – 117с.

Про Миколу Гоголя в періодичних виданнях

Безуглий, В. Прохорівка надихнула Гоголя на створення повісті «Вій» /В. Безуглий //Нова Доба. – 2009. – 7квіт. – С. 9.

Батеровський, Ю. Під прохорівським небом: [вірш] /Ю. Батеровський //Черкас. край. – 2009. – 3квіт. – С. 6.

Шквар Г. Ачи не прохорівським був той вій?: [Микола Гоголь та його період життя, пов’язаний з с. Прохорівка, що на Канівщині] /Шквар Г. //Черкас. край. – 2009. – 3квіт. – С.6.

Юхно, Б. Вечори у Прохорівці біля Канева: [М. Гоголь і Черкащина] / Б. Юхно // Молодь Черкащини. – 2009. – 1квіт. – С.6-7.

Зварич, О. По той і по цей бік Диканьки: з томиком «Вечорів на хуторі...» «УМ» об’їхала гоголівські місця Полтавщини / О. Зварич // Україна молода. – 2009. – 1 квіт. – С. 8-9.

Клим, Чудо із чудес: на Гоголя не можна дивитися, як на людину. Це космічне створіння, наша дорога до Едему / режисер, драматург, гоголезнавець // Україна молода. – 2009. – 28 бер. – С. 7.

Зварич, О. Гоголь і жінки: знайти непоєднуване? / О. Зварич // Україна молода. – 2009. – 26 бер. – С. 9

Інтернет-ресурси

https://uk.wikipedia.org › wiki › Гоголь_Микола_Васильович

https://poltava365.com › gogol-22-fakti-pro-zhittya-ta smert-pismennika

https://uk.wikiquote.org›wiki› Гоголь_Микола_Васильович

«Невтомний дослідник рідного краю"

(довідково- бібліографічний, інформаційний покажчик

з нагоди 100 –річчя від дня народження краєзнавця

Сорокопуда Івана Івановича)

/Files/images/і.і.с..png

Сорокопуд Іван Іванович народився 19 вересня 1917 року в м. Каневі. В родині було семеро дітей. Найстарші, сестра Олександра та брати Микола і Володимир, померли в ранньому віці. Залишилось четверо: Іван, Марія, Василь і Борис. Проживали на Сельці, в живописному куточку міста, оточеного з трьох боків горами і потоком, що утворював велику чашу. Хліб для сім’ї заробляв батько, підробляючи візником. Він возив баришників до ближніх канівських базарів. З таких поїздок часто привозив книжки, бо навчився читати самотужки. І серед того, що купив батько, найбільше подобалась книжечка з короткою назвою «Ряст». Батько вірив, що саме книжки та добрі вчителі допоможуть виростити дітей освіченими людьми. Хлопчина рано навчився читати. З дитинства був знайомий з письменником Олексієм Вараввою, який жив по сусідству. Книжки, які О. Варавва отримував від товаришів по перу, поповнювали книжкову поличку Івана Сорокопуда.

У вересні 1925 року вступив до першого класу школи, приміщення якої знаходилось біля Успенського собору. У школі навчався добре, успіхами радував батьків і вчителів. У шостому класі йому довелося поєднувати навчання з роботою. Поряд із шкільним приміщенням знаходилась пошта. Знаючи його пристрасть до літератури, поштовіки доручили йому організовувати передплату газет та журналів серед школярів, а також доставляти періодику. За цю працю він отримував дитячі видання. Мріяв стати читачем районної бібліотеки, але там був платний абонемент. Тому, щоб заробити якісь копійки, він заготовляв лозу, різав та обдирав її.

У цей період, за порадою Олексія Варавви, який хотів щоб з нього вийшов літератор, він писав нариси про шкільне життя до дитячої республіканської газети «На зміну». Спробував свої сили в поезії. Перший вірш «17 рік» надрукований у 1932 році в місцевій районній газеті» Соціалістична перемога». Ще за шкільною партою вирішив стати вчителем, тож по закінченню Канівської семирічки у 1932 році мав намір продовжити навчання в Черкасах. Але ця задумка не здійснилась, бо на підготовчих курсах педагогічного інституту платили мізерну стипендію. Поїхав до Ржищева, щоб поступити в зоотехнікум. Абітурієнтів в технікумі безкоштовно харчували. Але хіба довго протягнеш на тих харчах: годували «пустою» перловою кашею та вареними грушами. Так ні з чим юнак повернувся до Канева, пішов працювати до книжкового магазину.

З вересня 1933 року Іван Сорокопуд навчається в Канівському педагогічному технікумі. За відмінне навчання отримував сталінську стипендію і по закінченні технікуму мав право без вступних іспитів продовжувати навчання в вищому закладі. Та через матеріальну скруту не зміг це здійснити. Натомість з 1936 до 1938 року викладав українську, російську та німецьку мови у Пшеничниківській школі, у Чернишівській семирічці працював на посаді директора.

На початку 1940 року І.Сорокопуда призвали до армії. Потрапив до танкової дивізії, що була дислокована у Новоградволинську. Перше поранення отримав у липні 1941 року, а друге – під час оборонних боїв за Київ. Після одужання пройшов коротко термінові курси і прийняв командування мінометним взводом 148 полку 124 стрілецької дивізії. Влітку 1942-го довелося відступати з Харківщини аж до Дону. У листопаді 1942 року був тяжко поранений і після лікування звільнений в запас.

Спочатку оселився в селищі Ліски Воронезької області. Працював вчителем залізничної середньої школи, а згодом – військовим керівником місцевого училища. Тут і зустрів свою долю – вчительку Олександру Яківну. 11 січня 1944 року вони поєднали свої серця.

/Files/images/жена.jpg

31 січня 1944 року радіо донесло радісну звістку: Канів звільнено від фашистських завойовників. До рідного Канева повернувся влітку 1944 року і відразу ж взявся до роботи: працював директором середньої школи №1, а далі – на Тарасовій горі відновлював діяльність музею Шевченка, де працював до жовтня 1948 року на посаді заступника директора з наукової роботи. Але хотілось працювати на освітянській ниві. Тому аж до 1977 року працював у школах Канівського району та Канева, останнє місце роботи – Канівська середня школа №2, де обіймав посаду директора.

З 1934-го року займався літературним та історичним краєзнавством, починаючи з студентських років: зустрічався і листувався з учасниками подій; опрацьовував літературу і матеріали про Канівщину, що зберігаються в наукових бібліотеках та архівах Черкас, Києва, Москви, Санкт-Петербу́рга тощо. Працював у царині літературного та історичного краєзнавства. (з 1938). Ініціатор краєзнавчої вікторини "Чи знаєте ви Канівщину?" Зібрав багатий краєзнавчий матеріал з історії, літератури, мистецтва Канівщини і про видатних особистостей Черкащини. Це дало можливість написати близько восьмисот нарисів, статей, рецензій, інформації, які розміщувались на сторінках республіканської, обласної та районної періодики. Нарис І. Сорокопуда «Канів» було надруковано в багатотомному виданні «Історія міст і сіл Української РСР», а статтю про місто Канів вміщено в першому томі Шевченківського словника.

І. І. Сорокопуд - автор книг «Струмки могутньої ріки. Канівщина літературна» (1998), «Канів. Сторінки незгасної пам’яті» (2001), «Канів крізь віки» (2002), «Краси розкрилля. Канівщина мистецька» (2005), «У вічній пам’яті Канівщини» (2008), «Ім’я на Канівщині» (2009), «Канів із глибини століть» (2012); автор статей в академічних виданнях.

Дві книжки «Струмки могутньої ріки» і «Краси розкрилля» знайомлять читача з письменниками, художниками, композиторами, артистами, майстрами народної творчості, які народились на Канівщині або ж проживали на цій землі. і творили прекрасне.

Наступні дві книжки «Канів. Сторінки незгасної пам’яті» та «Канів крізь віки» розповідають про канівські придніпровські гори й потоки, площі, вулиці і провулки, про минуле та сучасне міста.

П’ята книжка «У вічній пам’яті Канівщини» розповідає про синів канівської землі, Героїв Радянського Союзу, та про визволителів рідного краю від фашистських орд, удостоєних цього високого звання.

Про відомих людей канівської землі розповідає шоста книжка «Ім’я на Канівщині», яка розпочинається життєписом Івана Сорокопуда.

Крім цього, він колекціонував монети і паперові гроші. Організував і очолив Канівське об’єднання «Нумізмат» (1988-2010 рр.).

Активно співпрацював із канівськими музеями та закладами освіти. Зокрема, передав до фондів Шевченківського національного заповідника, клубу-музею «Ветеран» тисячі книг, сотні фотографій, десятки рукописів, що містять матеріали з історії Канівщини тощо. Частину напрацювань було передано до Канівського училища культури і мистецтв, загальноосвітньої школа І-ІІІ ступенів №1 імені Т.Г.Шевченка, міської гімназії імені І.Франка.

За значний внесок у розвиток краєзнавчого руху, збереження національної історико-культурної спадщини та природних скарбів України постановою Президії правління Всеукраїнської спілки краєзнавців І. Сорокопуду присвоєно звання «Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців». За розвиток і збереження історико-культурної спадщини рідного краю 2001 року Канівська міська рада удостоїла його званням «Почесний громадянин міста Канева». А за активну життєву позицію йому вручили медаль «10років незалежності України».

Іван Сорокопуд має нагороди за участь у війні та трудові досягнення у мирний час. А саме: ордени Вітчизняної війни обох ступенів, Богдана Хмельницького та двадцять медалей. До останнього подиху був відданий своєму краю, землякам, вірний своєму покликанню. Не одне покоління жителів Канева із вдячністю пам’ятатиме Івана Івановича Сорокопуда, його вклад в історію та культуру міста.

Все своє життя любив і шанував рідну землю, жив за батьківським заповітом: - Сину, нікуди з Канівської землі не йди. Ти найграмотніший в нашому роді, тому саме ти маєш дізнатися і про його коріння, і про канівську бувальщину. Розшукуй, вивчай і пиши про благословенний рідний край та його людей.

Література, що є в бібліотеці

Сорокопуд, І. Ім’я на Канівщині / І. Сорокопуд. – Канів: Родень, 2009. – 67 с.

Сорокопуд, І. Канів крізь віки / І. Сорокопуд. – Канів : Родень, 2002. – 49 с.

Сорокопуд, І. Канів. Сторінки незгасної пам’яті / І. Сорокопуд. – Канів, 2001. – 44с.

Сорокопуд, І. Струмки могутньої ріки : Канівщина літературна / І. Сорокопуд. – Канів : Родень, 1998. – 88 с.

Сорокопуд, І. Краси розкрилля : Канівщина мистецька / І. Сорокопуд. – Канів : Родень, 2005. – 78 с.

Сорокопуд, В. У вічній пам’яті Канівщини / І. Сорокопуд. – Канів : [Родень], 2008. – 57 с.

Література про І.І. Сорокопуда

Пономаренко, М. Сорокопуд Іван Іванович / Пономаренко М. //Краєзнавці Черкащини. – Золотоноша, 2003. – С. 77.

Сорокопуд Іван Іванович // Журналісти Черкащини (1954-2004). – Черкаси, 2003. – С. 181.

Стрипко, Т. Слово про автора / Т. Стрипко // Канів крізь віки. – Канів, 2002. – С. 3 – 4.

Бонь, І. Рідного краю звабою / І. Бонь // Дніпрова зірка. – 1987. – 5 верес.

Петренко, П. Закоханий у рідний край / П. Петренко // Черкас. правда. – 1969. – 9 трав.

"Вірний син України"

(до 150-річчя від дня народження українського історика, громадського та політичного діяча Михайла Грушевського)

Літописець історії України

/Files/images/prezentatsya/89px-802-28.jpg

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року в містечку Холм в Царстві Польському (нині на території Польщі, має назву Хелм).

Батько - Сергій Федорович Грушевський здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови. Мати, Глафіра Захарівна Опокова походила із сім'ї священнослужителів.

В 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський, згадував своїх батьків, як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття. Дід Михайла Грушевського, Захарій Іванович Опоков, який благословив онука на навчання у Києві, в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, і йому було дароване дворянство.

/Files/images/Hrushevski_1876.jpg

Сергій Федорович та Глафіра Захарівна Грушевські з дітьми. Зліва направо:Захар, Ганна, Федір, Михайло. Ставрополь, 1876р.

1869 році, через стан здоров'я батька, сім'я переїжджає спочатку до Ставрополя (1870—1878 рр.),

згодом — до Владикавказа (1878—1880 рр.). Здобувши домашню початкову освіту 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. У цей час він з захопленням читає твори М. І. Костомарова, П. О. Куліша, М. О. Максимовича. Під час навчання у гімназії Михайло пише свої перші оповідання, які надсилає до України відомому письменникові І. С. Нечую-Левицькому, котрий схвально їх оцінює. У1885 році майбутній історик, за підтримки Нечуя-Левицького, публікує свої оповідання «Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина».

Навчання

/Files/images/1889.jpg

Михайло Грушевський. Київ, кінець 1880-х - початок 1890-х рр.

В липні 1886 року Грушевський створює письмове звернення до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету. Роки навчання, Михайло Грушевський згадує із певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці із студентами.

В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За його керівництва, Грушевський написав чимало невеликих історичних есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887 р.), що була опублікована різними газетами й журналами. На третьому курсі Грушевський написав наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.

1890–1894 – професорський стипендіат Університету Св. Володимира. В цей час Грушевський їздить в наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».

Наприкінці свого університетського навчання, Грушевський долучається до українського руху.

Володимир Антонович вводить його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довкола себе справжніх патріотів України. В межах громадської діяльності, Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. В нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів.

Львівський період

/Files/images/1901vik.jpg

В 1894 році, за рекомендацією В.Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету. 12 жовтня 1894 року, Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити всіх охочих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.

/Files/images/240PX-~1.JPG

Учасники з'їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди» Котляревського. 1898 р.

У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив археографічну комісію НТШ (1896—1913). Грушевський залучає до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займається редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. В цей час він знайомиться з Іваном Франком і разом вони привертають міжнародну увагу до україністики.

На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою НТШ (1897—1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні і культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (І.Крип'якевич, В.Герасимчук, С.Томашівський, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, Ом. Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції.

/Files/images/Hrushevskyi_1896.jpg

Марія та Михайло Грушевські у рік одруження

26 травня 1896 року, у м. Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською.

Протягом 1897—1898 років М. Грушевський пише І-й том своєї фундаментальної праці — «Історія України - Руси», наприкінці 1898 року ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видає ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським урядом.

Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися осторонь від політики, проте 1899 року він разом з Іваном Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї.

Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вісник» (Львів, 1898—1905, Київ, 1905—1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899).

В 1904 році власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия.

Восени 1905 року, Михайло Грушевський виїжджає в Україну, в цей час він відвідує Київ, Одесу та Харків.

Повернення до Києва

Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва.

Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді працювала Перша Державна Дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції, Українського Клубу та у роботі редакції заснованого тоді «Украинского Вестника».

Наприкінці 1906 року до Києва переноситься видання «Літературно-наукового вістника» і Грушевський публікує у ньому статті присвячені українському рухові. Був одним з організаторів та редакторів газети «Рада» (1906) і часопису «Україна» (1907—1914). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907 року, був обраний його головою. В той же час Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.

У вересні 1907 року за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва, створене нелегальне позапартійне українське громадське об'єднання — Товариство українських поступовців, що згуртувало сили українства й до 1917 року було єдиною діючою українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії України.

Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня у Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва. Його маршрут пролягав через Угорщину, Австрію, а далі Румунію, що на той момент була нейтральною державою. Російська влада була вороже налаштована до вченого і по його поверненні 11 грудня 1914 року Грушевського заарештовано жандармерією у Києві за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Відправлений на заслання до Симбірська (нині м. Ульянівськ), склав головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської АН, Грушевському було дозволено переїхати до м. Казані та займатися науковою роботою із забороною викладацької діяльності. 31 березня 1916 вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні 1916 переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об'єднати опозиційні українські сили. Продовжував наукову роботу, працював в архіві МЗС Росії, Румянцевській бібліотеці (нині Російська державна бібліотека) над матеріалами до 8-го тому «Історії України - Руси». Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді.

/Files/images/240px-Grushevskiy_parad.jpg

Михайло Грушевський на військовому параді у Києві взимку 1917 р.

4 березня 1917 в Києві засновується Українська Центральна Рада. 20 (07) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 26(13) березня він повертається із Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). 27(14) березня виступив на Київському кооперативному з'їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України. 23 (10) червня 1917 року, Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 7 листопада (25 жовтня) 1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20(07) листопада 1917 УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22(09) січня 1918 (фактично 24(11) січня 1918) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого (25 січня) 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого (28 січня) 1918 року прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25(12) лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918 Грушевський вернувся до Києва.

По поверненні до Києва, Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.

29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв'язку з державним переворотом, здійсненим П.Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування УАН, при цьому відстоював думку, що її необхідно засновувати на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створеної гетьманом П.Скоропадським. В цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна історія. Античний світ», «Середні віки Європи».

На початку лютого 1919 року, після взяття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам'янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». В березні 1919 року переїжджає до м. Станіслав (нині м. Івано-Франківськ), що був столицею Західної Області Української Народної Республіки. Завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх», опублікований в 1919 р.

Еміграція

У березні 1919 емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність.

Був одним із засновників громадської міжнародної організації — комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ; діяв спочатку в Празі, потім у Відні). В цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).

25 серпня 1921 року повідомлялося про розкол у таборі Українських лівих есерів за кордоном та створення двох груп, які включили кожна-одну з партій: на чолі з М. Грушевським у Відні та на чолі з М. Шаповалом — у Празі.

4 вересня 1921 в харківській газеті «Вперед» повідомлялося, ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив Грушевського з рядів партії, заявивши, що його виїзд до УРСР став зрадою партії, оскільки Грушевський не погодився з рішенням про рееміграцію з ЦК УПСР.

На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проектом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 р., останній, 6-й том, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.

Останні роки життя та смерть

Від 1931 року Грушевський змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.

23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», які з нього «вибили» слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть. Виконання цього вироку від термінували до 24 листопада 1934 року, коли Грушевський справді помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом… не був, перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом… Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Серце зупинилось о другій годині дня.

Тіло Грушевського перевезли до Києва, поклали в головній залі Української Академії Наук, а 29 листопада відбулися похорони. Похований на Байковому кладовищі Києва .

Музей Михайла Грушевського

/Files/images/index.jpg

Михайло Грушевський писав у «Споминах»: «Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом'яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…»

На 140-річчя Грушевського відродилося його ім'я і в селі Сестринівці (Козятинський район, Вінницька область) — на матеріалах шкільного музею відкрито новозбудований музей Михайла Грушевського. Первинна споруда — хата діда, пам'ятка історії, не збереглася — розсипалася за останні роки.

У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6×9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12×17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.

Наукова і політична діяльність М.Грушевського

Українську демократичну республіку М. Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких в’язалися з ідеологією визволення України” і мали домінуючий вплив на Грушевського. Цей зв’язок між Новою Україною Грушевського і попередніми історичними добами ясно представлені в його статті 1917 року “В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи”.

Грушевський і його однодумці обстоювали федеральний постулат кириломефодіївців як постулат побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. В основі української держави 1917-1918 років було поставлено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави, а сам федералізм українською провідною верствою вважався тоді тією державною концепцією, яка віддзеркалювала самостійність і незалежність української нації. І саме в цьому історіософічно-ідеологічному контексті слід розглядати державне самовизначення української нації шляхом проголошення державної незалежності чотирма універсалами Української Центральної Ради. У “Книзі битія українського народу” в 104-му розділі виразно стверджується, що “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім” .

Саме тому Голова Центральної Ради завжди наголошував на відновленні української державності, а не на її започаткуванню.

Тут схрещуються історичні концепції найвидатнішого історика України з політичними концепціями Грушевського 1917-1918 років, який добре розумів, що треба наглядно наголосити на безперервності українського державотворчого процесу, що, врешті, завершився новою державною формацією – Українською Народною Республікою. І вже УНР своїми конституційними актами дала потім тверду основу для подальшого розвитку української державності.

Грушевський створив у Львові школу істориків України, до якої належали І.Крип'якевич, І. Джиджора, О.Терлецький, С.Томашівський, В.Герасимчук, М.Кордуба. В1898 році у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. «Історія України-Руси» (в 10 т.), яка продовжувала видаватись в 1899-1937 у Львові і Києві. Політичну діяльність Грушевський розпочав у Галичині, де в 1899 став одним із засновників Української Національно-демократичної партії. В роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні. В 1907р. Грушевський організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. В 1908, продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступівців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. В цей період Грушевський видав ряд публікацій щодо українського питання - «З біжучої хвилі» (1906), «Визволення Росії і українське питання» (1907), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917). Перша світова війна застала Грушевського в Галичині.

В листопаді 1914 Грушевський (через Австрію, Італію Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російськими властями, які вже давно слідкували за його діяльністю, звинувачений у «австрофільстві» і засуджений до заслання у Сибір. На прохання Російської Академії Наук Грушевського переводять спершу до Симбірська, згодом до Казані, а звідти - до Москви. 14(27). 03.1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Грушевським, враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України (див. Універсали Української Центральної Ради). 29.04.1918 року Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки.

Після приходу до влади 29. 04. 1918 гетьмана П. Скоропадського відійшов від активної політичної діяльності. В березні 1919 Грушевський емігрував в Чехословаччину, а потім в Австрію, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність. В 1919р. заснував Український соціологічний інститут у Відні, в 1920-1922 редагував орган Української Партії Соціалістів - Революцінерів «Борітеся - поборете!», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Жив також у Женеві, Берліні і Парижі. 7.03.1924 після довгих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Грушевський повернувся до Києва. В 1924 був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу «Україна», «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника» та ін. За його редакцією вийшли: «Український археологічний збірник», «Пам'ятки українського письменства», «Студії з України».

В 1929 році Грушевського обрали академіком Академії Наук СРСР. Проте невдовзі Грушевського заарештували як керівника Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. В березні 1931 його було вислано до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідовано, співробітників і учнів заарештовано. Все це негативно вплинуло на здоров'я вченого. Помер Грушевський при нез'ясованих обставинах під час нескладної операції у Кисловодську, де перебував на лікуванні.

Грушевський - автор понад 2 тис. наукових праць: «Історія України-Руси» (т.1-10, в 13 кн. б 1898-1937), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), «Початки громадянства» (1921), «Історія української літератури» (т.1-5,1923-27) та багато ін. Грушевський - один з редакторів багатотомного видання документів «Джерела до історії України».

Грушевський — академік

/Files/images/prezentatsya/89px-802-28.jpg

В 1923 році був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок. Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював історичні установи ВУАН.

14 квітня 1926 політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв'язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії.

З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді - грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано.

7 березня 1931 року Грушевський переїхав до Москви.

Михайло Грушевський - видатний історик України

"М.С.Грушевськии... – найвидатніший

український історик, людина величезної ерудиції".

Н.Вернадський

Історична концепція Грушевського складалась під впливом В.Антоновича, М.Костомарова і М.Драгоманова. Ідеї народництва і федералізму були домінуючими в його науковій і громадській діяльності. Для історичної концепції Грушевського була характерною першість соціальних інтересів над національно-державними. Однак, в процесі дальшого вивчення історії України та особистої участі в громадсько-політичному житті Грушевський все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для Грушевського був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю всіх органів управління. Великі заслуги Грушевського, як вченого, який створив цілісну концепцію українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-1921, ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.

Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування, доти роз'єднаного імперською політикою, народу України, його політичних представників.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.

Роль М.Грушевського у розвитку соціології

Соціологічні погляди Михайла Грушевського (1866-1934 pp.) формувалися під впливом класичного позитивізму та соціології О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта. Основні питання ” генетичної соціології”: що таке суспільство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства.

Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зумовлює ритм соціальної еволюції. Розвиток суспільства підпорядковується законам соціального розвитку, тобто внутрішнім зв’язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим впливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи вплив інших. Так, на ранніх етапах еволюції переважає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психологічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін. Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих, спадковість, наслідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціологію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку.

Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку суспільності: 1) початки суспільної організації, що характеризують перевагу біологічних факторів розвитку до соціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об’єднання людей у рід, плем’я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій; 2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під впливом економічної диференціації, розвитку особистої власності та виокремлення родинної сім’ї з племені; 3) формування класової держави, яке супроводжується наростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групової солідарності.

Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі. На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього – наростання суперечностей між тенденціями концентрації та монополізації засобів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інтересами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у владних структурах. Відтак з’являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до демагогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених. Особливої уваги заслуговує соціологічний аналіз українського етнокультурного матеріалу, проведений М. Грушевським. Учений досліджує такий значний феномен української історії, як козацтво з його куренями, сексуальною мораллю, відокремленням від родинного життя. У руслі практичного використання соціологічних знань М. Грушевський досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства. Обґрунтовує теоретично та юридично право українського народу на власну державу, довівши, що український народ існує як окремий історичний, культурний і етнічний об’єкт. У традиціях “генетичної соціології” М. Грушевський розглядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості.

Фундаментальні соціологічні дослідження були здійснені в Україні на початку XX ст. видатним істориком, політологом, соціологом та політичним діячем Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866—1934). Широка ерудиція в царинах історії, літератури, мистецтва дали йому можливість виробити своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. На його думку, соціально-політичний процес однаково визначається біологічною, економічною та психологічною сферами, а суспільний розвиток полягає у певному чергуванні двох протилежних інстинктів – колективістського (солідарності) та індивідуального.

Свою систему соціологічних поглядів М. С. Грушевський сформулював у праці «Початок громадянства (генетична соціологія)», написаній у 1921 році і видрукованій у Відні. В цій праці видатний учений відповідає на запитання: що таке суспільство, чому воно виникло. Він висловлював твердження, що сенс трансформації людського суспільства полягає у послідовному переході від традиційних форм до індустріальних, модернізованих, що, таким чином, створює теоретичні основи нової загально цивілізаційної типологізації суспільства. М. С. Грушевський розкрив структурні зміни в суспільстві, які відбуваються в період спеціалізації праці, коли сама людина стає іншою і її стосунки, взаємодії також набувають зовсім іншого характеру. Громадянство (суспільство) вчений розглядав як організовану людську множинність. Він був глибоко обізнаний у творчому доробку.

М. С. Грушевський ще в 1919 році створив в еміграції Український соціологічний інститут, який плідно займався проблемами соціального розвитку України та її майбутнього.

Твори Михайла Грушевського, що є в бібліотеці

Грушевський, М. С. Твори у 50т. [Текст] /Гол. ред. П.Сохань. – Львів: Світ, 2002. –

Т. 1: Суспільно-політичні твори (1894–1907). – Львів: Світ, 2002. — 592c.

У першому томі вміщені статті історіософського характеру, які визначали напрям і діяльність національно-визвольного руху наприкінці XIX – на початку XX ст., а також публіцистику вченого 1894–1907 років, що друкувалися переважно в журналі «Літературно-науковий вісник».

Т. 2: Суспільно-політичні твори (1907–1914). – Львів: Світ, 2005. – 704 с.

У другому томі вміщені публіцистичні статті вченого, що друкувалися у 1907–1914 рр. у журналі «Літературно-науковий вісник».

Т. 3: Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917). – Львів: Світ, 2005. – 792 с.

3 том серії «Суспільно-політичні твори» 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського хронологічно пов'язаний з попереднім томом. У ньому вміщені статті історика, друковані в періодичних виданнях від 1907 р. до початку Української революції (березень 1917 р.).

Т. 4. Кн. 1: Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918). – Львів: Світ, 2007. – 432 с.

Перша книга 4 тому 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок видатного історика й державного діяча доби Української Центральної Ради.

Т. 4. Кн. 2: Суспільно-політичні твори (листопад 1918 р. – жовтень 1926р.)

. – Львів: Світ, 2013. – 576 с.

Друга книга 4 тому 50-томного зібрання праць М. Грушевського завершує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок вченого і політика 1918 – 1926 рр.

Т. 5: Історичні студії та розвідки (1888–1896). – Львів: Світ, 2003. – 592с. с

5 том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах розпочинає нову серію «Історичні студії та розвідки». У ньому вміщені статті, джерелознавчі розвідки та науково-інформаційні публікації, які друкувалися в журналах «Киевская старина», «Чтения ИОНЛ», «Правді», «Записках НТШ» протягом 1888–1896 рр.

Т. 6: Історичні студії та розвідки (1895–1900). – Львів: Світ, 2004. – 696 с.

6 том є другим томом серії «Історичні студії та розвідки» і охоплює період 1895–1900 рр. У ньому вміщені публікації документів, джерелознавчі розвідки і передмови, історичні статті та науково-інформаційні матеріали.

Т. 7: Історичні студії та розвідки (1900–1906). – Львів: Світ, 2005. – 792 с.

7 том продовжує серію «Історичні студії та розвідки» і охоплює період 1900–1906 рр.

Т. 8: Історичні студії та розвідки (1906–1916). – Львів: Світ, 2007. – 776 с.

8 том продовжує серію «Історичні студії та розвідки» і охоплює період 1906–1916 рр.

Т. 9: Історичні студії та розвідки (1917–1923). – Львів: Світ, 2009. – 592 с.

9 том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію «Історичні студії та розвідки» і охоплює період 1917–1923 рр

Т. 11: Літературно-критичні праці (1883–1931), «По світу». – Львів: Світ, 2008. – 784 с.

Том 11 відкриває серію «Літературно-критичні та художні твори», до якої увійшли статті, виступи, передмови та рецензії Грушевського на літературні теми. Тексти, написані упродовж 1883–1931 рр., окреслюють читачеві позицію вченого щодо цілої низки літературних явищ і постатей кінця XIX – початку XX ст..

Т. 12: Поезія (1882–1903). Проза, драматичні твори, переклади (1883–1886). – Львів: Світ, 2011. – 544 с.

У 12 томі представлена рання літературна творчість М. Грушевського періоду його навчання у гімназії (1882–1886): поезія, проза, драматичні проби, переклади.

Т. 13 : Серія "Літературно-критичні та художні твори (1887-1924)" /Упор. Г. Бурлака. – Львів: Світ, 2012. – 591 с.

Останній з трьох томів серії «Літературно-критичні та художні твори» умістив завершені літературні тексти і фрагменти 1887 – 1924 років. Представлені оригінальні прозові й драматичні твори М. Грушевського, а також низка перекладів. Частина матеріалів публікується вперше.

Т. 14: Рецензії та огляди (1888–1897). – Львів: Світ, 2008. — 432 с.

Том 14 розпочинає нову серію повного зібрання творів М. С. Грушевського в 50 т. – «Рецензії та огляди». Видатний історик написав упродовж свого життя близько 700 рецензій, оглядів, бібліографічних заміток на історичну тематику, фактично започаткувавши українську рецензійну школу.

Т. 15: Серія "Рецензії та огляди" (1898 – 1904) / Упор. В. Шульга, В. Тельвак . – Львів: Світ, 2012. – 550 с. : портр.

15 том містить рецензії, огляди та замітки вченого, опубліковані в «ЗНТШ» протягом 1898 – 1904 рр.

Т. 16: Серія "Рецензії та огляди" (1905-1913) / Упор. М. Капраль, А. Фелонюк. – Львів: Світ, 2012. – 249 с. : портр.

16 том охоплює період 1905—1913 рр. У томі вміщено 155 рецензій, 6 заміток та 1 огляд, опублікованих у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» та «Літературно-науковому віснику».

Історія української літератури [Текст] : в 6 томах 9 кн. / М. Грушевський. - К. : Либідь, 1993 –1994.

Т.1: історія найдавнішого фольклору /упор. В.В.Яременко. – 1993. – 392с.

Т.2: історія красного письменства українського середньовіччя – періоду

Київської Русі ХІ – ХІІІ ст. – 1993. – 262с.

Т.3: історія книжної словесності та оригінального письменства ХІІ – ХІІІст. – 1993. – 285с.

Історія України - Русі [Текст] : у 11 т., 12 кн. / М. Грушевський. – К. : Наук. думка, 1991. –

Т. 1: до початку ХІ віка. – 1991. – 736с.

Т. 2: міжнародне становище, політичний та економічний розвиток Київської держави в ХІ – ХІІІ ст. – 1992. – 640с.

Т. 3: до року 1340. – 1993. – 587c.

Т. 4: ХІV – ХVІ віки. Відносини політичні. – 1993. – 533с.

Т. 5: суспільно – політичний і церковний устрій і відносини в українсько – руських землях ХІV – ХVІІ віків. – 1998. – 687с.

Т. 6: житє економічне, культурне, національне ХІV – ХІІ віків. – 1995. – 670с.

Т.7: козацькі часи – до року 1625. – 1995. – 624с.

Т.8: роки 1626 – 1650. – 1995. – 847с.

Т.9. Кн.1: події Хмельниччини 1650 – 1657років. – 1996. – 880с.

Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями [Текст] / Михайло Грушевський. – Донецьк : БАО, 2008. – 708 с.: іл.

Із літературної спадщини [Текст] /Михайло Грушевський. – Нью-Йорк – Київ: Книга, 2000. – 416с.

Духовна Україна [Текст] : зб. творів / Михайло Грушевський. – К. : Либідь, 1994. – 560 с.

Про батька козацького Богдана Хмельницького [Текст] /М. Грушевський. – Д. : Січ, 1993. – 55 с.

Історія України, приложена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх [Текст] / М. Грушевський. – К. : Либідь, 1992. – 228 с.

Новий період історії України за роки від 1914 до 1919 [Текст] / М. С. Грушевський. – К. : Либідь, 1992. – 46 с.

Як жив український народ [Текст] : для серед. шк. віку / М. Грушевський - К. : Веселка, 1992. – 111 с. : іл

На порозі нової України [Текст] : гадки і мрії / М. Грушевський. – К. : Наук. думка, 1991. – 120 с.

Очерк истории украинского народа [Текст] / М.С. Грушевский. – К. : Лыбидь, 1991. – 398 с.

Про старі часи на Україні: коротка історія України (для першого початку) [Текст] /Михайло Грушевський. – К. : Обереги, 1991. – 104 с.

Предок [Текст] : із белетристичної спадщини /М. Грушевський. – К. : Веселка, 1990. – 245 с.

Література про М. С. Грушевського

Хорошевський, А.Ю. Грушевський Михайло Сергійович //Проект «Україна». Галерея національних героїв[Текст] /А.Ю. Хорошевський. – Харків: ТОВ «Бібколектор», 2012. – С. 22 – 32.

Михайло Грушевський //Видатні постаті в історії України ХХ ст. [Текст]: короткі біографічні нариси. – К.: Вища шк., 2011. – С.105 – 107.

Грушевський Михайло Сергійович //Провідники духовності в Україні [Текст]: довідник /За ред. І. Ф. Кураса. – К.: Вища шк., 2003. – С. 30 – 32.

Шаров, І.Ф. Грушевський Михайло Сергійович //100 видатних імен України [Текст] /Ігор Шаров. – К.: «Альтернатива», 1999. – С.116 – 120.

Верстюк, В.Ф. М.С. Грушевський [Текст]: коротка хроніка життя та діяльності /В.Ф. Верстюк, Р. Я. Пиріг. – К.: Либідь, 1996. – 144с.

Пристайко, В. Михайло Грушевський і ГПУ – НКВД. Трагічне десятиліття: 1924 – 1934[Текст] /Володимир Пристайко, Юрій Шаповал. – К.: Україна, 1996. – 335с.

Великий українець [Текст]: матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського /Упор. А.П. Демиденко. – К.: Веселка, 1992. – 551с.

Музиченко, Я. Рада з Грушевським [Текст] /Ярослава Музиченко //Україна молода. – 2009. – 17 берез. – С.11.

Татаренко, Л. Родове коріння Грушевського //Уряд. кур’єр. – 2008. – 19 січня. – С.3

Літературна вітрина "Я той, що й був"

Створено з нагоди виходу нової книги місцевого поета Миколи Васильовича Москальця "Україна залишається завжди"

Запрошуємо переглянути: https://youtu.be/5vcYXQ7nY-o

2015 рік у Черкаській області проголошено Роком Василя Симоненка

/Files/images/завантаження.jpg

Василь Андрійович Симоненко (8 січня 1935, с. Біївці — 13 грудня 1963, Черкаси) — український поет і журналіст, шістдесятник.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах "Черкаська правда" і "Молодь Черкащини", пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області.

Своєю творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т. Шеченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст.

Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).

Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

У 1963 році Симоненко був жорстоко побитий кагебістами на залізничній станції Шевченка у місті Сміла, після чого він переніс відмову нирок і невдовзі помер у головній обласній лікарні 13 грудня 1963.

Ознайомитися з творчістю, можна переглянувши буктрейлери, створені в рамках обласного конкурсу буктрейлерів "Духовні острови Василя Симоненка" за наступними посиланнями:

https://www.youtube.com/watch?v=DtchZg4iesA

https://www.youtube.com/watch?v=1KGYOhHCNto

https://www.youtube.com/watch?v=Dp-T8j6hwBs

Віртуальна презентація книги Зінаїди Тарахан-Берези

«Заворожи мені, волхве…»

/Files/images/shevchenkana/Изображение0009.JPG

"Без волі немає долі"

/Files/images/Щепкин.jpg

«А тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти »
Тарас Шевченко«Катерина»

«…він був невтомним у оповідках про далеке минуле, які переносили його в рідну Україну …»

Портрет Олени Щепкіної - дружини.

/Files/images/prezentatsya/3424_big_1522411003 (1).jpg

Недалечко на хуторі Проходи жив Михайло Щепкін. Завдяки сестрі Олександрі він познайомився з Оленою, покохав її. «… схожа на грузинок. Риси обличчя мала правильні і витончені, м’які, а темний колір шкіри, чорне волосся і чорні очі нагадували південний і навіть східний тіп. Туркеня. Родина турецького паші шукала дочку, котра загубилась під час штурму Анапи. Повінчалися молодята в Суджі.

Як і Шевченко, Щепкін виростав в атмосфері пієтету до славетної української минувшини. І актора, і поета надихали на творчість бувальщини про козацьку добу, про визвольні повстання, про героїв, зокрема про Максима Залізняка та Івана Гонту.

/Files/images/3.jpg /Files/images/4.jpg

«…Щепкін – геній. Він говорить прекрасно по-малоросійськи і справжній хохол» (Микола Станкевич).
«Що вдієш? Я малоросіянин – умію любити але не вмію висловлювати свою любов». Щепкин пишався своїм походженням і засобами театрального мистецтва розповідав правду про свій народ та розкривав велич його духу. Це, мабуть , найперше і прихилило до нього Тараса Шевченка.

/Files/images/5.jpg /Files/images/6.jpg

Професор Микола Стороженко у промові, виголошеній у Москві в день столітнього ювілею актора, сказав: «Щепкін і Шевченко були поєднані кровними узами племінної і духовної спорідненості: обидва малороси, обидва пристрасно любили свою батьківщину… обидва силою природного генія досягли на різних теренах слави величезної. »

Поєднав Щепкіна та Шевченко і гіркій спомін про кріпацтво.

/Files/images/8.png /Files/images/images.jpg

Вирватися з кріпацької неволі було практично не можливо. Михайлові Щепкіну і Тарасові Шевченку допомоглі у цьому добрі люди і божественний талант.
Акторська професія загалом не легка, а на той час – майже каторжна. Щоб вижити, мандрівні актори початку 19ст. змушені були їздити по ярмарках і виступати у сараях та балаганах. Микола Репнін визволив актора з неволі. «І ось я, замість бути вільним – знову кріпак». Геніальний актор так ніколи і не збагнув, чому це князь купив його, а не викупив.

/Files/images/2872-01.jpg

Т. Шевченко вирвався з кріпацтва у 24 роки, Михайло Щепкін – у 33, маючи п’ятеро дітей.

«Талант істинно народний»

/Files/images/prezentatsya/untitled.png

Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Т.Шевченко «Доля»

Становлення Щепкіна відбулось під потужним впливом Григорія Квітки – Основ’яненка та Івана Котляревського, які були директорами Харківського та Полтавського театрів. Гумористична грань таланту Щепкіна розкривається на сцені Харківського театру

«… його ніхто не спрямовував і не вчив – талант, подібний до щепкінського, не можна виплекати, він народжується сам». На сцені Полтавського театру Щепкін з успіхом грав у драмах і трагедіях, комедіях і водевілях. Творчість Котляревського і Квітки - Основ’яненка – двох керманичів Полтавського Вільного театру – мала величезний вплив на самоусвідомлення і самовдосконалення геніального актора М. Щепкіна.

«Про М.С. Щепкіна і говорити нічого – це було сонце що освітлювало всю трупу…».

Восени 1822 року нарешті поїхав у Москву, де на нього вже давно чекала дирекція Імператорських театрів, яка відразу призначила йому дебют (у театрі на Моховій).

Впродовж сорока років, Михайло Щепкін був «Імператорських Московських театрів артистом 1-го розряду». На сцені Московського Малого театру українська мова лунала аж до смерті Щепкіна.
Опікувався Щепкін і виданнями творів інших українських письменників. У 1829 році в Москві з його благословення вийшла комедія Григорія Квітки - Основ’яненка «Дворянські вироби». Актор активно пропагував творчість великого українця Миколи Гоголя. У виставах – «Ревізор», «Одруження», «Позов», «Картярі - талант Щепкіна розквітнув ще яскравіше.

"Батьку, брате мій рідний!

/Files/images/prezentatsya/214516013ca9f81a0804a9554c998823.jpg

Возлюбленику муз і грацій
Ждучи тебе, я тихо плачу
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.
Т. Шевченко «Неофіти»

У Т. Шевченка було чимало друзів, і один з найближчих – Михайло Щепкін. І хоча кожен з них мав осібну дорогу, та волею Всевишнього їхні шляхи перетиналися не раз. «Мій друже, добрий мій друже, благородний мій друже, друже мій давній, великий мій друже, мій друже єдиний; моє серце, мій голубе сизий; батьку, брате мій рідний; Богу милий мій друже!...» - так ніжно, з великою Любов’ю і повагою звертався поет до актора.
М. Щепкін, М. Гоголь та Т. Шевченко – три валети, три українці, які зробили вагомий внесок у розвиток російської літератури та культури.
Коли з’явилася перша збірка «Кобзаря», уже сам Щепкін почав шукати нагоди познайомитися з поетом. «І раптом Щепкін, у домі якого стежили за всіма літературними новинками, одержав маленьку, скромну на вигляд книжку: «Кобзар» Т. Шевченка українською мовою. Свіжість почуття, простота, музикальність наспіву живо нагадали Щепкіну пісні його милої України. Вірші відразу зачарували Щепкіна, і він одним із перших вгадав у Шевченкові майбутнього великого поета. Він став пропагувати в літературних і професорських колах Москви… вірші молодого поета. Особливо добре, розповідають , читав він «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» - один із перших віршів Шевченка.
Коли Щепкін дізнався, що їх об’єднує кріпацька доля, він цілком зрозумів той біль і тугу, які вчувалися в піснях поета, і якомога швидше захотів з ним познайомитися.

Поезія «Заворожи мені, волхве…», присвячена Щепкіну, не випадково народилася в душі Тараса під час петербурзьких гастролей актора.

/Files/images/prezentatsya/imagesCA2V85FM.jpg

«Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий,
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся»

Палко бажаючи повернути своїй розбитій душі надію, а разом із нею і «сонце правди», він звертається за порадою до Щепкіна, який уже встиг загартувати своє серце у життєвих випробуваннях та глибше пізнав суворий світ:

/Files/images/imagesCA1XTKUG.jpg

Скажи, що робити

Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити?

Тарас Шевченко після арешту ( 5 квітня 1847) потрапляє до каземату «Третього відділу», а після того, як було винесеного вирок – у далекі оренбурзькі та казахські степи: «Все друзья мои должны были прекратить со мною всякое сношение.”

Та славетний актор поширював переказ про поета, він читав вірші шанувальникам «Кобзаря». Поезію Т. Шевченка «Заворожи мені, волхве…»,

за сприяння Щепкіна, анонімно було опубліковано з назвою «Пустка».

Після смерті поета цей вірш під назвою «Пустка» з присвятою «М.С. Щепкіну» друкувався у всіх видання поетичних творів Т. Шевченка.

Вірш Шевченка «Заворожи мені, волхве…»

/Files/images/111.png

Заворожи мені, волхве
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку ' руйнувати,
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою.
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимувати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить...
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу...
Стань же братом, хоч одури,
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім'я розбити??!


Михайло Щепкін відчував стан душі Т. Шевченка і з радістю відгукнувся, забуваючи про власні проблеми. І лише щирий, чуйний, добрий Щепкін зумів допомогти поетові після тяжких і довгих невольничих літ повернутися до нормального людського спілкування та улюбленої поезії. Саме Щепкін повернув Тарасові поетичне натхнення. Щепкін, безсумнівно, воскресив у Шевченкові віру в себе і в свій талант. Про це свідчить і триптих «Доля . Муза. Слова.»
Родинне, літературне, мистецьке та артистичне оточення Щепкіна приймало Шевченка, як найближчу людину – привітно та гостинно.
Щепкін та Шевченко були дуже схожими за вдачею. Мали навіть однакове ставлення до матеріального світу, про що всідчить і останній Шевченків лист до Щепкіна від 6 грудня 1858 року: «Благородний мій єдиний друже! Де торкнеться до користі, до грошей, то я бачу, що твоя натура моїй сестра рідна, і соромлива, і боязлива. Чого це воно так? Мабуть, того, що гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду...»

10 березня 1861 року Т. Г. Шевченко помер.

Образи Шевченка та Гоголя до останнього лишалися в люблячій душі актора, якому судилося пережити своїх молодих друзів: «М. С. Щепкін, бувало, заклавши руки за спину, простоював цілими годинами перед портретами Гоголя і Шевченка і ніби говорив з ними, ділився думками, тихо ворушачи губами…»

Отже, востаннє видатний актор з іграв ролі, знакові для його творчої долі – Городничого у «Ревізорі» та Чуприна у «Москалі – чарівнику». Так він попрощався зі сценою.

11 (23) серпня 1863 році Михайло Щепкін помирає у єдиному на той час Ялтинському дерев’яному готелі «…сльози із обох очей покотились, і на тому закінчилося життя».

"Таємниця одного портрета"

/Files/images/imagesCAO8K5BG.jpg

Єй-Богу, братія, прощаю
І Милосердному молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали.
Хоч я вам кривди не робив,
Та все-таки меж вами жив,
То, може, дещо і осталось…
Т. Шевченко. «То так і я тепер пишу…»

«Під склом, у багато оздобленій позолоченій рамі. Навіть,якби на звороті полотна, внизу хтось невідомий і не зазначив: «Роб. Тараса Шевченко», все одно, кожен, знайомий з Шевченковим живописом, відразу впізнав би його руку.»
Отже, на запитання:»Чи львівський портрет є оригіналом Шевченка?» - було почуто ствердну відповідь. На засіданні експертної комісії колеги Василя Андрійовича Афанасьєва (незадовго до засідання комісії Афанасьєв помер) передали підготовлений ним коментар для нового академічного видання мистецького спадщини Тараса Шевченка, в якому Афанасьєв викреслив знак питання у назві «Портрет М. С. Щепкіна ». Не всі погодились з висновком В. А. Афанасьєва, не всі визнали на львівському портреті славетного артиста. «Чому в Москві, ще в 1985 році, театрознавці, мистецтвознавці, науковці, музейні працівники, реставратори одразу впізнали Михайла Щепкіна, а в Україні,споглядаючи оригінал, не впізнають?

Про автора

/Files/images/18.jpg

Зінаїда Панасівна Тарахан-Береза — провідний науковий співробітник Шев-ченківського національного заповідника, кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України, знаний на Батьківщині та у світі шевченкознавець, лауреат премій імені Володимира Вернадського та Олекси Кобця.
Народилася в Каневі і все своє життя дбає про відтворення та популяризацію історії Чернечої гори та національної Святині, творчості Тараса Шевченка. Найважливіші напрями діяльності Шевченківського національного заповідника спираються на її ґрунтовні дослідження. У 1988—1989 роках до 175-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка під науковим керівництвом 3. П. Тарахан-Берези працівниками музею самостійно було створено нову експозицію музею, а у 1991 році відтворено перший народний музей Кобзаря — "Тарасову світлицю". Зінаїда Тарахан-Береза має понад 300 публікацій у вітчизняній та зарубіжній пресі та в наукових збірниках, зокрема "Шевченківському словнику (Київ, 1978), "В сім'ї вольній, новій" та багатьох інших. Під її керівництвом укладено два видання збірника "Із книги народної шани" (Дніпропетровськ, 1976,1989). Тарахан- Береза — активний учасник Шевченківських конференцій і автор шевченкознавчих монографій "Шевченко — поет і художник" [Київ: "Наукова думка", 1985], "Тарас Шевченко. Святиня і сучасна Україна" [Київ: Видавничий центр "Просвіта", 2001] та "Святиня і голодомор" (Спогади очевидців про роки голодомору в Каневі 1932—1933 років в час спорудження Шевченківського меморіалу) [Київ: Видавничий центр "Просвіта", 2003]. Ці дві праці, видані в "Просвіті", складають єдине ціле з фундаментальною книгою "Святиня" [Київ: "Родовід", 1998]. Науково-історичний літопис Тарасової гори "Святиня" — глибоке наукове дослідження історії Шевченкової могили. На основі численних документальних, історичних, літературних джерел та власних спостережень, автор переосмислила півторастолітній шлях нашого народу. За цю фундаментальну працю колектив заповідника в Каневі висував 3. П. Тарахан-Березу на Шевченківську премію (1999 рік). Книга "Заворожи мені, волхве..." — результат тридцятилітніх досліджень автора у царині шевченкознавства. Нині Зінаїда Панасівна продовжує копітку працю та є вірний хранитель Шевченкового духу, Зінаїда Тарахан-Береза і далі на сторожі творчої спадщини генія, його світлого імені.

Підготували Л. І Курінна, З. В. Настичук

Кiлькiсть переглядiв: 3562

Коментарi

  • Personal Loans

    2018-02-11 18:18:00

    money lenders money lenders loans for students [url=https://moneylenders.us.org]money lenders[/url]...

  • Online Essay Help

    2018-02-11 17:19:11

    essay writing pollution college essays outline argument essay [url=https://argumentessay.us.com]argumentative essay[/url]...

  • Loans Online

    2018-02-11 14:45:18

    online loan application bad credit direct payday lenders tax loan advance [url=https://webloan.us.com]online loans instant approval[/url]...

  • White Paper Writers

    2018-02-11 14:28:31

    paper writing service paper writing service paper writing service [url=https://paperwritingservice.us.com]paper writing service[/url]...

  • JamesGlump

    2018-02-11 12:59:20

    college essay service write my paper how to write an essay for college [url=https://writeapaper.stream]write my paper for me[/url] research paper dissertation proposal writing help research writing [url=https://researchwriting.stream]research writing[/url] guaranteed payday loans quick loan payday faxless fast cash loan [url=https://guaranteedpaydayloans.webcam]no credit check payday loans instant approval[/url] chat sex chat sex girl chat [url=https://chatsex.bid]chat sex[/url] direct lender loans advance payday loans online advance payday loans online [url=https://quickloans...

  • Essays Writing

    2018-02-11 05:18:13

    write my paper for me paper writing writer writing [url=https://writemypaperforme.us.com]academic papers[/url]...

  • Getting A Loan

    2018-02-11 03:07:17

    small loan same day loans no credit check 1000 loan [url=https://smallloans.us.com]emergency cash loans[/url]...

  • Random Assignments

    2018-02-10 23:41:43

    help me write a paper cheap essay writing service paper writing service [url=https://paperwritingservice.us.com]paper writing services[/url]...

  • JamesGlump

    2018-02-10 21:06:44

    essay corrector essay corrector school papers [url=https://schoolpapers.trade]school papers[/url] quick loan quick loans 100 approval payday loan online [url=https://quickloans.trade]payday advance no credit check[/url] internet payday loans loan cash guaranteed payday loans [url=https://guaranteedpaydayloans.webcam]guaranteed payday loans[/url]...

  • Loans Online

    2018-02-10 19:44:50

    credit loans credit loans credit loans [url=https://creditloans.us.com]indiana payday loans[/url]...