«Невтомний дослідник рідного краю"

(довідково- бібліографічний, інформаційний покажчик з нагоди 100 –річчя від дня народження краєзнавця Сорокопуда Івана Івановича)

/Files/images/і.і.с..png

Сорокопуд Іван Іванович народився 19 вересня 1917 року в м. Каневі. В родині було семеро дітей. Найстарші, сестра Олександра та брати Микола і Володимир, померли в ранньому віці. Залишилось четверо: Іван, Марія, Василь і Борис. Проживали на Сельці, в живописному куточку міста, оточеного з трьох боків горами і потоком, що утворював велику чашу. Хліб для сім’ї заробляв батько, підробляючи візником. Він возив баришників до ближніх канівських базарів. З таких поїздок часто привозив книжки, бо навчився читати самотужки. І серед того, що купив батько, найбільше подобалась книжечка з короткою назвою «Ряст». Батько вірив, що саме книжки та добрі вчителі допоможуть виростити дітей освіченими людьми. Хлопчина рано навчився читати. З дитинства був знайомий з письменником Олексієм Вараввою, який жив по сусідству. Книжки, які О. Варавва отримував від товаришів по перу, поповнювали книжкову поличку Івана Сорокопуда.

У вересні 1925 року вступив до першого класу школи, приміщення якої знаходилось біля Успенського собору. У школі навчався добре, успіхами радував батьків і вчителів. У шостому класі йому довелося поєднувати навчання з роботою. Поряд із шкільним приміщенням знаходилась пошта. Знаючи його пристрасть до літератури, поштовіки доручили йому організовувати передплату газет та журналів серед школярів, а також доставляти періодику. За цю працю він отримував дитячі видання. Мріяв стати читачем районної бібліотеки, але там був платний абонемент. Тому, щоб заробити якісь копійки, він заготовляв лозу, різав та обдирав її.

У цей період, за порадою Олексія Варавви, який хотів щоб з нього вийшов літератор, він писав нариси про шкільне життя до дитячої республіканської газети «На зміну». Спробував свої сили в поезії. Перший вірш «17 рік» надрукований у 1932 році в місцевій районній газеті» Соціалістична перемога». Ще за шкільною партою вирішив стати вчителем, тож по закінченню Канівської семирічки у 1932 році мав намір продовжити навчання в Черкасах. Але ця задумка не здійснилась, бо на підготовчих курсах педагогічного інституту платили мізерну стипендію. Поїхав до Ржищева, щоб поступити в зоотехнікум. Абітурієнтів в технікумі безкоштовно харчували. Але хіба довго протягнеш на тих харчах: годували «пустою» перловою кашею та вареними грушами. Так ні з чим юнак повернувся до Канева, пішов працювати до книжкового магазину.

З вересня 1933 року Іван Сорокопуд навчається в Канівському педагогічному технікумі. За відмінне навчання отримував сталінську стипендію і по закінченні технікуму мав право без вступних іспитів продовжувати навчання в вищому закладі. Та через матеріальну скруту не зміг це здійснити. Натомість з 1936 до 1938 року викладав українську, російську та німецьку мови у Пшеничниківській школі, у Чернишівській семирічці працював на посаді директора.

На початку 1940 року І.Сорокопуда призвали до армії. Потрапив до танкової дивізії, що була дислокована у Новоградволинську. Перше поранення отримав у липні 1941 року, а друге – під час оборонних боїв за Київ. Після одужання пройшов коротко термінові курси і прийняв командування мінометним взводом 148 полку 124 стрілецької дивізії. Влітку 1942-го довелося відступати з Харківщини аж до Дону. У листопаді 1942 року був тяжко поранений і після лікування звільнений в запас.

Спочатку оселився в селищі Ліски Воронезької області. Працював вчителем залізничної середньої школи, а згодом – військовим керівником місцевого училища. Тут і зустрів свою долю – вчительку Олександру Яківну. 11 січня 1944 року вони поєднали свої серця.

/Files/images/жена.jpg

31 січня 1944 року радіо донесло радісну звістку: Канів звільнено від фашистських завойовників. До рідного Канева повернувся влітку 1944 року і відразу ж взявся до роботи: працював директором середньої школи №1, а далі – на Тарасовій горі відновлював діяльність музею Шевченка, де працював до жовтня 1948 року на посаді заступника директора з наукової роботи. Але хотілось працювати на освітянській ниві. Тому аж до 1977 року працював у школах Канівського району та Канева, останнє місце роботи – Канівська середня школа №2, де обіймав посаду директора.

З 1934-го року займався літературним та історичним краєзнавством, починаючи з студентських років: зустрічався і листувався з учасниками подій; опрацьовував літературу і матеріали про Канівщину, що зберігаються в наукових бібліотеках та архівах Черкас, Києва, Москви, Санкт-Петербу́рга тощо. Працював у царині літературного та історичного краєзнавства. (з 1938). Ініціатор краєзнавчої вікторини "Чи знаєте ви Канівщину?" Зібрав багатий краєзнавчий матеріал з історії, літератури, мистецтва Канівщини і про видатних особистостей Черкащини. Це дало можливість написати близько восьмисот нарисів, статей, рецензій, інформації, які розміщувались на сторінках республіканської, обласної та районної періодики. Нарис І. Сорокопуда «Канів» було надруковано в багатотомному виданні «Історія міст і сіл Української РСР», а статтю про місто Канів вміщено в першому томі Шевченківського словника.

І. І. Сорокопуд - автор книг «Струмки могутньої ріки. Канівщина літературна» (1998), «Канів. Сторінки незгасної пам’яті» (2001), «Канів крізь віки» (2002), «Краси розкрилля. Канівщина мистецька» (2005), «У вічній пам’яті Канівщини» (2008), «Ім’я на Канівщині» (2009), «Канів із глибини століть» (2012); автор статей в академічних виданнях.

Дві книжки «Струмки могутньої ріки» і «Краси розкрилля» знайомлять читача з письменниками, художниками, композиторами, артистами, майстрами народної творчості, які народились на Канівщині або ж проживали на цій землі. і творили прекрасне.

Наступні дві книжки «Канів. Сторінки незгасної пам’яті» та «Канів крізь віки» розповідають про канівські придніпровські гори й потоки, площі, вулиці і провулки, про минуле та сучасне міста.

П’ята книжка «У вічній пам’яті Канівщини» розповідає про синів канівської землі, Героїв Радянського Союзу, та про визволителів рідного краю від фашистських орд, удостоєних цього високого звання.

Про відомих людей канівської землі розповідає шоста книжка «Ім’я на Канівщині», яка розпочинається життєписом Івана Сорокопуда.

Крім цього, він колекціонував монети і паперові гроші. Організував і очолив Канівське об’єднання «Нумізмат» (1988-2010 рр.).

Активно співпрацював із канівськими музеями та закладами освіти. Зокрема, передав до фондів Шевченківського національного заповідника, клубу-музею «Ветеран» тисячі книг, сотні фотографій, десятки рукописів, що містять матеріали з історії Канівщини тощо. Частину напрацювань було передано до Канівського училища культури і мистецтв, загальноосвітньої школа І-ІІІ ступенів №1 імені Т.Г.Шевченка, міської гімназії імені І.Франка.

За значний внесок у розвиток краєзнавчого руху, збереження національної історико-культурної спадщини та природних скарбів України постановою Президії правління Всеукраїнської спілки краєзнавців І. Сорокопуду присвоєно звання «Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців». За розвиток і збереження історико-культурної спадщини рідного краю 2001 року Канівська міська рада удостоїла його званням «Почесний громадянин міста Канева». А за активну життєву позицію йому вручили медаль «10років незалежності України».

Іван Сорокопуд має нагороди за участь у війні та трудові досягнення у мирний час. А саме: ордени Вітчизняної війни обох ступенів, Богдана Хмельницького та двадцять медалей. До останнього подиху був відданий своєму краю, землякам, вірний своєму покликанню. Не одне покоління жителів Канева із вдячністю пам’ятатиме Івана Івановича Сорокопуда, його вклад в історію та культуру міста.

Все своє життя любив і шанував рідну землю, жив за батьківським заповітом: - Сину, нікуди з Канівської землі не йди. Ти найграмотніший в нашому роді, тому саме ти маєш дізнатися і про його коріння, і про канівську бувальщину. Розшукуй, вивчай і пиши про благословенний рідний край та його людей.

Література, що є в бібліотеці

Сорокопуд, І. Ім’я на Канівщині / І. Сорокопуд. – Канів: Родень, 2009. – 67 с.

Сорокопуд, І. Канів крізь віки / І. Сорокопуд. – Канів : Родень, 2002. – 49 с.

Сорокопуд, І. Канів. Сторінки незгасної пам’яті / І. Сорокопуд. – Канів, 2001. – 44с.

Сорокопуд, І. Струмки могутньої ріки : Канівщина літературна / І. Сорокопуд. – Канів : Родень, 1998. – 88 с.

Сорокопуд, І. Краси розкрилля : Канівщина мистецька / І. Сорокопуд. – Канів : Родень, 2005. – 78 с.

Сорокопуд, В. У вічній пам’яті Канівщини / І. Сорокопуд. – Канів : [Родень], 2008. – 57 с.

Література про І.І. Сорокопуда

Пономаренко, М. Сорокопуд Іван Іванович / Пономаренко М. //Краєзнавці Черкащини. – Золотоноша, 2003. – С. 77.

Сорокопуд Іван Іванович // Журналісти Черкащини (1954-2004). – Черкаси, 2003. – С. 181.

Стрипко, Т. Слово про автора / Т. Стрипко // Канів крізь віки. – Канів, 2002. – С. 3 – 4.

Бонь, І. Рідного краю звабою / І. Бонь // Дніпрова зірка. – 1987. – 5 верес.

Петренко, П. Закоханий у рідний край / П. Петренко // Черкас. правда. – 1969. – 9 трав.

"Вірний син України"

(до 150-річчя від дня народження українського історика, громадського та політичного діяча Михайла Грушевського)

Літописець історії України

/Files/images/prezentatsya/89px-802-28.jpg

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року в містечку Холм в Царстві Польському (нині на території Польщі, має назву Хелм).

Батько - Сергій Федорович Грушевський здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови. Мати, Глафіра Захарівна Опокова походила із сім'ї священнослужителів.

В 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський, згадував своїх батьків, як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття. Дід Михайла Грушевського, Захарій Іванович Опоков, який благословив онука на навчання у Києві, в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, і йому було дароване дворянство.

/Files/images/Hrushevski_1876.jpg

Сергій Федорович та Глафіра Захарівна Грушевські з дітьми. Зліва направо:Захар, Ганна, Федір, Михайло. Ставрополь, 1876р.

1869 році, через стан здоров'я батька, сім'я переїжджає спочатку до Ставрополя (1870—1878 рр.),

згодом — до Владикавказа (1878—1880 рр.). Здобувши домашню початкову освіту 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. У цей час він з захопленням читає твори М. І. Костомарова, П. О. Куліша, М. О. Максимовича. Під час навчання у гімназії Михайло пише свої перші оповідання, які надсилає до України відомому письменникові І. С. Нечую-Левицькому, котрий схвально їх оцінює. У1885 році майбутній історик, за підтримки Нечуя-Левицького, публікує свої оповідання «Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина».

Навчання

/Files/images/1889.jpg

Михайло Грушевський. Київ, кінець 1880-х - початок 1890-х рр.

В липні 1886 року Грушевський створює письмове звернення до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету. Роки навчання, Михайло Грушевський згадує із певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці із студентами.

В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За його керівництва, Грушевський написав чимало невеликих історичних есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887 р.), що була опублікована різними газетами й журналами. На третьому курсі Грушевський написав наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.

1890–1894 – професорський стипендіат Університету Св. Володимира. В цей час Грушевський їздить в наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».

Наприкінці свого університетського навчання, Грушевський долучається до українського руху.

Володимир Антонович вводить його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довкола себе справжніх патріотів України. В межах громадської діяльності, Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. В нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів.

Львівський період

/Files/images/1901vik.jpg

В 1894 році, за рекомендацією В.Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету. 12 жовтня 1894 року, Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити всіх охочих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.

/Files/images/240PX-~1.JPG

Учасники з'їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди» Котляревського. 1898 р.

У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив археографічну комісію НТШ (1896—1913). Грушевський залучає до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займається редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. В цей час він знайомиться з Іваном Франком і разом вони привертають міжнародну увагу до україністики.

На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою НТШ (1897—1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні і культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (І.Крип'якевич, В.Герасимчук, С.Томашівський, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, Ом. Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції.

/Files/images/Hrushevskyi_1896.jpg

Марія та Михайло Грушевські у рік одруження

26 травня 1896 року, у м. Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською.

Протягом 1897—1898 років М. Грушевський пише І-й том своєї фундаментальної праці — «Історія України - Руси», наприкінці 1898 року ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видає ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським урядом.

Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися осторонь від політики, проте 1899 року він разом з Іваном Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї.

Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вісник» (Львів, 1898—1905, Київ, 1905—1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899).

В 1904 році власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия.

Восени 1905 року, Михайло Грушевський виїжджає в Україну, в цей час він відвідує Київ, Одесу та Харків.

Повернення до Києва

Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва.

Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді працювала Перша Державна Дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції, Українського Клубу та у роботі редакції заснованого тоді «Украинского Вестника».

Наприкінці 1906 року до Києва переноситься видання «Літературно-наукового вістника» і Грушевський публікує у ньому статті присвячені українському рухові. Був одним з організаторів та редакторів газети «Рада» (1906) і часопису «Україна» (1907—1914). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907 року, був обраний його головою. В той же час Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.

У вересні 1907 року за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва, створене нелегальне позапартійне українське громадське об'єднання — Товариство українських поступовців, що згуртувало сили українства й до 1917 року було єдиною діючою українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії України.

Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня у Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва. Його маршрут пролягав через Угорщину, Австрію, а далі Румунію, що на той момент була нейтральною державою. Російська влада була вороже налаштована до вченого і по його поверненні 11 грудня 1914 року Грушевського заарештовано жандармерією у Києві за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Відправлений на заслання до Симбірська (нині м. Ульянівськ), склав головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської АН, Грушевському було дозволено переїхати до м. Казані та займатися науковою роботою із забороною викладацької діяльності. 31 березня 1916 вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні 1916 переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об'єднати опозиційні українські сили. Продовжував наукову роботу, працював в архіві МЗС Росії, Румянцевській бібліотеці (нині Російська державна бібліотека) над матеріалами до 8-го тому «Історії України - Руси». Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді.

/Files/images/240px-Grushevskiy_parad.jpg

Михайло Грушевський на військовому параді у Києві взимку 1917 р.

4 березня 1917 в Києві засновується Українська Центральна Рада. 20 (07) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 26(13) березня він повертається із Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). 27(14) березня виступив на Київському кооперативному з'їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України. 23 (10) червня 1917 року, Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 7 листопада (25 жовтня) 1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20(07) листопада 1917 УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22(09) січня 1918 (фактично 24(11) січня 1918) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого (25 січня) 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого (28 січня) 1918 року прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25(12) лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918 Грушевський вернувся до Києва.

По поверненні до Києва, Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.

29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв'язку з державним переворотом, здійсненим П.Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування УАН, при цьому відстоював думку, що її необхідно засновувати на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створеної гетьманом П.Скоропадським. В цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна історія. Античний світ», «Середні віки Європи».

На початку лютого 1919 року, після взяття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам'янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». В березні 1919 року переїжджає до м. Станіслав (нині м. Івано-Франківськ), що був столицею Західної Області Української Народної Республіки. Завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх», опублікований в 1919 р.

Еміграція

У березні 1919 емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність.

Був одним із засновників громадської міжнародної організації — комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ; діяв спочатку в Празі, потім у Відні). В цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).

25 серпня 1921 року повідомлялося про розкол у таборі Українських лівих есерів за кордоном та створення двох груп, які включили кожна-одну з партій: на чолі з М. Грушевським у Відні та на чолі з М. Шаповалом — у Празі.

4 вересня 1921 в харківській газеті «Вперед» повідомлялося, ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив Грушевського з рядів партії, заявивши, що його виїзд до УРСР став зрадою партії, оскільки Грушевський не погодився з рішенням про рееміграцію з ЦК УПСР.

На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проектом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 р., останній, 6-й том, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.

Останні роки життя та смерть

Від 1931 року Грушевський змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.

23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», які з нього «вибили» слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть. Виконання цього вироку від термінували до 24 листопада 1934 року, коли Грушевський справді помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом… не був, перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом… Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Серце зупинилось о другій годині дня.

Тіло Грушевського перевезли до Києва, поклали в головній залі Української Академії Наук, а 29 листопада відбулися похорони. Похований на Байковому кладовищі Києва .

Музей Михайла Грушевського

/Files/images/index.jpg

Михайло Грушевський писав у «Споминах»: «Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом'яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…»

На 140-річчя Грушевського відродилося його ім'я і в селі Сестринівці (Козятинський район, Вінницька область) — на матеріалах шкільного музею відкрито новозбудований музей Михайла Грушевського. Первинна споруда — хата діда, пам'ятка історії, не збереглася — розсипалася за останні роки.

У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6×9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12×17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.

Наукова і політична діяльність М.Грушевського

Українську демократичну республіку М. Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких в’язалися з ідеологією визволення України” і мали домінуючий вплив на Грушевського. Цей зв’язок між Новою Україною Грушевського і попередніми історичними добами ясно представлені в його статті 1917 року “В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи”.

Грушевський і його однодумці обстоювали федеральний постулат кириломефодіївців як постулат побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. В основі української держави 1917-1918 років було поставлено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави, а сам федералізм українською провідною верствою вважався тоді тією державною концепцією, яка віддзеркалювала самостійність і незалежність української нації. І саме в цьому історіософічно-ідеологічному контексті слід розглядати державне самовизначення української нації шляхом проголошення державної незалежності чотирма універсалами Української Центральної Ради. У “Книзі битія українського народу” в 104-му розділі виразно стверджується, що “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім” .

Саме тому Голова Центральної Ради завжди наголошував на відновленні української державності, а не на її започаткуванню.

Тут схрещуються історичні концепції найвидатнішого історика України з політичними концепціями Грушевського 1917-1918 років, який добре розумів, що треба наглядно наголосити на безперервності українського державотворчого процесу, що, врешті, завершився новою державною формацією – Українською Народною Республікою. І вже УНР своїми конституційними актами дала потім тверду основу для подальшого розвитку української державності.

Грушевський створив у Львові школу істориків України, до якої належали І.Крип'якевич, І. Джиджора, О.Терлецький, С.Томашівський, В.Герасимчук, М.Кордуба. В1898 році у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. «Історія України-Руси» (в 10 т.), яка продовжувала видаватись в 1899-1937 у Львові і Києві. Політичну діяльність Грушевський розпочав у Галичині, де в 1899 став одним із засновників Української Національно-демократичної партії. В роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні. В 1907р. Грушевський організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. В 1908, продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступівців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. В цей період Грушевський видав ряд публікацій щодо українського питання - «З біжучої хвилі» (1906), «Визволення Росії і українське питання» (1907), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917). Перша світова війна застала Грушевського в Галичині.

В листопаді 1914 Грушевський (через Австрію, Італію Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російськими властями, які вже давно слідкували за його діяльністю, звинувачений у «австрофільстві» і засуджений до заслання у Сибір. На прохання Російської Академії Наук Грушевського переводять спершу до Симбірська, згодом до Казані, а звідти - до Москви. 14(27). 03.1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Грушевським, враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України (див. Універсали Української Центральної Ради). 29.04.1918 року Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки.

Після приходу до влади 29. 04. 1918 гетьмана П. Скоропадського відійшов від активної політичної діяльності. В березні 1919 Грушевський емігрував в Чехословаччину, а потім в Австрію, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність. В 1919р. заснував Український соціологічний інститут у Відні, в 1920-1922 редагував орган Української Партії Соціалістів - Революцінерів «Борітеся - поборете!», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Жив також у Женеві, Берліні і Парижі. 7.03.1924 після довгих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Грушевський повернувся до Києва. В 1924 був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу «Україна», «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника» та ін. За його редакцією вийшли: «Український археологічний збірник», «Пам'ятки українського письменства», «Студії з України».

В 1929 році Грушевського обрали академіком Академії Наук СРСР. Проте невдовзі Грушевського заарештували як керівника Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. В березні 1931 його було вислано до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідовано, співробітників і учнів заарештовано. Все це негативно вплинуло на здоров'я вченого. Помер Грушевський при нез'ясованих обставинах під час нескладної операції у Кисловодську, де перебував на лікуванні.

Грушевський - автор понад 2 тис. наукових праць: «Історія України-Руси» (т.1-10, в 13 кн. б 1898-1937), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), «Початки громадянства» (1921), «Історія української літератури» (т.1-5,1923-27) та багато ін. Грушевський - один з редакторів багатотомного видання документів «Джерела до історії України».

Грушевський — академік

/Files/images/prezentatsya/89px-802-28.jpg

В 1923 році був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок. Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював історичні установи ВУАН.

14 квітня 1926 політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв'язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії.

З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді - грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано.

7 березня 1931 року Грушевський переїхав до Москви.

Михайло Грушевський - видатний історик України

"М.С.Грушевськии... – найвидатніший

український історик, людина величезної ерудиції".

Н.Вернадський

Історична концепція Грушевського складалась під впливом В.Антоновича, М.Костомарова і М.Драгоманова. Ідеї народництва і федералізму були домінуючими в його науковій і громадській діяльності. Для історичної концепції Грушевського була характерною першість соціальних інтересів над національно-державними. Однак, в процесі дальшого вивчення історії України та особистої участі в громадсько-політичному житті Грушевський все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для Грушевського був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю всіх органів управління. Великі заслуги Грушевського, як вченого, який створив цілісну концепцію українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-1921, ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.

Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування, доти роз'єднаного імперською політикою, народу України, його політичних представників.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.

Роль М.Грушевського у розвитку соціології

Соціологічні погляди Михайла Грушевського (1866-1934 pp.) формувалися під впливом класичного позитивізму та соціології О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта. Основні питання ” генетичної соціології”: що таке суспільство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства.

Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зумовлює ритм соціальної еволюції. Розвиток суспільства підпорядковується законам соціального розвитку, тобто внутрішнім зв’язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим впливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи вплив інших. Так, на ранніх етапах еволюції переважає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психологічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін. Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих, спадковість, наслідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціологію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку.

Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку суспільності: 1) початки суспільної організації, що характеризують перевагу біологічних факторів розвитку до соціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об’єднання людей у рід, плем’я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій; 2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під впливом економічної диференціації, розвитку особистої власності та виокремлення родинної сім’ї з племені; 3) формування класової держави, яке супроводжується наростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групової солідарності.

Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі. На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього – наростання суперечностей між тенденціями концентрації та монополізації засобів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інтересами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у владних структурах. Відтак з’являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до демагогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених. Особливої уваги заслуговує соціологічний аналіз українського етнокультурного матеріалу, проведений М. Грушевським. Учений досліджує такий значний феномен української історії, як козацтво з його куренями, сексуальною мораллю, відокремленням від родинного життя. У руслі практичного використання соціологічних знань М. Грушевський досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства. Обґрунтовує теоретично та юридично право українського народу на власну державу, довівши, що український народ існує як окремий історичний, культурний і етнічний об’єкт. У традиціях “генетичної соціології” М. Грушевський розглядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості.

Фундаментальні соціологічні дослідження були здійснені в Україні на початку XX ст. видатним істориком, політологом, соціологом та політичним діячем Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866—1934). Широка ерудиція в царинах історії, літератури, мистецтва дали йому можливість виробити своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. На його думку, соціально-політичний процес однаково визначається біологічною, економічною та психологічною сферами, а суспільний розвиток полягає у певному чергуванні двох протилежних інстинктів – колективістського (солідарності) та індивідуального.

Свою систему соціологічних поглядів М. С. Грушевський сформулював у праці «Початок громадянства (генетична соціологія)», написаній у 1921 році і видрукованій у Відні. В цій праці видатний учений відповідає на запитання: що таке суспільство, чому воно виникло. Він висловлював твердження, що сенс трансформації людського суспільства полягає у послідовному переході від традиційних форм до індустріальних, модернізованих, що, таким чином, створює теоретичні основи нової загально цивілізаційної типологізації суспільства. М. С. Грушевський розкрив структурні зміни в суспільстві, які відбуваються в період спеціалізації праці, коли сама людина стає іншою і її стосунки, взаємодії також набувають зовсім іншого характеру. Громадянство (суспільство) вчений розглядав як організовану людську множинність. Він був глибоко обізнаний у творчому доробку.

М. С. Грушевський ще в 1919 році створив в еміграції Український соціологічний інститут, який плідно займався проблемами соціального розвитку України та її майбутнього.

Твори Михайла Грушевського, що є в бібліотеці

Грушевський, М. С. Твори у 50т. [Текст] /Гол. ред. П.Сохань. – Львів: Світ, 2002. –

Т. 1: Суспільно-політичні твори (1894–1907). – Львів: Світ, 2002. — 592c.

У першому томі вміщені статті історіософського характеру, які визначали напрям і діяльність національно-визвольного руху наприкінці XIX – на початку XX ст., а також публіцистику вченого 1894–1907 років, що друкувалися переважно в журналі «Літературно-науковий вісник».

Т. 2: Суспільно-політичні твори (1907–1914). – Львів: Світ, 2005. – 704 с.

У другому томі вміщені публіцистичні статті вченого, що друкувалися у 1907–1914 рр. у журналі «Літературно-науковий вісник».

Т. 3: Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917). – Львів: Світ, 2005. – 792 с.

3 том серії «Суспільно-політичні твори» 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського хронологічно пов'язаний з попереднім томом. У ньому вміщені статті історика, друковані в періодичних виданнях від 1907 р. до початку Української революції (березень 1917 р.).

Т. 4. Кн. 1: Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918). – Львів: Світ, 2007. – 432 с.

Перша книга 4 тому 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок видатного історика й державного діяча доби Української Центральної Ради.

Т. 4. Кн. 2: Суспільно-політичні твори (листопад 1918 р. – жовтень 1926р.)

. – Львів: Світ, 2013. – 576 с.

Друга книга 4 тому 50-томного зібрання праць М. Грушевського завершує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок вченого і політика 1918 – 1926 рр.

Т. 5: Історичні студії та розвідки (1888–1896). – Львів: Світ, 2003. – 592с. с

5 том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах розпочинає нову серію «Історичні студії та розвідки». У ньому вміщені статті, джерелознавчі розвідки та науково-інформаційні публікації, які друкувалися в журналах «Киевская старина», «Чтения ИОНЛ», «Правді», «Записках НТШ» протягом 1888–1896 рр.

Т. 6: Історичні студії та розвідки (1895–1900). – Львів: Світ, 2004. – 696 с.

6 том є другим томом серії «Історичні студії та розвідки» і охоплює період 1895–1900 рр. У ньому вміщені публікації документів, джерелознавчі розвідки і передмови, історичні статті та науково-інформаційні матеріали.

Т. 7: Історичні студії та розвідки (1900–1906). – Львів: Світ, 2005. – 792 с.

7 том продовжує серію «Історичні студії та розвідки» і охоплює період 1900–1906 рр.

Т. 8: Історичні студії та розвідки (1906–1916). – Львів: Світ, 2007. – 776 с.

8 том продовжує серію «Історичні студії та розвідки» і охоплює період 1906–1916 рр.

Т. 9: Історичні студії та розвідки (1917–1923). – Львів: Світ, 2009. – 592 с.

9 том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію «Історичні студії та розвідки» і охоплює період 1917–1923 рр

Т. 11: Літературно-критичні праці (1883–1931), «По світу». – Львів: Світ, 2008. – 784 с.

Том 11 відкриває серію «Літературно-критичні та художні твори», до якої увійшли статті, виступи, передмови та рецензії Грушевського на літературні теми. Тексти, написані упродовж 1883–1931 рр., окреслюють читачеві позицію вченого щодо цілої низки літературних явищ і постатей кінця XIX – початку XX ст..

Т. 12: Поезія (1882–1903). Проза, драматичні твори, переклади (1883–1886). – Львів: Світ, 2011. – 544 с.

У 12 томі представлена рання літературна творчість М. Грушевського періоду його навчання у гімназії (1882–1886): поезія, проза, драматичні проби, переклади.

Т. 13 : Серія "Літературно-критичні та художні твори (1887-1924)" /Упор. Г. Бурлака. – Львів: Світ, 2012. – 591 с.

Останній з трьох томів серії «Літературно-критичні та художні твори» умістив завершені літературні тексти і фрагменти 1887 – 1924 років. Представлені оригінальні прозові й драматичні твори М. Грушевського, а також низка перекладів. Частина матеріалів публікується вперше.

Т. 14: Рецензії та огляди (1888–1897). – Львів: Світ, 2008. — 432 с.

Том 14 розпочинає нову серію повного зібрання творів М. С. Грушевського в 50 т. – «Рецензії та огляди». Видатний історик написав упродовж свого життя близько 700 рецензій, оглядів, бібліографічних заміток на історичну тематику, фактично започаткувавши українську рецензійну школу.

Т. 15: Серія "Рецензії та огляди" (1898 – 1904) / Упор. В. Шульга, В. Тельвак . – Львів: Світ, 2012. – 550 с. : портр.

15 том містить рецензії, огляди та замітки вченого, опубліковані в «ЗНТШ» протягом 1898 – 1904 рр.

Т. 16: Серія "Рецензії та огляди" (1905-1913) / Упор. М. Капраль, А. Фелонюк. – Львів: Світ, 2012. – 249 с. : портр.

16 том охоплює період 1905—1913 рр. У томі вміщено 155 рецензій, 6 заміток та 1 огляд, опублікованих у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» та «Літературно-науковому віснику».

Історія української літератури [Текст] : в 6 томах 9 кн. / М. Грушевський. - К. : Либідь, 1993 –1994.

Т.1: історія найдавнішого фольклору /упор. В.В.Яременко. – 1993. – 392с.

Т.2: історія красного письменства українського середньовіччя – періоду

Київської Русі ХІ – ХІІІ ст. – 1993. – 262с.

Т.3: історія книжної словесності та оригінального письменства ХІІ – ХІІІст. – 1993. – 285с.

Історія України - Русі [Текст] : у 11 т., 12 кн. / М. Грушевський. – К. : Наук. думка, 1991. –

Т. 1: до початку ХІ віка. – 1991. – 736с.

Т. 2: міжнародне становище, політичний та економічний розвиток Київської держави в ХІ – ХІІІ ст. – 1992. – 640с.

Т. 3: до року 1340. – 1993. – 587c.

Т. 4: ХІV – ХVІ віки. Відносини політичні. – 1993. – 533с.

Т. 5: суспільно – політичний і церковний устрій і відносини в українсько – руських землях ХІV – ХVІІ віків. – 1998. – 687с.

Т. 6: житє економічне, культурне, національне ХІV – ХІІ віків. – 1995. – 670с.

Т.7: козацькі часи – до року 1625. – 1995. – 624с.

Т.8: роки 1626 – 1650. – 1995. – 847с.

Т.9. Кн.1: події Хмельниччини 1650 – 1657років. – 1996. – 880с.

Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями [Текст] / Михайло Грушевський. – Донецьк : БАО, 2008. – 708 с.: іл.

Із літературної спадщини [Текст] /Михайло Грушевський. – Нью-Йорк – Київ: Книга, 2000. – 416с.

Духовна Україна [Текст] : зб. творів / Михайло Грушевський. – К. : Либідь, 1994. – 560 с.

Про батька козацького Богдана Хмельницького [Текст] /М. Грушевський. – Д. : Січ, 1993. – 55 с.

Історія України, приложена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх [Текст] / М. Грушевський. – К. : Либідь, 1992. – 228 с.

Новий період історії України за роки від 1914 до 1919 [Текст] / М. С. Грушевський. – К. : Либідь, 1992. – 46 с.

Як жив український народ [Текст] : для серед. шк. віку / М. Грушевський - К. : Веселка, 1992. – 111 с. : іл

На порозі нової України [Текст] : гадки і мрії / М. Грушевський. – К. : Наук. думка, 1991. – 120 с.

Очерк истории украинского народа [Текст] / М.С. Грушевский. – К. : Лыбидь, 1991. – 398 с.

Про старі часи на Україні: коротка історія України (для першого початку) [Текст] /Михайло Грушевський. – К. : Обереги, 1991. – 104 с.

Предок [Текст] : із белетристичної спадщини /М. Грушевський. – К. : Веселка, 1990. – 245 с.

Література про М. С. Грушевського

Хорошевський, А.Ю. Грушевський Михайло Сергійович //Проект «Україна». Галерея національних героїв[Текст] /А.Ю. Хорошевський. – Харків: ТОВ «Бібколектор», 2012. – С. 22 – 32.

Михайло Грушевський //Видатні постаті в історії України ХХ ст. [Текст]: короткі біографічні нариси. – К.: Вища шк., 2011. – С.105 – 107.

Грушевський Михайло Сергійович //Провідники духовності в Україні [Текст]: довідник /За ред. І. Ф. Кураса. – К.: Вища шк., 2003. – С. 30 – 32.

Шаров, І.Ф. Грушевський Михайло Сергійович //100 видатних імен України [Текст] /Ігор Шаров. – К.: «Альтернатива», 1999. – С.116 – 120.

Верстюк, В.Ф. М.С. Грушевський [Текст]: коротка хроніка життя та діяльності /В.Ф. Верстюк, Р. Я. Пиріг. – К.: Либідь, 1996. – 144с.

Пристайко, В. Михайло Грушевський і ГПУ – НКВД. Трагічне десятиліття: 1924 – 1934[Текст] /Володимир Пристайко, Юрій Шаповал. – К.: Україна, 1996. – 335с.

Великий українець [Текст]: матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського /Упор. А.П. Демиденко. – К.: Веселка, 1992. – 551с.

Музиченко, Я. Рада з Грушевським [Текст] /Ярослава Музиченко //Україна молода. – 2009. – 17 берез. – С.11.

Татаренко, Л. Родове коріння Грушевського //Уряд. кур’єр. – 2008. – 19 січня. – С.3

Літературна вітрина "Я той, що й був"

Створено з нагоди виходу нової книги місцевого поета Миколи Васильовича Москальця "Україна залишається завжди"

Запрошуємо переглянути: https://youtu.be/5vcYXQ7nY-o

2015 рік у Черкаській області проголошено Роком Василя Симоненка

/Files/images/завантаження.jpg

Василь Андрійович Симоненко (8 січня 1935, с. Біївці — 13 грудня 1963, Черкаси) — український поет і журналіст, шістдесятник.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах "Черкаська правда" і "Молодь Черкащини", пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області.

Своєю творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т. Шеченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст.

Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).

Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

У 1963 році Симоненко був жорстоко побитий кагебістами на залізничній станції Шевченка у місті Сміла, після чого він переніс відмову нирок і невдовзі помер у головній обласній лікарні 13 грудня 1963.

Ознайомитися з творчістю, можна переглянувши буктрейлери, створені в рамках обласного конкурсу буктрейлерів "Духовні острови Василя Симоненка" за наступними посиланнями:

https://www.youtube.com/watch?v=DtchZg4iesA

https://www.youtube.com/watch?v=1KGYOhHCNto

https://www.youtube.com/watch?v=Dp-T8j6hwBs

Віртуальна презентація книги Зінаїди Тарахан-Берези

«Заворожи мені, волхве…»

/Files/images/shevchenkana/Изображение0009.JPG

"Без волі немає долі"

/Files/images/Щепкин.jpg

«А тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти »
Тарас Шевченко«Катерина»

«…він був невтомним у оповідках про далеке минуле, які переносили його в рідну Україну …»

Портрет Олени Щепкіної - дружини.

Недалечко на хуторі Проходи жив Михайло Щепкін. Завдяки сестрі Олександрі він познайомився з Оленою, покохав її. «… схожа на грузинок. Риси обличчя мала правильні і витончені, м’які, а темний колір шкіри, чорне волосся і чорні очі нагадували південний і навіть східний тіп. Туркеня. Родина турецького паші шукала дочку, котра загубилась під час штурму Анапи. Повінчалися молодята в Суджі.

Як і Шевченко, Щепкін виростав в атмосфері пієтету до славетної української минувшини. І актора, і поета надихали на творчість бувальщини про козацьку добу, про визвольні повстання, про героїв, зокрема про Максима Залізняка та Івана Гонту.

/Files/images/3.jpg /Files/images/4.jpg

«…Щепкін – геній. Він говорить прекрасно по-малоросійськи і справжній хохол» (Микола Станкевич).
«Що вдієш? Я малоросіянин – умію любити але не вмію висловлювати свою любов». Щепкин пишався своїм походженням і засобами театрального мистецтва розповідав правду про свій народ та розкривав велич його духу. Це, мабуть , найперше і прихилило до нього Тараса Шевченка.

/Files/images/5.jpg /Files/images/6.jpg

Професор Микола Стороженко у промові, виголошеній у Москві в день столітнього ювілею актора, сказав: «Щепкін і Шевченко були поєднані кровними узами племінної і духовної спорідненості: обидва малороси, обидва пристрасно любили свою батьківщину… обидва силою природного генія досягли на різних теренах слави величезної. »

Поєднав Щепкіна та Шевченко і гіркій спомін про кріпацтво.

/Files/images/8.png /Files/images/images.jpg

Вирватися з кріпацької неволі було практично не можливо. Михайлові Щепкіну і Тарасові Шевченку допомоглі у цьому добрі люди і божественний талант.
Акторська професія загалом не легка, а на той час – майже каторжна. Щоб вижити, мандрівні актори початку 19ст. змушені були їздити по ярмарках і виступати у сараях та балаганах. Микола Репнін визволив актора з неволі. «І ось я, замість бути вільним – знову кріпак». Геніальний актор так ніколи і не збагнув, чому це князь купив його, а не викупив.

/Files/images/2872-01.jpg

Т. Шевченко вирвався з кріпацтва у 24 роки, Михайло Щепкін – у 33, маючи п’ятеро дітей.

«Талант істинно народний»

/Files/images/prezentatsya/untitled.png

Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Т.Шевченко «Доля»

Становлення Щепкіна відбулось під потужним впливом Григорія Квітки – Основ’яненка та Івана Котляревського, які були директорами Харківського та Полтавського театрів. Гумористична грань таланту Щепкіна розкривається на сцені Харківського театру

«… його ніхто не спрямовував і не вчив – талант, подібний до щепкінського, не можна виплекати, він народжується сам». На сцені Полтавського театру Щепкін з успіхом грав у драмах і трагедіях, комедіях і водевілях. Творчість Котляревського і Квітки - Основ’яненка – двох керманичів Полтавського Вільного театру – мала величезний вплив на самоусвідомлення і самовдосконалення геніального актора М. Щепкіна.

«Про М.С. Щепкіна і говорити нічого – це було сонце що освітлювало всю трупу…».

Восени 1822 року нарешті поїхав у Москву, де на нього вже давно чекала дирекція Імператорських театрів, яка відразу призначила йому дебют (у театрі на Моховій).

Впродовж сорока років, Михайло Щепкін був «Імператорських Московських театрів артистом 1-го розряду». На сцені Московського Малого театру українська мова лунала аж до смерті Щепкіна.
Опікувався Щепкін і виданнями творів інших українських письменників. У 1829 році в Москві з його благословення вийшла комедія Григорія Квітки - Основ’яненка «Дворянські вироби». Актор активно пропагував творчість великого українця Миколи Гоголя. У виставах – «Ревізор», «Одруження», «Позов», «Картярі - талант Щепкіна розквітнув ще яскравіше.

"Батьку, брате мій рідний!

/Files/images/prezentatsya/214516013ca9f81a0804a9554c998823.jpg

Возлюбленику муз і грацій
Ждучи тебе, я тихо плачу
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.
Т. Шевченко «Неофіти»

У Т. Шевченка було чимало друзів, і один з найближчих – Михайло Щепкін. І хоча кожен з них мав осібну дорогу, та волею Всевишнього їхні шляхи перетиналися не раз. «Мій друже, добрий мій друже, благородний мій друже, друже мій давній, великий мій друже, мій друже єдиний; моє серце, мій голубе сизий; батьку, брате мій рідний; Богу милий мій друже!...» - так ніжно, з великою Любов’ю і повагою звертався поет до актора.
М. Щепкін, М. Гоголь та Т. Шевченко – три валети, три українці, які зробили вагомий внесок у розвиток російської літератури та культури.
Коли з’явилася перша збірка «Кобзаря», уже сам Щепкін почав шукати нагоди познайомитися з поетом. «І раптом Щепкін, у домі якого стежили за всіма літературними новинками, одержав маленьку, скромну на вигляд книжку: «Кобзар» Т. Шевченка українською мовою. Свіжість почуття, простота, музикальність наспіву живо нагадали Щепкіну пісні його милої України. Вірші відразу зачарували Щепкіна, і він одним із перших вгадав у Шевченкові майбутнього великого поета. Він став пропагувати в літературних і професорських колах Москви… вірші молодого поета. Особливо добре, розповідають , читав він «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» - один із перших віршів Шевченка.
Коли Щепкін дізнався, що їх об’єднує кріпацька доля, він цілком зрозумів той біль і тугу, які вчувалися в піснях поета, і якомога швидше захотів з ним познайомитися.

Поезія «Заворожи мені, волхве…», присвячена Щепкіну, не випадково народилася в душі Тараса під час петербурзьких гастролей актора.

/Files/images/prezentatsya/imagesCA2V85FM.jpg

«Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий,
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся»

Палко бажаючи повернути своїй розбитій душі надію, а разом із нею і «сонце правди», він звертається за порадою до Щепкіна, який уже встиг загартувати своє серце у життєвих випробуваннях та глибше пізнав суворий світ:

/Files/images/imagesCA1XTKUG.jpg

Скажи, що робити

Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити?

Тарас Шевченко після арешту ( 5 квітня 1847) потрапляє до каземату «Третього відділу», а після того, як було винесеного вирок – у далекі оренбурзькі та казахські степи: «Все друзья мои должны были прекратить со мною всякое сношение.”

Та славетний актор поширював переказ про поета, він читав вірші шанувальникам «Кобзаря». Поезію Т. Шевченка «Заворожи мені, волхве…»,

за сприяння Щепкіна, анонімно було опубліковано з назвою «Пустка».

Після смерті поета цей вірш під назвою «Пустка» з присвятою «М.С. Щепкіну» друкувався у всіх видання поетичних творів Т. Шевченка.

Вірш Шевченка «Заворожи мені, волхве…»

/Files/images/111.png

Заворожи мені, волхве
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку ' руйнувати,
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою.
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимувати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить...
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу...
Стань же братом, хоч одури,
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім'я розбити??!


Михайло Щепкін відчував стан душі Т. Шевченка і з радістю відгукнувся, забуваючи про власні проблеми. І лише щирий, чуйний, добрий Щепкін зумів допомогти поетові після тяжких і довгих невольничих літ повернутися до нормального людського спілкування та улюбленої поезії. Саме Щепкін повернув Тарасові поетичне натхнення. Щепкін, безсумнівно, воскресив у Шевченкові віру в себе і в свій талант. Про це свідчить і триптих «Доля . Муза. Слова.»
Родинне, літературне, мистецьке та артистичне оточення Щепкіна приймало Шевченка, як найближчу людину – привітно та гостинно.
Щепкін та Шевченко були дуже схожими за вдачею. Мали навіть однакове ставлення до матеріального світу, про що всідчить і останній Шевченків лист до Щепкіна від 6 грудня 1858 року: «Благородний мій єдиний друже! Де торкнеться до користі, до грошей, то я бачу, що твоя натура моїй сестра рідна, і соромлива, і боязлива. Чого це воно так? Мабуть, того, що гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду...»

10 березня 1861 року Т. Г. Шевченко помер.

Образи Шевченка та Гоголя до останнього лишалися в люблячій душі актора, якому судилося пережити своїх молодих друзів: «М. С. Щепкін, бувало, заклавши руки за спину, простоював цілими годинами перед портретами Гоголя і Шевченка і ніби говорив з ними, ділився думками, тихо ворушачи губами…»

Отже, востаннє видатний актор з іграв ролі, знакові для його творчої долі – Городничого у «Ревізорі» та Чуприна у «Москалі – чарівнику». Так він попрощався зі сценою.

11 (23) серпня 1863 році Михайло Щепкін помирає у єдиному на той час Ялтинському дерев’яному готелі «…сльози із обох очей покотились, і на тому закінчилося життя».

"Таємниця одного портрета"

/Files/images/imagesCAO8K5BG.jpg

Єй-Богу, братія, прощаю
І Милосердному молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали.
Хоч я вам кривди не робив,
Та все-таки меж вами жив,
То, може, дещо і осталось…
Т. Шевченко. «То так і я тепер пишу…»

«Під склом, у багато оздобленій позолоченій рамі. Навіть,якби на звороті полотна, внизу хтось невідомий і не зазначив: «Роб. Тараса Шевченко», все одно, кожен, знайомий з Шевченковим живописом, відразу впізнав би його руку.»
Отже, на запитання:»Чи львівський портрет є оригіналом Шевченка?» - було почуто ствердну відповідь. На засіданні експертної комісії колеги Василя Андрійовича Афанасьєва (незадовго до засідання комісії Афанасьєв помер) передали підготовлений ним коментар для нового академічного видання мистецького спадщини Тараса Шевченка, в якому Афанасьєв викреслив знак питання у назві «Портрет М. С. Щепкіна ». Не всі погодились з висновком В. А. Афанасьєва, не всі визнали на львівському портреті славетного артиста. «Чому в Москві, ще в 1985 році, театрознавці, мистецтвознавці, науковці, музейні працівники, реставратори одразу впізнали Михайла Щепкіна, а в Україні,споглядаючи оригінал, не впізнають?

Про автора

/Files/images/18.jpg

Зінаїда Панасівна Тарахан-Береза — провідний науковий співробітник Шев-ченківського національного заповідника, кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України, знаний на Батьківщині та у світі шевченкознавець, лауреат премій імені Володимира Вернадського та Олекси Кобця.
Народилася в Каневі і все своє життя дбає про відтворення та популяризацію історії Чернечої гори та національної Святині, творчості Тараса Шевченка. Найважливіші напрями діяльності Шевченківського національного заповідника спираються на її ґрунтовні дослідження. У 1988—1989 роках до 175-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка під науковим керівництвом 3. П. Тарахан-Берези працівниками музею самостійно було створено нову експозицію музею, а у 1991 році відтворено перший народний музей Кобзаря — "Тарасову світлицю". Зінаїда Тарахан-Береза має понад 300 публікацій у вітчизняній та зарубіжній пресі та в наукових збірниках, зокрема "Шевченківському словнику (Київ, 1978), "В сім'ї вольній, новій" та багатьох інших. Під її керівництвом укладено два видання збірника "Із книги народної шани" (Дніпропетровськ, 1976,1989). Тарахан- Береза — активний учасник Шевченківських конференцій і автор шевченкознавчих монографій "Шевченко — поет і художник" [Київ: "Наукова думка", 1985], "Тарас Шевченко. Святиня і сучасна Україна" [Київ: Видавничий центр "Просвіта", 2001] та "Святиня і голодомор" (Спогади очевидців про роки голодомору в Каневі 1932—1933 років в час спорудження Шевченківського меморіалу) [Київ: Видавничий центр "Просвіта", 2003]. Ці дві праці, видані в "Просвіті", складають єдине ціле з фундаментальною книгою "Святиня" [Київ: "Родовід", 1998]. Науково-історичний літопис Тарасової гори "Святиня" — глибоке наукове дослідження історії Шевченкової могили. На основі численних документальних, історичних, літературних джерел та власних спостережень, автор переосмислила півторастолітній шлях нашого народу. За цю фундаментальну працю колектив заповідника в Каневі висував 3. П. Тарахан-Березу на Шевченківську премію (1999 рік). Книга "Заворожи мені, волхве..." — результат тридцятилітніх досліджень автора у царині шевченкознавства. Нині Зінаїда Панасівна продовжує копітку працю та є вірний хранитель Шевченкового духу, Зінаїда Тарахан-Береза і далі на сторожі творчої спадщини генія, його світлого імені.

Підготували Л. І Курінна, З. В. Настичук

Кiлькiсть переглядiв: 1283

Коментарi

  • Personal Loans

    2018-02-11 18:18:00

    money lenders money lenders loans for students [url=https://moneylenders.us.org]money lenders[/url]...

  • Online Essay Help

    2018-02-11 17:19:11

    essay writing pollution college essays outline argument essay [url=https://argumentessay.us.com]argumentative essay[/url]...

  • Loans Online

    2018-02-11 14:45:18

    online loan application bad credit direct payday lenders tax loan advance [url=https://webloan.us.com]online loans instant approval[/url]...

  • White Paper Writers

    2018-02-11 14:28:31

    paper writing service paper writing service paper writing service [url=https://paperwritingservice.us.com]paper writing service[/url]...

  • JamesGlump

    2018-02-11 12:59:20

    college essay service write my paper how to write an essay for college [url=https://writeapaper.stream]write my paper for me[/url] research paper dissertation proposal writing help research writing [url=https://researchwriting.stream]research writing[/url] guaranteed payday loans quick loan payday faxless fast cash loan [url=https://guaranteedpaydayloans.webcam]no credit check payday loans instant approval[/url] chat sex chat sex girl chat [url=https://chatsex.bid]chat sex[/url] direct lender loans advance payday loans online advance payday loans online [url=https://quickloans...

  • Essays Writing

    2018-02-11 05:18:13

    write my paper for me paper writing writer writing [url=https://writemypaperforme.us.com]academic papers[/url]...

  • Getting A Loan

    2018-02-11 03:07:17

    small loan same day loans no credit check 1000 loan [url=https://smallloans.us.com]emergency cash loans[/url]...

  • Random Assignments

    2018-02-10 23:41:43

    help me write a paper cheap essay writing service paper writing service [url=https://paperwritingservice.us.com]paper writing services[/url]...

  • JamesGlump

    2018-02-10 21:06:44

    essay corrector essay corrector school papers [url=https://schoolpapers.trade]school papers[/url] quick loan quick loans 100 approval payday loan online [url=https://quickloans.trade]payday advance no credit check[/url] internet payday loans loan cash guaranteed payday loans [url=https://guaranteedpaydayloans.webcam]guaranteed payday loans[/url]...

  • Loans Online

    2018-02-10 19:44:50

    credit loans credit loans credit loans [url=https://creditloans.us.com]indiana payday loans[/url]...