• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Бібліотечні видання

Канівський відділ культури

Канівська міська бібліотека ім.. Т.Г.Шевченка

"Душу зцілює добро"

(бібліодайджест)

/Files/images/душа.png

Життя таке коротке.

Поспішай творити добро.

О. Довженко

/Files/images/добро.jpg

Милосердя, доброта... Ще з часів давньоруських благодійність була традицією нашого народу. Цілком природним і закономірним вважалось допомогти знедоленому, нещасному, поділитися шматком хліба, дати притулок бездомному, захистити старість і немічність, порятувати хворого чи каліку, заступитися за беззахисного і скривдженого.

Доброта та милосердя – це милість людського серця, розуміння, м’якість, співчуття, ніжність, любов та жалісливе ставлення до людей. Це не слабкість, а сила, тому що доброта та милосердя властиві людям, які здатні прийти на допомогу.

Доброта і милосердя – багатоликі. Потреба в них – повсякчас. Навіть тоді, коли немає біди... Навіть там, де гори спокійні, й твердь земна не хитається під ногами...

На доброті існує світ,

Із добротою пахне хліб,

І мирне небо в школу йти,

це також вияв доброти.

І до людей любов свята –

це чистота і доброта.

Ти усміхнися небу, усім, хто біля тебе:

і братику й сестричці, і сонечку й травичці.

Люби усіх довкола, удома та у школі,

і ця любов із Неба повернеться до тебе.

Прощай дрібні образи і помирись одразу.

Хто вміє всім прощати, сильнішим здатен стати.

Твори добро, дитино, і у твоїй родині Воно

знайде домівку віднині і довіку.

Людина приходить у світ для добра. Доброта – це один із найсвітліших виявів людської душі. Не бійтеся бути добрими – не бійтесь віддавати іншим тепло своєї душі. Добро, наче казковий горщик із кашею: чим більше віддаєш, тим більше залишається. Учіться робити добро і розуміти тих, хто робить його вам. Про добру людину кажуть, що вона красива душею. Не обов’язково, щоб у неї було гарне обличчя, вишуканий одяг, але до неї тягнуться інші люди, як до світла.

Казка про добро

Ріс при дорозі велетень – дуб. Біля його коріння пропихалась з – під землі свої ніжні паростки калина. Отак і росла вона разом із дубом. Він був їй ніби за батька. Захищав від бурі, від вітрів, а коли падав дощ – схиляв над нею свою зелену голову і прикривав її. Пройшли роки. Калина стала великою і красивою. А дуб постарів, але й далі жили вони разом. Аж тут одного дня прийшли люди і зрубали могутнього дуба. Довго сумувала за ним калина. Та нічого вже не вдієш. Залишилася сама – самісінька рости при дорозі. Одного чудового сонячного весняного ранку вона побачила, що з одного боку із жолудів, які падали колись з дуба, виріс зелений пагінець і ніжно торкнувся до неї, ніби захисту просив. Життя калини стало веселішим. Почала вона пригортати маленького дубочка своїми вітами та пестити широкими листочками. А коли наближалася буря, падав дощ або був сильний вітер, вона схиляла над ним свої пишні крони, пригортала до себе і захищала молодий пагінець так, як у дитинстві захищав її старий дуб. Калина стала для дубочка матір’ю, так само, як у дитинстві був їй батьком дуб – велетень. Г. Зеленка

Добро – це щастя для всіх людей. Зло, як відомо, довго не забувається і продовжує зло. Не давайте можливості злу перебороти добро. Щоб люди вас поважали, приязно ставились до вас, ніколи не забувайте і завжди дотримуйтеся золотого правила вихованості: «Стався до людей так, як би хотів, щоб люди ставилися до тебе».

Людина починається з добра,

Із ласки і великої любові,

Із батьківської хати і двора,

З поваги, що звучить у кожнім слові.

Людина починається з добра,

Із світла, що серця переповняє,

Ця істина, як світ, така стара,

А й досі на добро нас надихає.

Людина починається з добра,

З уміння співчувати, захистити –

Це зрозуміти всім давно пора,

Бо ми прийшли у Світ добро творити

/Files/images/дари.jpg

Легенда

У житті потрібно не тільки чекати на добрі вчинки від інших, але і віддавати тепло своєї душі оточуючим. Адже людина живе для того, щоб творити добро.

Дуже давно у старовинному місті мешкав один мудрець. Слава про його мудрість розійшлася далеко за межі міста. Та жив у тому місті один чоловік, який заздрив славі мудреця. Він вирішив придумати таке запитання, щоб мудрець не зміг на нього відповісти. Пішов чоловік на узлісся, спіймав метелика, заховав його в долонях і подумав: «Запитаю я мудреця: скажи о наймудріший, який метелик у мене в руках – живий чи мертвий?» Якщо він скаже «живий», я стисну долоні, і метелик помре; а якщо скаже «мертвий», я розкрию долоні, і метелик полетить. Ось тоді всі зрозуміють, хто з нас розумніший. Так усе і сталося. Спіймавши метелика, лихий чоловік попрямував до мудреця і запитав у нього: «Який метелик у мене, о наймудріший: живий чи мертвий?» І мудрець, який і насправді був дуже розумною людиною, відповів: «Усе в твоїх руках чоловіче».Так, саме від кожної людини залежить, чого в світі стане більше – добра чи зла. Будьмо щедрі серцем і душею заради добра і справедливості.

З давніх-давен стосунки між людьми, взаємопідтримка, доброта, милосердя були основними в житті. Про це народ висловлювався в усній народній творчості.

Де є добрі люди, там біди не буде.

Хто людям добра бажає, той і собі має.

Роби добро, не кайся, роби зло – зла і сподівайся.

Перший крок до добра – не роби зла.

Не одежа красить людину, а добрі діла.

Добре діло роби сміло.

Світ не без добрих людей.

Злість до добра не доводить.

Доброму всюди добре.

Прислів’я вчать бути добрими, чуйними, милосердними до людей, тварин, природи; на добро завжди відповідати добром.

Добрі серця – це сади,

Добрі слова – коріння,

Добрі думки – квіти,

Добрі справи – плоди.

/Files/images/ладонь.jpg

Сторінка історії

У Біблії записано: «Не роби іншим того, чого не хотів би, щоб робили тобі.» З давніх-давен доброта приносить користь людям на землі. Вони завжди цінували праведне життя чесне, щире, відкрите. Необхідно утримуватися від поганих учинків, лихих намірів. Зло, як відомо, довго не забувається і породжує зло. А от добро помножує добро. Доброзичливі люди добре почуваються і довго живуть. Вони мають «кришталево чисті душі». Про злих, жадібних, брехливих, жорстоких людей кажуть, що у них «чорні душі». Необхідно змалку намагатися не заплямувати свою душу поганими вчинками, негативною поведінкою.

Життя – це скарб, дарований нам Богом.

Це радість, віра, мудрість, доброта.

Не розгубімо їх життєвими дорогами.

Нехай панує людяність свята.

Люби ближнього свого, як себе самого.

Стережися злого, чини добре.

Як хочеш, щоб з тобою чинили люди, так і ти вчиняй з ними.

Не роби іншому того, чого собі не бажаєш.

Життя людини на Землі має починатися з високої духовності, з бережливого ставлення до матінки-природи, з любові до всього живого, і насамперед до людей.

Добро в цьому житті починається з кожного з нас. Якщо кожен прагнутиме стати кращим, зростати духовно, то у світі буде більше добра, світла, радості та спокою.

Життя дається людині тільки на добрі справи.

Сценарій

/Files/images/доброта.jpg

Пісня: "Зеленеє жито, зелене"

Ведучий:

Людське життя – прекрасна мить.

Світ який – мереживо казкове!

Світ який – ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лине.

Світ мій гучний, мільйоноокий,

Пристрасний, збурений, німий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий.

В. Симоненко

Ведуча:

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра.

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

В. Симоненко

Ведучий: Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре.

Читець:

Люди – прекрасні. Земля – мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце у землю в'язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться бути дужим,

І хочеться так любить,

Що навіть каміння байдуже

Захотіло жити і жить.

В. Симоненко

Ведучий: Сьогодні ми відчуваємо життєтворчу силу добра й щирості.

«Рушієм і мірою життя є добро». О. Довженко

Адже недарма в народі кажуть: «Добро віддасться сторицею»

Ведуча: Дарувати людям добро і при цьому не чекати віддачі. Спішіть підставити плече людині, яка потрапила в біду, навіть якщо ви її зустрінете раз у житті.

Читець:

Я вірю в силу доброти,

Добро завжди сильніше злого,

Дає наснагу, щоб цвісти

І світлу обирать дорогу.

Читець: Я вірю в силу доброти,

Що має долю роботящу.

Що хоче, щоб і я, і ти,

І все було у світі кращим.

Ведучий: Німецький філософ Ф. Брентано відзначив: «Тільки Добро може бути зіставлено з Істиною.»

Читець:

Сотвори себе сама, людино.

Хай лунає, наче неба дзвін,

Озивайся радістю й добром.

Сотвори себе сама, Людино,

В рідній Україні сотвори.

(М. Миколаєнко)

Ведуча: Не вчись багато говорити, краще говорити ділом. Усі моральні цінності живуть у слові Добро. Усе, що допомагає жити, працювати, творити, називається Добром.

Читець:

Ти і добро

Зробив добро для тебе чоловік –

Ти вдячний будь йому навік.

Зробив добро ти чоловіку –

Приємно буде вам обом.

Не прагни тільки, щоб довіку

За це він став твоїм рабом.

Добро радніше ми приймаєм

Те, що від серця називаєм.

Читець:

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.

(В. Симоненко)

Читець:

І хочеться бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити і жить.

Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали грядущі:

- Їх на землі не було.

(В. Симоненко)

Ведучий: Найвище уміння – почати дорогу з себе. Головне призначення людини на землі – здатність творити добро. Біблія навчає робити добро й замислитися над життєвим сенсом. Давні слов'яни найбільше любили Світло, бо воно несе добро. Людина сильна добротою, повинна відчувати себе творцями Добра. Де ж черпаємо джерела добра? Це вітчизна, рідна домівка, батьки?

Пісня: «Хата моя, біла хата»

Читець:

Дощ із краплі починається.

Все – із доброго чи злого – починається з малого,

День турботою почнеться, кожен за своє береться.

Проганяй мерщій дрімоту і рукам давай роботу.

І роби невтомно, вміло хоч мале, та добре діло.

(М. Сингаївський)

Читець:

Все від матері – слово, і пісня, і хліб,

Перша ластівка в небі, веселка в гаях,

Все від матері – мужність, і перший політ,

І як мати для всіх – батьківщина моя.

Пісня: «Одна калина»

Читець:

Це мамині руки пригортали доню,

Це батькова рука підтримувала сина.

Не маєш право забувати: ти – людина,

Свій рід, свій край повинен пам'ятати,

Як колискову, що співала мати.

Пісня: «Роде наш красний…..»

Ведучий:

Не скупіться на добрі слова,

Бо у світі так мало добра…

Лиш від рідної хати

Та від лагідних рук мами й тата.

Ведуча:

Коли зміцнюють крила, щоб літати,

Не забувай про рідних маму й тата.

Та встигни добре слово їм сказати,

Допоки ти живеш у рідній хаті.

Пісня: «Батько й мати»

Ведучий: «Роби добро, – мені сказала мати! І чисту совість не віддай зламати!» (Д. Павличко)

Читець:

Я змалку вчився з «Кобзаря»

Любити труд і трударя…

Куди б життя не повело,

Робить добро, долати зло,

І смуту, в сонце, у негоду

Служити рідному народу.

Ведуча:

У житті добро і зло поряд.

Людині бійся душу ошукать,

Бо в цьому схибиш, то уже навіки.

Л. Костенко

Читець:

Цінуй красу, добро, любов і ніжність.

Піддай зневазі зради, гріх, підлість,

Оберігай собор душі, в калюжі зорі роздивись,

А від невдач в сльозах додолу не хились.

Читець:

Доброта

Тільки вимовимо тихо

Тепле слово «Доброта»,

Враз кудись відходить лихо,

Сум далеко відліта.

– Стань добрішим, – мама просить.

Кожного із нас, – зло

Нам щастя не приносить,

Всяк від нього утіка.

Читець:

Ти поглянь навколо себе, рідну землю не забудь.

Ясне сонце, синє небо – наче кажуть: «Добрим будь!»

Прошу, не ламай деревце чи то рівне, чи криве.

Якщо є у тебе серце, бережи усе живе.

Ведуча: Щоб знищити кривду, неприязнь, нещастя, у кожного закладено так багато добра. Не шкодуй його роздавати родичам, друзям, незнайомим, не лінуйся щодня робити найлегшу справу – дарувати хоч краплину добра усьому живому на землі.

Як говорить народна мудрість: «Ніщо не дається так легко і не цінується так дорого, як людська доброта.»

Ведучий: Гете писав: «Перед розумним треба схилити голову, а перед добрим серцем – стати на коліна.» Доброта – це ознака сили, а не слабкості. Чи все ви робите для того, щоб людям було біля вас затишно, спокійно? І нехай завжди супроводжують вас слова геніального поета Т. Шевченка: «Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне.»

Щоб кожен із нас сказав словами О. Довженка: «Я народився для добра, для любові.»

Ведуча: Людино? Яка ти? Що переможе в тобі – добро чи зло? Яким буде людство? Ці питання постійно хвилюють людей. Якщо в серці хоча б однієї людини перемагає добро: світ ще не загинув, людство ще може врятуватися. Людина, душа якої горнеться до гарного, поверне світові втрачену гармонію.

«Добре роби, добре й буде,» - говорить народна мудрість.

Ведуча:

Куди ж поділася культура?

Коли повернеться до нас?

Читець:

Моя бабуся пам'ятає,

Яким був час у давнину.

Коли вона розповідає,

Я навіть оком не змигну!

– Чистенькі, рівні тротуари…

Щоб десь папірчик, а чи скло …

Щоб хтось когось штовхнув чи вдарив –

Такого бути не могло!

Молодші поважали старших:

Знімали шапку з голови

І говорили не інакше

Як через «прошу», через «ви»…

Поганих написів на мурах

Не зустрічалось в ті часи.

В людей тоді була культура

Й великий потяг до краси.

Читець:

Наслухаюсь – бере зажура…

А що це з нами сталось враз?

Куди поділася культура?

Коли повернеться до нас?!

Ведучий: Добрих людей дуже-дуже багато. Просто вони чинять свої благодійні справи мовчки, не афішують їх. Письменник, учений Білецький-Носенко писав: «Думай добре, роби добре – і буде добро». Треба робити добро, бо зло руйнує людей. Зла людина не вміє по-справжньому радіти, сміятися, любити.

Читець:

Кажімо більше ніжних слів

Знайомим, друзям і коханим,

Нехай комусь тепліше стане

Від зливи наших почуттів.

Нехай тих слів солодкий мед

Чиюсь загоїть рану.

(Чи перший біль, чи то останній),

Коли б то знати наперед!

Кажімо більше ніжних слів,

Комусь всміхаймось ненароком.

То не життя людське коротке,

Короткі в нас слова, черстві!

Кажімо більше добрих слів!

Ведучий: «Життя таке коротке! Поспішайте творити добро!» - говорить О. Довженко.

Читець:

Не говори про доброту,

Коли ти нею сам не сяєш,

Коли у радощах витаєш,

Забувши про чужу біду.

Читець:

Бо доброта – не тільки те, що обіймає тепле слово,

В цім почутті така основа, яка з глибин душі росте.

Коли її не маєш ти, то раниш людяне в людині.

Немає вищої святині, ніж чисте сяйво доброти.

Ведучий: прислів'я про добро.

- Добре ім'я найкраще багатство.

- Добре діло твори сміло.

- Раз добром нагріте серце вік не прохолоне.

- Буде добре, як мине зле.

- Добро не лихо, ходить у світі тихо.

- Добрі діла тихо ходять, а злі дзвонять, як дзвони

- Добрі помирають, а діла їхні живуть.

- Коли люди до тебе добрі, то ти будь ще добрішим.

- Люди як люди: були б ми добрі.

- Хто людям добра бажає, той і собі має.

- Доброму скрізь добре.

- Добро роби скільки можеш, від того ніколи не занеможеш.

- Від добра добра не шукають.

- Світ не без добрих людей.

- Не одежа прикрашає людину, а добрі справи.

- Добре довго пам'ятається.

- Добрі вісті не лежать на місці.

- Робиш добро – не кайся, робиш зло – зла й сподівайся.

Ведуча:

Соком повниться кожна зернина,

Кожна стежка біжить до Дніпра.

Це наш сонячний край – Україна,

Це дитинства щаслива пора.

Добрі вчинки кожної людини,

Людське безсмертя з роду і до роду,

Увись росте коріння родоводу.

І тільки той, у кого серце чуле,

Хто знає, береже минуле,

Хто вміє шанувать сучасне, -

Лиш той майбутнє вивершить прекрасне.

Читець:

Ми вам бажаємо в житті

Не стріти перешкоди на путі.

Хай квітами встеляється стежина,

А поруч добра йде людина.

Читець:

У добрість вірю. Птахом доліта…

Хай здалеку, а мчить на допомогу.

Я знаю: світ врятує доброта….

(А. Бортняк)

Читець:

Жити – значить віддати

Частку серця з грудей

І завжди друзів мати

Серед добрих людей.

Я. Семенюк

Читець: заповіді:

«Будь добрим! Зроби людині, хоча і незнаній, бодай маленьке добро і відчуєш, як стане легше і світліше на душі, у ній запанують людяність і чистота» (О.Гончар).

Ведуча: «Наказ дітям» В. Сухомлинського: «Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожен твій крок, твоє бажання відображається на оточуючих тебе людях. Роби так, щоб людям біля тебе було добре»

Ведучий: «Умій бути добрим у думках і почуттях.»

Ведуча:

Білий голуб пурхнув у небо –

Провісник любові й тепла,

О Боже, скажи, що треба,

Щоб знайти стежину добра.

Ведучий: «Добро своєю рукою сіючи, не лінуйтесь ні на що хороше.» (В.Мономах)

Читець:

Не залежить доброта від росту,

Не залежить доброта від віку.

Доброта з роками не старіє,

Доброта, як сонце гріє.

Ведуча: Нехай добрими і милосердними будуть наші серця! Тож ніколи не забувайте творити добро!

Ведучий: «Добре жить тому, чия душа і дума добро навчилася любить.» (Т.Г. Шевченко)

Читець: Як би тобі, доню, в світі не було не скупись ніколи людям на добро, бо і так доволі хтось насіяв зла і холонуть душі наші без тепла.

Ведуча: Не посмій зламати гілку калинову – сиротою станеш, як забудеш мову.

Ведучий: Хай скрізь зацвітуть каштани і защебечуть пташки. О Боже, скажи, що зробити, щоб жити у мирі й добрі.

Ведучий: «Хай сонце нам світить ласкаво й відродиться щедра земля. О Боже, не треба нам слави, любов’ю наповни серця.» (Д. Шевченко)

Пісня: «А я бажаю вам добра»

Ведучий:

Не ждіть від цього слави.

Не ждіть багатства, знань та похвали –

Робіть добро непоказно, буденно.

Ведуча: «Це принесе найвищу з нагород, ні з чим не порівняне почуття, що ти живеш не марно на цім світі.» (В. Крищенко)

Пісня: «Нам треба жити для добра»

Ведучий: «За добро добром спіши воздати – мудрість завше доброю була» (М. Луків)

Пісня: «Хай вам щастить».

Сценарій

Душі людської доброта

/Files/images/105192723_large_54.jpg

Ведуча:

„Крок за кроком, все далі і далі

Ми втрачаємо наше життя.

Чого варті ми без добра і моралі,

Без любові – найціннішого почуття?”

Ведучий: Добро, милосердя... Ми часто чуємо ці слова і навіть вживаємо їх у мовленні, іноді не відчуваючи всю глибину їх змісту. Якщо вдуматись, то можна сказати, що вони означають безцінні риси характеру, стан душі, певний комплекс реакцій, психологічний підхід не тільки до людей, які потребують допомоги, а й до всіх живих істот.

Ведуча: Доброта і чуйність, співпереживання і щиросердність, уміння розділити чужий біль, підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді – це в характері нашого народу.

Ведучий: Милосердя й доброта – як два крила, на яких тримається людство. Як же могло так статися, що милосердя втратило сьогодні свою цінність, а його зміст звівся в основному до милостині. Невже для того, щоб відчути доброту наших сердець, потрібні землетрус чи Чорнобильська катастрофа.

Ведуча: На жаль, багато поряд із нами бідних людей, які з різних причин ледве виживають. Якщо кожен із нас буде небайдужим до чужого горя, то це полегшить їхнє життя. Коли ви закінчите школу, самі творитимете затишок у нашій країні такий, щоб тепло було всім.

Ведучий:

Приємно завжди поділитись

Своїм багатством і теплом,

Ясним промінчиком світитись,

Щоб затишно усім було.

Треба гаряче серце мати,

Не черствіє душа – в турботі ми,

Я хочу на весь світ сказати:

О, люди! Залишайтеся людьми.

Ведуча:

Добро спішіть творити, люди,

Воно, як сонце, зігріва,

В добрі нам всім зручніше буде,

Без нього затишку нема.

Ведучий:

Уважним будь, хай шлях твій на землі

Злама байдужості холодні грати,

Є цінності великі і малі,

Багатий той, хто вміє віддавати.

Ведуча: Допомоги потребують і літні люди, які вже не мають сили працювати на городі, по господарству. Кожен із вас повинен зайняти таку життєву позицію, яка б приносила користь не тільки собі, а людям. Проживає, скажімо, поряд із вами літня людина, допоможіть їй просто,без всілякої винагороди, і ваше добро засвітить вогник вдячності, такий, що зігріє й вашу душу, і ви відчуєте, що день не пройшов марно. Але, на жаль, іноді ми навіть у своїй хаті не помічаємо, що увага потрібна близьким людям.

Ведучий:

Кажуть, юність живе лиш майбутнім,

Кажуть, зрілість цінує лиш мить.

Тільки старість живе незабутнім,

Тим, чого не вернуть, не спинить.

Є закони природи незмінні

Для людей, для птахів, для тварин.

Ви простіть нас байдужих, ми винні,

Будемо ми ще старими, як ви.

Література

Байцим О. Я.

На добро добром спіши воздати [Текст] //Позакласний час. – 2010. – №5. – С.116 – 118.

Шлончак Н.Г.

Твори добро! Бо ти – людина! [Текст] //Позакласний час. – 2010. – №5. – С.113 – 115.

Дробот Н.В.

Поспішайте творити добро [Текст] //Позакласний час. – 2010. – №2. – С.45 – 54.

Печонкіна Л.А.

«І радість доброти пізнаєш…» [Текст] //Позакласний час. – 2009. – №21 – 22. – С.32 – 34.

Цаволик Т.М.

Добро спішіть творити, люди! [Текст] //Позакласний час. – 2009. – №21 –22. – С. 34 – 37.

Бодоряк Я.М.

Вічні цінності людини [Текст]: сценарій /Досвід морально-етичного виховання //Позакласний час. – 2008. – №8. – С.74.

Добро і зло у нашому житті [Текст] //Позакласний час. – 2006. – №15 – 16. –С.17.

Лук’янець Л. І.

Милосердя і доброта найбільші людські цінності [Текст]: сценарій //Позакласний час. – 2008. – №8. – С. 63.

Людина починається з добра [Текст ]: сценарій //Позакласний час. – 2007. – №3. – С.76 – 82.

Найвищі моральні цінності людини: сенс життя і щастя [Текст]: сценарій виховної години //Позакласний час. – 2003. –№7. – С.14 –17.

Підготувала Курінна Л.І.

Канівський міський відділ культури і туризму

Канівська міська бібліотека ім. Т.Г. Шевченка

Патріотичний альманах

«За цвіт життя завдячуємо їм,

солдатам Перемоги»

Все починалося з грому небесного
Такого жорстокого, такого нечесного,
Із ненависного, злісного грому,
Який на світанку вигнав із дому…

Минають роки, відлітають у вічність. Але є один день, який ніколи не буде стертий із пам’яті. Це 9 травня – дата року, яка проголосила визволення нашої рідної землі від фашистських загарбників і перемогу усього людства над злом війни.

Сорокопуд, І. Безсмертя мужніх [Текст] /Іван Сорокопуд // Канів крізь віки. – Канів: Родень, 2002. – С.28-31.

130 витязів Дніпра, що проявили мужність й відвагу у битві за Канів, стали Героями Радянського Союзу, кожному четвертому з них, полеглому на полі бою, це звання присвоєно посмертно.

Сорокопуд, І. У вічній пам’яті Канівщини [Текст] / Іван Сорокопуд. – Канів: Родень, 2008. – 57с.

В цій книзі Іван Сорокопуд розкриває подвиги воїнів, які обороняли або визволяли Канівщину від фашистських завойовників.

Сорокопуд, І. Сини Канівщини [Текст] / Іван Сорокопуд // У вічній пам’яті Канівщини. – Канів: Родень, 2008. – С.3-23.

Ветеранам
Сивий іній упав на скроні,
І ночами німіють руки,
А ласкаві, теплі долоні
Пригортають до серця внуків,
Як же час непомітно лине,
Все здається, неначе вчора
Захищали свою Батьківщину
У жорстоких боях суворих.
Зовсім юні, на диво вперті,
На дорогах війни, в санбатах
Виривали в страшної смерті
Найдорожче - життя солдата.
Роки, роки, як диво-птиці,
Пролетіли у світ незнаний,
А минуле ночами сниться,
Бо ще й зараз в строю ветерани.
Катерина Піка

Сини Канівщини

Волошин Олексій Прохорович

/Files/images/200PX-~1.JPG

У другій половині вересня 1943-го року Нижнє- Волзький стрілецький полк підполковника Дикого, в якому старший лейтенант Олексій Прохорович Волошин командував артилерійською батареєю, невпинно переслідуючи ворога, наближався до Дніпра...

Багряніє ранок 25 вересня. Оговтавшись після переполоху, завданого навальним форсуванням ріки нашими частинами, фашисти готуються до наступу… На ходу стріляючи з гармат і кулеметів, фашистські потвори швидко наближаються. Та ось воно, довгождане: «Вогонь!» Гармати стріляють одночасно. «Тигр» і самохідка уклякають на місці, а інші розповзаються, намагаючись зайти з флангу.

- Вогонь! – знову звучить команда. Ще два танки і самохідку охоплює полум’я. Інші повертають назад. Однак перепочинок видається коротким. Гітлерівці хочуть будь-якою ціною зламати опір сміливців, і на цей невеликий дніпровський «п’ятачок» спрямовують масовий удар. У наступ фашистське командування знову кидає танки та бронетранспортери. І тоді по них дружним залпом б’ють гармати. Снаряди підпалюють чотири танки. Але головний танк, швидко вириваючись вперед, веде шалений обстріл батареї Олексія Волошина . Падає навідник гармати. І командир батареї сам стає до панорами. Перший же постріл зупиняє ведучого, однак ворог не відступає. Нерівний бій триває. Від прицільного вогню батареї виходять з ладу броньовані чудовиська з павучою свастикою. Рідшає і бойова обслуга батареї Волошина. Комбат приймає рішення: викотити гармати на пряму наводку.

Справді, швидко почався бій, швидко він і згас. Проте не встигають артилеристи перев’язати рани й перепочити, як на їхні позиції сипляться ворожі снаряди, а в небі над батареєю з’являються хрестаті літаки. Батарейці, напружуючи всі зусілля та обдираючи до крові руки, рятують своі гармати з вируючого пекла вибухів снарядів і бомб.

За вмілі й рішучі дії та виявлену мужність і героїзм в боротьбі з гітлерівськими загарбниками на дніпровському березі Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року Олексію Прохоровичу Волошину присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Важка велика Перемога
До тебе , Славо, був шлях далекий…
Не раз летіли качки й лелеки.
Не раз сідали в полон німецький,
В полон німецький – всеєвропейський…,
А ми потроху долати стали,
Були живущі – не повмирали!
Ніколи, чуєш? Не лізь німото,
Бо будеш бита, згадаєш роти,
Полки, бригади… Не люди – кремінь!
Нас ще мільйони: пілотка, ремінь…
Правдиві ролі життя і смерті
Були ми справжні, були ми вперті.
«Уперті, мамо, брате, дружино…
Ми помирали, а спів наш линув…
І нам байдуже, чи жить, чи вмерти –
Не слать би тільки оті конверти,
Що ми відходим, бере фріц гору…
Та заженемо його ще в нору!
У нас солдати і офіцери:
В руках – гвинтівки і петеери…
І сунуть танки… Летить граната.
В серцях – кохана… І рідна хата.
Наказ Вітчизни: «Назад - ні кроку!»
Не спить Сююз наш з Владивостоку.
А нас тут - жменька сміливих, впертих,
Стоять готових і жить, і вмерти…
А комуністи пішли ще вчора,
Вони найперші пішли у морок.
Ми, комсомольці, йдемо сьогодні –
До Перемоги чи до безодні.
А нам би жити! В хорах співати,
Щоб нас зустріла солдатська мати.
Країно наша! Моя Вкраїно!
Живи в світах ти, живи нетлінно!
Ми знов за тебе станем до бою
Вкраїно наша! Ми – із тобою!
Встанем за тебе, козацька казко…
Люби і ти нас, шануй, будь ласка!
Василь Береза

Голодняк Петро Михайлович

/Files/images/GolodniakPiotrMihaylov.jpg

За перші сорок місяців Великої Вітчизняної війни на бойовому рахунку сокола з Береснягів було 8 знищених фашистських танків, 28 автомашин, 2 літаки, 3 паровози, 21 вагон, 17 гармат, 46 складів з боеприпасами та багато живої сили ворога. Восени 1944року Петро Михайлович уже в складі військ 3-го Білоруського фронту. І знову кожен день вильоти на ворожі угрупування. Майстер штурмових атак, сміливий і мужній льотчик Петро Голодняк всю війну провів у небі, пройшовши нелегкий шлях від молодшого лейтенанта-пилота до майора-штурмана дивізії.

Він був нагороджений п'ятьма орденами Червоного Прапора, орденами Олександра Невського, Вітчизняної війни, Червоної Зірки та багатьма медалями.

26 червня 1945 року Указом Презідії Верховної Ради СРСР П.М. Голодняку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Серце ветерана
Весна крокує по землі,
День Перемоги в сяйві раннім.
Цвітуть сади, шумлять гаї.
Радіє серце ветерана.
Весніють люди і трава,
Від стягів площа геть багряна…
В цей час радіє і співа
Веселе серце ветерана.
Бо ж Перемогу здобули,
Прийшла, як гостя довгождана.
І жах війни пережили –
Спокійне серце ветерана.
Тепер спокійно можна жить,
Добро творить безперестанно.
Хоч рана часом і болить –
Терпляче серце ветерана.
Коли дівча, де не візьмись…
- Як звуть, малесенька? – Оксана!
Підносить квіти, сміючись:
- Це вам, шановний ветеране!
А ветеран букетик взяв –
Сльоза скотилася незвана,
Тяжку годину пригадав, -
І плаче серце ветерана.
Але це тільки так, на мить,
Стара ж бо защеміла рана.
Життя ж вирує і шумить –
Знов горде серце ветерана.
Марія Блажевська

Голубець Іван Карпович

/Files/images/200px-Ivan_Golubets.jpg

У 1942 році героїчний Севастополь прийняв іспит на мужність від комсомольця Івана Голубця. Вибухи від ворожих снарядів нагадували перший весняний гром. Один з них влучив у сусідній катер, і той закурив димом та лизнув водяну поверхню язиком полум’я. Видно було, як весь екіпаж енергійно боровся з пожежею. Нарешті її вдалося погасити. Та новий, ще більшої сили вибух, струсонув повітря. Снаряд потрапив у бензоцистерну катера. Повітряною хвилею за борт скинуло весь екіпаж. На катері в бойовій готовності лежало 30 глибинних бомб. Задихаючись в їдкому диму, відважний чорноморець добирається до важеля бомбоскидача. Натиснути – і бомби підуть на дно. Тоді вони вже не страшні для інших катерів. Але відмовив бомбоскидач. Тоді Іван вручну скидає в море смертоносний вантаж. Великі бомби уже за бортом, залишилося 22 менші. А вогонь нещадно суне на сміливця… І знову у морську глибінь падають бомби. Димить весь моряк, але вперто йде вперед. Ще крок… Катер здригнувся від вибуху – то зірвалися глибинні бомби, тепер уже нікому і нічому не страшні.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 травня 1942 року Іванові Карповичу Голубцю присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. Його ім’я навічно внесене у списки військової частини, де він служив. На місці загибелі героя бойові побратими спорудили пам’ятник, іменем Івана Голубця названі вулиці в Севастополі та Каневі. Прізвище героя золотими літерами викарбуване на меморіальній дошці у прокатному цеху заводу імені Андрєєва , де працював юнак.

Не дочекалась
В косі чорнявій біле павутиння,
Жагуча туга з голубих очей.
Не дочекалась з поля бою сина,
А скільки днів минуло і ночей.
Ми мовчимо і все мовчить навколо,
Лиш вітер розшумівся угорі
І пише жінка, щоб війні ніколи
Синів не віддавали матері.
Катерина Піка

Зорін Іван Митрофанович

/Files/images/___1_~1.JPG

З першого дня війни довелося командиру вогневого взводу Івану Зоріну відбивати віроломний напад ворога. Тяжкий то був час, зухвалий ворог ліз напролом, оточуючи наші військові частини. 10 жовтня 1941-го взвод лейтенанта Зоріна відбиває шалену атаку ворожих танків. Навіть будучи пораненим, І.М. Зорін залишається на вогневій і лише наступного дня погоджується на евакуацію в госпіталь. 3 серпня 1942 року гітлерівська піхота, підтримувана авіацією, танками та артилерійсько-мінометним вогнем, йде на штурм висоти під Бекетівкою. Двічі наступ повторюється, проте кожного разу захлинається, бо її обороняють артилеристи нашого земляка з Яблунева. У боях за визволення Литви очолюваний Зоріним дивізіон лише на одній переправі підбиває декілька ворожих танків і знищує роту піхоти. Під час прориву німецької оборони, Зорін виявляє чотири артилерійські і мінометні батареї гітлерівців, дзот з протитанковою гарматою і спостережний пункт. Вміло скеровуючи залпи, він добивається повно ї ліквідації ворожих вогневих точок і цим сприяє успішному просуванню нашо ї піхоти. Таких епізодів по шляху від Сталінграда до Курляндії на бойовому рахунку воїна десятки.

Він нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни, Червоної Зірки за ратні подвиги засяяли медаль «За бойові заслуги» і орден Червоної Зірки. 24 березня 1945 року І.М. Зоріну присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

***
В походах нас пронизував до кістки
Мороз пекучий, вітер без кінця.
Ми грілись на снігу. Маленькі іскри
Скупих багать теплили нам серця.
Перепочивши, знову по тривозі
Ми рвались в бій, у вир шрапнельних злив…
Проте шинель, примерзлу на морозі,
Від льоду відірвати не могли.
Здолавши все, ми вижили на щастя,
Але зірки на небі із пітьми
Мені здаються іскрами багаття
Далекої тривожної зими.
Марія Блажевська

Календюк Іван Хрисанфович

/Files/images/Kalendjuk_IvanHristofor.jpg

У складі 24-ї повітряно-десантної бригади воював Іван Календюк під Москвою і Сталінградом. То було перше загартування. В одному з боїв під Сталінградом – перше поранення. А через деякий час, після одуження посилають навчатись до Орджонікідзевського військово - піхотного училища. Потім Курська дуга, пекуче літо сорок третього… Не одного «язика» довелося здобути розвідникам. Проте чомусь найбільше запам’яталася розвідка в один серпневий день. Спека була така жагуча, що дошкуляла й під деревами. Треба було запастися водою. За нею вирушив Іван Чупилка. Вгамував спрагу і тільки почав набирати у флягу, як почув неподалік голоси німців. Їх прийшло семеро. Потім ще дві групи відвідали водопій. Коли ж з’явився одинак і нахилився над водою, Чупилка насів на нього. Забрав зброю, зв’зав, замаскував під кущем і поповз до своїх. Коли сутінки огорнули землю, доставили гітлерівця в штаб…

- 21березня запам’ятав Іван на все життя - танкісти Катукова прорвали гітлерівську оборону поблизу Підволочиська і ринули на південь, щоб у передгір’ї Карпат закрити на «замок» фашистів. Поединок з фашистами закінчився боем за висоту, де височів монастир Хрещатик. Мокрі, промерзлі до кісток, але зігріті радістю успішної переправи, пускають в нічне небо зелені ракети. Це означає: плацдарм відвойовано.

Етапи фронтових шляхів І. Х. Календюка – Козятин, Дубно, Рівно. Потім визволяли Польщу, дійшли до Берлина. На стінах рейхстагу розписались за себе і а тих товаришів по зброї, які полягли смертю героїв.

Івана Хрисанфовича Календюка нагороджено Золотою Зіркою і 26 квітня 1944 року присвоєно Героя Радянського Союзу.

Комбати
Горять переправи і корчаться душі,
І рвуться снаряди, і стелиться дим…
Немає ні неба, води, ані суші,
Та є ще надія зостатись живим.
Комбати, комбати, бліндаж в три накати,
І фляга по колу - ковток…
«Прощай, Україно, прости мені, мати,…
Дружина… і троє діток…»
Земля стугонить і димлять переправи,
І палець ляга на курок…
…Далека і довга дорога до слави,
До смерті – всього один крок.
…Комбати, комбати…
Замовкли гармати, ракета шугнула.
- В атаку! Ура!!!
Ми ще повоюєм, нам рано вмирати
Надія іще не вмира!
Татусю, дідусю, куди ж ви із хати?
- Та що це ви, рідні, надумали, га!!
Повзводно, поротно відходять солдати,
І слід заметає пурга.
Федір Руденко
Литвиненко Трохим Опанасович

/Files/images/Litvin5.jpg

22 червня 1941 року Трохим Литвиненко вилетів у Сестрорецьк навперейми ворогу: двадцять фашистських «юнкерсів», супроводжувані чотирма «мессершміттами», наближались до Ленінграда. Група з чотирьох радянських винищувачів вступила в нерівний бій. Литвиненко кидається в атаку першим. Влучна кулеметна черга – і бомбардувальник «Ю-87», тягнучи за собою кіптявий шлейф, врізується в землю. Особистий рахунок хороброго льотчика відкрито. Наш відважний земляк стає грозою для гітлерівських загарбників. Коли Трохим Панасович піднімався на бойовому літаку, фашисти сповіщали своїх льотчиків: «В небі Литвиненко. В бій не вступати!" У дні Великої Вітчизняної війни пілявський сокіл зробив понад двісті бойових вильотів, виходячи з кожного переможцем.

Трохима Литвиненка нагороджено двома орденами Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, а також багатьма медалями. Присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

День пам’яті
Число дев’яте з бурі і громів
Червоним сяйвом вписане у травні,
В місця боїв стежки з усіх країв
Ведуть на зустріч мужніх ветеранів.
Видзвонюють медалі й ордени,
І повінь сонця променить над світом,
Ідуть відважні дочки і сини
Із юністю буремною зустрітись.
Обійми, сльози, щирий потиск рук
Зливаються тоді в одне єдине,
Вони у грізний час неволі й мук
Відстояли свободу Батьківщини.
Їм є про що сказать, розповісти,
Ще не забуті фронтові дороги,
Крізь зливу куль їм довелось пройти
Від перших днів війни до перемо
Про друзів бойових згадають знов,
І схиляться в болючому мовчанні,
В серцях людей повага і любов
До сивочолих мужніх ветеранів.
Катерина Піка

Петренко Григорій Олексійович

/Files/images/Petrenko_Grigory_Alexeevich.jpg

У Червоній Армії Петренко Григорій з липня 1941 року. З цього ж часу на фронті. Рядовий 4-ї роти 2-го батальону 1075-го стрілецького полку 316-ї стрілецької дивізії 16-ї армії Західного фронту. 16 листопада 1941 року в бою біля роз'їзду Дубосєково Волоколамського району Московської області в складі групи винищувачів танків на чолі з політруком В. Г. Клочковим і сержантом І. Є. Добробабіним брав участь у відбитті численних атак противника.

Група, яка увійшла в історію битви під Москвою і радянсько-німецької війни, як 28 героїв-панфіловців, знищила вісімнадцять ворожих танків. Пав смертю хоробрих в цьому бою. Похований у братській могилі біля села Нелідово Волоколамського району Московської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1942 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистським загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм червоноармійцеві Петренку Григорію Олексійовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна.

Уривок з героїчної поеми «Дніпро багряний»
Ідуть літа. Стрічають люди
Світанків зорі, цвіт весни.
О, рідна Земле!
Хто забуде
Біль сорокових літ війни?
Буремних літ.
Вдовина хата і досі жде.
Не легко ждать.
Ой як не легко сина, брата
Та батька й досі виглядать…
Червневі росяні світанки
У грізний сорок перший рік
Упали під фашистські танки.
Війна трясла двадцятий вік.
Розлуки, розпачі і сльози…,
В дорогах – біженці, обози…,
А з ними – буря вогняна.
Полає в обріях війна…
За честь Вітчизни кожний стане.
В путь виряджають на зорі
батьків, синів, братів, коханих
любимі, сестри, матері…
Григорій Кулик

Петриченко Іван Михайлович

/Files/images/___1_~2.JPG

Справжні ж фронтові будні Івана Петриченка розпочинаються з прописки у 21-му полку 180-ї стрілецької дивізії. Перше випробування на стійкість наш краянин проходить на Черкащині, у Корсунь-Шевченківській битві. Гітлерівці оточені. Та, зосередивши сили на завчасно підготовлених опорних пунктах, рвуться з кільця. Полк вже знесилений попередніми боями, з натугою стримує часті ворожі атаки . Розташувавшись на висотці, що панувала над місцевістю, Петриченко розуміє: якщо її захоплять фашисти, батальон не втримається. Тож коли за ворожим обстрілом йде в наступ ворожа піхота, він припадає до прицілу і строчить довгою чергою, другою, третьою… Гітлерівці залягають. Та тільки-но поряд рвуться їхні міни, піднімаються і продовжують атакувати. Так повторювалося п’ять разів, і стільки ж разів від свинцевих ливнів Петриченкового «максима» фашисти відкочувалися назад, лишаючи вбитих.

На війні часом один день вартий року. Таким для Петриченка стало18 вересня 1944 року. Біля села Де-Жос роті наказують розширити позиції. Та сталося непередбачене: противник, підтримуваний артилерією та мінометами, затіває контратаку із застосуванням димових снарядів. Вести прицільний вогонь неможливо. І Петриченко, заручившись згодою комвзводу, з «максимом» вибирається із зони димової завіси. Як тільки ворожа піхота наближається, станковий кулемет сипле нищівним вогнем. У дуелі з ворожими мінометами одержує смертельну рану напарник Петриченка, інший осколок пробиває «кожух» кулемета. Підбадьорені фашисти прискорюють ходу. Та не губиться й навідник: шматочком хлібного м’якиша заліплює пробоїну і натискає на гашетку. Як снопи валяться на землю скошені зайди.

Бій триває і наступного дня… Залишаючи купи трупів, фашисти відповзають назад. Але й Петриченка засікли. Відчувши небезпеку, кулеметники сповзають схилом, прожогом перебігають долину і зосереджуються на іншій висотці. Більше роти ворогів назавжди лягає під горою. Нова атака фашистів, убито другого номера, поранено Петриченка. Пересилюючи біль, він заправляє останню стрічку в магазин «максима» і знову до кипіння води в кожусі поливає свинцем ворожу зграю.

Та кулемет замовкає: скінчились патрони. Хлібороб з Пшеничників виймає замок, бере в руку зв’язку гранат і, зібравши останні сили, вириває чеку і скидає свій останній «подарунок» з гори в гущу атакуючих.

У переможному 1945-му рядовому І. М. Петриченку присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Квіти на граніті
Я стою в урочистім мовчанні.
Пам’ять серця – напнута струна.
Пригадались бої останні
Та печальна дорога сумна.
Горбик той, одинока берізка…
Ось і все, що залишили ви,
Та повірте, що ми обеліска
Вам поставить тоді не змогли.
Та ніхто і ніде не забутий,
Пам’ять люди про вас бережуть.
То ж навіки в граніті могутнім
Ваші подвиги й слава живуть.
Кожний раз я кладу сюди квіти,
Це від пам’яті серця ключі.
Та сльозами вони на граніті
Плачуть, мабуть , і вдень, і вночі.
В дні знаменні згадаю вас, милі,
Тоді тягне мене цей магніт:
Дорогій поклонитись могилі
Й цілувати холодний граніт.
Марія Блажевська

Плисюк Микола Юхимович

/Files/images/Плисюк_Микола_Юхимович.jpg

Війна для лейтенанта Миколи Юхимовича Плисюка розпочалась на кордоні. Очолювана ним батарея у взаємодії з хоробрими прикордонниками дві доби стримувала шалений наступ гітлерівців. 7 липня 1943-го фашистські війська вели наступ, з усіх сил намагаючись прорватися до Курська. Протягом усього дня шаленіла ворожа авіація, не вгавали гармати й міномети противника. Щогодини йшла в атаку піхота, підтримувана танками. Але кожного разу вона відкочувалась – то дружно працювали гармаші артполку Плісюка і дивізійної артилерії.

Знову й знову походи та бої. Тепер уже на Україні, на Правобережжі… Плисюк пише в донесенні: «25 січня 322-й полк відбив усі атаки ворога і при цьому знищив 46 танків, 8 бронемашин та півтисячі солдат і офіцерів». Дальший шлях винищувального артилерійського полку проліг через Житомир – Тернопіль – Львів – Жешув.

Під умілим керівництвом нашого земляка полк форсує річку Одер і захоплює плацдарм на захід від Оппельна. У неспокійних, тривожних бойових буднях минають лютий, березень.

Настає квітень. Указом Презідії Верховної Ради СРСР Миколі Юхимовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Переможний наступ продовжується. Долаючи численні перепони, в жорстоких боях 322-й полк доходить до берегів Шпрее і вступає в центральну частину Берлина.Тут і лунають останні постріли артилеристів М. Ю. Плисюка.

Пам’ять
У цвітінні весняному Канів,
День травневий з палкої любові,
А на площі тюльпани багряні,
Мов краплини солдатської крові.

Тих, що йшли по вогненних дорогах,
Серед хвищі свінцевої зливи,
Що несли світлий день Перемоги,
Мирне небо нащадкам щасливим.

Стільки літ пролетіло над краєм,
Прошуміли негоди і грози,
Люди голови низько схиляють,
У очах їх і гордість, і сльози.

І від горя серця їх холонуть,
Із страшного війни круговертя

Не вернулося двадцять мільйонів,

Вони стали за щастя в безсмертя.

Подвиг їх – це минуле й майбутнє,
Міць і сила народу незламна,
І ніхто, і ніщо не забуте,
Бо живою лишилася пам’ять.

Переможцям вклоняється Канів,
Сонце в небі безхмарному світить,
А на площі тюльпани багряні,
Невмирущої пам’яті квіти.
Катерина Піка

Потужній Микола Никодимович

/Files/images/PotugniyNikolayNikodimovich.jpg

У серпні 1942-го йшли тяжкі бої на території Калузької області. Підрозділ минометників, під командуванням Миколи Потужнього швидко і вправно спрямовує міни по наступаючих.

Зимового дня 1943 року радянська піхота пішла в атаку, визволяючи село Кукуївку Орловської області. Під пекельним обстрілом злагоджено працюють наші артилеристи й мінометники. Одна за одною вмовкають ворожі гармати і міномети…Відступивши до селища Велика Діброва, ворог знову закріплюється.

На світанку полк іде в наступ. У його бойових порядках і мінометна рота Миколи Потужнього. Точною наводкою мінометники нищать ворожі вогневі гнізда. Вісім ворожих контратак витримує рота капітана Потужнього. А сам він, будучи пораненим, лишається на полі бою і корегує вогонь мінометів. Кожного разу, підтримані артилерією, хоробрі мінометники відбивають навалу гітлерівців смертоносним вогнем. У ході бою гинуть командири рот, куля обриває життя командира батальону. Тоді його місце заступає Микола Потужній і, запалюючи воїнів особистим прикладом, веде батальон в наступ. Неподалік рветься ворожа міна. Її осколки впиваються в безстрашного капітана.

15 січня 1944 року за подвиг, здійснений на Брянщині, Миколі Никодимовичу Потужньому присвоюють звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Так судилось мені

Так судилось мені:
і горіти, і полум’яніти.
спалить юність свою на війні,
у вогнях фронтових шаленіти.

Так судилось мені:
по війні в Трептов-парку стояти,
тільки в сні у чужій стороні
нести душу до рідної хати.

Так хотілось мені
рідну матінку-землю обняти,
схудлі руки своєї рідні
цілувать,
цілувать,
цілувати…

Не прийшлося мені
подивитися в очі матусі,
у родині зустріть мирні дні.
Те хотіння у серці і досі.
Так судилося, певно, мені.
Григорій Кулик

Солнцев Михайло Степанович

/Files/images/SolncevMikhStep.jpg

Гаряче бойове хрещення командира важкого танка КВ Солнцева відбулося у липні 1942 року. Грізна машина Солнцева вирушає на фланг знахабнілих фашистів. Перші три постріли КВ запалюють три ворожі танки. Командир і радист ледве встигають заряджати гармату. Гітлерівські машини спрямовують свій вогонь на танк нашого краянина. Прямі попадання на його броню утворюють одну вм’ятину за іншою, однак сталевий гігант неухильно й грізно просувається по головній вулиці поселення, крушачи ворога. Один снаряд, другий попадає на танкову броню і від цих вибухів Солнцев дістає поранення. Поруч горить танк Забродова. Солнцев наказує навіднику запасним вогнегасником збити полум’я. Під безперервним ворожим вогнем танк Солнцева виводить з поля бою підбиту машину.

Увечері командир бригади прикріплює до гімнастерки нашого краянина першу нагороду – медаль «За відвагу».

Танки Солнцева і Забродова, роздавивши останні гітлерівські дзоти і бліндажі, завершують бій за річку Проню. Солнцева за цей бій нагороджено орденом Червоної Зірки.

За визволення Могильова, Мінська від фашистських окупантів Михайла Степановича нагороджують другим орденом Червоної Зірки.

Серпень 1944-го. Екіпаж комроти знищив чотири фашистські панцирники і три сотні піхотинців. На грудях Солнцева засяяв новий орден – Олександра Невського.

Прикриваючи відхід бойових побратимів, Солнцев опиняється в пазурях фашистів, які люто розправляються з ним…

19 квітня 1945 року М.С. Солнцеву присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

***
Чи знаєте ви, що таке війна?
Які у неї загребущі руки?
Яка вона безжалісна, страшна
Що їй до болю, горя і розлуки?

У ній наруга, ненависть і злість,
То ж хоче все живе собі забрати,
Її важка хода встигає скрізь
Понівечить, змести і розтоптати.

Чи бачили ви, як Дніпро кипів,
Як насипали швидкоруч могилу?
І жах людський, і всенародний гнів,
І відчуття, що зовсім ти безсилий.

Чи бачили ви трупи на шляхах,
В крові солдатській яблуневі віти,
І сивину у юних на висках,
Яких було так важко відігріти?

Чи бачили ви зграї літаків,
Які високе небо розпинали?
І бомби, як картоплю із мішків,
На місто Кобзареве висипали.

Чи чули відчайдушний крик дівчат,
Яких ловили й гнали у неволю.
І крик жінок, що й зараз не мовчать,
Бо в час війни свою згубили долю?

Чи бачили ви сльози на очах,
Коли вогнем горіло все навколо?
Журбою все лишилося в серцях,
Щоб не забув цього ніхто, ніколи.

Десь в далину проносяться роки,
А я думками у минуле лину:
Гнила картопля, мерзли буряки,
Ще брат приніс і мерзлу цибулину.

Хай вітер чорні хмари рознесе,
Щоб не вернулось кляте лихоліття,
Щоб добрим людям розказать усе
Про варварів двадцятого століття.
Катерина Піка

Хоменко Іван Федотович

/Files/images/HomenkoIvanFedotovich.jpg

Для Івана Хоменка тяжким був рубіж на воронезькій землі. До останньої можливості тримався він з побратимами, відбиваючи удари фашистських загарбників. Протягом дня кілька разів ходив у контратаки. Надвечір ворог підтягнув свіжі сили і на танках прорвався в тил полку. Наступ не забарився. Гітлерівці сунуть суцільними лавами, та не вмовкають наші кулемети. Одинадцять солдатів, піднятих нашим земляком, кидаються в рукопашну. Та сили нерівні. Іван Хоменко не встигає ухилитися від рудого фашиста, і на його голову опускається важкий приклад. Оглушений, втрачаючи свідомість, воїн падає на хлібному полі. Настають чорні дні полону. Одного січневого ранку 1943-го року в’язнів поспіхом заганяють у товарні вагони. В дорозі з’ясувалося, що надія на втечу нуртує не в одного Івана Федотовича. Рішення настає тоді, коли поїзд стугонить на перегоні Корсунь-Таганча.

Ставши партизанським розвідником, Хоменко ходив добувати «язиків», виконував обов’язки зв’язкового, підривав залізничі колії, обрізував телефонні проводи, висаджував у повітря мости. З’єднавшись з бійцями повітряно-десантних бригад, партизани допомогли успішно форсувати Дніпро в районі Свидівка. Після чого Іван Хоменко стає воїном 52-ї армії, звільняє села і міста рідної Черкащини.

У березні 1944 року Іван Хоменко першим із взводом 294-ї стрілецької Черкаської ордена Богдана Хмельницького дивізії переправляється через річку Бершадь. Пробравшись у ворожий тил, бійці відкривають сильний кулеметно-автоматний вогонь, нищать обслуги вогневих точок і забезпечують полку успішне форсування водного рубежу. 19 березня на станції Дроки батальони ворожої піхоти і три сотні кіннотників ідуть у наступ. Взвод Хоменка зустрічає атакуючих дружнім прицільним вогнем, а його командир з ручного кулемета впритул розстрілює насідаючих фашистів. Від Хоменкових черг полягли майже шістдесят солдатів. Раптом до ньго долинула тривожна вість: загинув командир роти. І Хоменко, тієї ж хвилини, замінює полеглого і продовжує бій. 165 убитих, 115 полонених, захоплено 180 коней, 5 мінометів та 8 ручних кулеметів. «Бути першим у бою» - це стає фронтовим девізом Івана Федотовича.

За хоробрість, самовідданість і мужність старшину І. Ф. Хоменка 13 вересня 1944 року Указом Президії Верховної Ради СРСР удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу.

В літа спливають мирні дні

В літа спливають мирні дні.
Луги квітують травами,
де Дніпр палав в тяжкій борні
бійців ніс переправами.
Та Вітчизняна нам війна
в пекельних січах з ворогом
у сни ще й досі долина,
гірчить фронтовим порохом.

Тепер в дніпровському краю
висоти,
вкриті славою,
несуть історію свою
до поколінь державою.

Тут спочивають при Дніпрі
хоробрі, удостоєні
захисники – богатирі,
що полягли героями.

І будуть подвиги тих літ
осаннами,
билинами
довіку линути у світ
ключами журавлиними.
Григорій Кулик

Чупилка Михайло Куприянович

/Files/images/ChupilkoMihailKupriyanovich.jpg

У 1943 році здійснилось бажання Михайла Куприяновича: його зарахували в танкове училище, яке готувало механіків - водіїв самохідних гармат. Промайнули місяці, і ось старшина Чупилка веде свою самохідку через десятки боїв. Найбільше запам’ятався бій під Уманню. Його гармата першою прийняла ворожий вогонь. Безперервні вибухи ворожих снарядів і мін не могли спинити самохідну гармату. Механік - водій веде її на високій швидкості. Проскочивши траншею, Михайло вирвався на дорогу і попрямував на вогневі позиції ворога. Гітлерівці спробували чинити опір, але марно. Самохідна гармата вдарила по ворожій батареї, а потім сипонула з кулемета по гітлерівській піхоті. Надвечір бій стих. Кинувши бойову техніку, фашисти відступили.

24 червня, в розпалі боїв за населені пункти Колоси, Колотівка, Скачки, наш земляк сміливо водив машину на вогневі позиції ворога, забезпечуючи просування своєї піхоти. Діставшись до села Поболове, водій Чупилка форсував річку Добиску, не дав фашистам висадити в повітря переправу. Він утримував плацдарм до форсування водного рубежу нашими частинами. Коли командира гармати поранило, Чупилка не розгубився: маневруючи на полі бою, він гусеницями нищив вогневі точки.

Влітку 1944 року Михайло Чупилка воював у складі військ Першого Білоруського фронту. Командування поставило завдання: прорвати ворожу оборону в районі Черемхи. Під час цього поєдинку фашистський танк атакує самохідку з тилу. Командира і механіка-водія поранено. В цей час наша артилерія накриває атакуючий танк. Пересилюючи слабкість, він накладає бинти на рани командира і виносить його з машини. Починається ворожий артналіт. Фашистський снаряд вибухає поруч. Випустивши з рук пораненого, Михайло Купріянович сам назавжди припадає до землі.

Це було 24 липня 1944 року. Рівно через місяць Указом Президії Верховної Ради СРСР М. К.Чупилки присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Дніпро багряний
(уривок)
…В свинцеві віхоли сповита
зійшла окопами зима.
Згоріло літо
і півсвіту
буремна осінь обійма.

Рік - сорок третій.
Грізні дати.
Фронти на берегах Дніпра.
У битви йдуть і йдуть солдати
звільняти придніпровський край.

І знову стали фронтовими
Шляхи знайомі польові.
В плацдарми мужніх, незборимих
несуть прибої Дніпрові.

І піднімають хлопців роти
з горілих прибережних трав
гнать окупантів.
На висоти
у битви йдуть від переправ.

На Букрині й під Пекарями,
на горах Канівських, з ярів
у вересневу ніч багряну
з Дніпра бій грянув на зорі…
Григорій Кулик

Шпак Прохор Савович

/Files/images/ShpakPetrSavelievich.jpg

Ведучи переможний наступ по землі Литви, восени 1944 року колишня 51-а гвардійська стрілецька Вітебська дивізія зосереджувалась на березі річки Меялуне. Адже форсувати її з ходу було небезпечно: фашисти на лівому гористому березі створили міцну оборону, а на висоті 60 спорудили доти і дзоти, розмістили на ній гармати і крупно каліберні кулемети. Розвідувальному взводу 729-го стрілецького полку, у складі якого був наш земляк Прохор Савович Шпак, дано бойове завдання: форсувати річку, захопити плацдарм і утримувати його для забезпечення переправи полку. Розмістившись на хистких плотах, розвідники беруть напрямок до лівого берега. Гітлерівці методично обстрілюють Меялуне. Але вміло маневруючи по збуреній воді, взвод благополучно досягає протилежного берега. Як тільки пліт торкається піщаної мілини, Шпак першим стрибає на беріг, подаючи приклад товаришам. Взвод слідом за командиром вривається у ворожі окопи. Брязкіт, глухі удари, стогін розлягаються навкруги - то кипить рукопашний бій. Наш земляк встигає прикінчити двох офіцерів, гранатами укласти десяток солдатів, захопити два кулемети. Не обходиться без втрат і серед розвідників. З біллю сприймають вони вість про загибель командира. Але обстановка вимагає рішучих дій. Тому очоливши взвод, Прохор Шпак веде його на штурм другої ворожої лінії. Не сподіваючись на таку навальну атаку, фашисти, залишаючи кулемети і боєприпаси, втікають. За цей час встигає переправитись, на зайнятий розвідниками берег, взвод піхоти. Між тим, втративши дві лінії оборони, гітлерівці обрушують на залишені окопи і річку ураганний артилерійський вогонь. Це значить, переправа через Меялуне неможлива, а до висоти ще 700 метрів. Тож брати її потрібно негайно. Нестримна атака червоноармійців і розвідники закріплюються на висоті, де гітлерівці залишили п’ять кулеметів, батарею 75-міліметрових гармат, понад 200 гвинтівок та автоматів, дві автомашини з боєприпасами. Не минає і півгодини, як противник, засипаючи висоту снарядами, кидає проти мужніх розвідників дві роти піхотинців. Очолювані Прохором Шпаком бійці, развернувши ворожі кулемети, косять лави наступаючих… В той день 14 вересня 1944 року, значно розширивши плацдарм, 51-а Вітебська дивізія жене гітлерівських завойовників на десятки кілометрів. Наш земляк, як і належить розвідникам, прямує на захід попереду полку. Фашистам залишається одне: поспішно відступати. В одному з перелісків пильне око розвідників виявляє кілька замаскованих ворожих танків. Так і є: засада! Нашвидку підготувавши зв’язки гранат, Шпак з двома бійцями повзе вперед. Раптом з середнього танку бризкає вогнева черга. Значить помітили. Ще тісніше притискаючись до землі, Шпак наближається до танка, з якого строчить аж захлинається кулемет. Крешуть об стовбури дерев гарячі кулі, січуть листя.

…Одна куля впивається в командира. Слабіючими руками Прохор Савич висмикує чеку і, скільки вистачає сил, посилає гранати вперед. Тяжко пораненого командира направляють до госпіталю. Звідти нашому землякові не пощастило повернутись у свою дивізію.

Так і не відав, що за подвиг на литовській землі Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року П. С. Шпаку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Орден Леніна і Золоту Зірку вручили вже в мирні дні.

Вклонись йому

Вклонись йому. Він був в тяжких боях,
Пройшов крутий і небезпечний шлях,
У нього біль і горе на душі,
Приходять в сни його товариші,
З якими він ділив і хліб, і сіль,
І сум, і радість розділяв навпіл.

Вони не вернуть з фронтових доріг,
Він їх від смерті відвернуть не зміг.
Бо й сам кипів у клекоті війни,
До року сорок п’ятого весни.
Пройшов всю землю із кінця в кінець –
Відважний месник, воїн і борець.

А вже коли до дому повертав,
Став на коліна, землю цілував,
Над ним здіймався яблуневий вир,
Він людям повернув жаданий мир,
І сяйво сонця, і дитячий сміх.
І радість, що розділена на всіх.

Вже проминуло так багато літ,
Над краєм голубіє небозвід,
І на полях видзвонюють жита,
І мирний час вимірює життя.

А він ще прокидається від ран,
І очі застила сльози туман,
І спогади, як білі журавлі…
Вклонись йому до самої землі.
Катерина Піка

Шумський Костянтин Мефодійович

/Files/images/imagesCARORPS0.jpg

У перший день Великої Вітчизняної війни Костянтин Мефодійович уже громить гітлерівські орди. Третього дня дев’ятка червонозоряних літаків отримала завдання перетяти шлях німецьким танкам, що прямували до кордону. Штурмовики роблять один, другий захід. Уже палають сім ворожих машин. Ще один розворот – і раптом від пострілу зенітки загорається літак Шумського. Пілот намагається швидкістю збити полум’я, але воно все ближче добирається до кабіни, вогняні язики лижуть одяг, нестерпно обпалюючи ноги, добираються до рук. Ось уже жадана лінія фронту, а за нею – суцільна зелена стіна дерев… Шумський спрямовує штурмовик на лісову галявину. Обпечений, він разом з екіпажем розшукує і збирає на борт збитих і поранених у повітряному поєдинку бойових побратимів. А через три дні, трохи поправившись від опіків, наш відважний земляк знову бомбить ворожі переправи на річці Прут.

У серпні 1941-го Шумський з сімкою літаків бомбить ворога на чигиринських землях, а у вересні успішно керує повітряною операцією по знищенню фашистської переправи через Дніпро під Кременчуком. Особистий рахунок льотчика щодня зростає. На його грудях уже сяє орден Червоного Прапора. Костянтин Мефодійович –учасник Сталінградської битви.

Дальші воєнні шляхи командира авіаескадрильї К.М. Шумського пролягли над течією Середнього Дону, на Белгородському напрямі, над Донбасом і Запоріжжям, Нікополем і Одесою. Авіаполк під його керівництвом здійснив 685 бойових вильотів і знищив 15 ворожих літаків, 470 автомашин, 30 гармат, 17 цистерн з пальним і 13 складів з боєприпасами.

Його нагороджено ще двома орденами Червоного Прапора. 2 серпня 1944 року Шумському К.М. присвоєно Звання Героя Радянського Союзу.

За успіхи в удосконаленні бойової майстерності та бездоганну службу в Радянських Збройних Силах полковника Костянтина Шумського відзначено орденами Леніна і Червоної Зірки.

Свідки живі тих незабутніх днів.

Свято Перемоги

Свято Перемоги! Свято Перемоги!
Сповістять урочисто фанфари,
І згадає кожний давні ті тревоги,
І бої запеклі, і болючі рани.
Як би не летіли роки у майбутнє,
Як не віддалявся б славний сорок п’ятий,
Та ніколи в світі нам не позабути
Наших всіх полеглих у боях солдатів.
Тамара Яковенко

Яременко Іван Панасович

/Files/images/DSCN3377.jpg

Восени 1943 року Іван Панасович Яременко брав участь у боях при форсуванні Дніпра на півдні від Кременчука та визволяв м. П’ятихатки. У тих боях майбутній лікар отримав перше поранення. Після лікування, вже кулеметником, брав участь у Корсунь- Шевченківській битві, за що одержав медаль «За відвагу», яку вручив сам маршал Конєв М. В. Потім були бої під Звенигородкою, Кам’янкою. За участь в Яссо-Кишинівській операції у якості розвідника І. Яременка було нагороджено «Орденом Слави».

Друге поранення отримав уже при форсуванні річки Дунай. Був учасником боїв на Балатоні, в Альпах, де отримав третє поранення.

Повернувшись до військової частини, був нагороджений орденом «Червоної зірки». За період війни Іван Панасович одержав шість подяк Верховного Головнокомандуючого за бої на плацдармах.

Кулик Григорій Маркіянович

/Files/images/_1_~1.PNG

Після проходження всеобучу в квітні місяці Кулик Григорій Маркіянович призваний в Радянську Армію. З кінця квітня по серпень був у 13-му навчальному стрілецькому полку. З вересня 1944 – в діючій армії на фронті в складі 691-го стрілецького Севастопольського полку, 183-ї стрілецької Феодосійської Червонопрапорної орденів Суворова, Кутузова і Богдана Хмельницького дивізії 1-го Білоруського фронту. В цьому полку і воював до Перемоги. Нагороджений орденами: Слави III ступеня та Вітчизняної війни II ступеня; медалями «За Отвагу» , «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина" «За победу над Германией 1941-1945гг.» та іншими. Згадуючи прорив глибокоешелованої оборони німців на Віслі, написав кілька віршів.

Уривок одного з них:
В січневий день почавсь прорив,
У гніві фронт заговорив -
Попід Варшавою, на Віслі,
Аж хмари пороху повисли.
Весь край надвісленский гуде, -
Священне визволення йде.

В світанку димному, коли
Артпідготовка пішла вглиб,
Комбат гукнув: «Готуйсь до бою!
Вперед! В атаку поглина
Пекельна буря вогняна.

Окопи стонуть, бліндажі,
За рубежами рубежі…
Вогонь і дим, свінцеві зливи,
Ударів бомбових розриви, -
В шаленстві січа бойова
У шмаття землю розрива…
Григорій Кулик
Маркін Володимир Федорович

/Files/images/Изображение0005.JPG

В цій людині великі людські цінності: чесність, доброта, самодисципліна, терпіння. Саме ці якості підмітили у новобранця Маркіна в рік призову в сорок третьому. Він рвався на фронт, але його залишили в тилу. Тяжко було зрозуміти, що фронт без тилу, звичайна ціль для ворога. Мільйони військових потрібно було забезпечувати зброєю та військовою технікою, лікувати, навчати володіти зброєю. Останнє і стало основним заняттям Володимира Федоровича на довгі роки. Спочатку в Уральському військовому окрузі, потім в Білоруському і Прибалтийському. До 1950 року знаходився в навчальному танковому полку. Заслужений будівельник України. Нагороджений орденами «Октябрьской революции», «Знаком почета» і п’ятьма медалями.

Вже в синів у чубах сивина…

Вже в синів у чубах сивина,
А батьків не пускає війна.
А батьків не пускає війна,
А в синів, як туман, сивина.

Скільки весен і зим,
скільки літ,
Журавлиний тужний переліт
Викликає бійців імена,
А солдат не пускає війна.

Підростають онуки малі,
Та ніяк не втихають жалі.
І нікого той біль не мина,
Бо для них не скінчилась війна.

Не в могилах солдати лежать.
Бачиш:
хмарки по небу біжать,
Шелестять щось своє комиші…
Промовляє душа до душі.

Вже в онуків густа сивина,
А дідів
не пускає війна,
А дідів не пускає війна..,
І не випито горе до дна.
Федір Руденко

Головченко Микола Назарович

/Files/images/DSCN3370.jpg

В Знаменівському Чорному лісі діяв партизанський загін, який був для німців загрозою. Одного разу Микола Назарович допомагав партизанам розбирати залізну дорогу. Пізніше потяг, який віз німецьку зброю, пішов під укіс. Есесівці шукали в сілі партизанів.

Микола Назарович був заарештований. Його хотіли публічно стратити, але допоміг втекти заступник старости села Іван Петрович. 25 листопада село було звільнене.

Микола Назарович Головченко був призваний до армії і потрапив до особливого окремого саперного загону. Їх вчили мінувати та розміновувати поля. Практику проходили на мінних полях Кіровоградщини. Звільняв Одещину: м. Балту і Котовськ.

Перший свій бій з німцями прийняв в Яссо-Кишинівський операції. Там взяли в полон більше ніж 10 німецьких дивізій. Німці частково прорвали ділянку фронту. Під час того бою Головченко був контужений і впав на поле. Німці дострілювали поранених солдатів на полі, але Микола Назарович уникнув смерті.

З боями пройшов Румунію, Угорщину, Чехословаччину…

Головченко Микола Назарович нагороджений «Орденом Отечественной войны» II степени по должности разведчика минера 25 управления обороны строительства.

***
Я йшов дорогами війни,
А серце так жадало миру.
Тобою жив, тобою снив,
Моя Вітчизно, рідна, мила.
Я йшов дорогами війни,
З атак палаючу ніс душу,
Честь Батьківщини боронив.
Нести полеглих пам’ять мушу.
Я йшов дорогами війни,
Щоб ними більше не ходити
Під небом мирним і ясним
У дружбі всім народам жити.
З тих пір зійшло чимало літ.
Болять, болять і досі рани.
Їх слід пекучий на землі,
Їх носять сиві ветерани.
О ні!
Не снилося мені.
Я бачив, як вмирали діти.
Не даймо в ядерній війні
Планеті нашій спопеліти!
Григорій Кулик

Ядловський Володимир Павлович

/Files/images/Изображение0001.JPG

Володимир Павлович Ядловський воював в партизанському загоні під командуванням Приймака, в районі села Григорівка. З 18 років в діючій армії. В жовтні 1944року був тяжко поранений.

Ядловський Володимир Павлович нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни, знаком партизанської слави, орденом за мужність та 16-тьма медалями.

Пам’ять серця
Ми йдемо, а ліс нас зустрічає,
Наче кличе знову нас до бою.
Ось і стежка в партизанськім краї
Що давно вже поросла травою
Ось сосна крислата та старенька
Радо захитала головою,
Моя подруга, мовби рідна ненька,
Вийшла на побачення зі мною.

Тут багаття часто розкладали,
Грілися, сушили одежину.
З цього місця друзів проводжали
На завдання по глухій стежині.

Ось дивись… а це ти пам’ятаєшь?..
Згадуєш?.. Та це було зі мною.
Так, було!.. Було… Було… А знаєш
Пам'ять серця не прикрить імлою.

Як зітреш вкарбоване навічно,
Час минув, та не забулись дати.
Новий ліс хорал співа велично
Героїзму й подвигам солдатів.
Марія Блажевська

Канівський район окупований фашистськими агресорами 15 серпня 1941 року.

Визволений радянськими військами - 12 лютого 1944 р.

Герої Радянського Союзу, уродженці району:

Волошин Олексій Прохорович (с. Синявка);
Голодняк Петро Михайлович (с. Березняги);
Голубець Іван Карпович (
Зорін Іван Митрофанович (с. Яблунів);
Календюк Іван Хрисанфович (с. Грищинці);
Литвиненко Трохим Панасович (с. Пилява);
Петренко Григорій Олексійович (с. Черниші);
Потужний Микола Никодимович (с. Горобіївка);
Плисюк Микола Юхимович (с. Степанці);
Солнцев Михайло Степанович (с. Ковалі);
Хоменко Іван Федотович (с. Буда-Горобіївська);
Чупилка Михайло Купріянович (с. Горобіївка);
Шпак Петро Савович (с. Гробіївка);
Шумський Костянтин Мефодійович (с. Черниші).

Загальна кількість жителів Канівщини (остарбайтери), які були вивезені до Німеччини на примусові роботи - 2059 людей.

На території району діяли партизанські загони: партизанський загін "Батя" (командир Солодченко К.К.); партизанський загін (командир Манько Н.Г.);

підпільні організації та групи:

Полствинська підпільна партійна організація (керівник Хорольський С.П.);

Дар'ївська підпільна організація (керівник Солодченко К.К.);

Мартинівська підпільна партійна організація (керівник Онищенко С.В.);

Канівська підпільна партійна організація (керівник Гребенченко А.Г.);

Копіюватська підпільна група (керівник Шакало Д.Н.);

Таганчанська підпільна організація (керівник невідомий);

Мельниківська підпільна організація (керівник Яременко Ф.М.).

Загальна кількість братських могил на території району - 71.

Загальна кількість похованих у братських могилах району - 20756 осіб (з них відомо імен - 4061, з яких увіковічено - 1361 особа).

Загальна кількість братських могил на території м. Канів - 6.

Загальна кількість похованих у братських могилах у м. Канів - 525 осіб (з них відомо імен - 59, з яких увіковічено - 31 особа).

Використана література

Зоресад [Текст]: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – 159c.

Зоряні світанки [Текст]: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Око - Плюс, 2008. – 80c.

Сорокопуд, І. У вічній пам’яті Канівщини [Текст] / Іван Сорокопуд. – Канів: Родень, 2008. – 57с.

Головченко, Н. Наша жизнь [Текст]: [о жизни рода Головченков ] /Николай Головченко. – Канев, 2005.

Кулик, Г. Гори слави і любові /Григорій Кулик. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2005. – 162с.

Сорокопуд, І. Канів крізь віки [Текст] /Іван Сорокопуд . – Канів: Родень, 2002. –50с.

Біль і радість [Текст]: збірка віршів поетів Канівської літстудії “Зорянка» до 50-річчя Великої Перемоги /Марія Блажевська, Катерина Піка, Тамара Яковенко, Федір Руденко, Василь Береза. – Канів: Родень, 1996. – 92с.

Руденко Ф. Ритми серця /Федір Руденко. – Канів: Родень, 1997. – 71с.

Шлях до пісні [Текст]: народний хор ветеранів війни з міста Канева. – Черкаси: Сияч, 1994. – 134с.

Піка, К. Криниця слова [Текст] /Катерина Піка, Іван Бонь, Федір Руденко. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 96с.

Вийшов новий біобібліографічний посібник "Письменники рідного краю"

Письменники рідного краю: біобібліогр. посібник (на випередження читацьких запитів) / Канівська міська бібліотека ім. Т. Г. Шевченка; Авт.-упоряд. Л.І. Курінна. – Канів, 2013. – 84 с.

Біобібліографічний посібник «Письменники рідного краю» вміщує матеріали про життя і творчість відомих письменників Канівщини, списки їх творів та літератури про них.

Видання анотоване, розраховане на широке коло читачів.

Автор упорядник Л.І. Курінна

Комп’ютерний набір Л.І. Курінна

Відповідальна за випуск О.Л. Ладутько

Вступ

Вже сотні поколінь наших предків, як і нас самих за нашого життя, супроводжувало Слово – наше, красиве, соковите, багате. І для всякого віку знаходилось і знаходиться слово своє, близьке, зрозуміле, захопливе.

Канівщина багата літературними талантами. Одні народились на Канівщині і своєю творчістю прославили рідне місто, других звабила чарівна канівська земля, а третіх сама доля зріднила з містом на Дніпрі.

Жителі Прохорівки пишаються тим, що їх село – батьківщина письменника Семена Скляренка. В Кирилівці всі знають українського поета Григорія Донця. В Степанцях народився поет – сатирик Валентин Лагода. Канівщина – батьківщина поета Дмитра Чередниченка, Сергія Воскрекасенка, Віктора Лагози.

З благодатного кореня літературної студії

«Зорянка» виросли поети Іван Бонь, Катерина Піка, Федір Руденко, Олексій Софієнко, Микола Шамрай, Тамара Яковенко та ін.

Андрієвський Олексій Олександрович

Олексі́й Олекса́ндрович Андріє́вський (псевдоніми: Андибер, А.Каневський, Ол. Канівець; *28 лютого (16 березня) 1845(18450316), Канів — †22 червня (9 липня) 1902, Київ) — український педагог, історик, літератор, публіцист, археограф і громадський діяч.

Закінчив Другу Київську гімназію (1861), Київський університет Св. Володимира (1865).

Викладав російську мову та літературу в гімназіях Катеринослава, Одеси (1866 —1871) та Тули.

За антиурядову діяльність перебував на засланні в Архангельську та В'ятці (1877 —1881). Працював у В'ятському статистичному комітеті. Після повернення в Україну — редактор неофіційної частини «Киевских губернских ведомостей» (1881 —1885).

Брав участь у багатьох громадсько-культурних заходах, зокрема на ниві народної освіти. З 1885 — інспектор Златопільської гімназії, а згодом — інспектор народних шкіл на Катеринославщині. Викладав у Першій київській гімназії (1886 —1896). Директор сирітського будинку в Одесі (1896 —1902).

Член Історичного товариства Нестора-літописця, Одеського товариства історії і старожитностей та ін.

Автор праць, присвячених українській та російській літературі, зокрема про Г. Ф. Квітку та Т. Г.Шевченка, історії взаємовідносин українських земель та Росії з Польщею, Туреччиною та Кримським ханством, переселенню сербів, болгар, чорногорців та ін. Опублікував ряд документів з історії Гетьманщини, Малоросійської колегії, Київського магістрату та губернської канцелярії, намісництв.

Громадська та творча діяльність

Андрієвський О.О. — один з ініціаторів створення «Товариства піклування про жіночу освіту» в Катеринославі, засновник «Товариства сприяння початковій освіті». Написав ряд статей і наукових розвідок з історії Запорозької Січі, Правобережної України і Києва, а також праці про Т. Г. Шевченка, В. А. Жуковського, Є. А. Баратинського, Г. Квітки-Основ'яненка.

Твори

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко в отзывах о нем иностранной печати. — Одесса, 1879;

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко 25-го февраля 1879 года в Одессе. — Одесса, 1879;

Исторический очерк Вятки до открытия наместничества // Столетие Вятской губернии, 1780–1880: Сб. материалов по истории Вятского края: В 2 т. — Вятка, 1880. — Т.1;

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко 25-го февраля 1882 года в Екатеринодаре. — Екатеринодар, 1882;

Исторические материалы из архива Киевского губернского правления / Сост. А. А. Андриевский. — К., 1882–1886. – Т.1-10;

Межигорская старина. — К., 1885; Дела, касающиеся запорожцев, с 1715 по 1774 г. // Записки Одесского общества истории и древностей. — 1886. — Т.14;

Материалы для истории Южнорусского края в XVIII ст. (1715–1774), извлеченные из старых дел Киевского губернского архива А. А. Андриевским. — Одесса, 1886;

Киевские смуты середины прошлого столетия // Киевская старина. — 1886. — № 12;

Войтство И.Сычевского в Киеве (1754–1766). — К., 1889;

Страницы из прошлого г. Переяслава. — К., 1889;

Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743–1767). — Одесса, 1893;

Реляции киевского генерал-губернатора [Ф. М. Воейкова] за 1768 и 1769 // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — 1893. — Кн.7;

Архивная справка о составе Киевского «Общества» в 1782–1797 // Киевская старина. — 1894. — № 2;

Из жизни Киева в XVIII веке: Архивные заметки. — К., 1894;

Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765–1768. — К., 1894;

Комиссия 1749 г. для разбора взаимных претензий татар и Запорожья. — К., 1896;

Материалы для характеристики последних киевских сотников // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — 1896. — Кн.10;

Еще страничка из прошлого Переяслава. — К., 1901;

Поминки Т. Г. Шевченко в русской печати в сороковую годовщину его смерти. — Одесса, 1902;

Об отношении Т. Г. Шевченко к жизни. — Одесса, 1903.

Література про Андрієвського О. О.

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1977-1985

Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Вчені Черкаського краю: бібліографічні нариси. Вип. 4 [О.О. Андрієвський]. - Черкаси, 2010. – С.4-6

Танана, Р. Наш славний земляк: [до 165-ї річниці від дня народження О.О.Андрієвського] /Раіса Василівна Танана // Час Пік. – 2010. – 18 березня.

Танана, Р. «…А хіба можна обійтися без Канева?»: [О.О. Андрієвський] /Раіса Танана //Чернеча гора. – 1995. – №1.(5)

Сорокопуд, І. «Ти чесно йшов до однієї великої мети…»: [Олексій Олександрович Андрієвський] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів.: Родень, 1998. – С.8

Апальков Олександр Володимирович

Олександр Володимирович Апальков народився 7листопада 1961 в селі Старовірівка, Нововодолазького району, Харківської області. Закінчив Харківський державний інститут культури.

Український письменник, перекладач. Член Спілки журналістів України.

Олександр Апальков публікується з 1987 року в періодичних виданнях України, Росії, Німеччини, США. Зокрема в часописах «Радуга», «Київська Русь», «Літературний Чернігів», «Свобода», антологіях та альманахах. Пише українською, російською та німецькою мовою. Твори О. Апалькова також представлені в мережі Інтернету. Автор працює в жанрі прозових оповідань, есеїстики, художнього перекладу.

Ним написано й видано першу на території ФРН книжку вибраних творів Т. Г. Шевченка в перекладах українських культуртрегерів початку 20 століття. (Julian-Verlag 1994).

Автор книг: «Два оповідання» (1998), «Нравы города Ка» (1998), «Не Боварі» (1999), «Deutsche Texte» (2000), «Львів-Луганськ-Біс» (2003), «Разложи танец» (2004), «Нотатки про дружбу» (2005), «Кизилови пропілеї», (2007), «Гришатин гріх», (2007), «Колючі дерева» (2012).

Живе у Каневі.

У 1995 році започаткував видавництво для молодих авторів та редагує міжнародний літературно-мистецький журнал «СклянкаЧасуZeitGlas». Задуманий як мистецький місток між культурами трьох країн, журнал має стійке зростання. Регулярно виходить з 1995 року трьома мовами (українська, російська, німецька).

Журнал — став набагато ширшим форумом, ніж співтовариство творчих текстів, зведених під одну обкладинку зі всіх кінців України, Росії, Німеччини, Австрії, Польщі, США, та інших країн.

Твори, що є в бібліотеці

Немецкий дневник /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2009. - №49. – С.78

Армянский дневник /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2008. - №47. – С.136

Ми і вони /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2007. - №43. – С.59 (початок)

Ми і вони /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2007. - №44. – С.44 (закінчення)

Кизиловы пропилеи /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2006. -№38

Записки в дорозі /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2006. - №37. – С.79

Пространство между точек Part – XII /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2006. - №37. – С.163

Васичка и мысли /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2005. - №36. – С.65

Пространство между точек V /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2004. - №29. – С.140

Пасодобль /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №27-28. – С.33

Тютчевский конспект /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №27-28. – С.10

Пространство между точек IV /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №27-28. – С.107

Запах дыни /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №25-26. – С.16

Львов – Луганск – Бис /Олександр Апальков. – Черкассы: Склянка часу, 2003. – 132с.

Пространство между точек III /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №25-26. – С.170

Колючие деревья /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №23-24. – С.46

Про Віктора Забілу /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №23-24. – С.46

Другая /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №21-22. – С.63

Несколько слов… /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №21-22. – С.14

Пространство многоточий… /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №21-22. – С.181

Гришатын грех /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2001. - №19-20. – С.68

Кто виноват и что делать? /Олександр Апальков //Склянка часую. – 2001. - №19-20. – С.6

Любовь из калейдоскопа /Олександр Апальков //Склянка часу. 1999. - № 12-13. – С.74

Ремарк и размышления сто лет спустя /Олександр Апальков //Склянка часу. 1999. - №12-13. – С.8

7 текстов /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1999-1998. - №10-11. – С.50

Два рассказа /Олександр Апальков. – Канев: Родень, 1998. – 46с.

Наука осени /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1997. - №6-7. – С.46

На свои деньги /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1997. - №6-7. – С.117

Быть дома /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1995. - №2-3. – С.5

Про Олександра Апалькова

Бруслиновський, Є. 50 повних «Склянок часу»: [О.Апальков – редактор і перекладач міжнародного літературного журналу «Склянка часу»] /Євген Бруслиновський //Дніпрова зірка. – 2009. – 31 липня.

Стрілець, Л. В «Антології» зібрано перший букет імен: [нова книга О.Апалькова «Антологія сучасної новелістики та лірики] /Л. Стрілець //Дніпрова зірка. – 2003. – 4 квітня.

Арабажин Костянтин Іванович

Костянти́н Іва́нович Араба́жин народився 14 січня 1866, Канів, — помер † 13 липня 1929, Рига) — російський і український літературознавець, журналіст, письменник. Походив з дворян Полтавської губернії. Двоюрідний брат Андрія Бєлого.

Закінчив 1-у київську гімназію (1883), а в 1890 — історико-філологічний факультет Київського університету (навчався разом із В. Самійленком). Кандидатське дослідження Арабажина «Казимир Бродзинский и его литературная деятельность» (Київ, 1891, російською мовою) було відзначено премією ім. М. І. Пирогова (Київський університет) та почесним відгуком Академії наук.

Українською мовою писав вірші революційного змісту (неопубліковані), видав водевіль «Поперед спитайся, а тоді й лайся» (Київ, 1885), а також низку газетних дописів. Переклав українською мовою оповідання Г. де Мопассана, Л. Толстого, Г. Мачтета (надруковані у львівській «Зорі» 1889 року). У вісімдесяті роки брав участь у визвольній боротьбі, нелеґально перевозив з Галичини до Росії заборонену літературу. Перебував у дружніх взаєминах з І. Франком, М. Павликом, Лесею Українкою, М. Драгомановим.

Від 1892 року мешкав у Петербурзі. Редагував газету «Северный курьер» (1899–1900, разом з В. В. Барятинським), залучив І. Франка до співробітництва в ній. Для Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона написав ґрунтовну розвідку «Галицько-руський суспільний рух», а також декілька інших статей (зокрема, про І. Богдановича); для «Ілюстрованої всесвітньої історії літератури І. Шерра» (т. 2, 1898) — розділ «Слов’янські землі», а для «Історії російської літератури» (т. 2, 1908) — «Історичні пісні та думи». Автор статей про Т. Шевченка — «Український Прометей» (1911), «Т. Г. Шевченко і панславізм (До питання про Кирило-Мефодіївське товариство)» (1914), «Шевченко і месіанізм» (1914) (всі російською мовою). Також опублікував праці про М. Гоголя, М. Лермонтова, Л. Толстого, М. Горького та інших російських письменників. Крім зазначених вище російських та українських періодичних видань, друкувався у журналах «Новая жизнь», «Всемирный вестник», «Театр и искусство», «Вестник императорских театров», газетах «Діло», «Биржевые ведомости» та ін.

1913 року обраний професором кафедри російської літератури Гельсинґфорського університету, від 1918 постійно мешкав у Гельсінкі, крім викладання, видавав газету «Русский голос».

З 1920 — професор Ризького університету; був ректором російських університетських курсів та редактором газети «День» (1922) у Ризі.

Література про К. І. Арабажин

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — т.1. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1977-1985.

Погребенник, Ф.П. Арабажин Костянтин Іванович // Українська літературна енциклопедія. К,: Гол. редакція УРЕ, 1988. – т. 1. – с. 79

Сорокопуд, І. Гордість і слава міста: [К.І.Арабажин] /Іван Сорокопуд //Канів крізь віки. – Канів, 2002. – С.37

Сорокопуд, І. Музою Шевченка натхненний: [Костянтин Іванович Арабажин] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньоі ріки. – Канів: Родень,1998. – С.9

Конечный, А.М. Арабажин Константин Иванович // Русские писатели. 1800–1917. – Москва: Наука. – т.1.-1990. – С. 100

Погребенник, Ф.П. Іван Франко в українсько-російських взаєминах. – К, 1986.

Деятели современности. К. И. Арабажин. – Москва, 1914.

Павловский, И.Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII в. – Полтава, 1912.

Береза Василь Панасович

Береза Василь Панасович народився 21 січня 1936 року у Каневі. Закінчивши сім класів міської середньої школи №1, вступив до Київського річкового технікуму, але навчатись не довелося, бо призвали в армію. Після демобілізації з 1958р. навчався на філологічному факультеті Київського університету. По закінченні університету був учителем української мови та літератури Валявської середньої школи на Черкащині.

У 1965-му, будучи директором Бібліотеки-музею А. П. Гайдара, що будувалася, доклав багато енергії та винахідливості для створення бібліотеки й експозиції музею. З 1967 року В. Береза беззмінно керуючи цим закладом культури, невтомно трудився над розвитком тимурівського руху в країні і за її межами (Болгарії, НДР і Польщі).

За успіхи у вихованні молоді удостоєний звання «Заслужений працівник культури України».

Свій вільний час він віддавав літературній справі – писав і друкував в українській і всесоюзній пресі матеріали про А. П. Гайдара, роботу Бібліотеки – музею його імені, нариси та оповідання. Видав фото-буклет, книжку «Музеї Канева» (у співавторстві), путівники по Бібліотеці-музею А. Гайдара, а також переклади книг про Червоного вершника Б. Камова, Є. Гайдар – Голікової, Т. Гайдара та А. Гольдіна.

Пішов з життя 17 липня 2013року.

Твори, які є в бібліотеці

Василь Панасович Береза //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45 – річчя. – Черкаси: ІнтролігаТОР, 2012. – С.111 – 120. – Зміст: «Важка велика перемога», «Моя Україна», «Новому директорові», «Сповідь афганця», «Канівському хору ветеранів», «…Серце так тріпоче…», «Нашій Наташі», «Колискова для Олексійка», «…Спека і спрага…»

Василь Береза //Канівщина – наш зоряно-медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.67-76. – Зміст: «Легенда про Канів», «Екскурсія», «Смерть Аркадія Гайдара», «Сіяч», «Осінній мотив», «Падають сніжинки», «Іменинниці», «Рідна мова», «Бджоли і бджолярі»

Василь Береза //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 40-річчя. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.60 -67. – Зміст: «Сестрі», «Усмішка командира», «Смерть», «Чорнобильський вітер», «Козацьке», «Герою України».

Библиотека-музей А. П. Гайдара /В.А. Береза, Т. Е. Котенок. – Днепропетровск: Промінь, 1986. – 126с.

В гости к Гайдару /В. А. Береза. – К.: Молодь, 1984. – 119с.

Література про В. П. Березу

Береза, В. Дитяча читальня святкує 60-річчя.

/В. Береза //Дн. Зірка. – 2008. – 15 лют. – С.3

Діячі культури і мистецтв Черкащини – лауреати премій і почесних звань: [В. П. Береза]. – Черкаси, 2003. – С.5

Сорокопуд, І. Славлячи червоного вершника /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.9 – 10.

Бессараб Майя Яковлевна

Майя Яковлевна Бессараб народилася 25 квітня 1925, Таганча, Канівський район, Черкаської області в родині Якова Івановича Бессараба (1898—1937, розстріляний) та Віри Терентієвни Дробанцевої (1906—?). Виросла в Харькові, де батько займав посаду

заступника управляючого справами СНК УРСР. Батьки розлучилися в 1934 році, і далі виховувалася матір’ю Закінчила Московський державний інститут іноземних мов ім. М. Тореза (1955).

Російська письменниця, прозаїк та перекладач. Член Спілки письменників СРСР (1976) и Спілки письменників Москви.

Проза

Открытое сердце: [Владимир Даль] (Очерки о хирургах). - М., 1967

Страницы жизни Ландау. - М., 1975

Жуковский: Книга о великом русском поэте. - М., 1975 (Любителям российской словесности).

Сухово-Кобылин.-М.,Современник,1981. (Библиотека «Любителям российской словесности»).

Страна моего сердца: Повесть о Д. Риде. - М., 1984.

Так говорил Ландау. - М., 2003.

Принц Парадокс. Оскар Уайльд. - М., 2012.

Література про Бессараб М.Я.

Сорокопуд, І. Невтомна у пошуках: [Майя Яківна Бессараб] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.10

Бонь Іван Григорович

Бонь Іван Григорович народився 7 липня 1942 року в козацькому селі Шабельники, що на Полтавщині.

Після закінчення Шабельниківської восьмирічної та Дмитрівської середньої шкіл Золотоніського району продовжує навчання у Канівському технікумі підготовки працівників культури. Під час служби в армії, стає активним кореспондентом полкової газети.

Навчаючись у Харьковскому державному інституті культури на факультеті театральної режисури, брав участь у роботі літературної студії «Проліски».

З 1969 року трудиться викладачем Канівського училища культури і паралельно веде Канівський народний музично-драматичний театр.

Закінчив аспірантуру при Київському інституті культури.

Його перу належать понад 600 публікацій з питань культури і мистецтва. У1993 році виходить з друку його поетичний первісток – «Земля моїх батьків». Іван Григорович пропагує українську мову у своїй творчості і невідступно дбає про її чистоту. В цьому переконуєшся, вчитуючись у його літературний доробок «Душі соборне слово».

Автора радує земля, що «плодами марить», «колос повнозерний», «жнива настояні медами» – наслідок невтомної праці хлібодарів. Є в поета вірші і про кохання, що переповнюють серце щастям. Не обминеш поезію «Сонце усміхається мені».

Прийнявшись метою – чутливо сприйняти сучасні проблеми життя народу, пережити їх у всій складності людського буття і відтворити у новій якості – Іван Бонь переживає разом з матір’ю – солдаткою, котра відтоді, як відгриміла війна, все «чекає сина і весну».

Вагомим творчим набутком Івана Григоровича є цикли тематично поєднаних поезій: «Миргородський водограй», «Крапля», «Вдовиний сніп».

Уже в ранніх Боневих поезіях дещо простежувався сміх, жарт, комедійність. Та справжнього розмаху гумор і сатира набрали у його збірці «Сміх лікує», яка ввібрала в себе дотепні і колючі, жартівливі й комедійні твори з нашого реального життя. Кращі серед них «Курортні імпровізації», «Сміх лікує», «Нові ґудзики », «Слово не полова», «Сміхота», «Кому жити краще». «Торбешна Одіссея».

Окремі поезії друкували молодіжні газети Харківської та Черкаської областей. Самодіяльні композитори на поезії І. Г. Боня створили музику.

Іван Григорович багато уваги приділяє інсценізації творів Олександра Довженка, Ліни Костенко…

1972 року за збірку статей «Світло Основного Закону» був нагороджений премією журналу «Українська культура». За твір «Зоря Тараса» на конкурсі поетів – піснярів Черкащини нагороджений дипломом лауреата.

Іван Григорович Бонь – заслужений працівник культури України.

Твори, що є в бібліотеці

Кобзар Мамай – Чуприна: розділи з поеми /Іван Григорович Бонь //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45-річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.105 – 108

Іван Бонь //Канівщина – наш зоряно-медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.62 – 66. – Зміст: «Душі осонцева оаза», «Молитва до вчителя», Уривок з книги «Сонце поета», «Сонце усміхається мені», «Гімн Каневу», «Не сумуй», «Земля плодами марить».

Катерина – Катрін: поема-трилер, вірші /Іван Бонь. - Канів: Родень, 1996. – 38с.

Любов, як сон Шевченка /І. Г. Бонь //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 42 – 84

Мистецтво аматорського театр /Іван Бонь. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 72с.

Як народжувався театр /Іван Бонь //Дніпрова зірка. – 1993. – 10 липня.

Література про Івана Григоровича Боня

Буренко, І. Іван Григорович Бонь /І. Н. Буренко //Канівське Училище культури і мистецтв: дорога у півсторіччя 1957 – 2007. – Кременчук, 2008. – С.151

Діячі культури і мистецтв Черкащини – лауреати премій і почесних звань: [І. Г. Бонь]. – Черкаси, 2003. – С.7

Сорокопуд, І. На хвилях життя: [І. Г. Бонь] /Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.49 – 50

Варавва Григорій Петрович

Варавва Григорій Петрович (псевдонім –В. Стеблик) народився в 1884 році у м. Каневі. Після закінчення двокласного училища допомагав батькові у сільгоспроботах, працював 2 роки писарем у конторі Канівського нотаріуса Цвєтковського.

У 1902 році знайомиться з опальним студентом університету Володимиром Винниченком. Влітку Григорій Варавва кидає роботу й разом із ним вирушає у подорож по Україні, як вони казали «для розбуркання приспаних». Восени Григорій переїздив до Києва, де працює конторником у нотаріуса Вікторова. Роботу він поєднав з навчанням на вечірніх курсах з малювання при Київському художньому училищі. Прагнучи здобути освіту, Г. П. Варавва з осені 1904 року залишає роботу й вступає на загальноосвітні курси цього ж училища. Обдарований юнак був зарахований відразу в четвертий клас.

У грудні 1905 року за агітацію проти уряду училища Г.П. Варавва був відрахований з п’ятого загальноосвітнього класу і виїхав додому.

15 грудня за розпорядженням Київського жандармського управління його ув’язнено в Канівській в’язниці, де він пробув 3 місяці. У березні 1906 року його переводять до Звенигородської в’язниці, а в листопаді переправляють до Лук’янівської (м. Київ) і розміщують у камері разом з В. Винниченком, С.Є. Єфремовим, А. Жуком. Згодом Г.П.Варавва був засуджений до одного року ув’язнення та адміністративної висилки у Вологодську губернію на 2 роки. Зважаючи на те, що термін утримання під вартою був невеликий, його відправляють відразу на поселення в м. Ужга, де він перебував з 3 травня 1907 року по 16 лютого 1908 року.

Після відбуття покарання Г. Варавва повертається до Канева, влаштовується на службу писарем у повітову земську управу, згодом стає діловодом, а потім секретарем.

У 1908 р. в українській газеті «Рада» під псевдонімом В. Стеблик з’являються три оповідання: «Землячок», «Шпик», «Песиміст», а у 1909 р. оповідання «З подорожі». У 1913 році він художньо оформляє книгу брата Олекси «Рясна», вийшла під псевдонімом «О. Кобець».

У грудні 1917 р. на з’їзді виборців Канівського повіту Г.П. Варавву обрано головою земської управи, але на прохання В. Винниченка він переїздить до Києва і займає посаду завідувача земського відділення у відділі місцевого самоврядування при Генеральному секретаріаті центральної ради. У 1918р. стає його віце-директором. У січні 1919 р. він повертається до Канева, де, окрім пошуків постійної роботи, пише гасла, вивіски, малює плакати, художньо оформлює клуб ім. К. Лібкнехта, розробляє проекти стилізованих арок до входу на могилу Т.Г. Шевченка, пише його портрети, якими було прикрашено ці арки. В цей час з-під його пера виходить оповідання «Еполети» під справжнім його ім’ям.

Творчий зліт цієї винятково обдарованої людини обірвали сталінські репресії. Двічі був заарештований (кінець червня 1921р.) і з лютого по квітень 1930р.), а після звільнення повертається до Канева.

Виходить цілий ряд оповідань: «Бувальщина», «Уламок іржавого», «Воронячі дні» та ін.

9 жовтня 1937 року Г.П. Варавва був заарештований утретє.

18 листопада 1937 року обірвалось життя талановитого письменника та художника.

Твори, що є в бібліотеці

Воронячі дні: оповідання та п’єса /В. Стеблик. – К.: ПВП Задруга, 2002. – 232с.

В тривозі: оповідання, спогади /В. Стеблик, О.Кобець. – Канів: Родень, 1998. – 88с.

Література про Г.П. Варавву

Танана, Р. Шанувальник Кобзаря /Р. Танана //Дніпрова зірка. – 2004. – 23 січня. – С.6

Кононенко, С. Із в’язниці царської до радянської /С.Кононеко //Реабілітація історією в 27т. кн. 3. – Сміла, 2003. – С. 415

Сорокопуд, І. Крутими дорогами /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.11

Варавва Олексій Петрович

Олексій Петрович Варавва (псевдоніми – Олекса Кобець, Олексій Воронін) народився 29 березня 1892 року в с. Ла́зірці, Канівського району Черкаської області.

Воював на фронтах Першої світової війни в Польщі та Карпатах. Потрапив у полон у роки Першої світової війни, перебував у таборі м. Фрайштадт (Австрія). Образи війни та полону описав у автобіографічному творі «Записки полоненого», що був заборонений та вилучений із книгарень та бібліотек.

Потім повернувся у Канів, працював у повітовій земській управі. Навчався у Києві в Вищому економічному інституті ім. М. І. Туган-Барановського. Був редактором газети «Каневские ведомости». Редагував літературно-мистецький двотижневик «Нова громада» (1922-1927) (Київ—Харків), потім кооперативний місячник «Сільський господар» у Харкові.

Під час німецької окупації у Другій світовій війні залишився у Харкові, працював у газеті «Нова Україна» (1941-1944). У 1943 р. із сім'єю емігрував до Західної Європи, перебував у таборі у Шляйсгаймі поблизу Мюнхена. Потім виїхав до США (1950). Заробляв фізичною працею. Вийшовши на пенсію в 1953 р., вчителював в українських школах м. Баффало, заснував власну школу українознавства. Помер 5 вересня 1967 р. у м. Баффало (США), похований на цвинтарі св. Матвія.

Творчість

Автор поетичних збірок «Ряст» (1913), «Під небом чужим» (1919), «З великих днів», роману «Записки полоненого» (1931, 1933 та ін. видання), творів для дітей «Сходить сонце» (1961), кіносценаріїв. Член Об’єднання українських письменників «Слово». У 1930-х перейшов на переклади російської класичної літератури.

Твори, що є в бібліотеці

Записки полоненого. Пригоди і враження учасника першої світової війни. /Олекса Кобець. – К.: Глобус,1993. – 335с.

Коли задзвонить великий дзвін...: [оповідання, спогади] / Олекса Кобець. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 65с.

Ряст: [вірші для дітей ] / Олекса Кобець. – Черкаси, 1993. – 21с.

Сходить сонце: [декламатор-читанка]/Олекса Кобець. – Нью-Йорк, 1961. – 272с.

Література про Олексу Кобця

Дорошенко,Т. Олекса Кобець: талант – у багатогранності поета, прозаїка, драматурга, перекладача і педагога /Тетяна Дорошенко //Дніпрова зірка. – 2011. – 6 травня.

Великий злочин маленького Михася: [Олекса Кобець] //Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: [в 2т.]. – Черкаси, 2009. – Т.1 С.51-61.

Батеровський, Ю. Теплому Олексі – полум’я діянь: [творчий потенціал краю Кобзаревого] /Юрій Батеровський // Дніпрова зірка. – 1999. – 14 квітня

Сорокопуд, І. Зрілість таланту: [Олекса Петрович Варавва] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.13-14

Воскрекасенко Сергій Іларіонович

Сергій Іларіонович Воскрекасенко народився 19 жовтня 1906 року в селі Ла́зірці Канівського району Черкаської області в селянській родині. До 1923 року жив у своєму селі, вчився у сусідньому селі Потапцях. Того ж року вступив у Київський інститут народної освіти. Закінчив Київський педагогічний технікум (1928).

1928 року окружком комсомолу мобілізував Сергія Воскрекасенка на роботу в комсомольській пресі. Працював спочатку в газеті «Молодий більшовик», потім у журналі «Молодий більшовик». Під час німецько-радянської війни — кореспондент газети «За Радянську Україну», що видавалася при штабі Південно-Західного фронту для населення тимчасово окупованої території України. Член СП СРСР з 1936 року.

Творча діяльність

1928 року в газеті «Молодий більшовик» надрукував свій перший вірш. Своєрідно переплелися ліричний та гумористичний дар С. Воскрекасенка в його піснях «Шахтарочка», «Від душі», «Новосільна».

Коли поет брався до перекладів, то перекладав теж переважно гумор і сатиру. Особливе місце в його доробку посідає переклад поеми О. Твардовського «Василь Тьоркін».

Півстоліття чесно і натхненно трудився письменник на ниві рідної літератури. Багаторічна дружба пов'язувала його з багатьма видатними художниками слова, серед яких — О. Довженко, О. Вишня, А. Малишко. Спогади про побратимів склали книгу «Портрети зблизька».

На думку С. Олійника, заслуга Сергія Воскрекасенка перед українською літературою полягає в тому, що він одним з перших почав освоювати і утвердив жанр віршованої сатири.

За спогадами друзів, Сергій Іларіонович Воскрекасенко жив по правді, по совісті, його ідеалом була скромна людина-трудівник. Таким був і він сам.

Збірки поезій: «Штурм» (1931), «Березнева ніч» (1937),«Героїка одеського комсомолу» (1938), «Поезії» (1939), «Сатира» (1946), «Цілком серйозно» (1947), «Взагалі і зокрема» (1948), «Від душі» (1951), «Поезії» (1951), «Кому хвала, кому хула» (1952), «Під прожектором» (1953), «Березова каша» (1955), «Не той герой, у кого шапка набакир» (1956), «З перцем!» (1957), «І всерйоз, і жартома» (1960), «Я вас трошки потурбую» (1960), «Будьмо ще кращими» (1962), «Подивись на себе збоку» (1962), «І так далі» (1963), «На тому і на цьому світі» (1965), «Сатиричні мініатюри» (1965), «Плями на совісті» (1966), «Не криви душею» (1966), «По коню і по голоблях» (1969), «Що буває, те буває» (1969, «Веселинки» (для дітей) (1972), «Для чого ви на світі живете?» (1972), «Рвись увись, але й під ноги дивись» (1973)

Книжка спогадів: «Портрети зблизька» (1977).

Сергій Воскрекасенко перекладав з російської та білоруської мов. Зокрема, у його перекладі двома виданнями вийшла поема О. Твардовського «Василь Тьоркін».

Твори, що є в бібліотеці

…І повела мене пам’ять у далеке минуле /Сергій Воскрекасенко //Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва [в 2т.] – Черкаси, 2009. – Т.1. – С.134-145

На чисту воду: гумор, сатира, лірика /Сергій Воскрекасенко. – К.: Дніпро, 1976. – 366с.

Рвись увись, але й під ноги дивись: вірші, гумор та сатира /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1973. – 95с.

Що буває, те бува: сатира та гумор /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1969. – 67с

По коню і по голоблях /Сергій Воскрекасенко. – К.: Худож. літ., 1969. – 223с.

Плями на совісті: сатира та гумор /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1966. – 93с.

З перцем /Сергій Воскрекасенко. – К.: Худож. літ., 1957. – 467с.

Література про Сергія Воскрекасенко

Волинець, Л. Письменники Черкащини: біобібліографічний покажчик /Л.М.Волинець, М.Ф.Пономаренко, М.І.Пшеничний. – Черкаси: Поліграфіздат, 1990. – С.17-18

Сорокопуд, І. Дотепно і дошкульно [С.І.Воскрекасенко]/Іван Сорокопуд//Струмки могутньоі ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.14

Донець Григорій Прокоповия

Донець Григорій Прокопович народився 30 листопада 1913 р. в с. Курилівці на Черкащині в бідняцькій сім’ї. Закінчив Черкаський педінститут. Учителював,служив в армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1946 р. — на партійній і радянській роботі в Каневі та Києві.

Перші вірші надрукував у 1928 р.; один з авторів колективного збірника «У поході» (1936).

В 1940 р. виступив з драматичною поемою «Дума про галичанку». Поезія Г. Донця — широкого ідейно — тематичного діапазону: йдеться в ній про звитяги бійців громадянської війни і війни Вітчизняної, возз’єднання України в єдиній Радянській державі і ритми будівничого мирного життя, про любов і про дружбу.

Помер поет 27 квітня 1985 р.

Вийшли збірки поезій: «З братами вірними» (1955), «Канівська книга» (1959), «Гомін землі» (1963), «Подарунок Ілліча» (1965), «Відлуння грому» (1969), «Віхи» (1972), «Пам’ять звитяг» (1977), «Ритми життя» (1979), «Вибране» (1983) та ін.

Твори, що є в бібліотеці

Слово з України: поезії /Григорій Донець. – К: Рад. письменник, 1985. – 142с.

Вибране: поезії /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1983. – 420с

Стяг: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1980. – 93с

Київська книга: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1982. – 135с.

Ритми життя: вибране /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1979. – 220с.

Пам’ять звитяг: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1977. – 111с.

Славлю молодість: поезії /Григорій Донець. – К.: Молодь, 1976. – 79с.

За днями – дні: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1974. – 111с.

Шляхи: вірші та поема /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1973. – 247с.

Віхи: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1972. – 136с.

Відлуння грому: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник. – 1969. – 151с.

Земля Боянова: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1968. – 95с.

З доріг України:вірші та поема /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1967.- 159с.

Червоний глід: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1966. – 84с.

Серце Прометея: драм. поема /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1964. – 111с.

Гомін землі: поезії /Григорій Донець. – К.:Художня література, 1963. – 180с.

Придніпров’я: поезії /Григорій Донець. – К.: Худ. література, 1959. – 119с.

Про Григорія Донця

100- річний ювілей від дня народження Григорія Донця //Дніпрова зірка. – 2013. – 13 грудня. – С.2

Дорошенко, Т. Григорій Донець: орудуючи багнетом і пером / Тетяна Дорошенко // Дніпрова зірка. – 2008. – 26 грудня.

Сорокопуд, І. Одержимий любов’ю до Канівщини / Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.18

Затуливітер Володимир Іванович

Затуливітер Володимир Іванович народився 1 березня (за іншими даними 29 лютого, в останній день високосного року) 1944 року в селі Яблучне на Сумщині в сім'ї колгоспників. Закінчив Сумський педагогічний інститут, служив у Радянській армії, викладав у вузі, перебував на журналістській та видавничій роботі. Був членом КПРС.

Помер в січні 2003 року в селі Бучак на Черкащині, де і похований.

Творчість

Затуливітер Володимир Іванович належить до поетів, які, будучи глибинними, емоційно наснаженими ліриками, водночас воліють свій ліризм втілювати в ретельно вигранені та об'єктивні форми. В основі його творчості — думка про нерозривнийзв'язок особистості з народом та суспільством.

Батько майбутнього поета працював механізатором. Мати, хоч і навчалась до війни в Охтирському педагогічному училищі, все життя працювала в колгоспі. Батькам автор присвятив чимало теплих віршів-спогадів, у яких – співчуття до їх каторжної праці, синівська любов, теплі спогади дитинства («Дитяче», «Родовід», «Колискова», «Початкова школа», «Трактору татові руки болять», «Відпуска»).

У січні 2003 року життя В. Затуливітра увірвалось за трагічних обставин у с. Бучак на Канівщині. Творчість В. Затуливітра – неперебутнє явище національної літератури — чекає вдумливого дослідження.

Твори

Друкуватись почав з 1964 року.

Перша його збірка — «Теорія крила» вийшла в 1973 року.

Інші збірки: «Теперішній час» (1977), «Тектонічна зона» (1982), «Пам'ять глини»(1984,«Зоряна речовина» (1985), «Полотно» (1986),«Четвертий із триптиха» (2004, посмертно).

Твори, що є в бібліотеці

Затуливітер, В. Чаша жертовна / Володимир Затуливітер. – К.: Бучак – Ирій, Задруга, 2009. – 423с. – Зміст: «Ворскли сині меди», » Співала мама білі рушники», «Кровообіг століть», «Мерщій од вчора», «Свічка соловейка», «Понадхристосний», «Роса з лиця трави», «Шляхи Чорноболі», «Різдво без матері», «Із книги забуття», Із збірки «Четвертий із триптиха», «Ненаписані пейзажі».

Про Володимира Затуливітра

Коханець, Л. Небо, що тримає нас на землі. /Людмила Коханець // Голос України. – 2011. – 13серпня. – С.10

Красю́к Петро́ Харито́нович

Красю́к Петро́ Харито́нович народився 1 січня 1924, село Трахтемирів, Черкаська область. Помер — січень 2008, село Висоцьк, Рівненська область. Відомий український поет-сатирик, байкар.

Після закінчення семирічки в рідному селі вчився в Переяслав-Хмельницькому педагогічному училищі, два курси якого встиг закінчити до війни.

У 1943 році гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини. Після війни закінчив педагогічне училище і одержав скерування на Рівненщину (1946).

У 1958 році заочно закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту. Довгі роки вчителював у селі Висоцьк Дубровицького району .

Відомий український поет-сатирик, байкар.

Окремі його твори перекладено російською, білоруською, тувинською, єврейською, польською та болгарською мовами. Був членом Національної спілки письменників України. Лауреат літературних премій імені Валер'яна Поліщука та імені Микити Годованця, а також Нобельської премії.

Твори

«Байки та гуморески» (1957): «Яке коріння, таке й насіння» (1963) «Премійований Кіт» (1964), «Виграш — програшем» (1966), «Поголений Їжак» (1969), «Сміття і Мітла» (1971), «Пасивний Бобер» (1973), «Ворона на естраді»(1976), «Непідкупний Ведмідь»(1977),«Обережний Півень» (1983), «Хід конем» (1989), «Ретельний терпуг» (1992), «Самостійний син» (1993), «Регламент для Зайця» (1997), «З вогню та в полум'я» (1998), «Дипломатична розмова» (2001), «Двоюрідний чоловік» (2002).

Твори, що є в бібліотецs

Байки. Гуморески / Петро Красюк //Перепустка в безсмертя: антологія гумору Черкащини. – Черкаси: Брама – Україна,2005. – С. 216 – 217

Про Петра Красюка

Сорокопуд, І. Стріли сміху і зневаги /Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 25- 27.

Інтернет – ресурси

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Красюк_Петро_Харитонович&oldid=12 .

Кулик Григорій Маркіянович

Григорій Маркіянович Кулик народився 15 листопада 1925 року в багатодітній родині села Хмільні на Канівщині.

Освіта вища педагогічна. У 1954 році закінчив Корсунь-Шевченківське педучилище, а в 1960 році – Черкаський педінститут (філологічний факультет).

Учасник бойових дій у складі 691 стрілецького Севастопольського полку 383 стрілецької Феодосійської червонопрапорної орденів Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького дивізії Першого Білоруського фронту.

Нагороджений орденами: Слави III ступеня та Вітчизняної війни II ступеня; медалями: «За Отвагу», «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина»,

«За Победу над Германией 1941 – 1945 гг.» та іншими.

Друкувався в періодичній пресі. Першу книжку «З доріг Кобзаревого краю» видав у 2001 році. Член літстудії «Зорянка».

Лауреат літературної премії ім. Олекси Кобця.

Твори, що є в бібліотеці

Григорій Маркіянович Кулик //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудіі «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.58-61. – Зміст: «Я йшов дорогами війни…», «Шкільні мотиви», «Щаслива мить. Палають очи», «Найкраща вчителька – моя!», «Сьогодні твір і тема дивна…», «Стежки ведуть по всій землі…», «Хмілянські обрії», «Вигляда мати сина».

Григорій Кулик //Наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.20 – 23. – Зміст: «Годинник – сонця циферблат…», «Над Россю схід сонця ясниться…», «Його світлиця», «В пороссі».

Григорій Кулик //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.17 – 21. – Зміст: «Несу я у серці любов Україні», «І любов, і надія», «Канів», «Україно моя», «До Кобзаря дороги серцю милі».

Гори слави і любові /Григорій Кулик. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2005. – 162с.

З доріг Кобзаревого краю /Григорій Кулик. – Черкаси: Сіяч, 2001. – 140с.

Література про Г. М. Кулика

Стежина з пройдених доріг: [Г.М.Кулик] //Шлях до пісні. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 88 – 94.

Лагода Валентин Костянтинович

Лагода Валентин Костянтинович (Лагодзинський справжнє прізвище) народився 14 травня 1913, Степанці Канівського району. Походить з сім'ї службовця. Помер у 1991році.

Український поет - лірик, сатирик та гуморист та дитячий письменник. З 1930 року працює у періодичних виданнях, згодом на радіо, одночасно навчаючись у Дніпропетровському університеті. Входив до складу літературного об'єднання «Молодняк». 1931 року почав друкуватися.

Учасник Другої світової війни.

Серед його творів — комедія «Заяча позиція», «Квітень» — перша книжка поезій (1953), «Що посієш, те й пожнеш» (1955), «Мокрим рядном» (1958), «Натхнення» (1960), «Хоч круть, хоч верть» (1962), «Деруни й розтягаї» (1966), «Гаряча завивка» (1968), «Віддамо належне» (1967), «Сатана у целофані» (1971), «Цвіт і тля» (1973), «Спасибі за увагу» (1976), «Вимушена посадка» (1983), «Гумор, сатира, лірика» (1983).

Писав і пісні — збірка «Над широким Дніпром» (1978).

В його доробку байки, гуморески, жарти, пародії, фейлетони. В сатирично-гумористичних творах висміював явища тогочасного життя — бракоробів, бюрократів, нероб, хапуг, міщанські звичаї в побуті.

Перекладався на інші мови світу.

Твори, що є в бібліотеці

Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2т. /Валентин Лагода. – Черкаси, 2009. – Т.1. – С. 168. – Зміст: «Ганнуся і Михась»: казка, «Щоб мама не докоряла», «Вельми працьовиті», «Не так багато», «Більша жменя», «Дивний кінь»: гуморески.

Сатира та гумор. / Валентин Лагода // Перепустка в безсмертя: антологія гумору Черкащини. – Черкаси: Брама – Україна, 2005. – С.226 – 230. – Зміст: «Зачекай-но, хлопче», «Домашній пиріг», «В бюро знахідок», «Разок епітафій», «Веселка веселин».

Солов’їний край /Валентин Лагода. – К.: Муз. Україна, 1985. – 96с.

Гумор, сатира, лірика /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1983. – 295с.

Кличе земля: збірник /Валентин Лагода. – К.: Мистецтво, 1983. – 191с.

Вимушена посадка: сатира, гумор, лірика /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1982. – 127с.

Що правда, то правда: вибране /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1980. – 255с.

Кому чолом, кого помелом: сатира, гумор, лірика, пісні /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1973. – 29с.

Веселе люстерко /Валентин Лагода. – К.: Веселка, 1973. – 16с.

Цвіт і тля: репертуарний збірник /Валентин Лагода. – К.: Мистецтво, 1973. – 111с.

Чи ти ба: сатира та гумор /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1972. – 134с.

Сатана у целофані /Валентин Лагода. - К.: Рад. Україна, 1971. – 63с.

Гаряча завивка: сатира та гумор /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1968. – 95с.

Деруни і розтягаї /Валентин Лагода. – К.: Рад. Україна, 1966. – 64с.

Хай буде гаразд: сатира, гумор, лірика /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1964. - 211с.

Бурхливий плин: лірика, гумор, сатира /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1963. – 182с.

Хоч круть, хоч верть /Валентин Лагода. – К.: Рад. Україна, 1962. – 64с.

Натхнення поезії /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1960. – 106с.

Кукольная комедія /Валентин Лагода.– М.: Правда, 1959. – 31с.

Про В.К. Лагоду

Сорокопуд, І. Пісні нашого земляка. / Іван Сорокопуд // Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С.41

Сорокопуд, І. Бойова позиція поета / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.27.

Шабатин, П. Пісняр, гуморист, сатирик: 27 травня виповнилося б 80 років одному з провідних поетів – гумористів і сатириків, нашому землякові Валентину Лагоді. // Дніпрова зірка. – 1993. – 26 травня.

Інтернет – ресурси

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лагода_Валентин_Костянтинович&oldid=1268769

Лагоза Віктор Маркович

Лагоза Віктор Маркович народився 24листопада 1918 року в м. Канів.

Поет, байкар, прозаїк.

Брав участь у визволенні Західної України та Бесарабії, у війні з білофінами, Великій Вітчизняній війні.

Нагороджений багатьма орденами і медалями. Працював викладачем у Харківському політехнічному інституті, літературним працівником в редакції журналу «Прапор» (нині «Березіль»), відповідальним секретарем Харківської організації спілки письменників України.

Автор сатиричних та гумористичних збірок: «Байки», «Вчений і колода», «Списати!», «Дармоїди», «Лихе зілля», «Сонячні цілунки», «Рання Коза», «Припечатаний заєць», книжок-опові-дань: «Дика груша», «Вередливий слимак», «Соловей у курнику» та ін. Серед байок, гуморесок, пародій, сатиричних віршів – дотепне слово і дітям.

Був членом Національної спілки письменників України.

Твори, що є в бібліотеці

Криничка: антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2т.: [Віктор Лагоза]. – Черкаси,2009. – Т.1. – С.203-205. – Зміст: «Бджола та муха», «Кислиця», «Козяча звичка», «Мудрий Омелько», «Добре життя»: гуморески.

Україна сміється: збірка: [Віктор Лагоза]. – К, 2008. С.169 – 178. – Зміст: «Розумна плітка», «Їжак та лось», «Чом вовк гірчицю їв?», «Вовк і кіт», «Безхвостий їжак», «Опозиційний камінь», «Безкирпа ворона», «Заяча межа», «Демократичний кийок», «Опудало», «Гімн», «Орлокрилий горобець».

Перепустка в безсмертя: антологія гумору Черкащини: [Віктор Лагоза]. – Черкаси: Брама – Україна, 2005. – С.232 – 236. – Зміст: «Пожалів», «Заєць-мухогон», «Демократичний кийок», «Козяча звичка», «Бджола та муха», «Гороб’яча радість», «Полюбив юнак дівчину», «Орел», «У коморі».

З перцем і сіллю: байки та гуморески /Віктор Лагоза . – Х.: Прапор, 1989. – 78с.

Рання коза: байки, гуморески /Віктор Лагоза. – Х.: Прапор, 1976. – 103с.

Теля та різник: байка / Віктор Лагоза. – К.: Під прапором ленінізма,1971. – 78с.

Потрійна арифметика: фейлетон в віршах / Віктор Лагоза. – К.: Під прапором ленінізма, 1971. – 78с.

Творча передбачливість: байка / Віктор Лагоза. – К.: Дніпро, 1971. – 120с.

Про В.М. Лагозу

Сорокопуд, І. Прямою наводкою: В.М. Лагоза – байкар /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.29

Байки Віктора Лагози: ( В. Лагозі – 75) //Дн. зірка. – 1993. – 24 листопада

Носенко Віра Володимирівна

Віра Володимирівна Носенко народилася в мальовничому краї Лисянського району на Черкащине. Ще в дитинстві у дівчинки виник потяг до поезії. Успішно закінчила школу і вступила до Богуславського педагогічного училища. Потім закінчила Київський педагогічний інститут (нині інститут імені Драгоманова). За направленням їде на роботу до Канева. Працювала в Канівськім міськвно – завідуючою дитячими закладами 17 років.

Перші вірші написала у шкільні роки в рідному селі Жаб’янка Лисянського району. Присвячувала їх рідним, друзям, учителям. Уперше надрукувала свої твори 2005-го. Друкувалася в газетах: районній «Дніпрова зірка», всеукраїнській «Сільські вісті», української діаспори за кордоном в Молдові, Росії; в обласних та всеукраїнських журналах. Спільно із художницею Г.Морозовою видали збірку «Чи можна прожить без любові?», друкувалася в збірках «Зоряні світанки» та в «Канівщина – зоряно – медовий край». Більше 30 поезій покладені на музику місцевих композиторів.

На всеукраїнському поетичному вернісажі «Троянди й виноград» виборола поетеса Віра Носенко «Кришталеву троянду». Фінал конкурсу відбувся в Національній філармонії столиці. На поетичному вернісажі ”Троянди й виноград” зі 350 учасників конкурсу Віра Володимирівна Носенко стала одним із 12 лауреатів.

Твори, що є в бібліотеці

Віра Володимирівна Носенко //Зоресад/ - Черкаси:Інтроліга Тор, 2012. – С.66-81. – Зміст: «Земле, наша Україно», «Іду до святої могили», «Притулюся я серцем до слова», »Чи можна українцем себе звати?», «Рятуймо, браття, Україну!», «Свої ужинки», «Що вагоміше?», «Свічка пам’яті», «Сорочка сироті», «Біла вишиванка», «Мальви», «Матіолові ночі», «Лівша», «Святкова ялинка».

Віра Носенко //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів літстудії «Зорянка». – Канів, 2011. – С.32-44. – Зміст: «Моя молитва», «На різдво», «Моє село», «Романівська весна», «Майстерня душ», «Земля Черкащини», «Україно твоя і моя», «Щастя», «Ромашкова любов», «Черкащина моя», «Намалюй», «Мово моя українська», «Зимовий вальс», «Глибина», «Любить жінок чоловіки», «День закоханих», «Перехрестя життя».

Віра Носенко //Зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.32-40. – Зміст: «Просто люблю! », «Весняний рай», «Моє джерело», «Обереги», «Двоє у човні», «Слово», «Кленовий лист», «Спогади дитинства!», «Сивочола ненька», «Рідна мамо, голубко моя».

Література про В. В. Носенко

Снісар, Л. До всього їй діло: [Віра Носенко] /Любов Снісар //Сільські вісті. – 2007. – 7грудня.

Підгайний Леонід Єрофійович

Підгайний Леонід Єрофійович— письменник, літературознавець. Член Національної спілки письменників України.

Народився в 1899 році в селі Яблуневі (тепер Канівського району Черкаської області). Був доцентом Київського університету. Друкувався з 1928 року.

Помер 17 грудня 1950 року.

Творчість

Автор книжок: «Леся Українка»; «Литературные комментарии к произведениям М. Коцюбинского»; «Франко і Золя» та інших.

Інтернет ресурси

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Підгайний_Леонід_Єрофійович&oldid=12288629

Піка Катерина Іванівна

Чех (Піка) Катерина Іванівна народилася 1квітня 1925року в м.Каневі Черкаської области.

Навчалася в Канівській школі №1 з 1933 по 1939рр. В сьомому класі вчилася разом з Олегом Кошовим. Ще за шкільною партою плекала мрію стати лікарем. Повоєнна стежка привела її в поліклініку. Працювала реєстратором, а по закінченні курсів медсестер трудилась медичною сестрою у підлітковому кабінеті.

У 1957 році «Дніпрова зірка» донесла до нас її вірші. Далі друкувалася в «Дніпровій зірці», «Черкаській правді», «Село і люди». У Канівських газетах «Вогник», «Я,ти, ми», в шполянській газеті «Шполянські вісті», в білоруській газеті «Берестецький край» та Нью-Йорській газеті «Народна воля» Всього в періодиці надруковано більш 500 віршів. Багато її віршів покладені на музику композиторами Канева, Черкащини, Києва. Видала дві власні книжки: «Щедрість», та «Канівчаночка», а також її вірші надруковані у спільних збірках: «Тарасова зоря», «Криниця слова», «Біль і радість», «Зорянка в вінок Кобзареві», «Зоряні світанки». Збірку «Любов вічна» її діти видали в 2009 році.

У 1994 році їй було присуджено почесне звання Лауреата літературної премії імені Олекса Кобця (Варавви).

У 2007 році Канівською райдержадмінісрацією заснована літературна премія для учнівської творчої молоді імені Катерини Піки. Пішла з життя поетеса в 1999 році

Твори, що є в бібліотеці

Катерина Іванівна Піка //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.50-57. – Зміст: «Зорянка», «Прожила», «Повернись», «І стих, як грім», «Перше грудня», «Я перестала сміятись», «Я пам’ятаю», «Сирота», «На Купала», «На що шовки», «Весна», «Із джерела».

Катерина Піка //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Київ, 2011. – С.14-19. – Зміст: «Після дощу», «Груднева ніч», «Ви чули?», «Все чарує», «Весняне», «Йде полями ранок», «Чарівні ключі», «Цвітуть сади», «Травневі вечори», «Краю краса».

Любов вічна: поезії /Катерина Піка. – Черкаси: Брама – Україна, 2009. – 128с.

Канівчаночка /Катерина Піка. – Канів: Родень, 1998. – 51с.

Катерина Іванівна Піка //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 3-10. – Зміст: «Житимуть віки», «Канівщина», «Дарунок краси», «Канівчаночка», «Підлість», «Втрата», «Вітер», «Жде земля».

Щедрість /Катерина Піка. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 106с.

Тополині струни / Катерина Піка //Криниця слова. – Черкаси: Сіяч, 1993. – С.3 - 38

Література про Катерину Піку

Яковенко, Т. На землі добрий слід //Мадонни. - Черкаси, 2009. – С.46-48

Юрченко, І. Співачка солов’їного краю //Віка. - 2009. - №17

Зелененко, Л. Поети живуть, допоки звучать їхні вірші //Дніпрова зірка. – 2005. – 10 червня. – С.3

Яковенко, Т. Пам’яті літстудійців, які пішли з життя //Зорянка. – Черкаси, 2002. – 59с.

Гончар, Т. Поети не вмирають //Дніпрова зірка. – 2003. – 28 березня. – С.8

А на спогад усім – на землі добрий слід //Дніпрова зірка. – 2001. – 31 березня. – С.6

Все залишу земне і піду за тобою…: [рік без Катерини Піки ] //Дніпрова зірка. – 2000. – 29 березня. – С.3

Сорокопуд, І. Жага любові до людей //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.36

Руденко Федір Мефодійович

Руденко Федір Мефодійович народився 7 червня 1935 року у містечку Бубнові Золотоніського району. Закінчивши семирічку, вирішив піти стопами полеглого на війні батька, який був водником. Отож вступив до Київського річкового технікуму на штурманський відділ, по закінченні якого трудився на буксирних пароплавах і суховантажних теплоходах . Завершивши заочно навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету, викладав українську мову та літературу в школах Канева і району.

Формувався талант поета в Дніпропетровському університеті. Там і став лауреатом літературної премії імені Миколи Шутя. А щедра канівська земля заронила зерна Шевченківського добра і гніву, які і проросли мудрими словами його поезії .

Федір Мефодійович по – батьківські дбає про молоді поетичні голоси, керуючи літературним гуртком «Джерельце» при Канівській середній школі №2. Під його редакцією виходить збірочка «Первоцвіт», ввібравши в себе твори школярів та вчителів.

Про визнання поетичного таланту Ф. Руденка свідчить присудження йому в 1995 році літературної премії ім. Олекси Кобця.

Член літстудії «Зорянка» з самого заснування, був головою літстудії по 1974 рік. Друкувався у різних періодичних виданнях: районних, обласних, республіканських.

Видав свої три власні збірки: «Ритми Серця»,»Дніпроема», «Чаєчка», співавтор колективних збірок: «Тарасова зоря», «Криниця слова», «Біль і радість», «Зоряні Світанки».

Лауреат багатьох обласних конкурсів. Багато його віршів покладені на музику місцевими, обласними та київськими композиторами. В доробку поета більше 20 збірок поезій.

Твори, які є в бібліотеці

Федір Мефодійович Руденко //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45 – річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.37 – 41. – Зміст: «…На круги своя…», « Половіли жита», «Земля в цвіту», «На круги своя», «Згадай мене», «Блейк», «Догорає полум’я калини».

Федір Руденко //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.7 – 13. – Зміст: «Бджола на асфальті», «Мій Канів», «Лелеки», «Загублені села», «Первоцвіту».

Федір Руденко //зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.11 – 16. – Зміст: «Корінь і крона», «Поезія», «Клином линуть у вірій», «Біль пам’яті»

Чаєчка /Федір Руденко. – Черкаси: Око – Плюс, 2004. – 68с.

Дніпроема /Федір Руденко. – Канів:Родень, 2000. – 112с.

Ритми серця /Федір Руденко. – Канів: родень, 1997. – 71с.

Федір Мефодійович Руденко //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С.29 – 41. – Зміст: «Поезія», «Золота середина», «Порухи весни», «Анафема чи прозріння?», «Григорій Сковорода на березі Чорного моря», «Дорога до матері», «Материна зима», «Віхола», «Кінь», «На смерть собаки», «Буває що…», «Кремінь – чоловік», «Тарасова свіча».

Живу, як всі: [Федір Руденко] //Криниця слова. – Черкаси: Сіяч, 1993. – С.74 – 94.

Література про Федіра Мефодійовича Руденка

Сорокопуд, І. Світ бентежної душі: [Ф.М.Руденко] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 67-70

Скляренко Семен Дмитрович

Скляренко Семен Дмитрович народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Багато читав, захоплювався літературою, а пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті «Голос труда» було надруковано його перший твір — вірш «Гімн праці».

Після закінчення гімназії, наприкінці 1919 року, юнак повертається до рідного села, працює бібліотекарем, учителює, водночас друкується в періодичній пресі. Його поезії, нариси, оповідання публікуються в київських газетах «Більшовик», «Селянська газета», альманасі «Вир революції».

1921 року Прохорівський комнезам посилає Скляренка вчитися до Київського політехнічного інституту, а через півроку його призивають до лав Червоної Армії. Відслуживши, Скляренко з осені 1924 року живе в м. Єгор'євську Московської області, де завідує клубом, керує культвідділом ради профспілок.

Повернувшись у 1926 році на Україну, він працює в черкаській окружній газеті «Радянська думка», а з 1927 року — в київській «Пролетарській правді».

Скляренко виступає з рядом оповідань, публікує збірку оповідань «Вітер з гір». У повісті «Матрос Ісай» (1930) письменник відтворює епізоди подій громадянської війни в Україні.

З появою трилогії «Шлях на Київ» («Шлях на Київ» 1937, «Щорс Микола», 1939; «Польський фронт», 1940) автор здобуває широке визнання.

Служба військовим кореспондентом під час Німецько-радянської війни допомогла письменникові створити повість «Україна кличе», в центрі якої образ Сили Жердяги, одного з основних персонажів роману «Шлях на Київ».

Кращі оповідання і мініатюри, написані Скляренком у роки війни, ввійшли до збірки «Рапорт» (1945).

Після війни, у 1948 році, виходить збірка його нарисів «Орлині крила» про "подвиги" комсомольців на фронтах [німецько-радянської війни].

У 1954 році вийшов роман Скляренка «Карпати».

Визначним досягненням історичної романістики 1950—60-х років стали твори С. Скляренка «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962).

Скляренку не судилось завершити трилогію з історії Київської Русі — написати роман про Ярослава Мудрого.

7 березня 1962 року талановитого романіста не стало.

Творча діяльність

Поезії почав друкувати з 1913; був співробітником одного з перших радянських літературних журналів «Вир Революції» (1921), пізніше журнал «Життя й Революція».

У прозі Скляренко активно виступав з 1930, видавши понад 60 книг оповідань, нарисів, повістей і романів; серед інших книги оповідань і нарисів: «Вітер з гір», «Десять ченців», «Три республіки» (1930), «Водники-ударники» (1931), «Домаха Завгородня» (1934), «Пулино-Гута» (1935), «Оповідання про почуття» (1936), «Радість людського існування» (1937), «Завжди разом» (1942), «Рапорт» (1945), «Орлині крила» (1948) й ін. На 1930-і pоки припадає низка більших прозових творів Скляренка виробничої тематики, зокрема роман про побудову Дніпростану «Бурун» (1932). Спрямований проти «українського буржуазного націоналізму» роман-трилогія «Шлях на Київ» (1937–1940), написаний за офіційною радянською концепцією тенденційного перекручення історичних подій доби українських визвольних змагань.

За Другої світової війни Скляренко працював військовим кореспондентом, і на цей час припадають його повісті з воєнної тематики: «Україна кличе» (1943) і «Подарунок з України» (1944). Критика відзначала схематичність повоєнного роману Скляренка про відбудову колгоспів «Хазяїн» (1948), «Правда Украины» (1950) і незнання дійсності в написаному за наперед визначеною схемою романі про дорадянське минуле Закарпаття «Карпати» (1952). Найвищим досягненням у творчості Скляренка є його історичні романи з останніх років життя: «Святослав» (1959), високо оцінений критикою (Олександр Білецький) за майстерне відтворення державно-творчої діяльності київського князя і повноту зображення життя Києва тієї доби на базі використання багатьох історичних джерел, і «Володимир» (1962), з тими самими прикметами. За життя Скляренка вийшли: «Вибране» (1948) і «Твори» (т. І—V, 1955).

Твори

Скляренко ,С.Д. Твори в 4т. /Семен Скляренко Т.1 Карпати. – К.: Дніпро, 1990. - 408с.

Т.2 Карпати. Кн .2. - К.,1990. - 381с.

Т.3 Святослав. – К., 1990. - 624с.

Т.4 Володимир. – К., 1990. - 512с.

Скляренко, С.Д. Твори в 3т./Семен Скляренко Т.1. Шлях на Київ. – К.: Дніпро, 1981. – 525с.

Т.2. Святослав. К., 1981.- 596с.

Т.3. Володимир. – К., 1981. – 486с.

Скляренко,С.Д. Легендарный начдив/С.Д.Скляренко. – К.: Рад. школа, 1985. – 479с.

Література про Скляренка С.Д.

Шквар, Г. У жоржинах і чорнобривцях прийшов Семен Скляренко до земляків / Ганна Шквар //Черкас. край. – 2011. – 28 верес. – С.4

Спіріна,Т. Наш земляк – Семен Скляренко / Тетяна Спіріна // Дн. Зірка. – 2011. – 16 верес.

Сорокопуд, І. Видатний майстер прози /І.Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.39

Грицай, М.С. Семен Скляренко: нарис життя і творчості /М.С.Грицай . – К.: Дніпро, 1980. – 180с.

Олексій Софієнко

Олексій Софієнко народився 12 вересня 1952 року в селі Степанівка Драбівського району Черкаської області. Закінчив факультет кібернетики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.

Автор поетичних збірок: «Материк світла», «Задзеркалля», «Голдне коріння», «Terra incognita», «Воскресіння», «Перехрестя», друкувався в альманахах, антологіях, часописах та ін.

Лауреат міжнародної премії імені Богдана Нестора Лепкого, премії фонду Ляриси та Уляни Целевич – Стецюк (США), Імені М.Масла.

7 червня 2011року після тяжкої хвороби Олексій Софіенко пішов з життя.

Твори, що є в бібліотеці

Софієнко, О. Поезії //Письменники Черкащини. Вибрані твори в 2кн. -Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2007. Кн.2. – С.336 – 349. – Зміст: «Сповідь», «Дух церквиць», «А раю нема», «Слухаю, як дерево часу росте», «Барвінок», «Варіації на теми абсолюту», «Мандрівнича зоря», «Під знаком слова», «Криниця для мого серця», «І є за що любити Україну», «Час майбутнє сіяти світло», «Дід Тодось», «Сковорода», «Полинова колиска», «Монастир», «Ніч Івана Мазепи», «Вітчизняна історія», «Воскресіння», «Поруч із матір’ю», «До українців».

Terra incognita: поезії /Олексій Софієнко. – Черкаси: Сіяч, 1996. – 117с.

Материк світла /Олексій Софієнко. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 56с.

Задзеркалля: вірші /Олексій Софієнко. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 40с.

Спогад дитинства /Олексій Софієнко //Дніпрова зірка. 1992. – 2 грудня

Полинова колиска: вірші /Олексій Софієнко //Дніпрова зірка. – 1990. – 18 серпня

Літа полум’яні: вірш /Олексій Софієнко //Дніпрова зірка. – 1987. – 3 березнz

Про Олексія Софієнка

Поліщук, В. Вічна спраглість пізнання /Олексій Софієнко // Terra incognita. – Черкаси: Сіяч, 1996. - С.5-8

Чередниченко Дмитро Семенович

Чередниче́нко Дмитро́ Семе́нович народився

30 листопада 1935, с. Межиріч, Канівського району, Черкаської області.

Після Межиріцької середньої школи (1953) закінчив Київський педагогічний інститут імені М. О. Горького (1957), вчителював на Канівщині й Васильківщині (1957-1963), працював на журналістській та видавничій роботі (1963-1982).

Український письменник, поет, літературний редактор, педагог, мистецтвознавець. Член Національної спілки письменників України (1979).

Учасник діалектологічної експедиції в село Салтикову-Дівицю Куликівського району Чернігівської області (керівник Ф. Т. Жилко, 1955) та першої української антропологічної експедиції по Україні, Молдові, Білорусі й Московії (керівник В. Д. Дяченко, 1956), а також міжнародних конференцій з питань національної символіки, літератури й мистецтва.

З 1991 по 2002 редагував українознавчий часопис для українського шкільництва «Жива вода». З лютого 1992 року керує літературним об'єднанням «Радосинь».

Творчість

Автор поетичних книжок

• «Отава» (1966),

• «Межиріч» (1974),

• «Золоті струни» (1981),

• «Сад» (1983),

• «Рось» (1985),

• «Доброю любов'ю» (1986),

• «Неопалима колиска» (трилогія, 1987),

• «Брама» (1991),

• «Родень» (1995),

• «Наші стежки додому» (2000),

• «Батиха» (2002),

• «Нáвистка» (2004),

• «П'ятерик» (2005),

Автор науково-популярного видання «Павло Чубинський» (2005); книжок для дітей

• «Щедринець» (1968),

• «Чебрики» (1970),

• «Білий Чаїч» (1973),

• «Мандри Жолудя» (1973),

• «У країні майстрів» (1974),

• «Ковзанка» (1978),

• «Ми будуємо дім» (1980),

• «Жар-півень» (1985),

• «Священна діброва» (1995),

• «Гарна моя казочка?» (1998),

• «Вишневий острів. Три повісті для дітей» (2001).

Також автор повісті «Камінь-дерево» (2003), збірки казок, притч та оповідок «Летюча ящірка» (2003), поетичних «Ми ходили в зоосад» (2004), «Колискова для котика» (2004), «Горобець-хвастунець» (2005), «Котячий календар» (2006), повісті-казки «Хлопчик Горіхове Зерня та Лісовичка» (2007), книжки віршів, казок, притч та оповідань у серії «Хрестоматія школяра» — «Мандри Жолудя» (2007), поетичної збірки «Ластівки над Россю і над Німаном» (2010), книжок для дітей «Чого Волошка запишалася» (2012), «Коник коникові — брат».

Автор педагогічних творів

• українського букваря «Материнка» (1992);

• шкільних читанок «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993),

• «Короткого біографічного довідника» авторів цього букваря й читанок (під спільним псевдонімом Оксана Верес — разом із Галиною Кирпою);

• тритомної читанки-хрестоматії для дошкілля «Український садочок» (1997–1998, спільно з Галиною Кирпою),

• українського букваря-читанки «Соколик» (верстка),

• тритомної хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» (спільно з Галиною Кирпою, 2007));

• антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Галиною Кирпою — книга перша, 2001; книга друга, 2002);

Перекладацька діяльність

Переклади зі словацької — народних казок в антології «Співуча липка» (1981) та окремого видання «Словацькі народні казки» (1982, 1990), кáзки «Брати Місяці» (1981);

Переклади з литовської

Найбільше в Україні перекладав з литовської:

Мартінас Вайнілайтіс («Мій янтарик», 1980), Юстінас Марцінкявічюс («Поезії», 1981), Альфонсас Малдоніс («Бурштин і троянди», 1984), Марцеліюс Мартінайтіс («У світлі серця», 1985); низка авторів в антології литовської поезії (1985, упорядкував разом із М. Карчяускасом), Ю. Някрошюс («Чотири слова», 1990), Кристіонас Донелайтіс (поема «Літа» (1989), Вітаутас Юрґіс Бубніс (роман «Час долі» (1986),Вінцас Міколайтіс-Путінас («Повстанці» (2002) Алдона Пуйшіте (п'єса «Чорна королівна» (1993), С. Шалтяніс, Л. Яцинявічюс «Полювання на вогонь» (Балада про Моніку) (1988), Ю. Ґрушас «Геркус Мантас» (2002), Ю. Апутіс (триптих новел «Зелена звивина часу» (2004), книги литовських народних казок «Чарівний перстень» (2006), тетралогія В. Рачицкаса для дітей ["Пригоди капчика" (2007), «Нові пригоди, або Капчик-2», «Перший любовний лист, або Капчик-3», «Давні знайомі, або Капчик-4»], Вітаутас Ландсбергіс (повісті «Любов коня Домінікаса» й «Мишка Зіта»); Й. Авіжюс («Пригоди та походеньки Барда»), В. Рачицкас («Її ім'я — Ніппа», «Ніппа хоче додому» та «Ніппа дома»), Я. Чюрльоніте («Спогади про Чюрльоніса»), М. Мартінайтіс («Кукутісові балади»); Еудардас Межелайтіс; П. Шірвіс, Юлія Жемайте, Костас Кубілінскас, В. Бложе, Альбінас Бярнотас, Робертас Кятуракіс, Йонас Стрєлкунас, Б. Балтрушайтіте, С. Ґяда, А. Мікута, М. Карчяускас, А. Жукаускас В. Реймеріс, В. Мозурюнас, Ю. Юшкайтіс, В. Шульцайте, В. Рудокас, В. Пальчинскайте, В. Каралюс, Няріма Нарута, Майроніс, К. Брадунас, А. Пуйшите, К. Шимоніс, К. Марукаса, П. Машьотас, К. Борута, Й. Ліняускас, А. Зурба, Б. Вілімайте К. Сакалаускас-Ванаґеліс, В. Петкявічюса, П. Цвірка, З. Ґеле, Вайжґантас, Я. Дяґутіте, Й. Мікелінскас, А. Дабульскіс, Й. Білюнас, В. Креве, Р. Садаускас,

А. Льобіте, Р. Скучайте, Р. Кашаускас, Л. Шимкуте, В.Бразюнаса, А. А. Йонінас, Д. Пранцкєтіте, Г. Алексас, Б. Йонушкайте, Д. Собецкіс, П. Пуките В. Ґедґаудаса, Д. Чяпаускайте.

Переклади з латвійської

Александрс Чакс («Поезії», 1988); Імант Аузіньш, Кнутс Скуеніекс,М. Чаклайс, Юлій Ванагс.

Переклади з московської

М. Гончаров («Кораблики», 1979), В. Берестов («Де чаєчка живе?», 1983, «Веселе літо», 2008)

Переклади з чеської

Повісті А. Сантарової «Од вівторка до суботи» (1996), Я. Неруда, Я. Пельц, В. Стухла, Ю.Доланський, Я. Скацел, Б. Ржіґа, Я. Сайферт, Й. Чапек, О. Секора, Я. Гербен, К. Ербен, Е. Петішка,Ф. Тенчік, М. Флоріан О. Сироватка.

Переклади з білоруської

Б. Максимович, Я. Колас Сяргей Панізнік (біл.), О. Рязанов, І. Колесник, Я. Сіпаков, В. Вітка, В. Сидоренка,

Переклади з монгольської

Д. Мягмар, Ж. Лхагва, Рінчен, Явухулан.

Літературознавство

Автор досліджень про Павла Чубинського, Степана Васильченка, Василя Сухомлинського, Кирила Стеценка, Михайла Кипу, Леоніда Полтаву, Ганну Черінь, Олексу Кобця, рід Симиренків, національну символіку; розвідок про українських та литовських письменників, художників, педагогів, про українсько-литовські літературні взаємини.

Упорядкував антологію літературного об'єднання «Радосинь» (2004), альманах творів членів об'єднання «Радосинь» для дітей «Сонячна Мальвія»(2005, 2007), у серії «Золота бібліотека» уклав збірку творів Степана Васильченка.

Друкувався у Литві, Білорусії, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Азербайджані, Монголії, США, Канаді. Твори перекладалися литовською, латиською, білоруською, московською, азербайджанською, болгарською, польською, монгольською мовами.

Джерела

Дмитро Чередниченко // Письменники України: Біобібліографічний довідник / Упоряд. В. П. Павловська, Л. Ф. Бубнова, Л. М. Сіренко. — К.: Укр. письменник, 2006. — С. 450.

Чередниченко, Д. «Творчий учитель завжди виховує творців: розмова з поетом, прозаїком, перекладачем, педагогом Дмитром Чередниченком / вів Дмитро Чистяк // Слово Просвіти. – 2010. – 25 листопада.

Сорокопуд, І. Грані таланту:[Д.С.Чередниченко ] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки.- Канів:Родень, 1998. – С.41-43

Руденко,Ф. Вічні будемо:[ДмитруЧередниченку – 60] /Федір Руденко // Дн.зірка. – 1995. – 29листоп.

Інтернет – ресурси:

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Чередниченко_Дмитро_Семенович&oldid=12580214

Твори, що є в бібліотеці

Чередниченко, Д. Коник – коникові – брат: казки, притчі, оповідки, повісті / Дмитро Чередниченко. – К.: Веселка,2012. – 430с.

Дмитро Чередниченко // Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2 т.- Черкаси, 2009. – Т.1. – С.352-354. – Зміст: «Материнка», «Сонечко», «Щедринець», «Чередничка», «Танок», «Ранок», «Гачу, гачу гатку», «Писанка», «Над моїм Дніпром».

Наші стежки додому. – К.; Задруга, 2000. – 127с.

Священна діброва. – Канів; Родень,1995. – 145с.

Золоті струни. – К.: Рад. Письменник, 1981. – 80с.

Межиріч. – К.: Молодь,1974. – 56с.

Щедринець. – К.: Веселка,1968. – 28с.

Микола Шамрай

Микола Шамрай народився 8 грудня 1951 року в хуторі Згар на Черкащині.

Закінчив Черкаський педагогічний інститут. Працює вчителем української мови та літератури.

Автор поетичної книги «Великодній дзвін», прозової «Доле, грішнице моя». Член Спілки письменників України.

Твори, що є в бібліотеці

Хресний вік: поезії /Микола Шамрай. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2004. – 160 с.

Рвані дороги в долоні моїй /Микола Шамрай. – К.: Фітосоціоцентр, 1999. – 84с.

Великодній дзвін: поезії /Микола Шамрай. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 48с.

Доле, грішнице моя: оповідання /Микола Шамрай . – Черкаси: Сіяч, 1994. – 24с.

Сонце і соняхи: вірш спогад про першу вчительку /Микола Шамрай //Дніпрова зірка. – 1983. – 15 лютого.

Любити край, загублений в тумані: [Микола Шамрай] //Письменники Черкащини. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2007. – С .468-477. – Зміст: «До сизоокої печалі…», «Тільки біло, тільки біло…», «Ще дівчиною…», «Висохлим чорним соняшником…», «Дні поза днями, як сірі воли…», «Біжу, розхристане хлоп’я…», «Мамо Маріє, чи чуєш ізвідти…», «Земле моя, дівчино безталанна…», «Я руйную себе, як в’язницю…», «Із глибини голосіння…», «Сніги, сніги… Їм тиша сниться…», «Ти схожа… на себе…», «Я збожеволію, мабуть…», «Чи не тому гіркі сліди…», «Крізь прогірклі сніги…», «Не вір – то згублені плітки…», «По водах сну, як лодія, колиска…», «Явір», «Блакитний дзвін на сполох б’є…», «Любити край, загублений в тумані…», «Над обрієм душі».

Література про Миколу Шамрая

Дробний, І. «Є тільки нерв болючого рядка…» /Микола Шамрай //Письменники Черкащини. – Черкаси, 2007. – С. 463-477

Радченко, А. Поезіє, ти сила чарівна: [М. Шамрай] / А. Радченко //Дніпрова зірка. – 2010. – 9 квітня

Яковенко Тамара Іванівна

Яковенко Тамара Іванівна народилась в Каховці 1 серпня 1927 року.

У роки воєнного лихоліття вона втратила батьків. Під надійною і благотворною рукою рідної бабусі онука вціліла, закінчила середню школу, Одеський будівельний інститут з гідротехнічним ухилом. Відтоді і пролягла перед нею трудова нива, започаткувавшись на будівництві Каховської ГЕС, потім на Дніпродзержинській, а завершилась на Канівській. Має дві вищі освіти: інженер – гідротехнік, журналіст. Займається коренепластикою, видала книжку «Ось знайшла я корінець», про свої твори з коріння.

З літературою подружила зарані – віршувала. Згодом писати поезії стало її покликанням. Твори Тамари Іванівни друкують багатотиражка «Дніпробуд», районна, черкаська обласна та республіканські газети.

Член літстудії з самого її заснування (з 1967року), з 1974 року голова організації.

Видала власних 28 збірок та підготувала і видала чотири спільні збірки літстудійців «Зорянки»: «Біль і радість», «Зорянка Кобзареві», «Зоряні світанки» та «Зоряно – медовий край». Збірка «Зоресад» – є п’ятою збіркою, яку підготувала Тамара Іванівна. Серед її власних збірок є багато книжок для дітей. Підготувала і видала книжку до 35-річчя студії – «Зорянка» – про всіх літстудійців, які перебували в студії на протязі 35 років, а також в 2009 році видала книжку «Мадонни» про канівчанок, які внесли певний вклад в розвиток нашого міста.

На її вірші канівські, черкаські та київські композитори написали музику, що ввійшла в її збірку «Пісні Кобзаревого краю.

Любить подорожувати по світу. Побувала на п’яти континентах, відвідала сорок вісім країн. Пише вірші про свої подорожі по світу.

Лауреат Канівської міської літературної премії Олекси Кобця.

Твори, що є в бібліотеці

Яковенко Тамара Іванівна // Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45-річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.5- 33. – Зміст:»Чекаю Новий рік», «Україна», «Що було, що буде», «Зима», «…Якби ти була самостійною…», «…Біжать мимо мене дерева…», «…Ніяк не втримаюся вдома…», «Мої ювілеї», «…Доріг багато є на світі…», «Мене показують по «Тонісу» », «Радійте життю», «Великдень», Поведи мене, мамо», «Китай», «Пекін», «Лоян», «Мої пригоди по приїзді в Сіань», «Сіань», «Шанхай», «Подорож до Латинської Америки», Бразилія», «Гора Корковадо», «Петрополіс», «Ігуасу», «Звірята», «Аргентина Буенос Айрес», Евіта Перрон», «На ранчо», «Зустріч із земляком», Чілі», «Будиночок Пабло Неруди», «Вальпараісо», «В Ізраїль», «Грузія», «Польща», «Італія», «Рим», «Австрія», «Барі», «З днем народження», «Пам’ять», гуморески: «Надоїло», «Мишко», «Жора», «Дівчина з маленької таверни».

Тамара Яковенко //Канівщина – наш зоряно-медовий край. –К., 2011. –С.24-31. – Зміст: «Літо», «Чекання», «Вересень», «Топік», «Коти і кицьки», «Коктебель», «Чарівник», «Святиня», «Квітневий музей», «Канів».

Тамара Яковенко //Зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.22-31. – Зміст: «Абетка», «Твоє ім’я», «Наталочка», «Людмила», «Настуся», «Оленка», «Усмішка».

Тарасик /Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2005. – 20с.

Лунає пісня /Тамара Яковенко. – Черкаси, 2004. – 16с.

Ось знайшла я корінець /Тамара Яковенко. – Черкаси:НДІТЕХІМ, 2004. – 55с.

Шляхами долі /Тамара Яковенко. – Черкаси, 2004. – 36с.

До Тараса: до 190-річчя народження Т. Г. Шевченка / Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2003. – 52с.

Зорянка: до 35- річчя створення Канівської літстудії «Зорянка» /Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2002. – 59с.

Немеркнучі зорі: поезії /Тамара Яковенко. – Черкаси: НДІТЕХІМ, 2000. – 100с.

Читаю рідним «Кобзаря»: вірш /Тамара Яковенко //Дніпрова зірка. – 1999. – 18 серпня. С.3

Зоряний Канів: поезії / Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1998. – 58с.

Надвечір’я: вірш /Тамара Яковенко //Дніпрова зірка. – 1998. – 29 липня. – С.3

Звірята та малята: вірші для дітей /Тамара Яковенко. – Канів: Родень, 1997. – 52с.

Голубые рассветы /Тамара Яковенко. – Канів: Родень, 1995. – 59с.

Мені здається, все ще попереду: вірші /Тамара Яковенко //Дніпрова зірка. – 1995. – 2 серпня.

Живу, как положено /Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1994. – 106с.

«Фруктово-овочевий» букварик /Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1990. – 22с.

Література про Тамару Яковенко

Сорокопуд, І. Шлях до сердець: [поетеса Тамара Яковенко] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.79- 80

Руденко, Ф. Живе поруч поет: [Тамара Яковенко] /Ф. Руденко //Дніпрова зірка. – 1994. – 30 листопада.

Фотоінформація про поетесу Тамару Іванівну Яковенко //Дніпрова зірка. – 1992. – 9 грудня.

Наклік, Є. Дебют, якого чекали: [про вірші Т. Яковенко] /Дніпро. – 1986. – №11. – С.134-135

Заболотна, Г. Розділена радість: [самодіяльна поетеса Т. І. Яковенко]. – Дніпрова зірка. – 1982. – 9 січня.

" Час творчості"

бібліографічний посібник про життя та творчість Василя Стуса

Вступ

Бібліографічна частина посібника «Час творчості» Василя Стуса складається з 3-х розділів: «Література про життя і творчість Василя Стуса», «Твори Василя Стуса», «Інтернет-посилання: Василь Стус»

У першому розділі матеріали подаються у зворотній хронології. Другий розділ – це бібліографія творів Василя Стуса – також у зворотній хронології. Рамки: 1991-2006 рр.

При укладанні бібліографії використані фонди та довідковий апарат Канівської міської бібліотеки ім. Т.Г. Шевченка.

Окрім бібліографії посібник містить літературознавчий нарис та список лауреатів премії ім. Василя Стуса з дня її заснування.

Зміст покажчика спрощує пошук інформації.

Цей посібник може бути використаний бібліотечними працівниками при підготовці літературних уроків і годин, вечорів-портретів.

Видання також розраховане на студентів, старшокласників, вчителів та широкий загал читачів, яких цікавить стан сучасної української літератури.

Різьбяр власного духу.

Василь Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині. Протягом 1944-1954р.р. навчався в середній школі № 75 в м. Сталіно. Потім вступив до Донецького педагогічного інституту, трохи вчителював на Кіровоградщині, а далі – армія. Восени 1963 року вступає до аспірантури інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР і був на той час людиною з досить сформованими поглядами. Отже чи не найважливіший етап становлення особистості припав саме на період навчання в Донецькому педагогічному інституті. До красного письменства у Василя був не лише читацький, а й поважний теоретичний інтерес, який і, привів його до аспірантури. Багато працює над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору».

У 1963 році він літредактор у газеті «Соціалістичний Донбас». Друкується в часописах «Донбас», «Дніпро», «Прапор».

Василь Стус належав до «шістдесятників» - опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму.

Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції, зокрема шістдесятників. На перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у

Київському кінотеатрі «Україна» В. Стус підтримав протест І. Дзюби та В. Чорновола проти цих арештів. Стуса відраховують з аспірантури, формально звинувативши в «систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ-протест.

З цього часу він працює на різних роботах – то в будівельній бригаді, то на будівництві метро, то кочегаром, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву України, то редактором у відділі технічної інформації міністерства будівельних справ.

У 1966-1968 рр. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть», та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані.

Десь вже незадовго до арешту, в середині чи у другій половині 1971 року, Василь Стус написав листа до президії Спілки письменників України та до ЦК КПУ у справах літературних, у якому переймався за своїх ровесників, позбавлених доступу до друкованих органів, приречених на мовчання, говорив про втрати, яких зазнає українська література, про гнітючу атмосферу у Спілці, звертався до почуття обов’язку й совісті її керівників. Цей лист (на жаль, ніде досі не опублікований, хоч у судовій справі він десь таки є) слідчі органи кваліфікували як зловмисну антирадянську пропаганду.

Заарештували Василя, як і багатьох його друзів, трагічно пам’ятної ночі з 12 на 13 січня 1972 року. Слідство все зробило, щоб професійно заняття літератора кваліфікувати як антирадянську діяльність, а самого поета - як особливо небезпечного державного злочинця. Стус одержав присуд: 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання.

І під час слідства, в камері слідчого ізолятора КДБ у Києві, і в концтаборах, і на засланні Василь Стус використовував кожну вільну хвилину та всяку найменшу можливість для читання й писання . Формально йому не було заборонено «писати і малювати», але фактично за переслідували і відбирали чи знищували написане. Проте завдяки Василевим друзям чимало його творів збереглося і потрапило на волю. Василь Стус до Києва повернувся влітку 1979 року. Згодом вступив до Української Гельсінської спілки, знайшов роботу – формувальником 2-го розряду в цех лиття на заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації будівництва ім.. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, звільнився.

В лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об’єднання «Спорт». У травні 1980 року знову обшук на квартирі, арешт, а в осені суд і ще суворіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Відбувати особливий режим ув’язнення

він був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області, де в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері зустрів свій останній час.

1997 року Василь Стус був нагороджений відзнакою президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступені (посмертно).

26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоїли звання Герой України з удостоєнням Ордена Держави.

Іван Дзюба

Мотиви лірики Василя Стуса

Стус Василий Семенович
Стус Василь

Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів двадцятого століття. Він прийшов у літературу в кінці 50-х – на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і, насамперед, — у поезії як роді літератури.
Василь Стус — поет ліричного складу, в нього майже немає сюжетних творів. Характерна для Стуса метафоричність образного мислення є дещо незвичною для відомої нам поезії, тому твори його сприймаються інколи важко.
Дитинство Василя Стуса припало на роки війни. Коли вона закінчилася, хлопцеві було сім років. І хоч писати Василь почав рано, у перших віршах за межі дитячих вражень, юнацького кохання не виходив. Роки юності — роки надій і пошуків себе, мрій про щасливе майбутнє.


Нам є де йти — на хвилі, на землі –
шляхи мов обрії — далекі і прозорі.
Хай юність догорить — ми віддані життю,
і нам віддасться в славі!

Такими оптимістичними бачаться поетові майбутні життєві дороги у вірші «Не одлюби свою тривогу ранню».
Життя поета, боротьба, думки, почуття і помисли, кожен образ і кожен вірш не те що пов’язаний з Україною, її долею, минулим, сучасним і майбутнім, а сповнений нею.
Серед ровесників, поетів-шістдесятників В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, Складності світовідтворення з істинно національним, що сягало з глибини народної естетики, моралі світобачення. Головне — це було несилуваним, природним. Саме тому поезія Василя Стуса «виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників».

Поет розуміє, що:
Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь.

У ряді віршів В.Стус розмірковує над сутністю людського існування, над пошуками шляхів у житті, в боротьбі за вселюдську правду.
Мою увагу привернув до себе вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я…» Твір цей невеликий за розміром, але надзвичайно густо насичений думкою, в ньому наче сконцентровано життєве кредо поета, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях, ми бачимо мов вирізьблений у граніті його портрет, головні риси характеру» Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.
В.Стус передчуває, що йому судилися недоля і неволя. Він не боїться їх. Сміливо йде їм назустріч. Моральну силу вистояти, не клонитись поетові дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина.

Жив, любив і не набрався

скверні,

ненависті, прокльону, каяття…


Щодо інтимної лірики Василя Стуса, то вона здебільшого писана в роки неволі. Спогади про найдорожчих людей — дружину, сина, матір, чи звернення до них, спогади про найпотаємніше, найінтимніше в його житті — радість кохання, окремі найдорожчі епізоди, які пам’ять береже в найглибших закутках душі, немов бачаться через призму похмурої неволі, затінені болісним почуттям того, що ліричний герой приніс дорогим людям біль і страждання. Але і серед страждань і смертей, серед знущань, у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло і ніжність почутті.
Мова поезій В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами.
Зараз поезія Василя Стуса міцно увійшла в літературне життя України, а в життя діаспори — навіть значно раніше. Його твори перекладено англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу

Премія імені Василя Стуса

Премія імені Василя Стуса — премія, заснована 1989 Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Вперше вручалася у Львові. 1990 набула столичного статусу.Премія присуджується авторам, які мають видатні успіхи у своїй галузі, займають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі.

Серед лауреатів премії (яких уже понад 60):

Ольга Богомолець, Марія Бурмака, Олена Голуб, Микола Горбаль, Ігор Жук, Опанас Заливаха, Тарас Компаніченко, Михайлина Коцюбинська, Іванна Крип'якевич, Володимир Кучинський, Раїса Лиша, Сергій Мороз, Кость Москалець, Василь Овсієнко, Іван Світличний, Надія Світлична, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Стефанова (актриса) Мойсей Фішбейн, Валерій Франчук.

14 січня 1999: cестри Тельнюк (співачки), Василь Слапчук (письменник).

13 січня 2007: Ткачук Михайло Петрович (кінорежисер), Соловей Елеонора Степанівна (літературознавець), Матвійчук Леся (студентка-п'ятикурсниця юридичного факультету) .

14 січня 2008: Могильницька Галина Анатоліївна (поетеса), Смик Олександр Іванович (бард) (пісняр)

14 січня 2009: Маринович Мирослав Франкович (релігієзнавець), Зінкевич Осип Степанович (видавець).

14 січня 2010: Степан Семенюк (воїн УПА, колишній політв'язень, один із керівників Норильського повстання), режисер Олександр Рябокрис та помічник режисера Андрій Данильченко (за низку документальних фільмів на історичну тематику і зокрема за фільм про Мирослава Симчича), Кирило Булкін (актор і журналіст — за моновистави та театральні програми для школярів і студентів, зокрема й за матеріалами творчості та життя Василя Стуса, а також за багаторічну культурно-просвітницьку діяльність), Лариса Масенко (соціолінгвіст).

14 січня 2011: Марія Овдієнко, Дніпропетровський гурт «Сад», журналістка Ярослава Музиченко.

14 січня 2012: Євген Захаров (правозахисник) — за багаторічну системну роботу у сфері захисту прав людини та видавничу діяльність, зокрема за третю частину «Міжнародного біографічного словника дисидентів. Україна», Володимир В’ятрович (історик) — за розкриття таємниць архівів радянської спецслужби від ЧК до КДБ, та актуальну публіцистичну працю «Історія з грифом "Секретно", Ірина Жиленко (поетеса) — за поетичну творчість та книгу спогадів «Homo Feriens», унікального літопису шістдесятників.

15 січня 2013: Микола Плахотнюк — лікар, колишній політичний в'язень, жертва каральної психіатрії радянських часів. Голова громадської організації «Музей шістдесятництва» у м. Києві, Любов Міненко — художниця. Борис Ткаченко — український письменник, краєзнавець, етнограф, історик, публіцист, Софія Федина — українська співачка і телеведуча, голова Світової федерації українських лемківських об'єднань.

Твори Василя Стуса

Стус, Василь Зібрання творів: у 12 т. / Василь Стус. – К.: Факт, 2008

Т. 3: Час творчості / DICHTENSZEIT. – 752 с. – Зміст: Поезії. Переклади з Й.-В. Гете

Т. 4: Вірші 1960-х років (поза збірками), вірші початку 1970-х років (поза збірками). – 480 с. – Зміст: Вірші 1960-х років (поза збірками); Вірші початку 1970-х років (поза збірками)

Т. 5: Палімпсести (найповніший незавершений корпус). – 768 с. – Зміст: Вірші 1971-1977 рр.; Паралельні редакції віршів зі збірки «Палімпсести»

Стус, Василь Палімпсест: Вибране / Василь Стус. – К.: Факт, 2006. – 432 с. – Зміст: Поезії: Зі збірки «Зимові дерева»; Зі збірки «Час творчості» / DICHTENSZEIT»; Зі збірки «Палімпсести»; Вірші 1980-1983 років; Переклади: Йоганн Вольфганг Гете, Райнер Марія Рільке, Еріх Кестнер, Джозеф-Редьярд Кіплінг; Артюр Рембо, Джузеппе Унгаретті, Марина Цветаева, Ранхель.

Стус , В. Час творчості / DICHTENSZEIT / Василь Стус. – К .: Дніпро, 2005. – 704 с.

Стус, В. Феномен доби (сходження на Галгофу слави): [Павло Тичина – дослідження творчості поета] / Василь Стус. – К.: «Знання», 1993. – 96 с.

Стус, Василь Золотокоса красуня / Василь Стус. – К.: Слово і час, 1992. – 48 с. – Зміст: Вірші; Переклади: Кіплінг, А. Рембо, Рільке, М. Цветаєва; Короткі біографічні відомості життя Василя Стуса.

Стус, В. С. Під тягарем хреста . – Львів: Каменяр, 1991. – 159 с. – Зміст: Зі збірки «Прощай, не озирайся. Озирнись»; Зі збірки «У білій стужі Серце України»; Зі збірки: «Час двобою»; Зі збірки «Під тягарем хреста»

Література про творчість Василя Стуса

Стус, В. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття і переосмислення / Василь Стус // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2006 . – 400 с.

Стус, Д. Василь Стус: життя як творчість / Дмитро Стус . – К.: Факт, 2005 . – 368 с.

Не відлюбив свою тривогу раною… Василь Стус – поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. / Упоряд. О.Ю. Орач (Комар). – К.:Укр. письменник, 1993 . – 400 с.

Про Василя Стуса в періодичних виданнях

Барановська, В. Знакомиті дати Василя Стуса [Текст]: [табірний побратим Василь Овсієнко про В. Стуса] / В. Бар // Укр. слово. – 2012. – 21-27 лист. – (№ 47). – С. 4.

Скрипник, В. Василь Стус – людина совісті та кришталево чистої душі / Віктор Скрипник // Голос України. – 2012. – 28 січ. – С. 17

Захарченко, В. «У Стуса я навчився активного патріотизму»: розмова з лауреатом Нац. премії України ім. Т. Шевченка Василем Захарченко / вів Владислав Кирей // Уряд. кур’єр. – 2011 . – 6 січ. – С. 7

Маринчак, В. Християнський модус буття в ліриці Василя Стуса / Віктор Маринчак // Наша Віра. 2010. – №8. – С.4-5

Унгурян, О. Уходя в карцер, Василий Стус сказал своему сокамернику, что объявляет бессрочную голодовку…: [десять фактов из жизни В. Стуса] / Ольга Унгурян // Факты. – 2010. – 4 сен. – С. 11

Овсієнко, В. 25 років від загибелі Василя Стуса / Василь Овсієнко // Слово Просвіти. – 2010. – 9-15 верес. (№36). – С. 14

Вертіль, О. «Як добре те, що смерті не боюся…»: [Василь Стус чверть століття тому трагічно пішов з життя]/ Олександр Вертіль // Уряд. кур’єр . – 2010. – 7 верес. – С. 4

Коханець, Л. «Народе мій, до тебе ще я верну, і в смерті обернуся до життя…»: [Василь Стус] / Людмила Коханець // Голос України. – 2010. – 4 верес. – С. 7

Мельник, Л. Повтор, як засіб зображення трагічного у збірці Василя Стуса «Палімпсести» / Любов Мельник // Дивослово. – 2010. – № 9. – С. 44 – 46

Чачанідзе, Н. Літературно – мистецький вечір, присвячений 70 – річчю з дня народження Василя Стуса / Н. Г. Чачанідзе // Вивч. укр. мову та літ-ру. – 2008. – № 15. – С. 30

Стус, М. «Як візьму перечитувати братові вірші, наплачуся біля них…!»: розмова з сестрою поета Марією Стус / вела Леся Романів // Свобода. – 2009. – № 36. – С. 6

Попсуйко, С. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: [літературний портрет Василя Стуса] / С. Ф. Попсуйко // вивч. укр. мову та лір-ру. – 2008. – № 15. – С. 8

Сверстюк, Є. «…І край мене почує»: [Василь Стус] / Є. Сверстюк // Наша Віра. – 2008. – № 2. – С. 16

Кравченко, Л. Феномен майстерності Стуса – перекладача / Л. Кравченко // Дивослово. – 2008. – № 1. – С. 53

Віват, Г. Іван Франко і Василь Стус: Франківські мотиви в поезії Василя Стуса / Г. Віват // Дивослово. – 2008. – № 1. – С. 44

Яворська, Т. Два місяці з життя Василя Стуса / Т. Яворська, І. Яворський // Урядовий кур‘єр. – 2008. – 25 січ. – С.8

Шпак, В. «Хто проти тиранії – встаньте!»: [Василь Стус] / В. Шпак // Уряд. кур’єр. – 2008. – 9 січ. – С. 14

Скрипник, В. Де гойдалася колиска поета: [6 січня – 75 років з дня народження В. Стуса] / В. Скрипник // Голос України. – 2008. – 4 січ. – С.1

«…Я щодень влаштовував собі сповідь .Що за день зробив доброго, що злого …»: 70 років від дня народження В. Стуса // Шк. біб-ка. – 2007. – № 12. – С.37

Кадоб’янська, К. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: [В. Стус] // Укр. мова і літ-ра – 2006. – № 7-8. – С. 155

Музика, Л. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: літ.-муз. вечір, присв‘ячений 20-річчю від дня смерті В. Стуса / Л. Музика // Дивослово. – 2005. – № 9. – С. 45

Гурець, М. Виховні можливості поезії В. Стуса / М. Гурець // Дивослово. – 2005. – № 5. – С.8

Віват, Г. В. Стус у творах українських митців слова / Г. Віват // Дивослово. – 2005. – № 4. – С. 34

Іщенко, Є. Містичні переживання в поезії В. Стуса / Є. Іщенко // Дивослово. – 2004. – № 8 – С. 53

Бойчук, Н. «А все ж нестерпна безневинна кара …»: літ. вечір, присвячений пам‘яті В. Стуса / Н. Бойчук // Дивослово. – 2003. – № 6. – С.30

Віват, Г. Кольорова палітра поезій В. Стуса / Г. Віват // Укр. літ-ра в навч. закл. – 2003. – № 4. – С. 62

Білоус, Г. Рокований вересень: [В. Стус] // Дивослово. – 2003. – № 3. – С.20

Аврахов, Г. Незгасна зоря поезії: [до 65 річчя з дня народження В. Стуса] / Г. Аврахов // Дивослово. – 2003. – № 1. – С. 16

Інтернет – посилання: Василь Стус.

1. www.lib.kture.kharkov.ua/ua/elexh13/3.php. – Наукова бібліотека ХНУРЕ

2. www.istpravda/com.ua/columns/2013/01/6/106915/ - Українська правда

3. osvita.ua/school/lessous-summary/edu-technoloqy/34418 – Освіта.UA

4. nems/donnu.edu/ua/…/Василь -Стус – до-75-річчя-від-дня-народження

5. Librportal.orq.ua/ index.php?option=com-content8task…id… - бібліографічний інформаційно – освітній портал

6. www.090.ua/artscles/view/2013-01-08/37379.html - 75 років тому народився укр. поет – шістдесятник Василь Стус.

Кiлькiсть переглядiв: 1181

Коментарi

  • Rylwigity

    2018-02-01 01:47:30

    Equivalente Levitra Buy 60 Pills Anafranil Fast Shipping [url=http://cheapciali.com]cialis buy online[/url] Petcam Fluoxetine Visa No Doctor C.O.D. Express Delivery Other Name Cephalexin...

  • Fastest Payday Loan

    2018-01-20 17:32:18

    usa payday payday loans arizona payday loans instant approval [url=http://loansinstantapproval.us.com]loans instant approval[/url]...

  • Online Payday Loan

    2018-01-18 22:04:17

    no credit check payday loans instant approval loan financing loans instant approval [url=http://loansinstantapproval.us.com]apply for loan[/url]...

  • RosarioMep

    2018-01-03 08:31:19

    заказать продвижение сайта екатеринбург логин в скайпе SEO PRO1...

  • Miudiula

    2017-06-16 11:34:58

    А саreful аttiтude то оnе's hеalth is а sіgn of а реrson's сіvіlіzатiоn. Ofтеn, hаrdly nотісеаblе iмpairмеnts in арреаrаnсе аnd wеll-bеing cаn signal а sеrious diagnоsis. Маny pеорlе hаvе rеpеаtedly nотісеd a тuмоr under тheіr аrмрітs. If thіs еduсатiоn іs noт ассомpаnіеd by раіn, wеакnеss оr теmperатurе, pеорle dо not rush то gеt меdiсаl hеlp. Iт is імрorтаnt то undersтаnd why тhе арpеаrаnсe оf ахillаry cоnеs is аssосiатed. [url=http://armpit.info/how-much-should-you-worry-about-painful-lump-under-armpit]http://armpit...

  • jenifer

    2017-05-14 04:30:01

    Я ніколи не вірю в любов заклинання, поки я не зустрів одного мого, який розповів мені все про DR.otutu, який привів її екс-бойфренда назад, навіть коли вона говорила мені, що я не повірив їй, тому що я думав, що вона теж хотіла таку ж підробку заклинання коліщаток, щоб забрати свої гроші. Хоча я дав їй можливість пояснити все, що вона повинна розповісти мені про DR.otutu, я сказав їй, що є багато шахраїв, які хочуть взяти наші гроші і я ніколи не стати жертвою на них, навіть якщо моя наречена, які...

  • PellToot

    2017-05-10 21:15:43

    Chемісаl рееling is a cosmetiс рroсеdure аiмеd аt rеjuvenаting аnd еliminаtіng skin dеfeсts, for whісh сheмiсal substаnсes аre used that саusе a соntrollеd cheмical [url=http://chemicalpeel.in/light-chemical-peel-before-and-after-the-procedure]http://chemicalpeel.in/light-chemical-peel-before-and-after-the-procedure[/url]...

  • AgrnoHar

    2017-01-17 16:32:31

    Ух ты Вот за это благодарчик[url=http://agrolinepro.ru/tabachnoe-oborudovanie],[/url]...