За багаторічну бездоганну працю та активну роботу по естетичному вихованню , за заслуги в розвитку хорового мистецтва Дробот Іван Федорович нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР (12 вересня 1973 року), ювілейною медаллю «За доблесну працю», Медаллю «Ветеран праці», грамотами, дипломами лауреата, цінними подарунками, заносився на обласну і районну дошки Пошани.

Указом Президента України від 22 червня 1994 року йому присвоєно почесне звання Заслужений працівник культури України.

Література про Дробота І. Ф.

Діячі культури і мистецтв Черкащини – лауреати премій і почесних звань [Текст]: [І.Ф. Дробот]. – Черкаси, 2003. – С. 12.

Тупицький, Ю. Загадка таланту [Текст] /Юрій Тупицький // Шлях до пісні. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 7–16.

Буренко, І. Н. Дробот Іван Федорович [Текст] /Буренко І.Н. //Канівське училище культури. Дорога в півсторіччя. – Кременчук: Про – Графіка, 2008. –С. 123 –126.

Література про Сергія Радька

Жива традиція: майстри народного мистецтва Черкащини [Текст] / упоряд. Телиженко О. В., Телиженко Т. М. – Черкаси: Бізнес – Стиль, 2009. – С. 80.

Долгич, Н. Яскраві грані таланту [Текст] /Долгич Н. //Дніпрова зірка. – 1997. – 24 вересня. – С. 4.

«Дерево життя» – поетичний зорепад

(до 75 річчя від дня народження поетеси Світлани Костянтинівни Жолоб).

Жолоб Світлана Костянтинівна – українська поетеса та перекладачка. Народилася 12 жовтня 1947 року в селі Михайлівка, Канівського району, Черкаської області. Закінчила Київський університет ім. Т. Шевченка. Від 1975 року до 2001 року Світлана Жолоб працювала у видавництві «Дніпро». Останні чотирнадцять років – на посаді головного редактора. Авторка поетичних збірок «Ярославна» (1969), «Сонячні пагорби» (1982), «Дерево життя» (1986), збірки вибраних поезій «Із глибин» (2008) та поетичних перекладів «Річка – нескінченна» (2007).

Переклала роман Габріеля Гарсіа Маркеса «Осінь патріарха» (у співавторстві), поетичну книжку Ани Каландадзе «Високе небо Грузії» та ряд інших поетичних і прозових творів з іспанської (Сесар Вальєхо), французької (Лотреамон «Пісні Мальдорора»), грузинської, слов'янських мов. Тож через руки С.Жолоб пройшло чимало дивотворів, навколо неї гуртувалися перекладачі і поети, початківці несли їй свої перші спроби… Як зазначила у своєму відгуку на збірку в «Літературній Україні» Михайлина Коцюбинська, «з двох творчих іпостасей Світлани Жолоб – поет і перекладач – невідомо котра веде перед. Маємо тандем, коли обидві – екзистенційно важливі».

Творчий доробок С. Жолоб тримається на кількох «китах».

«Своєї любові до України Світлана Жолоб ніколи не декларує, – пише Павличко. – Її Україна – це її сльози, її кров, це її душа, її подих… Негаснуча віра С. Жолоб у своє духовне життя зумовлена постійною присутністю в її душі України».

Україна в поезії Жолоб постає передусім у постаті Ярославни. Збірка з однойменною назвою побачила світ наприкінці 60-х і стала своєрідним відгуком на утиски шістдесятників. Радянська цензура буквально знищила нещасну «Ярославну», вилучивши десятки кращих віршів.

Ярославна у Світлани Жолоб – образ багатогранний. Перш за все – це Україна, згорблена сива жінка, вірна, несхилена, щедра, сумна; також це потужна постать матері:

Ярославна – це й прамати, прадавній ідол, степова кам’яна баба. Повз неї проходять епохи – «дикі орди туч полонять небо», татарські навали, які забирають долю у «ста ярославен без імен», ляхи, за якими «вороння крильми укрило поле», війни двадцятого століття… Ярославна-мати, Ярославна-Україна – типовий для української поезії образ. Ярославна – мати без Дитини, мати, яка журить за Дитиною. Примарне Дитя, Дитя-Бог, якого немає у Ярославни – наскрізний образ поезії Світлани Жолоб.

У збірці «Сонячні пагорби» цей мотив трансформується у всесвітній образ Дитини. Казкові, міфічні елементи проходять крізь усю поезію Світлани Жолоб. Починаються вони, безумовно, від тієї ж Ярославни. А ще ж є молодильні яблука, козаки-мамаї, Івасик, гуси-лебеді, калина, папороть. Казка – це ідеальний світ, де начебто не має бути місця печалі – але смуток, скорбота все ж проглядають крізь непевний серпанок межисвіття. Міф і численні пов’язані з ним образи й персонажі стають повноправними героями віршів Світлани Жолоб.

Опис поетики Світлани Жолоб був би неповним без згадки про грузинські й литовські мотиви в її творчості. Дійсно, чи не найбільше перекладів у неї – з цих мов. У Ґалактіона Табідзе звучить такий рідний Жолоб мотив «кохання нескорених», поезія Ани Каландадзе пронизана близькими перекладачу сонячними мотивами та майже ідентичним відчуттям кольору. Дуже близькі Жолоб «Чорний цикл» Яніни Дяґутіте , біло-сіра естетика Алфонсаса Малдоніса, казковий світогляд і метафізична природа Марцеліюса Мартінайтіса. «Інколи, – завважує Дмитро Павличко, – в її перекладах знаходять своє продовження і розвиток мотиви з її власних поетичних збірок: вона вибирала для перекладу переважно речі, що імпонували їй як творчій особистості». Якщо Литва у поезії С. Жолоб – це прекрасні спомини про минуле , то Грузія – тривожні згадки, прямо пов’язані з мотивами смерті.

Неабиякого значення у творчості Світлани Жолоб набуває символіка кольору. Чи не найчастіше вживаний – білий. Білий протиставляється чорному. Чорний – виполіскується, виливається червоною журбою. Червоний мак – один із наскрізних образів у поезії Світлани Жолоб.. Жовтий – забуття. Близький за символікою до жовтого — бузковий. Звичайно, є в цій палітрі і радісні фарби – золота і зелена. Золотий колір у Жолоб перш за все асоціюється з нею самою; це – її власна барва. Зелений – колір життя, землі, щасливого кохання.

Можна виокремити ще чимало цікавих аспектів у поезії Світлани Жолоб. Це і символіка рослин (тюльпан, липа, тополя, мак, бузок, калина, папороть), і символіка тварин, передусім птаства (журавлі, голуб, снігурі, гуси), і протиставлення «дерева / квітки».

Світлана Жолоб не стала відомою, уславленою поетесою. Вона зуміла відсторонити від себе цю спокусу, – як правильно пише Д.Павличко. Не заговорила, «як усі»; її невелемовність, самотність стали запорукою творення істинно мистецьких творів. Недарма серед перекладених Світланою Жолоб поетів – невідомі в Україні Лотреамон і Алоїзіюс Бертран; ця поетика – чужа моді і загальним спрямуванням, натомість рідна самотній піднесеній проникливій душі поетеси. Лише вона може відчути у похмурих «Співах Мальдорора» і «Ґаспарі з Ночі» живучий оптимізм, прозір ясного майбуття.

Переклад, з одного боку, відображає основні тенденції світової літератури певного періоду в певній країні, а з іншого – він обов’язково відображає й естетичні вподобання перекладача, позаяк, щоби перекласти будь-який художній твір, має відбутися внутрішнє розуміння художнього оригіналу. І йдеться не лише про розуміння на рівні значень і літер, а про глибше розуміння того семантичного ареалу, з якого вийшов цей прозовий чи поетичний твір у своїй культурі. А читачам перекладу залишається насолоджуватися цим процесом перенесення світогляду в іншу культуру. Зокрема ж цікаво насолоджуватися цим, коли йдеться про поетичні переклади, оскільки поезія – це, крім усього, ще й філософія. Саме як збірку світової філософської думки можна позначити книжку Світлани Жолоб «Річка — нескінченна».

« …Саме ця книжка засвідчує, що суворий вік не підмінив їй життя. Вона знає власні береги, де б'ють джерела чистої, здорової води, поміж якими йде її життя, як течія ріки, що несе мудру людську печаль, надію і доброту в море української мови й культури». І справді, Світлана Костянтинівна – знакова людина в українській культурі. Авторка поетичних збірок («Ярославна», «Сонячні пагорби», «Дерево життя»), редактор у видавництвах «Дніпро» та «Педагогічна преса».

Книга «Річка – нескінченна» – плід багаторічної праці: найкращі переклади поетичних творів світової літератури, що охоплюють майже всю земну кулю, адже представляють угорську, французьку, словацьку, російську, польську, латиноамериканську культури… Відчутно, що кожен вірш-переклад у цій збірці невипадковий; між поетичними перекладами сформувався потужний зв’язок, що дає можливість побачити і стиль, і хід думки перекладача. Коли гортаєш цю збірку, то не помічаєш жодного випадкового вірша, всі поезії щільно пов’язані між собою — від першого вірша до останнього. Попри те, що перекладені поезії з різних часів і культур, у річці Часу Світлани Жолоб вони утворили свою річку – також вічну, нескінченну, яка тектиме, допоки в цьому світі житиме поезія.

У 2004 році Світлана Жолоб нагороджена літературною премією ім. М. Рильського – «за високомайстерні поетичні й прозові переклади з іспанської, грузинської, литовської, німецької, слов’янських та інших мов (твори П. Неруди, Г. Гарсія Маркеса, А. Ахматової, А. Каландадзе, О. Чіладзе, Д. Ягутіте, Г. Посватовської й інших) та багаторічну організаційну роботу з систематизованого видання кращих здобутків світової літератури українською мовою».

Померла Світлана Жолоб 10 травня 2011 року в м. Києві.

«Люблю цей світ, і він у тім взаємний…»

Поетичний зорепад

до 80-річчя від дня народження Ліни Кучеренко

Усе життя Ліни Василівни пов'язане з журналістською та літературною творчістю. З 1965 року вона працювала в редакції газети «Дніпрова Зірка» – спершу коректором, а згодом заступником редактора, започаткувала літературну студію «Зорянка». У 1973 році стала членом Національної спілки журналістів України. Активна творча діяльність Ліни Кучеренко як поетеси співпала із завершенням журналістської.

Поезія жила в ній давно і тільки чекала слушного моменту проявитися. Сама поетеса зізнається: «Гарну поезію любила завжди, святим літературним жанром вважаю її незмінно. А відтак я просто не могла назавжди лишатися поза її сферою. І почала віршувати, коли з`явився для того вільний час».

У 2013 році вийшла її перша збірка «Сьоме небо моє… Сповідуюсь білому аркушу», за яку Ліна Кучеренко отримала звання лауреата Канівської літературної премії імені Олекси Кобця. Одна за одною побачили світ книги «Поза часом» (2014), «200 сонетів» (2015). Четверта книга Ліни Кучеренко «Присутність» побачила світ у 2017 році, «Ронделі-плюс» (2018).

У кожнім слові хочу оселитись,

аби відчути пульс його живий.

Бо що тут і від кого, власне, критись?

За мене каже вірш. А він завжди правий.

Із книги «Сьоме небо моє… Сповідуюсь білому аркушу»

Книга складається з двох частин: поезія «Сьоме небо моє…» та щоденникові записи «Сповідуюсь білому аркушу».

Це перша збірка Л. В. Кучеренко. Цілий розділ у книзі присвячений рідному Каневу, Тарасовій горі, що «…є національної духовності потужним виявом…» («І віриться»). Авторка пишається рідною мовою, яка

тримає націю і закликає українців до єдності. Відчувається вимогливий підхід до кожного писаного слова, яке для неї на вагу золота, бо «засне рядок, строфа, і не прокинеться, не спалахнувши думка» («У-у-мко»). Потужним акордом у збірці звучить мотив любові до рідної землі, до природи, до людини.

Я ниву визнаю таку

Немов на довгій ниві, на віку,

А що на ниві? І кукіль, і колос.

І хочеться гукнути в голос:

– Я ниву визнаю таку!

Хай тягнеться, як три дороги

на моїй карті справіку.

Іду по ній і, доки змоги,

хвалу співатиму життю –

і куколю, у ньому, й колоску.

І віриться

А місто, де живу, – глуха провінція,

Не порівняти із Донецьком

чи, тим більш, із Києвом.

Та заперечує Чернеча в Каневі:

– Та вічна я,

бо є національної духовності

потужним виявом!

У березні, у травні, як і всі,

тебе віншую,

високі сходини лічу

і все співаюсь,

та вийду, зведу очі вгору,

ясно чую:

караюсь, мучусь я, нащадки,

та не каюсь!

Не кається за пройдені дороги,

заслання, каземати, злі піски,

від друзів не приймав перестороги

й важке долав, не ділячи ні з ким.

Даремно наперед віки лічити,

з Тарасом разом буде люд учити,

як жить, змагаючи себе і час.

Так стверджує його свята гора:

наш Канів, хоч іще не Київ,

та володіє серцем Кобзаря,

і віриться, здоровий глузд не кине.

Із книги «Поза часом»

Ліна Кучеренко завжди у суперництві з часом. Він любить ставити запитання, а вона завжди готова до пошуку відповіді на них. У такому діалозі вони не просто співіснують, а повноправно, як суб’єкти найвищої в світі правоти , живуть. І щось народжують. Бо в обох є досвід і бажання позмагатися і щось передати, як добрий спадок, ще комусь… Бо мрія – це добре, а дія – її жива реальність. А віра однаково потрібна і в першому випадку, і в другому. У тому авторка переконує кожним своїм поетичним чи прозовим словом. І в ту свою віру хоче залучити нас.

Згадалася «Дніпрова Зірка»…

Поет мовчав тоді. Владарювала проза,

Із дня удень жадаючи рядків.

Ковтнувши враз, уже ставала в позу:

– Та ж маєш молоток: забий гвіздків!

Не розуміє хтось: до чого гвозді, га?

Перо є і папір, і стукотить машинка.

Та не була б то я, якби не знала «Зірку» –

Їй аби в суть, а не амеб нудьга.

Любила я за те її, небогу.

І досі сниться, що спішу, вже й нічка,

Та захлинувся «кулемет»: порвалась стрічка.

А завтра буде день, усе почнеться знову.

…Поет усе мовчав. Таку вже вдачу мав,

Не ліз межи людей, коли його не просять.

Ба, не просила й я. Та якось прийшла осінь…

І він про неї віршем написав.

Хвала тобі, поезіє

А це поети створюють світ дива,

У котрому нема розчарувань.

Порядок певний слів – і ти щасливий,

Нема й найменших сумнівів, вагань.

Самі слова, між ними, над і під –

Все має смисл і текст з підтекстом.

Поезія – то мука, ніжність, лід,

І я із тими, хто з протестом.

Поезія – це ритм, світанок у віконці,

вона – усе живе, живому помага,

самому Всесвітові, навіть Сонцю

тон задає, не збитися б, бува.

Хвала тобі, Поезіє й Поете,

За слова мудрість, почуттів дива.

І все тоді

Дерева, квіти, дощ…Усе – характери.

Сумує вербонька, а коси аж до п’ят,

Завжди веселий колос радий трактору.

Втомились нагідки? Ну, це навряд.

А дощ! Трудяга. Мокрий, аж рипить,

ретельно миє ліс, шибки, дороги

і лиця, що сміються, і босі ноги –

й тоді радій, довкілля не проспи.

Усе характери… І сила, і снага,

І впертість, і байдужість, і безсилля,

І злість, і заздрість (як без них!) бува –

І все тоді, природо люба, виллєш.

Не чорту, не дияволу й не бісу,

А нам, що на словах шануємо довкілля,

І дерево, і річку, шепіт лісу…

А буревій готує вже нам кілля.

Сонети

2

Думка, слово і форма – сонет.

На сторінці будь-де упізнаю.

І милуюсь… Бо це, як букет –

З поля, з ранку, аж очі вбирає.

І вдихаю я суть ту земну,

що у грудях народжує свято,

і вже знаю: йдучи, не зімну

ні ромашку, ні смолку завзяту.

Відчуваючи власну ходу,

уже тішуся, що віднайду

те, що доля так довго ховала.

Та прийшла. І от знову… загадка.

Переходить? Хитається кладка…

– Не вагайсь! – щось мені наказало.

20

Чи є та в світі досконала точка,

в якій зійдуться разом місце й час?

Чекаєш, виглядаєш миті мовчки.

Наразі – встань! Життя кохає нас.

Коли ми в русі, в дії, у спільноті,

коли потрібні їй, як заболить,

коли уміємо, поринувши в роботу,

у неї душу спраглу перелить.

А там усе, як є, ув ідеалі –

без підступу і буз гірких провалів.

Кохання, щастя, успіх уже близько…

А з ними втома вічна, може, й смерть,

навіть сьогодні. Здамся без оперть.

Лиш на негоду птах літає низько.

56

Стираються в пам’яті дати

(події, моменти, роки),

лиш дві не бажають минати –

ті дві я ввібрала в вінки.

У квітах земля, бо червень,

і сніг аж пашить, хоч грудень.

Колишнє вмить пам’ять поверне –

свята мої, неперебутні.

Двадцять сьоме і тридцять перше,

ви – дарунки від сонця, не менше,

з вами тепло, й роки не страшні.

Дні народжень то доньки і сина,

коли радість до обрію лине –

й повертається щастям мені.

Із книги «Присутність»

Тут і поезія, і проза, і ліричне, і філософське, і політичне. Тут і Савур могила у вогні війни, і спрагла надія на мир, і бажання розібратися у часом і геть незбагненному… Але тут і літнє сонце, що вкотре заходить на спочинок та вкотре дивує, не хоче йти, пристоює на перелазі, врешті хапається за вершечок Чортиці і таки ж безсило спускається донизу, наостанок розкидаючи довкруг свої найгарячіші жалі… За днем проминулим, за втраченим. В орбіті сонця і ми. Так само сходимо ізаходимо, так само шкодуємо. Так само сподіваємось на день новий, У котрому уже точно сповна пощастить… У авторки не болить за втраченим. Бо й не втрачає. Вона залишає нам власне відчуття того, що відбулося, чого ми не зуміли спостерегти чи може, до кінця й не осмислили… А відтак вона залишає нам свою живу присутність…

Не вивчений урок

– Навіщо, Боже, нам оця війна,

про що гадав, скажи, її почавши?

Люд наріка, п’ючи гіркущу чашу

із прикрістю, що все не бачить дна.

– Ані страждань, ані двобоїв лютих,

ні снайперів на київські дахи,

ні прокремлівських президентів дутих

не посилав вам (небо, підтверди!).

Як і корупцію , що «раком» пронизала,

Як і чиновника з пихою: я – держава

(здається мужу, що під ним аж трон!).

А то ж все ви, о люди, люди, люди…

Коли ж вам доброї снаги прибуде

У виборі поміж добром і злом?

«Плине кача…

А з них ніхто не народився для війни,

ні Вовчик, ні Михасик, ні Петрусь,

матуся протягів молила: не війни,

бо простудить маленького боюсь.

Й весніли дні, і падали сніги,

І слово перше( татко аж танцює!),

і випускний. І вже сім’я: куди?

Професії вже перед ним тасують.

А він із мрією: збудую диво-храм,

своїй Вітчизни в руки передам –

хай банями сяга до неба сині…

Гадалось так. Та щось зламалось.

Гукнула доля. Йшли. І не вертались…

Лиш тужно «плине кача по Тисині».

FATA MORGANA

Талант… Що талант?

Він від бога, все просто –

є чи нема, і не треба гадать.

Співа соловейко, дерева у млості,

й комашка найменша не квапиться спать.

Та є сокровенна, зізнались поети,

з віків що дісталась, загадка одна…

Послухайте-но те страждаюче «де ти?!» –

сп’янієте враз без краплини вина.

Чи є більша тайна в цім світі, як двоє?

В яких підземеллях від неї ключі?

Не пробуй шукати загадку любові,

вона – із тих вічних, що дурить усіх.

Ронделі - плюс

Рондель. На крихітному обійсті цього поетичного жанру не надто похазяйнуєш. Однак тим більша вимога до господаря: він має зробити майже неможливе – виплекати свій город і сад саме такими, щоб готове тішило і самого господаря, і гостей. Рондель не любить неохайності і розхристаності у слові, рафінованість для нього – не порожній термін. Рондель тримає в рамках? Як і сонет. Бо то є «тверді» жанри. Але в тому ж і велика перевага, бо текстово не заводять на манівці і дуже дисциплінують автора. Ну і на гребені його, звичайно, – думка: образна, чиста, філософськи значима і варта уваги. Примітність: рондель любить рефрени, точніше, він ними живе. Відтак здається, ніби автор просто грає словом. Але то не гра, то першоакцент, який важливо запам’ятати і зберегти… А ще рондель – це сам автор, яким він є, його внутрішня гідність.

* * *

Люблю цей світ, і він у тім взаємний:

і береже, й підказує, і вчить,

як то у гіднім статусі прожить,

аби на ліпше збагатився древній.

Первісно мати я. З твого, о, Небо, зерня

вкохала майбуття у пречудову мить.

Люблю цей світ, і він у тім взаємний:

і береже, й підказує,

Зростила доньку й сина недаремно.

Хто є неблизько, обійнять кортить,

Бо думка все одно в мені не спить:

чи все гаразд у вас?! В ночі і денно…

Люблю цей світ, і він і тім взаємний.

* * *

Сприймаєм світ, описаний словами,

що із абетки, літер, букваря –

й тоді мандруєм без поводиря

і сушами планети, і морями.

Усе є текст, що прямо, не кругами

(буває, що аж в тім’я ударя!).

Сприймаєм світ, описаний словами,

Що із абетки, літер, букваря.

Опора є – ідем не манівцями,

гуртуючись рядками «Кобзаря» -

і нице все уже у прах згоря,

розвіяне весняними вітрами.

Сприймаєм світ, описаний словами.

Виклик

У світобудові усе продумано. Є позитив і негатив, є біле і чорне, добре і зле, тепле й холодне… То – Боже. Так він бачив створювану реальність. Але передовсім думав про тебе, людино. Отож і наказав: коли за щось візьмешся, зроби краще, ніж інші. Саме в цьому ж бо таїна загального благоденства. І творчість тут – незбагненної сили потуга. А відтак:

Приймаю життя, як виклик,

рукавичку як, що поволі

перебрала пальчики – й долі!

Зрозуміла: то мені виклик.

Ішла. Раптом межі зникли.

–Твори! – гукнули простори.

Життя прийняла, як виклик –

не зраджу собі ніколи.

Література, що є в бібліотеці

Кучеренко, Л. Поезії[Текст] / Ліна Кучеренко // Зоресад. – Черкаси : Інтроліга ТОР, 2012.

Кучеренко, Л. Сьоме небо моє… Сповідуюсь білому аркушу[Текст] / Ліна Кучеренко. – Канів : Андрощук П.С., 2013. – 240 с.

Кучеренко, Л. Вірші [Текст] / Ліна Кучеренко // Зоряними шляхами Тараса. – Канів : Родень, 2014. – С.9-24.

Кучеренко, Л. Поезії [Текст] / Ліна Кучеренко // Поезія душі. – Канів : ТОВ Родень, 2014. – С.23-29.

Кучеренко, Л. Поезії[Текст] /Ліна Кучеренко //Зоресад. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012.

Кучеренко, Л. Поза часом…[Текст] / Ліна Кучеренко. – Черкаси: Андрощук П.С., 2014. – 160с.

Кучеренко, Л.200 сонетів [Текст] / Ліна Кучеренко. – Черкаси : Андрощук П. С., 2015. – 244 с.

Кучеренко, Л. Присутність [Текст] / Ліна Кучеренко. – Черкаси : Андрощук П. С., 2017. – 400 с.

Кучеренко, Л. Ронделі-плюс [Текст] / Ліна Кучеренко. – Канів : ВП ТОВ «Родень», 2018. – 164с.

***

Кучеренко, Л. Все минуще, а слово залишиться [Текст] : [вірші. Клуб поезії «Зорянка»] /Ліна Кучеренко //Дніпрова зірка. – 2012. – 4 травня.

Буц, І. Два світи Ліни Кучеренко [Текст] : [вийшла друком збірка Л.Кучеренко «Сьоме небо моє… Сповідуюсь білому аркушу»] / Ілона Буц // Дніпрова зірка. – 2013. – 11 жовтня. – С.6.

Кучеренко, Л. Те, що «Поза часом…»[Текст] / Ліна Кучеренко // Дніпрова зірка – 2014. – 3лип. – С. 3.

У всякого своя доля...

Документальна автобіографічна повість про життєву долю знаної на Канівщині та Корсунщині людини, педагога, профспілкового та громадського діяча, Почесного громадянина міста Канева – Івана Григоровича Тараненка

Віхи життя Івана Григоровича Тараненко беруть початок із села Селище Корсунь – Шевченківського району. Він народився 18.02.1928 року. Був четвертою дитиною у сім’ї. У 1935-у році, по дорозі до школи, саме 1 вересня трапилася катавасія. Пройшов дощ, Іван спіткнувся і впав у грязюку. Він вернувся в сльозах до дому. Пропав рік. Мати навчила його читати в три роки. До війни він закінчив 5 класів. Вчився добре. Був нагороджений похвальною грамотою у 4 класі. У 5 класі грав на балалайці у шкільному струнному оркестрі. У 1941 році почалася друга світова війна. Після війни Іван Григорович працював їздовим у колгоспі, на цукровому заводі. Потім знову повернувся до навчання в школі. У 1947 році він вступив до Корсунь-Шевченківського педучилища, де провчився до 1950 року. Потім викладав фізкультуру, арифметику, російську мову в Стеблівській школі. За активну життєву позицію Тараненка Івана Григоровича обрали секретарем райкому комсомолу. Згодом йому запропонували очолити педагогічний колектив середньої школи № 25 залізничної станції «Корсунь». Працюючи вчителем Стеблівської семирічки, секретарем райкому комсомолу, директором двох шкіл завідуючим райвно у Корсунь-Шевченківському – віддавав себе повністю роботі. Подавав ідеї й успішно втілював їх в життя. Канівський етап життя розпочався для Івана Григоровича у 1964 році Саме цього року Україна святкувала 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. На урочистості з нагоди ювілею до Канева приїздила тодішній міністр освіти і науки Алла Григорівна Бондар. Педагоги та директора канівських шкіл організували зустріч високого керівництва на належному рівні. Але справжньою нагородою долі для Івана Григоровича стала зустріч з Наталією Ювеналіївною й переведення на роботу до Канева. Це були найкращі роки його життя: нова школа (Іван Григорович доклав немало зусиль, щоб збудувати нове приміщення міської школи № 1, де був директором), нова квартира, нова машина. А ще – чудова сім’я, прекрасний шкільний колектив. Він гордився своїми синами: Сергієм (головний інженер хлібокомбінату), Михайлом (фельдшер швидкої допомоги в Корсуні), Іваном (композитор, викладач, виконавець, педагог), Всеволодом. Найвища за рангом посада, яку займав Іван Григорович – голова Канівської міськради. Кінотеатр «Канів», комплекс сходження на Тарасову гору, міст через Сухий потік, міська лазня, житлові будинки – це споруджувалося за головування І. Г. Тараненка.

Пішов з міськради знову в першу школу. Через рік йому запропонували директорство в школі № 2. Але тягло в рідну першу школу. Згодом він знову туди повернувся. Працював методистом міськвно, головою міськрайонної організації «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Педагогічний стаж Івана Григоровича – майже 50 років.

Пішов з життя Іван Григорович Тараненко 25. 12. 2010 року.

Література

Тараненко, І. Г.

У всякого своя доля…[Текст]: документальна повість / Іван Григорович Тараненко. – Канів: Прес-Група, 2008. – 244с.

***

У всякого своя доля: відгуки на книгу І. Г. Тараненка «У всякого своя доля…» [Текст] // Дніпрова зірка. – 2009. – 20 лютого.

Іван Григорович Тараненко написав книгу й удостоївся звання «Почесний громадянин Канева» [Текст] // Дніпрова зірка. – 2008. – 22 лютого.

По життю із Каневом у серці

(до 85-річчя від дня народження краєзнавця, заслуженого працівника

культури України Михайла Єфремовича Іщенка)

Михайло Єфремович Іщенко народився 11.12. 1933 року в м. Переяслав-Хмельницький (Київська область). Після закінчення школи вступив на лікувальний факультет Київського медінституту ім. О.Богомольця, навчання в якому завершив у 1956 році з відзнакою й був направлений до Канева. Вступив до аспірантури, але був відтворений органами безпеки, як «український буржуазний націоналіст». Ще в інституті писав скарги в ЦК КП України, збирав підписи студентів на захист української мови. Після чергового листа до секретаря ЦК КП України тов. Кириченка в 1958 році був проведений обшук у його кімнаті гуртожитку і вилучено книги Михайла Грушевського (І-ІV томи «Історії України-Руси»), ноти і текст «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни» та інші так звані «націоналістичні твори». Тоді від арешту захистило втручання інститутських професорів: С. С.Дяченка, Ф. Я.Приймака, М. І. Дудка та ін.

З першого дня роботи до виходу на пенсію (1993 р.) пропрацював у Канівській рай лікарні – лікарем-терапевтом, кардіологом, заступником головного лікаря. Він був надзвичайно чуйним, уважним до людей, його любили і поважали пацієнти. М. Є.Іщенка обирали депутатом Канівської міськради (очолював комісію з охорони здоров'я). До 150-річного ювілею Т. Г.Шевченка домігся виділення цільового призначення в розмірі 1 млн. карбованців на будівництво нового корпусу лікарні. Лікарську діяльність М.Іщенко поєднував із громадською роботою та краєзнавчими дослідженнями. Він склав історичну довідку про необхідність надання Каневу статусу міста обласного підпорядкування. М.Іщенко через ЗМІ впливав на актуальні проблеми, що поставали перед Каневом і його довкіллям. При газеті «Дніпрова зірка» він започаткував екологічну сторінку «Кохаймо рідну природу». Як громадський кореспондент "Робітничої газети" М.Іщенко озвучив ідею відновлення Канівського заповідника й домігся її втілення. Зіставляючи події, описані у «Слові о полку Ігоревім», з літописними джерелами, М.Іщенко з'ясував тісний зв'язок їх із княжим Каневом. Саме від нашого Успенського собору вирушила об'єднана рать Святослава до Переяслава. Він досконально дослідив героїчно-драматичні події на Канівському, Букринському та Пекарівському плацдармах у 1943-1944 роках.

М.Іщенко є членом Світової Федерації українських лікарських товариств. За вагомий ужинок на ниві охорони здоров'я нагороджений Золотою медаллю ім. М.Пирогова.

Учасник міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференцій. Був одним із фундаторів створення Всеукраїнської спілки краєзнавців. Обирався делегатом І – IV з’їздів, з 1990 по 2012рр. – членом президії України, був членом редколегії журналу «Краєзнавство». Очолює благодійний фонд «Тарасова земля», є членом наглядової ради Шевченківського національного заповідника у Каневі.

Близько 300 нарисів, статей, наукових розвідок М.Іщенко опублікував у газетах, збірниках. Він – автор книг «Канівщина», «Канів», «Визволителі Тарасових висот», «Природа і здоров’я», «Спалився за Україну» та ін.

Михайло Єфремович – лауреат премії ім. Леоніда Рябіщука (колишнього гендиректора Черкаської облтелерадіокомпанії), Олекси Кобця. За значну краєзнавчу і природоохоронну роботу удостоєний звання заслуженого працівника культури України (1996), нагороджений премією ім. Дмитра Яворницького (2008), а за постійну роботу в утвердженні української мови відзначений премією ім. Олекси Гірника (2003).

УКАЗ

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про присвоєння почесних звань України активним учасникам краєзнавчого руху. За значний особистий внесок у розвиток краєзнавчого руху, збереження національної історико-культурної спадщини присвоїти почесні звання:

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ»

ІЩЕНКУ Михайлу Єфремовичу

лікареві Канівської районної лікарні, члену правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, Черкаська область.

Краєзнавчі мандрівки

Відомий канівський краєзнавець та історик, голова правління Фонду Михайло Єфремович Іщенко показав місце, де Тарас Шевченко мав намір збудувати хату, але через арешт не встиг придбати ділянку у поміщика Парчевського ( разом з управітилем поміщика та землеміром навіть виміряв ділянку під садибу). Зараз тут метеорологічна станція біосферного заповідника Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Час невпізнанно змінив місцевість, але трохи уяви, і все ніби бачиш очима Кобзаря: внизу Дніпро « біля порогу», попід горою темний ліс. Через два роки вже в Петербурзі поет мрійливо напише:

«Над Дніпром широким

В гаю - предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу»

***

У читальному залі музею «Літературна Канівщина» (науково-дослідному відділі Шевченківського національного заповідника) відбувся дискусійний «круглий стіл» на тему: «Визволення Канівщини і сучасність» за участю працівників освіти і культури, учнівської і студентської молоді. Захід вела В.В.Носенко. Учасники круглого столу: М. Є.Іщенко, почесний член Національної спілки краєзнавців України, нагороджений відзнакою та грамотою імені М. І.Пирогова за встановлення більше як двох тисяч імен «невідомих солдат», що загинули в роки Другої Світової війни на Канівщині; В. М. Дубнянський, учасник Другої світової війни, зв’язковий УПА, політв’язень радянських таборів; К. Е. Андрієнко, почесний член Національної спілки краєзнавців України, провідний спеціаліст відділу культури і туризму виконкому Канівської міської ради.

***

Етюд «Коло Канева» Тарас Шевченко намалював близько 150 років тому. Місцевий краєзнавець Михайло Іщенко встановив місце, звідки Шевченко зробив свій єдиний малюнок Канівських гір.

Нещодавно на цьому місці, поблизу села Келеберда на Лівобережжі Канівщини, відкрито пам’ятний знак.

.Важко уявити, скільки сил, ентузіазму і коштів було витрачено справжніми патріотами-українцями, щоб на місці, де Тарас Григорович писав етюд «Коло Канева», було встановлено меморіал і засновано заповідник «Тарасова земля», а не побудовано черговий маєток із високим парканом, який назавжди б поховав святиню і закрив від людей мальовниче дніпровське узбережжя. Цей клаптик землі було відвойовано благодійним фондом «Тарасова земля», зокрема зусиллями Михайла Іщенка, голови правління фонду, канівського краєзнавця, а також завдяки меценатству сім'ї Володимира Бутка, співзасновника фонду.

Саме це місце (з точністю до кількох десятків метрів) відкрив для нас справжній слідопит Михайло Іщенко. Він ретельно дослідив історію написання етюду, зіставив зображення на малюнку та географічні ознаки. «Зауважу, існують різні версії щодо місця, з якого змальовував художник, — розповідає Михайло Єфремович. — Одні стверджують, що з підніжжя Чернечої гори, інші — Михайлової. Але чітке зіставлення зображень на малюнку доводить, що того далекого ранку Тарас Шевченко розгорнув мольберта саме там, де тепер стоїть пам'ятний знак».

Твори:

Іщенко, М. Спалився за Україну [Текст] / М.Іщенко. - К.: ВЦ «Просвіта», 2004. – 128с.

Художньо-біографічна повість про життя і мученицьку смерть Олекси Гірняка з Калуша. Довгий час у Радянському Союзі будь-яка згадка імені цієї мужньої людини кваліфікувалася як націоналізм. Михайло Іщенко, канівський краєзнавець і лікар, уперше про Олексу Гірняка розповів світові у 90-х роках. Так розпорядилася доля, що саме йому, черговому лікарю 21 січня 1978 року довелося побачити останки чоловіка, який спалився за Україну на Чернечій горі поблизу могили Тараса Шевченка, прочитати рукописну листівку, в якій Олекса Гірник звинувачував радянську владу в приниженні національної гідності українців, нищенні української мови та культури. Впродовж років, крихта по крихті, слово до слова збирав Михайло Єфремович життєпис славного калушанина, а коли це стало можливим, зустрівся з десятками людей, які особисто знали Олексу Гірника. Так склалася книга, яку можна назвати і біографічною повістю, і хронікою життя героя, що привів себе на вогняну Голгофу... Кожне слово цієї книги підсвічене співпереживанням та істинним патріотизмом. Рідкісні фотоілюстрації, увага до найменших деталей, свідчення друзів, побратимів, родичів, працівників правоохоронних органів і працівників музею Т.Шевченка того часу зробили книгу унікальною, незамінною для тих, хто небайдуже вивчає історію, шлях України до незалежності і соборності. Книга „Спалився за Україну” побачила світ у 2004 році у видавничому центрі „Просвіта”. І зайняла достойне місце серед української патріотичної літератури.

Виступи, думки, пропозиції [Текст]: [виступ М.Є. Іщенка на установчій конференції обласного краєзнавчого товариства] //Краєзнавець Черкащини. – Черкаси: Облполіграфвидав,1990. – С. 17.

Делегація краєзнавців Черкаської області взяла участь в установчому з’їзді краєзнавців України, що відбувся 27 березня 1990 року в Києві. В обговоренні актуальних проблем українського краєзнавства взяв участь представник Черкащини М.Є. Іщенко, який за дорученням делегатів краю підтримав утворення Всеукраїнської спілки краєзнавців, вніс пропозиції щодо організації її роботи.

Іщенко М. Визволителі тарасових висот. – К.: Україна, 1983.

Видання, де описуються події визволення міста Канева, зокрема музею Тараса Шевченка армією під керівництвом Пилипа Жмаченка.

Іщенко, М.Є. Канів: путівник /М.Є.Іщенко. – Д.: Промінь, 1982. – 125с.

Канівщина [Текст] /М.Є. Іщенко, Л.Г.Мотов, І.І.Сорокопуд. – Д.: Промінь,1969. – 126с.

Література про М. Є.Іщенка

Іщенко Михайло Єфремович [Текст] //Краєзнавці Черкащини. – Черкаси: Вертикаль, 2016. – С. 77-78.

Кирей, В. Полум’я, що обпекло кожного [Текст]: [до річниці акту самоспалення Олекси Гірника на Чернечій горі: [Іщенко М.Є. в тексті] / В. Кирей // Уряд. кур’єр. – 2010. – 29 січня. – С. 8.

М.Є. Іщенко [Текст] //Спалився за Україну. – К.: Просвіта, 2004. – С.3.

Протест ціною життя: спалився за Україну

(до 40-річчя від дня спалення на знак протесту русифікації Олекси Гірника)

Народився Олексій Миколайович Гірник у Довбушевому краї — у прикарпатському селі Богородчани 27 березня 1912 року. Батьки-бідняки з діда-прадіда працювали на землі, та ледве зводили кінці з кінцями. Чи не тому вони — Микола Гірник та Катерина Білічак — дали своєму синові- первістку імення славного опришківського керманича та ще й Олекси Теплого, перед святом якого саме й знайшовся хлопчик.

Мав Олекса ще трьох молодших сестричок та братика, тож змалечку усвідомлював свою відповідальність за рідних і близьких, за невелике батьківське господарство, де був незамінним помічником. Серед перших кривд, які відчув на собі — упереджене чи й зневажливе ставлення до української мови з боку польських осідників, що вважали ці землі с воїми. Після навчання в польській школі вільніше дихнув у Тернопільській та Станіславській українських гімназіях. Біограф діяча — лікар і правозахисник, краєзнавець та еколог, заслужений працівник культури України М.Іщенко — засвідчує орієнтацію Олекси Гірника в школярські роки на традиції опришківства, вияв ним невдоволення з приводу національної дискримінації, навіть участь у підпалах довколишніх фільварків польської шляхти. У гімназійний період О.Гірник формується як український патріот — бере постійну участь у Шевченківських та інших святах національного забарвлення та звучання, входить до складу товариств "Пласт", "Луг", "Сокіл", "Просвіта", а далі й до молодіжного крила ОУН. Як згадувала родичка Олекси Розалія Гірник, він активно займався просвітницькою роботою, читав неграмотним селянам та дітям твори з "Кобзаря", ще гімназистом відверто заявляв про свої погляди і позиції: «Я не буду ляхам служити. Ти воскреснеш, моя Україно! Для тебе я живу». А проте коли зайшла мова про жовнірство, хлопець вирішив не подаватись навтьоки та не перебувати в підпіллі. Навпаки — він вступає на службу до польської армії, щоб належно ознайомитись з військовою справою. Адже щоб успішно боротися з ворогом, треба його добре пізнати й навчитися з ним воювати, до того ж втікацтво, дезертирство могло б викликати цькування й нападки на родину відмовника з боку польських служб. Отже, Олекса стає вояком, сумлінно вивчає бойове мистецтво. Він розуміє, що крім польських офіцерів з їх зневагою та ненавистю до всього українського, існують ще й набагато могутніші вороги — Гітлер та Сталін з їхніми величезними арміями, здатними підкорити цілі краї та народи.

За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 р. був засуджений до п'яти років в'язниці. Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у таборах Львова, Кракова, Тарнова. У 1939 р. під час німецького вторгнення до Польщі втік із в'язниці.

17 вересня 1939 р. у Станіславі на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти-"визволителі" з собаками заганяють поляків у товарні вагони на висилку. Серед плачу жінок, крику дітей він кинувся на їхній захист і був заарештований, хоч чинив одчайдушний опір.

Арештований у Стрию за націоналістичну діяльність Гірник поневіряється по радянських тюрмах, поки не отримає вирок: 8 років позбавлення волі в таборах та ще 5 років позбавлення виборчих прав.

1948 року О. Гірник повернувся до Калуша Станіславської(нині Івано-Франківської) області. Одружився з Кароліною Іванівною Петраш, яка теж була у засланні. У 1950 р. народився син Маркіян, а в 1954 році – Євген.

Олекса Гірник з родиною

З мережі ГУЛАГу Олекса повернувся додому виснажений, змучений, але нескорений. З болем спостерігав наслідки радянізації Галичини: "Етнічну нішу зайняли чужаки. Для них усі привілеї. Чесному чоловікові роботи не знаходиться — хоч з мосту та в воду. Національно свідомій людині просвітку не дають". Олекса Гірник, чим міг, допомагав упівцям — провів кілька їхніх груп на Захід через карпатські перевали. Міг би й сам податися разом з ними на чужину, але батько відрадив: треба ж комусь з патріотів і тут залишатись. Такої ж думки дотримувалися й упівські керманичі, які сподівалися невзабарі повернутися в рідні краї переможцями.

З великими труднощами вдавалося О. Гірникові влаштуватися на ту чи іншу роботу — тавро націоналіста відлякувало всіляких чиновників-перевертнів. Якийсь час працював копачем на цегельні в Станіславові, згодом касиром, рахівником, майстром у школі ФЗН, інженером на підприємствах Калуша.

Разом з дружиною Кароліною Петраш, яка мужньо пройшла крізь випробування сибірським засланням, Олекса Миколайович виростив двох синів-патріотів Маркіяна та Євгена (останній став депутатом Верховної Ради України п'ятого скликання).

Усі роки дуже переймався долею України, її культури й мови. Таємно від усіх упродовж чотирьох років писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка.

19 січня 1978 р. написав, що поїхав до Львова, хоч відбув до Києва. Відвідав Софійський собор та Києво-Печерську Лавру. Ввечері приїхав автобусом до Канева. З собою мав торбу з двома каністрами бензину. Місце вибрав на північному схилі Чернечої Гори, розкидав листівки та пустив їх на вітер. Тут залишив передсмертний заклик до незалежності України та проти русифікації.

В ніч на 21 січня 1978 року, в день Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Був мороз – 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав – тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Тараса Шевченка. Спустився до схилу гори, з відкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички – все тіло палахнуло факелом. Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Зранку тіло знайшли. Повідомили міліцію.

Тіло Гірника на Чернечій горі

Олекса довго і важко йшов до цього кроку – акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що "оборону тримають тільки ті, хто залишився живим". Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому "кожний жовнір" мав велику ціну.

B галузевому архіві СБУ зберігся лист-повідомлення в Центральний Комітет комуністичної партії України:

Листівка, написана Олексою Гірником

Панівна мова витискає п’ятно на поневоленій мові. Тільки незалежна держава є запорукою збереження нації та її мови. Ми навіч бачимо, як сильніша, пануюча нація поглочує й нищить другі нації, а це робиться під гаслом братства комунізму-русофільства.

Багато українців не говорять по-українськи, чи то бояться або заради праці — того животіння. Мішаються в подружжі. Росіяни перетягають їх на своє, і так пропадає нарід. Навіть ті, які пишуть по-українськи, то говорять по-російськи. Словом російська нація як пануюча й сильніша нищить другі народи, й то з любові й дружби до їх.

І знов звертаюсь до Шевченка, до його науки, до його жемчужини: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє». Там все знайдеш і до теперішнього застосуєш.

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь.

Й свого не цурайтесь.

На жаль так не є, а хто вірить русскому, що все маєш, чого хочеш, то нехай пропадає.

Вже Скрипник повірив і наложив головою й інші.

Слово рідне, скарбе мій,

І в мертвотних напастях рутини

Ти мій єдиний

Ти мій цілющий

Душі підбитої напій (Черкасенко).

А тепер поглянемо на Україну, на її міста. Все по-російськи. От у Харкові, в Донбасі навіть шкіл українських нема. Нема ніби закона Валуєва, а Росія далі послідовно нищить Україну — русифікує її.

А вже про статистику, то нікому не показують і не вчать. Дайте нам жити так, як поляки, чехи живуть, чи другі слов’янські народи. Дайте нам жити й творити по своїй владарній волі й величній ідеї свої права, свої закони.

Не губіть, не вбивайте меншого брата, як ви називаєте!»

"Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музєю-заповіднику Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчику місцевим мешканцем Мещеряковим Н. І., 1933 року народження, безпартійним, слюсарем комбінату комунальних підприємств міста, знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю. Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин. Поруч знаходилися: каністра з синтетичного матеріалу ємкістю 2,5 літри, пластмасовий балон ємкістю 1 літр з незначною кількістю рідини з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-ушанка". Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани Івано-Франківської області, який перед смертю зазначив в своїх листівках:

"Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу!

Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава (радянська, та не російська)".

Що краще: жити і творити чи героїчно вмирати?

Але він також бачив, що велика кількість, залишившись в живих, припинили оборону. Тому було багато причин. В першу чергу – страх. Століттями українців залякували і примушували бути не українцями, а іншими – "рускімі". За незгоду суворо карали і страчували.

Олекса Гірник

Коли настали радянські часи цей тиск набув рис оскаженіння. Тому постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений Голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений. Олекса бачив, що навіть в цієї "маси" - заляканої і оплутаної брехнею, все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом.

Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх, що не все втрачено, що рано Сатані святкувати перемогу, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям. Іншого засобу, ніж як стати "смолоскипом" для свого народу Олекса не бачив.

Зворот останньої листівки патріота

Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу!

Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська).

Україна для українців!

З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. - 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!?

6 січня 1978 року в прощальному листі до своєї дружини він написав:

"Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець".

Незважаючи на те, що радянська влада зробила все що змогла для того, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббріхати його героїчний вчинок – розповсюджували чутки, що спалився якийсь п’яничка чи божевільний...

Незважаючи на залякування свідків – правда про Олексу і його чин живуть і діють.

Tіло загиблого оглядав Михайло Іщенко – канівський лікар, який потім все життя присвятив вивченню життєвого шляху героя і який зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Завдяки цьому правда про Героя стала нашим набуттям, як то й належить бути. Це стало поштовхом для дослідницької роботи організації "Чорнобиль-Допомога" і створенню музею.

У Каневі вшановують пам'ять Олекси Гірника

Пам'ятний знак на місці самоспалення О. Гірника в Каневі, на Чернечій горі.

21 січня 2009 р. на Чернечій горі у Каневі відбулося урочисте відкриття пам'ятного знаку Героєві України Олексі Гірнику. Автором пам'ятного знаку виступив скульптор Адріан Балог. Проект здійснено на кошти гранту Президента України Віктора Ющенка.

Таблиця на місті загибелі героя

Попри заборони й замовчування, щороку 21 січня хтось на місце чину клав червону калину. Її розтоптували. 22 травня 1991 р. там побував Патріарх Мстислав (Скрипник). Він сказав: „Хтось може подумати, що Олекса Гірник – самогубця. Але той, хто йде на війну за Батьківщину – свідомо на смерть іде заради життя, хіба самогубцею є? Думаю, що Бог його простить. Він усього себе віддав Україні, без останку. Могила Шевченка, Чернеча Гора бачилися йому найпотужнішим вогнищем українського національного духу, і він приніс сюди полум’я свого великого серця. Олекса Гірник займе гідне місце в пантеоні найвидатніших борців української нації”.

22.01.1993 р. у м. Калуші його іменем названа вулиця, на його будинку встановлена меморіальна дошка з барельєфом.

28.05.1995 у Богородчанах біля батьківської хати встановлено пам’ятний знак, у школі обладнано кімнату-музей О. Гірника.

На Батьківщині Олекси Гірника у смт Богородчани, а також у Львові, Кривому Розі, Калуші, Смілі, Олешках, Первомайську на його честь названі вулиці.

1999 р. створено Київський благодійний фонд ім. О.Гірника „Українським дітям – українське слово” (голова – народний депутат, просвітянин Юрій Гнаткевич).

На місці чину посадили кущ калини. 2000 р. директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий встановив півторатонну брилу червоно-зернистого граніту. У Музеї експонуються портрет, копія листівки Гірника.

Указом Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім`я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Премія ім. Олекси Гірника

Син Євген Гірник створив і очолив фундацію імені Олекси Гірника. Нею нагороджуються ті, хто розвиває українську державність, робить конкретні справи у цій царині.

Відзнаку одержували, наприклад, студент із Луганщини Сергій Мельничук, який у суді боронив своє право навчатися українською мовою, Олександр Гнучий, колишній міліціонер із Канева, який зберіг листівки, що їх Олекса Гірник перед загибеллю розкидав на Чернечій горі, автор першої книжки про батька «Спалився за Україну» Михайло Іщенко.

Книжка М. Іщенка "Спалився за Україну" (2004)

У 2012 року премією були нагороджені три особи, яких фундація вважає політичними в'язнями: Юлія Тимошенко, Юрій Луценко та Віталій Запорожець — це засуджений бунтар із Київщини, який за знущання над селянами розстріляв дільничного міліціонера.

Меморіальна дошка Олексі Гірнику фасаді будівлі колишньої Станиславівської гімназії.

1 грудня 2012 р. на вулиці Олекси Гірника в Калуші врочисто відкрили оновлений пам'ятний знак Герою України Олексі Гірнику.

Оновлена меморіальна дошка Олексі Гірнику, Герою України (2007), колишньому політв’язневі, який вчинив політичну акцію самоспалення проти русифікації українського народу біля могили Тараса Шевченка біля Канева. Місто Калуш Івано-Франківської області, 1 грудня 2012 року.

Вчинок Олекси Гірника і його попередників примушують людей задуматися над долею нашого народу, над своєю долею. Виникають питання, що ж це за таке оточення у нас, і які ж ці "братерські" обійми, що звільнятися від них люди були вимушені самоспаленням?

Олекса Гірник віддав найдорожче – життя заради свого народу, не дарма.

Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну зброю опору і освітив шлях українському народу до своєї волі і долі, до своєї хати, де, за словами Шевченка, "своя правда".

Список літератури

Тарахан-Береза, З.П. Самоспалення в ім’я відродження України /Зінаїда Тарахан-Береза // Святиня. – К.: Родовід, 1998. – С. 484-493.

Іщенко, М. Спалився за Україну: худ.-біограф. повість /Микола Іщенко. – К.:Просвіта, 2004. – 128 с.

Гірник Олексій Миколайович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.]. – Т. 6. – К., 2006. – С. 631.

Іщенко, М. ...Спалився Гірник Олекса з Калуша /Микола Іщенко // Літературна Україна. – 1992. – 20 лютого.

Гармаш, Г. Поема вогню. Пам`яті Олекси Гірника /Галина Гармаш // Слово Просвіти.– 2005. – 10-16 берез. (ч.10).

Бруслиновський, Є. Нагорода знайшла героя через 29 років: Олексі Гірнику буде встановлено пам`ятник на місці самоспалення на Чернечій горі /Євген Бруслиновський // Україна молода. – 2007. – 23 січ.

Іщенко, М. «Чи варті ми огня святого» /Микола Іщенко // Літературна Україна. – 2007. – 10 травня.

Кирей В. Полум’я, що обпекло кожного / В. Кирей // Уряд. кур’єр. – 2010. – 29 січ. – С. 8.

Тракало Я. В ім’я держави: самоспалення політв’язня О. Гірника / Я. Тракало // Україна молода. – 2012. – 20-21 січ. – С. 2.

Інтернет-ресурси

archive.khpg.org/index.php?id=1184355561

https://uk.wikipedia.org/wiki/Гірник_Олекса_Миколайович

http://www.istpravda.com.ua/columns/2012/03/27/78604/

https://www.radiosvoboda.org/a/28985707.html

Шляхами долі

літературна композиція

до 90-річчя канівської поетеси Тамари Яковенко

Яковенко Тамара Іванівна народилась в Каховці 1 серпня 1927 року. У роки воєнного лихоліття вона втратила батьків. Під надійною і благотворною рукою рідної бабусі онука вціліла, закінчила середню школу, Одеський будівельний інститут з гідротехнічним ухилом. Відтоді і пролягла перед нею трудова нива, започаткувавшись на будівництві Каховської ГЕС, потім на Дніпродзержинській, а завершилась на Канівській. Має дві вищі освіти: інженер – гідротехнік, журналіст.

Займається коренепластикою, видала книжку «Ось знайшла я корінець», про свої твори з коріння.

З літературою подружила зарані – віршувала. Згодом писати поезії стало її покликанням. Твори Тамари Іванівни друкують багатотиражка «Дніпробуд», районна, черкаська обласна та республіканські газети.

Член літстудії з самого її заснування (з 1967року), з 1974 року голова організації.

Видала власних 28 збірок та підготувала і видала чотири спільні збірки літстудійців «Зорянки»: «Біль і радість», «Зорянка Кобзареві», «Зоряні світанки» та «Зоряно – медовий край». Збірка «Зоресад» – є п’ятою збіркою, яку підготувала Тамара Іванівна. Серед її власних збірок є багато книжок для дітей. Підготувала і видала книжку до 35-річчя студії – «Зорянка» – про всіх літстудійців, які перебували в студії на протязі 35 років, а також в 2009 році видала книжку «Мадонни» про канівчанок, які внесли певний вклад в розвиток нашого міста.

На її вірші канівські, черкаські та київські композитори написали музику, що ввійшла в її збірку «Пісні Кобзаревого краю.

Любитель подорожувати по світу. Відвідала 5 континентів, побувала в 55 країнах, в деяких по 3-5 разів. Пише вірші про свої подорожі по світу.

Лауреат Канівської міської літературної премії Олекси Кобця.

Я думками лечу на світанку

Побувала я ніби в раю

Де стоїть величаво тачанка

В легендарну Каховку мою.

Навіки застигли в атаці шаленій

Ось тут, на каховськім плацдармі,

Ті троє героїв, бійців безіменних

В тачанці своїй легендарній.

Життя моє – то вишита доріжка,

Червоне й чорне в ній переплелось

Було червоне тільки до поріжка,

А там змішалось все, в одне злилось.

Вже над рідним містом

Нависала хмара,

Вперше злих фашистів

Бачила Тамара.

Хижі душогуби

Вбили її матір

Затремтіли губи

Над убитим братом.

Не забуду війну ту прокляту,

Вона врізалась в пам’ять і душу,

І зібрала від мене і маму і тата,

Двох братів, дідуся і бабусю.

Ой у тебе , мамо, очі волошкові.

Ой у тебе, мамо, та й чорні брови.

Ой у тебе, мамо, стан стрункий, дівочий.

Що тебе немає, вірити не хочу.

Все що не прожите, залишилось доні.

Любов моя до тебе лине,

Неначе рожа розквіта,

Моя квіткова Україно –

Моя ти доле золота.

А перша доля – наш Предтеча –

На протязі багато літ.

У Каневі гора Чернеча

Відома стала на весь світ.

Собор Успенський – друга доля,

Багато пережив століть.

Як пам’ятник святої волі

На Канівській землі стоїть.

А третя доля, розквітала:

Сягають зорі до небес,

То із бетону і металу

Прекрасна народилась ГЕС

Вечір плине краєм,

Огортає Канів,

Вогниками сяє

Білий цвіт каштанів.

Затихає місто

В гамі симфонічній,

Одяга намисто

Зірок електричних.

Філософський камінь не знайшла,

І шукать його довічно буду.

Від його космічного тепла

Може краще стане жити людям.

Багато я по світу мандрувала

І див багато бачилось мені…

Мої всі подорожі й замальовки

А їх було вже близько двадцяти,

Як сирота із славної Каховки

Побачила далекії світи.

Не буду я акцентувать увагу,

А просто згадувати лік хвилин:

Стокгольм, Гавану, Золотую Прагу,

Белград, Париж, Каїрі Хошимін.

Пролітають літа, ніби птиці.

У сріблясту летять далину

І не можуть ніяк зупиниться,

Залишаючи слід – сивину.

Із вечора до ранку

Нам сяють зорі в небі

Літстудія «Зорянка»

Розкаже все про себе…

Прекрасні у них вірші

А всі пісні – легенди,

Час серце не остудить

Хай пишеться легенько.

А голова літстудії –

Тамара Яковенко.

Використана література

Тамара Яковенко //Канівщина – наш зоряно-медовий край. –К., 2011. –С.24-31. – Зміст: «Літо», «Чекання», «Вересень», «Топік», «Коти і кицьки», «Коктебель», «Чарівник», «Святиня», «Квітневий музей», «Канів».

Тамара Яковенко //Зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С. 22-31. – Зміст: «Абетка», «Твоє ім’я», «Наталочка», «Людмила», «Настуся», «Оленка», «Усмішка».

Яковенко, Т. Тарасик /Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2005. – 20с.

Яковенко, Т. Лунає пісня /Тамара Яковенко. – Черкаси, 2004. – 16с.

Яковенко, Т. Ось знайшла я корінець /Тамара Яковенко. – Черкаси: НДІТЕХІМ, 2004. – 55с.

Яковенко, Т. Шляхами долі /Тамара Яковенко. – Черкаси, 2004. – 36с.

Яковенко, Т. До Тараса: до 190-річчя народження Т. Г. Шевченка / Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2003. – 52с.

Яковенко, Т. Зорянка: до 35- річчя створення Канівської літстудії «Зорянка» /Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2002. – 59с.

Яковенко, Т. Немеркнучі зорі: поезії /Тамара Яковенко. – Черкаси: НДІТЕХІМ, 2000. – 100с.

Яковенко, Т. Зоряний Канів: поезії / Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1998. – 58с.

Яковенко, Т. Звірята та малята: вірші для дітей /Тамара Яковенко. – Канів: Родень, 1997. – 52с.

Яковенко, Т. Голубые рассветы /Тамара Яковенко. – Канів: Родень, 1995. – 59с.

Яковенко, Т. Живу, как положено /Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1994. – 106с.

Література про Тамару Яковенко

Сорокопуд, І. Шлях до сердець: [поетеса Тамара Яковенко] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.79- 80

Руденко, Ф. Живе поруч поет: [Тамара Яковенко] /Ф. Руденко //Дніпрова зірка. – 1994. – 30 листопада.

Фотоінформація про поетесу Тамару Іванівну Яковенко //Дніпрова зірка. – 1992. – 9 грудня.

Заболотна, Г. Розділена радість: [самодіяльна поетеса Т. І. Яковенко]. – Дніпрова зірка. – 1982. – 9 січня.

Лівицький Андрій Миколайович

(9.04.1879 – 17.01.1954)

громадсько-політичний, державний діяч

Родина

Родина Лівицьких: син Микола, Андрій Лівицький, донька Марія та дружина, Наталія Лівицька (Варшава, 1920 рік)

Андрій Миколайович Лівицький народився 9 квітня 1879 року на хуторі Красний Кут поблизу с. Ліпляве, Золотоніського повіту Полтавської губернії, нині Канівського району. Його батько, Микола Лівицький – нащадок старого козацького роду і члена дворянського зібрання в Золотоноші. Мати – донька Петра Ілляшенка, найвідомішого представника свого роду, який мав володіння у Хоцьках, під Гельмязовом, Озерищем та околишніх хуторах. Ілляшенко закінчив Київський університет (перший випуск) і тривалий час був мировим суддею.

Виростав Андрій зі своєю сестрою Євгенією, яка стала лікарем і тривалий час працювала у Хоцьківській лікарні, мешкаючи з родиною в одному з будинків на її території. У неспокійні 1918-1920 рр. надавала медичну допомогу не лише селянам, а і пораненим повстанцям, які діяли у місцевих лісах. Зокрема, у неї лікувалися П. Самутін – командир в армії Української Народної Республіки, генерал-хорунжий уряду УНР в екзилі, родом з Ташані та С. К. Мичуда – один із командирів дивізії отамана Д. Зеленого.

Донька Андрія Миколайовича, Наталія Лівицька-Холодна (1902-2005), яка народилася на хуторі під Гельмязовом, що дістався у спадок мамі Андрія після смерті її батька Петра Ілляшенка, стала відомою українською письменницею в еміграції. Проживала у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, США, Канаді. У середині 1920-х років навчалася у Празькому університеті. Була членом правління Союзу українок Америки. Її чоловік – Петро Петрович Холодний, син відомого українського художника-монументаліста і графіка П. І. Холодного (родом з Переяслава), сам став одним із найвизначніших українських митців ХХ століття, який особливо відзначився як маляр та графік, створював ікони, вітражі, мозаїки.

Марія Лівицька (1879-1971), дружина, вірний друг і соратниця Андрія Миколайовича, залишила спогади “На грані двох епох” (Нью-Йорк, 1972), у яких досить детально описала родинні зв’язки Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що прокотилися Україною на початку ХХ ст

Революційна юність

Закінчив Лівицький Прилуцьку гімназію, навчався у Києві в колегії Павла Галагана та на математичному й правничому факультетах Київського університету. Приєднався до київської Української студентської громади і брав участь у політичному русі, за що у 1897 та 1899 рр. був ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. За участь у студентському страйку 1899 р. виключено з університету і вислано на Полтавщину під гласний нагляд поліції.

У 1903 р. Лівицький закінчив університет і отримав посаду у Лубенському окружному суді, від листопада 1905 р. – присяжний повірений Харківської судової палати, а 1913– 17 рр. – виборний суддя Золотоніського повіту. У 1901 р. виступав одним із фундаторів Революційної української партії, у 1902–03 рр. разом із В. Винниченком, Д. Антоновичем, М. Ткаченком входив до Київського комітету РУП. У наступні роки керував осередком РУП у м. Лубни. У 1905 очолював у цьому місті Коаліційний комітет українських, російських і єврейських організацій, «Громаду самооборони» з шести бойових дружин. Був одним із творців так званої «Лубенської республіки». У 1905 р. увійшов до УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). За участь у революційних подіях 3 січня 1906 р. його заарештовано, але той втік з-під варти. 7 жовтня 1907 р. знову був затриманий у Лубнах і відбув півтора роки ув’язнення.

Після Лютневої революції 1917 р. Лівицький поринув у вир політичного життя. 16 березня 1917 р. його обрано Золотоніським повітовим комісаром. 4–5 квітня брав участь у конференції УСДРП у Києві, яка фактично відродила діяльність партії і визнала її головну мету – домагання автономії України. За сприянням Андрія Лівицького у Золотоніському повіті було засноване товариство «Просвіта», налагоджено видання газети «Вісти з Просвіти». На початку червня на 1-му Всеукраїнському селянському з’їзді увійшов до Тимчасового ЦК Української селянської спілки і став членом Центральної Ради з правом вирішального голосу.

Від 1 серпня 1917 р. до травня 1918 р. обіймав посаду Полтавського губернського комісара, паралельно – гласний і голова Золотоніського повітового та Полтавського губернського земств, член губернського і голова повітового Золотоніського комітету УСДРП.

З утворенням Української Держави його усунено з посади губернського комісара. Певний час працював юрисконсультом Центрального українського кооперативного комітету. Згодом увійшов до Українського національного союзу і під час антигетьманського повстання у листопаді–грудні 1918 р. виконував обов’язки повітового й губернського комісара Полтавщини.

Урядова кар'єра

За доби Директорії А. Лівицький брав участь у скликанні й роботі наприкінці січня 1919 р. Конгресу трудового народу. 5 лютого 1919 р. його призначено тимчасово виконуючим обов’язки міністра внутрішніх справ, а 19 лютого з’явився наказ Директорії про доручення йому виконання обов’язків міністра юстиції, з 1 квітня – тимчасово керуючого міністерством. Під час урядової кризи на початку квітня 1919 р. йому разом з І. Мазепою запропонували схилити прем’єра С. Остапенка до добровільної відставки. У новопризначеному Симоном Петлюрою 9 квітня 1919 р. уряді Лівицькому дісталися посади заступника голови Ради народних міністрів та міністра юстиції.

У наступному уряді І. Мазепи, сформованому наприкінці серпня 1919 р., він зберіг ці посади. 2 вересня 1919 р. Кабінет міністрів ухвалив рішення «про необхідність у зв’язку з політичним станом» доручити йому ще й керівництво міністерством закордонних справ. Проте від жовтня 1919 р. головна діяльність А. Лівицького зосередилася у Варшаві, де він очолив Українську дипломатичну місію, покликану здійснити підготовчу роботу до підписання українсько-польського договору. Вироблена у гострих дискусіях протягом жовтня-листопада 1919 р. Декларація 2 грудня 1919 р. була передана урядові Речі Посполитої. В українських національних колах цю акцію зустріли неоднозначно. Упередженість щодо її змісту пояснювалася тими значними територіальними, політичними та економічними втратами, яких в результаті зазнала УНР. Вони були закріплені у квітні 1920 р. у таємному українсько-польському політичному договорі та такій же військовій конвенції. Винуватцем саме такого перебігу подій багато хто вважав Лівицького, хоч останній намагався довести, що після подання згаданої Декларації ставлення поляків до УНР значно пом’якшало. Проте ці його твердження спростовувалися низкою документів самої дипломатичної місії у Варшаві, зокрема, численними січневими 1920 р. нотами на адресу уряду Речі Посполитої, в яких йшлося про систематичне порушення українсько-польських домовленостей щодо дотримання суверенітету УНР і наводилося багато прикладів свавілля польських властей та армії на окупованих українських територіях.

Тим часом С. Петлюра, посилаючись на від’їзд прем’єра Мазепи на фронт з діючою армією «Зимового походу», 12 грудня 1919 р. призначив Лівицького виконуючим обов’язки голови Ради народних міністрів УНР. Отже, у Варшаві фактично почав діяти ніби паралельний кабінет міністрів. Андрій Лівицький з перших днів виявив велику активність на новій посаді. 22 грудня ним підписаний і розісланий усім послам та головам дипломатичних місій УНР обіжник, у якому констатувалося погіршення стану в УНР після переходу Української галицької армії під денікінське командування, а також повідомлялося про те, що під «тимчасову охорону польського уряду передаються Кам’янець-Подільський та його околиці», де залишилася більшість державного апарату, для керівництва яким призначався Головноуповноважений уряду УНР І. Огієнко. Далі визначалися завдання варшавської урядової команди УНР на основі положень Декларації від 2 грудня 1919 р. Дехто з членів уряду, як, наприклад, О. Безпалко та А. Степаненко, явно не схвалювали той факт, що А. Лівицький взяв на себе обов’язок визначати спрямування діяльності усіх посольств та дипломатичних місій і наполягали на скорішому поверненні міністерських апаратів в Україну. Така ситуація тривала аж до кінця травня 1920 р., коли РНМ очолив В. Прокопович.

У новому уряді А. Лівицький обійняв посади заступника прем’єра та міністра закордонних справ. Щодо стосунків з І. Мазепою наприкінці 1919 – початку 1920 р. він твердив, ніби «Мазепа і Рада народних міністрів цілком опробують його варшавську політику». І. Мазепа ж, вернувшись у травні 1920 р. до Києва з армії «Зимового походу», рішуче заперечував свою участь у підготовці та підписанні принизливих для УНР польсько-українських квітневих домовленостей.

14 жовтня 1920 р. датований наказ С. Петлюри про відставку В. Прокоповича. А. Лівицькому від 18 жовтня 1920 р. доручалося очолити новий уряд із залишенням за ним портфеля міністра юстиції. Згідно з цим наказом РНМ УНР на засіданні 16 жовтня у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ) ухвалила подякувати В. Прокоповича за його працю на користь республіки і заслухала інформацію нового прем’єра про стан справ.

Неповний місяць прем’єрства А. Лівицького припав на останній період діяльності уряду УНР перед остаточною еміграцією за межі України. Найважливішими його акціями стали розгляд і схвалення законопроектів «Про Державну Народну Раду» та «Про тимчасове верховне управління». Головна ж увага уряду в цей час у зв’язку з катастрофічним становищем на фронті зосереджувалася на черговій евакуації з метою врятування державного майна та урядових установ. По доповіді А. Лівицького РНМ 12 листопада 1920 р. ухвалила розпочати евакуацію в ніч з 14 на 15 листопада. 18 листопада 1920 р. на засіданні уряду у містечку Фрідріхівка (нині м. Волочиськ Хмельницької області) остаточно вирішили, що для збереження сил на майбутнє слід подбати про перехід армії та проводу УНР за кордон. На засіданні уряду вже у Польщі, у Тарнові, під головуванням А. Лівицького було ухвалено рішення розпочати діяльність на еміграції з оприлюднення законів «Про тимчасове Верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». 11 грудня 1920 р. А. Лівицький доповів на засіданні РНМ про результати поїздки до Варшави для з’ясування умов перебування уряду, армії та громадян УНР на території Річі Посполитої. На одному з наступних грудневих засідань уряду УНР він виступив з ініціативою утворення Тимчасового представницького органу при уряді, запропонувавши залучити до підготовки відповідного законопроекту про тимчасовий орган народного представництва усі партії та громадські організації.

Еміграція

У складі затвердженого С. Петлюрою 24 березня 1921 р. першого уряду УНР в екзилі, очоленого В.Прокоповичем, А. Лівицький знову обійняв посади заступника прем’єра та міністра юстиції. Наприкінці 1921 р. після трагічної невдачі «Другого Зимового походу армії УНР» саме він відстояв необхідність продовження діяльності уряду УНР поза межами України. Перебуваючи у Варшаві разом з С.Петлюрою, великого значення надавав дипломатії, а у 1922–26 рр. знову очолив уряд. Про активну участь А. Лівицького у серпні 1924 р. в утворенні на еміграції єдиного національного фронту свідчить В. Винниченко у своєму «Щоденнику». О. Шульгін у книзі «Без території» згадує, що коли у 1925–26 рр. керівництво УНР активізувало діяльність у справі встановлення зв’язків між українськими осередками у різних країнах Європи, А. Лівицький, як голова уряду, виїжджав на початку 1926 р. до Праги та Парижа.

Після загибелі С. Петлюри А. Лівицький очолив Директорію і перейняв посаду головного отамана військ УНР в екзилі. З 1926 р. також керував Державним центром УНР, який діяв у Варшаві, щоправда, під постійним наглядом польської поліції.

Під час Другої світової війни А. Лівицький залишався у Варшаві. Після закінчення війни оселився у Німеччині. У 1945 р. з метою активізувати діяльність уряду УНР в екзилі запропонував оновити його склад, запросивши до участі представників нової радянської та західноукраїнської еміграції.

Помер А. Лівицький 17 січня 1954 р. у Німеччині, у Карлсруе. Поховали його на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, але згодом прах перевезли на українське меморіальне кладовище у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Література

Лівицький Андрій //Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – К.,1994. – Т. 4. – С. 1306-1307.

Лівицький Андрій Миколайович // Довідник з історії України. – К., 2001. – С. 415.

Коваль Р. М. Лівицький Андрій Миколайович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.]. – К., 2003­2016.

Дмитрук, В.Г. Андрій Лівицький(1879-1954) – Президент УНР(1926-1954) //Дмитрук В.Г. Вони боролись за волю України. – Луцьк, 2004. – Т.1. – С. 174-175.

Солдатенко, В. Керівник українського уряду в екзині /В. Солдатенко //Історичний календар. – 2004. – К., 2004. – С. 216-218.

Чалий, С. Хранитель державності /С. Чалий //Укр. газ. – 2005. – 24-30 серп. – С. 23.

Прилуцький, В.І. Лівицький(Левицький) Андрій Миколайович /В.І. Прилуцький //Енциклопедія історії України. – К., 2009. – Т.6. – С. 199-200.

Кравець, А. Грізну УПА було створено за розпорядженням … канівчанина /А. Кравець //Прес-Центр. – 2011. – 6 лип. – С. 26.

Варавва Олексій Петрович

український письменник, поет і редактор, член Об'єднання українських письменників «Слово».

Олекса Варавва (псевдоніми — Олекса Кобець, Олексій Воронин) народився 29 березня 1892 року в с. Ла́зірці, Канівського району Черкаської області, в сім'ї бідних хліборобів, які не могли йому дати матеріального забезпечення так, що вже на 14-му році життя, після закінчення канівської 2-класної школи, яка за статутом 1872 року дорівнювала 6-м класам гімназії, довелося хлопцеві покинути рідну хату й самому торувати шлях у подальше життя. Містечко Канів, де вічним сном спочиває великий Кобзар, було місцем народження О. Кобця, одного з наступників Шевченкової кобзи. Близькість могили Шевченка мала вирішальний вплив на формування душі хлопця і на кристалізацію його національної свідомості. Його доля була така подібна в дитячому віці до долі Шевченка! Хлопець був свідком щорічних прощ до канівської могили, слухав оповіді про неї, читав там забороненого «Кобзаря», виданого у Львові.

З Канева виїхав до Катеринослава (Дніпро) і там працював попихачем у крамниці канцелярського приладдя й тютюнових виробів, а опісля писарчуком і писарем у різних установах Катеринослава й Катеринославщини. Уже з 15-го року життя помагав зі своїх злиденних заробітків батькам. Маючи 20 років, повернувся до Канева й працював у повітовій земській управі, керуючи шкільним відділом. Часті службові поїздки по Канівському повіті дають нашому землякові багатий матеріал для повідомлень, які він надсилає до газет.

Учасник Першої світової війни. Повний Георгіївський кавалер. Весною 1914 року О. Варавву призвали в армію, а через кілька місяців він уже був на фронті. Нестерпне життя солдата, ганебна і безглузда війна та глум, який наш земляк терпів у австрійському полоні, знайшли яскраве зображення у «Записках полоненого». Потрапивши в австрійський полон, Кобець писав додому листи українською мовою, і це було причиною, що українці з відділу австрійської цензури передали його адресу до Союзу Визволення України. І ось одного дня до мадярського села Доначебу, де полонений Кобець працював на сільськогосподарських роботах, приїхав спеціальний кур'єр від військового міністерства й забрав його до Відня, бо на терені Австрії й Німеччини творилися окремі табори для полонених української національності. Кобця було перевезено до табору у Фрайштадті в Австрії. Тут вирувало культурне життя, і Кобець занурився у вир того життя з усією силою свого запалу й таланту. Будучи в полоні, Олекса Петрович бере участь у літературних гуртках, друкує в журналі «Вісник Союзу Визволення України» свої вірші, сповнені любов’ю до рідного краю, розкривають велич безсмертного Кобзаря:

Коли б не Він, то й люди б нас не знали,

Коли б не Він, про нас не чув би світ:

В могилі забуття кістки б наші стлівали,

А до могили забур’янився б слід…

Коли б уміли ми любити так, як Він

Любив людей і Україну рідну, –

Давно б уже злетілися з усіх чужин

У тихий рай, на Землю Заповітну.

У ту пору наш земляк пише сценарій для вистав, що їх ставили на сцені табірного театру, а його драматичний етюд «Тарасова ніч», набувши популярності, виконали артисти театру Садовського у Києві. Втікши з полону О. Варавва в 1917-му повернувся на Україну, вчився на кооперативних курсах. Вчився вечорами, а вдень працював в економічній установі «Дніпросоюз». Вищу освіту здобув у Вищому Економічному інституті. До 1925 року жив у Києві, а потім переїхав до Харкова, редагував журнал «Сільський господар», а 1927-му – двотижневик «Кооперована громада» з невеликим відділом літератури.

Олекса Кобець не вписувався до жодної літературної організації. Коли в Харкові було створено 1934 року єдину Спілку Письменників України, він прилучився до письменницької сім'ї, але тільки формально: насправді Олекса і далі тримався осторонь від організації.

Але настали роки страшних переслідувань діячів у країнської культури. Сталінські репресії зачепили й письменника, який ніяк не вкладався в рамки комуністичної ідеології. У 1937 році заарештовано і страчено старшого брата О. Варавви – Григорія, раніше арештували Олексіних письменників-побратимів. У 1941 році йому було наказано евакуюватися до Казахстану, але він, як тоді казали жартома, «спізнився до поїзду», тобто залишився в Харкові й через якийсь час почав працювати в газеті «Нова Україна». Відчуваючи, що і його не мине ця лиха доля, Олексій Петрович залишає Україну, з дружиною та двома малолітніми синами. У 1944 році емігрував до Німеччини, 1950-му – до США.

Земний шлях Олекси Кобця припинився вночі з 4 на 5 вересня 1967 року, в місті Буффало, США. Прожив письменник майже 80 років, і за цей час довелося йому переміряти чималі простори Європи й Америки.

Творчість На час роботи в Каневі припадає літературний дебют О. Кобця. В київській «Раді» було надруковане перше його оповідання «Під Новий Рік». Згодом друкувалися його вірші в журналах «Маяк», «Літературно-науковий вісник». Заснував з братом щотижневу газету «Каневская неделя» (1913). Дебютував збірником «Ряст» (Канів, 1913; художнє оформлення зробив його брат Григорій Варавва). Друкував оповідання й вірші в газеті «Рада», журналах «Літературно-науковий вісник», «Дзвін». Окрилений успіхом, Олекса Кобець прилучається до редагування популярного журналу «Нова громада». На сторінках цього видання він знайомиться із творчістю багатьох відомих українських письменників, що значно збагатило творчий досвід молодого митця. Багато дописував до «Ради» про життя всіх закутків Канівщини, надсилав туди економічні й літературні статті та рецензії. Потім з'явилися інші збірки поезій («Під чужим небом» та інші), драматичних етюдів («У Тарасову ніч»), більших прозових творів (особливо «Записки полоненого»), фейлетонів, нарисів і численних перекладів поетичних і прозових творів з іноземних мов. У «Червоному Перці» вміщував віршовані фейлетони, підписуючи їх Андрій Дудка. Олекса Кобець відомий також дітям завдяки своїм гарним віршам, друкованим у «Веселці», «Свободі» й «Нашому житті». В Буффало вийшла його збірка для дітей «Сонце сходить», якою в школах за кордоном користуються як літературною читанкою. Нині молодь залюбки співає чудову бадьору маршову пісню «Від синього Дону до сивих Карпат...», не знаючи здебільшого, що автором її слів є Олекса Кобець. Переклав на українську мову майже 50 опер світової класики. З метою належного вшанування пам’яті українського письменника Олекси Кобця – уродженця міста Канева, популяризації його імені й творчості, для підтримки молодих талантів, заохочення літераторів до написання високохудожніх літературних творів, спрямованих на відродження й утвердження духовності в місті, виконавчий комітет встановив щорічну літературну премію ім. О. Кобця (Олексія Петровича Варавви) у двох номінаціях:

«За кращу першу поетичну збірку»;

«За кращий художній твір».

Твори, що є в бібліотеці

Великий злочин маленького Михася: // Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. – Черкаси, 2009. – Т.1. – С.51-61.

Записки полоненого. Пригоди і враження учасника першої світової війни. / Олекса Кобець. – К.: Глобус, 1993. – 335с. Коли задзвонить великий дзвін...: [оповідання, спогади] / Олекса Кобець. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 65с.

Ряст : [ вірші для дітей ] / Олекса Кобець. – Черкаси, 1993. – 21с.

Сходить сонце: [декламатор-читанка] /Олекса Кобець. – Нью-Йорк, 1961. – 272с.

Література про Олексу Кобця

Варавва Олекса // Енциклопедія Українознавства / голов. ред. В. Кубійович. – К., 1993. – Т. 1. – С. 208.

Дорошенко,Т. Олекса Кобець: талант – у багатогранності поета, прозаїка, драматурга, перекладача і педагога / Тетяна Дорошенко // Дніпрова зірка. – 2011. – 6 травня.

Олекса Кобець (Олексій Петрович Варавва) // Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. – Черкаси, 2009. – Т.1. – С.51-52.

Батеровський, Ю. Теплому Олексі – полум’я діянь: [творчий потенціал краю Кобзаревого] / Юрій Батеровський // Дніпрова зірка. – 1999. – 14 квітня.

Сорокопуд, І. Зрілість таланту / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.13-14.