Календар пам'ятних дат Канівщини

на 2018 рік

/Files/images/rfkty.jpg

− 940 років першій письмовій згадці про місто Канів (1078).

− 455 років із дня смерті Дмитра Івановича Вишневецького (Байди; р. н. невід. – 1563), організатора українського козацтва, старости черкаського і канівського.

− 370 років з дня створення Канівського полку з полковим містом – Каневом (1648).

− 290 років від дня народження Козельського Яківа Павловича (1728 – 1795) – філософа-просвітника, уродженця с. Келеберди Канівського р-ну.

− 105 років від того часу, як у місті мешкав Г. М.Хоткевич (1913), український письменник, історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

− 95 років Канівському природному заповіднику (1923).

Січень

12– 145 років з дня народження Кричевського Василя Григоровича (1873-1952, українського художника і архітектора, автора проекту Музею Т.Г.Шевченка в Каневі.

13 – 125 років від дня народження Павла Павловича Гарячого (Горячий. (1893 – 1943), сотника армії УНР, уродженця с. Буди-Горобіївської Канівського району.

21-22 – 40 років від дня спалення на знак протесту русифікації Олекси Гірника (1978).

Лютий

– 370 років з початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648 –1676).

01 – 70 років з дня відкриття дитячої бібліотеки (1948).

18 – 90 років від дня народження Тараненка Івана Григоровича (1928 – 2010), Почесного громадянина Канева, педагога, громадського діяча.

Березень

– 95 років з дня заснування Канівського району (1923).

01 – 70 років від дня народження Байкіна Володимира Леонтійовича (1948), композитора, диригента, хормейстера. Лауреата літературно-мистецької премії ім.. Олекси Кобця. мешканця м. Канева.

08 – 120 років від дня народження Лойцкера Юхима Борисовича (1898-1970), літературознавця, мовознавця, кандидата філологічних наук, уродженця м. Канева.

11 – 60 років Канівській ГЛМС (1958).

18 – 110 років з дня народження Шумського Костянтина Мефодійовича (1908-2018), полковника, Героя Радянського Союзу, уродженця с. Черниші Канівського р-ну.

Травень

27 – 105 років з дня народження Лагоди Валентина Костянтиновича (1913-1991), поета, гумориста, уродженця с. Степанці Канівського р-ну.

Червень

21 85 років від дня народження Дробота Івана Федоровича (1933), «Заслуженого працівника культури» України, засновника народного хору ветеранів війни і праці, мешканця м. Канева.

23 – 95 років від дня народження Нікуліна Серафима Микитовича (1923-2005), «Героя Соціалістичної праці», колишнього мешканця м. Канева.

Липень

01 – 95 років з дня відкриття першого пам’ятника на могилі Т.Г.Шевченка (1923), (скульптор К.Терещенко).

16 – 120 років від дня народження Чамати Павла Романовича (1898-1969), українського психолога, педагога, уродженця с. Бабичі Канівського р-ну.

21 – 110 років від дня народження Гаркавого Прокопа Хомича (1908-1984), селекціонера, академіка ВАСГНІЛ, заслуженого діяча науки України, Героя Соціалістичної праці., уродженця с. Пиляве Канівського р-ну.

23 – 95 років від дня народження Бондаренко Галини Андріївни (1923-2000), заслуженого майстра народної творчості, вишивальниці, «Почесного громадянина Канева, колишньої мешканки Канева.

Серпень

07 – 85 років від дня народження Гончара Валентина Івановича (1923), колишній директор канівського маслосирзаводу, «Почесний громадянин Канева».

15 – 95 років від дня народження Чупилки Михайла Купріяновича (1913-1944), Герой Радянського Союзу, старшина-танкіст, уродженця с. Горобіївка Канівського р-ну.

Вересень

– 940 років від дня утворення міста Канева (1078).

– 35 років від дня заснування хору ветеранів війни і праці (1983).

– 95 років з дня створення Канівського природничого заповідника (1923).

Листопад

16 – 70 років від дня народження Замулко Наталії Йосипівни (1948), поетеси,уродженки с. Прохорівка Канівського р-ну.

24 – 100 років від дня народження Лагози Віктора Марковича (1918-2002), поета-байкаря, уродженця м. Канева.

29 – 85 років від дня народження Іщенка Михайла Єфремовича (1933), завідувача головного лікаря з медичної частини Канівської районної лікарні (1965 р.); члена Правління національної спілки краєзнавців України (1989-2012); Заслуженого працівника культури України (1985 р.); першого лауреата премій імені Олекси Кобця (Варавви) та Олекси Гірника у 1990-х роках; Почесного громадянина міста Канева (2014 р.).

30 – 105 років від дня народження Донця Григорія Прокоповича (1913-1985), поета, Члена СПУ, учасника другої світової війни, уродженця с. Курилівка Канівського р-ну.

Грудень

21 – 105 років від дня народження Плисюка Миколи Юхимовича, (1913-1971), командира полку,підполковника, Героя Радянського Союзу, уродженця с. Степанці.

11 лютого

70 років від дня відкриття

дитячої бібліотеки

/Files/images/гай.jpg

Уже 70 років поспіль для юних читачів свої двері відкриває дитяча бібліотека.Дитячий заклад культури у Каневі збудований на кошти зароблені школярами збором макулатури та металобрухту і відкритий у 1948 році, як бібліотека. В 1966 році заклад набув статусу музею.

Фонд бібліотеки складали книги, подаровані дитячими письменниками А.Барто, П.Тичиною, П.Вороньком, С.Михалковим, Є.Ільїною, К.Симоновим та іншими. Бібліотекарем стала В. Нікогда.

Ішли роки. невеличке приміщення бібліотеки вже не могло вмістити ні книжковий фонд, який постійно зростав, ані читачів, яких ставало дедалі більше. Виникла необхідність будівництва нового приміщення. В червні 1966 року для юних читачів відкрило свої двері нове приміщення дитячої бібліотеки збудоване на кошти школярів України. Очолили дитячий заклад директор В. Береза, який все своє життя присвятив вихованню підростаючого покоління, вкладав у роботу свою душу, та завідуючка бібліотекою О.Возна, яка присвятила дитячій бібліотеці більше 30-ти років.

Із 1 травня 2008 року бібліотека-музей А. Гайдара ввійшла до складу Шевченківського національного заповідника на правах науково-дослідного відділу "Літературна Канівщина" та відділу бібліотеки.

ХХІ століття - ера інформаційного суспільства. Інформація все частіше визначається, як основний ресурс майбутнього, тому так важливо вже змалечку навчити дитину любити книгу, сприймати її як джерело пізнання світу, знань і мудрості народу. Прищепити цю любов до друкованого слова зможуть саме в дитячій бібліотеці відділу Шевченківського національного заповідника.

Література, що є в бібліотеці

Берёза, В. Библиотека-музей Аркадия Гайдара. Путеводитель /Береза Василий Афанасьевич. – Днепропетровск : «Промінь», 1975. – 80 с.

Кугно І. Канів. Путівник містом та околицями /Кугно І.І. – Київ, 2006ю – 28с.

Інтернет-ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Бібліотека-музей_Гайдара

esu.com.ua/search_articles.php?id=28219

https://www.kaniv.net/news.php?p=22537

21 липня

110 років від дня народження

заслуженого діяча науки України,

академіка ВАСГНІЛ, селекціонера

Гаркавого Прокопа Хоміча

/Files/images/c18ccf38-m.jpg

ГАРКА́ВИЙ Прокіп Хомич народився 21 липня 1908 року в с. Пилява Канівського р-ну Черкаської обл. Вчений-селекціонер. академик ВАСГНІЛ (1972), заслужений діяч науки УРСР (1968), Герой Соціалістичної Праці (1971). Закінчив Маслівський інстітут селекції та насінництва (Миронівський р-н, нині Київська обл., ( 1928). Відтоді працював на Київській контрольно-насіннєвій станції; від 1931року – у Всесоюзному селекціонно-генетичному інституті, (Одеса): від 1947 – зав. відділу селекції та насінництва ячменю. Очолював Координаційну раду з селекції ячменю (від 1971). Основний напрямок наукового дослідження – селекція зернових культур, зокрема ячменю. Обґрунтував методи підбору пар для схрещування, оцінки ячменю на фіто захворюваність та морозостійкість; запровадив у практику метод складних схрещувань; вивчав типи розвитку ячменю. Автор 27-ми районованих сортів ярого та озимого ячменю, серед них – Нутанс 106, 244, Південний, Одеський 36, Оксамит, Зімран. Сталінська премія (1949), Ленінська премія (1963) та Державна премія СРСР (1977). Державні нагороди СРСР.

Помер 1квітня 1984року в Одесі.

Праці

Селекция ячменя на основе теории стадийного развития // Яровизация. – 1937. – № 2.

Внедрение нового сорта в производство // СиС. – 1947. – № 3.

Результаты селекции ярового и озимого ячменя // ВСХН. – 1968. – № 3.

Основные итоги, задачи и методы селекции // Селекция ячменя и овса. – Москва, 1971.

Селекция ячменя // Селекция и семеноводство зернових культур. – К., 1978.

Итоги и основные направления в селекции ячменя // Вопросі селекции и генетики зернових культур. – Москва, 1983.

Література

Енциклопедія сучасної України. – Т. 5. – К., 2006. – С. 401.

Ятко М. М. Люди і хліб /М. Ятко. – К., 1968.

К 70-летию академика ВАСХНИЛ П. Ф. Гаркавого // ВСХН. – 1978. – № 7.

Лінчевський А. А. Гаркавий Прокіп Хомич (1908–1984)/А.А. Лінчевський// Вчені-генетики і селекціонери у галузі рослинництва. Кн. 4. – К., 2000.

нтернет-ресурси

esu.com.ua/search_articles.php?id=28743

www.ukrainiansworld.org.ua/ukr/peoples/32b62717003a86a1/

16 листопада

70 років від дня народження

поетеси

Замулко Наталії Йосипівни

/Files/images/pf.jpg

Наталія Йосипівна Замулко народилася у 1948 р. в с. Прохорівка Черкаської області. Навчалася у Прохорівці, Золотоноші та Черкасах, куди переїжджала разом з батьками. Друкуватися почала з 1964 р. у обласній та республіканськійпресі України, а також Казахстану, де Наталія Замулко проживала у 1967–1968 рр. Пізніше її твори з’являються у збірниках поезій "Повноліття", "Кроки", "Вечірні вікна". Н. Замулко брала участь у діяльності об’єднання літераторів при газеті "Звезда Прииртышья" (Казахстан), наради молодих письменників при Спілці письменників України. Одне із своїх оповідань пані Замулко-Дюбуше назвала «Долю не вибирають», що дуже пасує до її власного життя. До Черкас‚ де мешкала Наталя‚ приїхала велика група французьких фахівців, аби змонтувати й налагодити хімічне підприємство. Їх оселили в новому домі. Компактне проживання чужинців полегшувало для КДБ стеження за ними. І все ж місцеві «гебісти» не встежили, як саме 34-річний інженер Норбер Дюбуше покохав 20-річну Наталю Замулко. І не дивно: дівчина козацького роду з козацького села Прохорівки, овіяного поетичним духом і леґендами, була вродливою та стрункою. Однак одружитися з іноземцем з "капіталістичної країни", а тим паче виїхати за кордон на постійне проживання було неможливо, через що шлюб не склався. Пан Дюбуше повернувся до Франції без коханої. Наталя залишилася в Україні, але час брав своє, і вона одружилася з іншим — вродливим водієм таксівки. Народилося трійко дітей: Юлія, Володимир і Дарья. Але саме приваблива зовнішність чоловіка стала причиною розлучення. Жіноче оточення обдаровувало його надмірною увагою, а він охоче відповідав взаємністю. Горда козачка із цим не змирилася. у 1987 році вона розлучається з чоловіком.

У 1975–1980 рр. здобуває вищу економічну освіту у Вищій школі профспілкового руху ВЦРПС ім. М. М. Шверніка у Москві. Пізніше працює у Черкаському обласному комітеті захисту миру. Поза професійною працею економіста Наталя віддалася поезії. Її вірші радо друкували літературні часописи, вони виходили й окремими збірками. Якось у приморському місті Коктебейлі, куди до колишньої садиби поета Максиміліана Волошина традиційно приїздять літератори, Наталі наснився Норбер, який дивився на неї крізь велике вікно та щосили стукав у шибу. Уранці вона розповіла свій сон подрузі, і та запевнила, що чоловік чекає на Наталю. А та ж була «невиїзною» за зв’язок із чужинцем, не мала дозволу їздити за кордон.

У 1989 р. Наталія Замулко після 20-літньої перерви поновлює контакти з Норбером Дюбуше і виходить за нього заміж, переїжджає до Парижу. Наступного року відбувся переїзд родини Дюбуше до Шательро, пізніше – до Пуатьє. Вони прожили разом 20 років. Жінка працювала в мерії міста Пуатьє. Але час спливав надто швидко – Наталя овдовіла. Та її найпершою любов’ю була й залишилася Україна‚ і свої ностальгічні почуття до неї вона передає у віршах. Добре знаючи французьку мову, у своїй поезії її уникає, не відчуваючи в ній української поетичності. У Франції Н. Замулко-Дюбуше ніколи не стояла осторонь громадського життя, важливою сторінкою якого була й Україна. За її активної участи було засноване товариство «Пуатьє-Черкаси». Як перекладачка-експерт при трибуналі міста Пуатьє, вона була учасницею низки судових процесів, що стосувалися біженців із Чечні, Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я, уражених російською аґресією. Як літератор, має за вірші та прозу низку нагород і відзнак в Україні. Незборимою залишилася туга за Дніпром, за Україною. У Франції Н. Замулко-Дюбуше вивчила французьку мову, викладала російську й українську мови у Технологічному інституті м. Шательро, з 1993 р. працює перекладачем, у 2009 р. вийшла на пенсію. Поетеса не стоїть осторонь громадського життя, за її активної участі засноване товариство "Пуатьє-Черкаси". У 1990 р. в Україні виходить перша книжка Н. Замулко-Дюбуше "Березнева заметіль". Поетеса подає заявку на вступ до Спілки письменників України, заручившись підтримкою О. Гончара, В. Захарченка, М. Негоди, М. Фролової, однак документи для вступу до Спілки кудись зникають – радянська влада не бажала бачити в лавах українських письменників емігрантку. У 1994 р. у Черкасах вийшла нова збірка поезій Н. Замулко-Дюбуше "Берег пам’яті". Там само у 2004 р. опубліковано її книжку "Лелеки рідної землі", номіновану на премію В. Симоненка. Вірші Н. Замулко-Дюбуше надруковані у кількох колективних збірках творів українських поетів. Наталія Замулко відома також як авторка прози, переважно російською мовою. На вірші поетеси заслуженим художником України Т. Гордовою написані картини, композиторами О. Стадником, М. Бендиковим – пісні. Пісня на вірш Н. Замулко-Дюбуше "Ти любов моя остання, Україно" стала справжнім гімном сучасної української еміграції.

У К Р А Ї Н І

Ой, до чого ж ти, любов моя пригнічена,

Так словами і піснями омузичена?

Зацвіла земля роменом, сон-травою...

Вже ніколи ми не будемо з тобою.

Як доріг моїх не полічить на досвітку,

Так із втрат твоїх вже вирубано просіку.

Так бринить в душі струна твоєї долі,

Як на березі крутому — дві тополі.

Бо одна тополя — пісня несподівана.

А другая — доля твоя гнівана.

Над Дніпром зроню перо своє чаїне,

Ти любов моя остання, Україно!

Твори, що є в бібліотеці

Наталія Замулко-Дюбуше //Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: у 2 томах.–Черкаси: Ю.Чабаненко,2009. – Т.2. – Зміст: «Україні», «Розмова з рікою дитинства Дніпром», «Живи, мій болю!», «Перше кохання», «У цьому лісі…», «Не повертайся», «Я квітів хочу, як води…», «Не треба, сину…». – С.112-115.

Інтернет-ресурси

https://sites.google.com/site/nataliazamoulko/avtobiografia

tsdazu.gov.ua/index.php/ua/component/content/article/181-news.html

https://sites.google.com/site/nataliazamoulko/avtobiografia

Народно-декоративне мистецтво Канівщини

(інформаційне досьє до 45-річчя

Канівського народного декоративного музею)

/Files/images/nbn.png

Українське народне декоративно-прикладне мистецтво багате і різноманітне: художня обробка дерева, розпис, вишивання, ткацтво, різьблення, вироби з глини, шкіри, соломи, лози і т. д. Для нього характерні глибока традиційність, стриманість декоративного вирішення, перевага давніх геометричних мотивів, чорно-червона гама в прикрашанні одягу, наявність спільного в мотивах, тематиці і характері з мистецтвом інших слов'янських народів.

Українська сорочка

/Files/images/cjh.jpg

Основу українського народного вбрання становлять сорочки. Найчастіше вони шилися з конопляного полотна і набагато рідше – з льняного. Шилися вони на Канівщині «додільними» або «допідточки». «Додільні» здебільшого побутували, як обрядові або святкові. До «підточки» шилися буденні, які одягалися під час виконання хатніх або польових робіт. Святкові сорочки оздоблювались багатою, розкішною вишивкою, особливо на рукаві, низ їх також був декоративний. Орнаменти, які жінки переносили на полотно, підказувала сама природа України. І перший листочок на деревині, і тугий пшеничний колос, і кетяги стиглої червоної калини…

За кроєм і оздобленням сорочки мали деякі особливості на лівобережній та правобережній Канівщині. Сорочки в селах на лівобережжі часто прикрашались геометричним орнаментом, який створювався ажурним вишиванням, «вирізуванням», «виколюванням». І вишивали тут здебільшого білими нитками. Хоч поряд з цими побутували сорочки, які були вишиті рослинним орнаментом чорними й червоними нитками, як і на правобережжі.

Геометричні та рослинні мотиви на вишиванках виконували червоною ниткою.

/Files/images/hbc.png

Наприклад, у Пекарях часто можна було побачити сорочки, які прикрашалися геометричним орнаментом, що створювався чорною заполоччю. А в самому Каневі найулюбленішим орнаментом були грони винограду. Їх канів’янки створювали в традиційних колярах.

Українська хата

/Files/images/[fnf.png

Українська хата – це невід’ємна частка нашої давньої культури. Вона втілювала у собі уявлення та вірування наших пращурів, уклад всього їхнього життя та побуту. Хата назавжди стала взірцем естетичних вподобань українців. За повір`ями, світ ділився на однаково важливі частини – підземну, земну та небесну – ось так і хата повинна була відображати ці світи: стеля і товстий сволок втілювали небесний світ та духовний; двері, віконця та білі стіни – мали співвідношення із життям реальним, земним, вони ж ставали своєрідними каналами спілкування людей із навколишнім світом; підлога, поріг і призьба – були найнижчим ярусом, своєрідною межею між земним і підземним світами. Ось таке бачення свого житла може пояснити те, що хату люди часто називали Берегинею своїх душ.

Символічне значення мав і кожен елемент хатнього побуту. Найсвященнішою вважалась піч. Вона була символом родинного вогнища і за це, її навіть часто прирівнювали до святості матері. Саме піч використовували і для сну, і для годування, і для виліковування хворих, а ще, для захисту від злих небезпечних духів. Навіть пічний вогонь вважався священним, при ньому ні в якому разі не можна було лаятися, на нього ніколи не можна було плювати. А саму ж піч, на ніч, завжди замітали чистим віничком, хрестили, і обов’язково клали поліно та ставили горщик, аби пічний вогонь міг поїсти та попити.

Навпроти печі, по діагоналі, розташовувалась свята покуть, або червоний кут, який завжди був орієнтований на схід, або на південь. Тут завжди висіли ікони, що передавались від батьків до дітей, як знак благословення. Ікони були прикрашені найкращими, власноруч вишитими рушниками. Там же стояв стіл, де клали речі найвищої культурної цінності для українців: Біблію, святий хрест, дідух – Різдвяний сніпок пшениці, іноді – ляльку-мотанку, а ще покриту рушничком, спечену в печі, паляницю і букет пахучих цілющих трав. За цим столом, на покуті, садили весільних молодят та почесних гостей. А в будні тут завжди сидів батько – господар хати, голова родини. Стіл мав бути великим, бо був розрахований на чималеньку кількість родичів. Саме тут, за цим столом, під святими іконами, на довжелезних, прикритих домотканими ряднами лавах, розсідалися всі члени родини. Так проходили спільні вечері, проводилась сімейна рада. Важливу роль це місце відігравало під час пологів, бо саме сюди під образи, час від часу підводили вагітну жінку а потім підносили немовля.

Збоку столу стояла величезна скриня, туди кожна господиня складала святковий одяг, вишиті рушники та придане для дочок. Неподалік печі стояв на стовпчиках піл – деревяний настил, на якому вночі спали, а вдень – використовували для різноманітних хатніх справ.

Вишиті рушники були прикрасою кожної хати та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері та вікна. Їх також стелили під хліб, на столі. Але крім естетичної прикраси оселі, рушники служили ще й оберегом від впливу зовнішніх негативних чинників. Часто крім рушників вікна та двері оздоблювали часником та сухою кропивою – на знак захисту оселі від відьом.

Ажурні паперові візерунки – витинанки, здавна прикрашали українську хату і є оригінальним своєрідним видом народної декоративної творчості, що має глибокі і багаті традиції.

Перші паперові прикраси виникли у Каневі в зв’язку з винаходом там паперу. Перед святом весни китайські жінки наклеювали на вікна своїх будинків графічно чіткі паперові «чуанхуан», тобто віконні візерунки,які заздалегідь виготовляли взимку.

В Україні такі прикраси почали використовувати із середини19-го століття. На стіни, до сволока прикріплювали різнобарвні квіти та сюжетні композиції. Замінювали їх перед Великоднем, коли за звичаєм білилися стіни, старі узори знімали, а на їх місце звичайним молоком наліплювали нові витинанки. Ця техніка витинання використовується для виготовлення паперових серветок, скатерок, рушничків.

Зараз паперова витинанка, як прикраса української хати призабута. Канівський музей народного декоративного мистецтва зберігає витинанки М. К. Мухи, М. П.Павлової, К. Бурлаки. Це яскраві композиції рослинного і тваринного світу в папері.

/Files/images/rfh.png

Однією з прикрас хати були настінні малюнки, які іноді теж мали оберегове значення. Настінні розписи розміщувались традиційно – в три горизонтальні смуги: середня смуга була на висоті вікон, а верхня та нижня — відповідно на однаковій відстані від вікон до даху та від вікон до призьби.

Найколоритнішими орнаментами розписувалися печі та припічки, підвіконня та надвіконня. Найчастіше малювали квіти маку та барвінку, зелень, птахів та свійських тварин. Найбільш розмальовані хати були у тих родин, де була донька на виданні.

На межі оселі з вулицею часто викопували криницю та ставили біля неї лаву – на знак поваги до тих, хто подорожує: мандрівників, кобзарів та чумаків.

Навколо хати не можна було саджати заборонені дерева – ті що ростуть надто високо, бо вони могли принести в родину біду. Господарі слідкували за тим, щоб на подвір’ї не було сухих дерев, які несли в собі мертву енергетику. Українці дуже дбали про духовну чистоту своєї хати, тому будуючи її, дотримувалися різних вимог: город мав виходити до долини або ж річки; місце під хатою повинно бути «цілинним», бо там земля «спокійна»; або ж будували на горбку, бо там була відсутня волога.

Перед тим як починати забудову хати, по її майбутніх кутах, на всю ніч ставили скляночки зі свяченою водою. Якщо вранці спостерігалось збільшення води у склянках – це було гарним знаком, отже місце вибрали гарне. Іноді, майбутні господарі засівали місце майбутньої забудови житом, якщо воно швидко проростало – життя у цій хаті буде багатим. Але будівництво не розпочинали в будь-який день, обов`язково потрібно було дочекатися четверга з повним місяцем – це і був знак доброго початку. А ще, хату розташовували так, щоби вхід був зі сходу або ж із півдня – це означало, що тут завжди буде щастя.

Українська хустка

Важливе місце в ансамблі українського національного костюма займає хустка.

/Files/images/[e.jpg

«Хустино, хустино, чи біла, чи синя –

мені ти миліша усяких обнов.

Хустино, хустино, як ласка родинна,

як вірності пісня про щиру любов

Хустка – візитна картка її власника, яка передавалася з роду в рід, як реліквія, як пам'ять роду.

Хустка – це і оберіг, і прекрасний подарунок. Тарас Шевченко у поемі «Хустина» писав: «Ой хустино, хустиночко! Мережана, шита». Тарас Григорович описав козацький звичай: якщо козака хоронили з почестями, то тіло його клали в домовину, накриваючи червоною китайкою, а сідло коня накривали хустиною: «Ведуть коня вороного, розбиті копита…А на ньому сіделечко хустиною вкрите».

Хустка на спеченій хлібині, на дитячій колисці… Хустка – це і вузлик з вечерею для хрещених батьків й подарунок нареченому, як у пісні співається: «Два рушники – старостам, третій – молодому, і ще йому подарую хусточку шовкову…»

Коли говоримо про хустку, неодмінно згадуємо матерів, бабусь. Згадуємо які і як носили вони хустки: біленькі у свята, картаті – вдома, квітчасті – до церкви чи на весілля.

У селянському побуті хустка слугувала на різні потреби: нею пов’язували голову, накривали хліб, вона була весільним дарунком для бояр і свашок, її використовували у весільному ритуалі.

Національний характер української хустки полягає саме у білому кольорі. На Канівщині полотняні хустки вишивали здебільшого червоними нитками і зрідка чорними, створюючи рослинні і тваринні орнаменти. Найпростішою композицією на хустках є звичайна хвиляста лінія, розташована по краях. Куточки заповнювалися зірочками, а середина залишалася вільною. З геометричних композицій переважали узори з елементами трикутників, прямокутників, ромбів. Рослинні форми орнаменту складалися з квітів або з гілочок, іноді – з птахів. Були хустки оздоблені шовковими і золотими нитками, веселі і сумні, розшиті волошками і яблуневим цвітом, наповнені осіннім сумом і весняною радістю. На старих українських хустках зустрічається зображення голубів, півнів.

Кераміка по-канівськи

/Files/images/red.jpg /Files/images/rth.jpg /Files/images/dfk.jpg

Археологічні знахідки свідчать, що гончарство – одне з найдавніших ремесел Канівщини . На поч. 20 ст. гончарним промислом у Каневі займалося 45 родин, у 1940-х рр. – 17, у 1960-х рр. – 5 гончарів. Промисел існував до кін. 20 ст. Де ще, як не в Канівських ярах, можна знайти таку високоякісну глину та різноманітність кольорів. Отож з діда-прадіда жителі Бесарабії й Монастирка використовували цей Божий дар, тим паче, що необхідна для гончарства вода Меланчиного потоку й Дніпра була біля порогу. Вивітрену в купах глину, ретельно подрібнену, перемішану та очищену від домішок, клали на гончарний круг – і починалось дивовижне: руки гончара – чаклуна витворювали з неї миски, макітри, ринки, глечики, горшки. Ці сирі виробі випалювали у викопаних в землі горнах. Асортимент гончарних виробів невеликий: глечики, горщики, макітри, слої, тикви.

Канівський посуд вигідно відрізнявся своєю міцністю та оригінальністю від продукції інших регіонів. Глину копали в канівських ярах, в глину наші майстри додавали просіяний попіл, випалювання проводили один раз, попередньо вкриваючи вироби розписом і рідкою свинцевою поливою. Канівський полив’яний посуд облитий переважно зеленою, зрідка коричневою поливою. Неполив’яний посуд прикрашали опискою. Малюнок був простий – рівні або хвилясті горизонтальні лінії. Повторюючись вони створювали традиційний орнамент, характерний іще для стародавніх слов’ян.

Розпис гончарних виробів канівські майстри почали робити у другій половині ХІХ століття. Фарбу виготовляли на місці. Червону і білу робили із глини, зелену – шляхом перепалення виробів з міді, чорну – із старого заліза.

Користуючись простими орнаментами (смужки, кривульки, зубчасті лінії, крапки) канівські майстри виробили свій самобутній стиль розпису.

Канівськими майстрами кераміки були династії Баліцьких, Білинських, Мазуркевичів, котрі постійно вдосконалювали свою майстерність, дбали про оригінальність форми, кольору й орнаменту.

/Files/images/миска.jpg

Широкої популярності набув канівський посуд у формі баранів, левів, півнів. Його неперевершеним майстром був Никін Мазуркевич. А Єлізавета Мазуркевич і Микола Решетняк виготовляли іграшки-свістунці: котики, качечки, коники, півники.

Безперечно, канівська кераміка – цікавий і важливий різновид української культури.

/Files/images/баран.jpg

Канівський музей народного декоративного мистецтва

/Files/images/музей.png

Канівський музей народно-декоративного мистецтва був заснований в 1972 році. Його організатором і засновником був ентузіаст музейної справи, заслужений працівник культури України Коваленко Василь Олександрович. В музеї представлені речі трьох центральних областей України: Черкаської, Київської та Полтавської. Фонди нараховують близько 5 тисяч експонатів.

Основні відділи музею: ткацтво і килимарство; народний одяг і вишивка; художнє скло і фарфор; кераміка; різьба по дереву; народний розпис. Основні види діяльності: науково-збиральницька; екскурсійна; лекційна; співпраця з народними майстрами.

Найцінніші експонати: одяг, килими, рушники, тканини, народний розпис, художнє скло. Вироби сучасних майстрів склодувів, різбьярів по дереву, художників, яких також чимало в зібранні музею, дають можливість побачити, як розвивалось прикладне мистецтво в індустріальну епоху.

Працівниками відділу «народного декоративного мистецтва» при Шевченківському національному заповіднику створено два виставкові зали із фондів відділу.

Перший зал знайомить відвідувачів з деякими елементами інтер`єру селянської оселі початку ХХ ст., а другий – з роботами на Шевченківську тематику. Селянська оселя, адже в ній залишився дух національних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу. В кожній селянській оселі на покутті знаходились образи. Для ікон виготовляли спеціальні полички (бодники) а у найбільш заможних селян були цілі іконостаси. Внутрішнє планування хати обов`язково включало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося – де тепло, там і добро, там злагода в сім`ї та забезпеченість родини. Важливу роль у декоративному оздобленні хати відігравала дерев`яна розмальована скриня. Скриню, що стояла на видному місці розмальовували олійною фарбою. Скриня була незамінним атрибутом сільського весілля. Сільську оселю всюди прикрашали вироби з дерева. Вони були практичними, зручними і гарними. Також експонується прядка, за якою жінки виготовляли нитки з вовни чи льону. В музейній експозиції – дерев`яні ложки, ковганка з товкачем, тарілка «хліб наш насушний», оздоблена рельєфною різьбою, а вінця – рослинним орнаментом. Значний інтерес викликають роботи нашого земляка Івана Гутника з села Копіювате Канівського району, його дерев`яний стілець, стінки якого ніби помережені та дві картини, виконані в народному стилі в дерев`яному обрамленні: «Перебендя» та «Наталка Полтавка». Кожну сільську оселю прикрашав дерев`яний мисник, в який ставився найкращий посуд.

З давніх-давен Канів відомий як осередок гончарства. Уміння виготовляти глиняний посуд передавалося від покоління до покоління. Досі збереглися вироби 19 століття, які свідчать про високий рівень розвитку гончарного виробництва на нашій землі. Асортимент виробів величезний: глечики, горщики, макітри, тикви, миски... виготовляли в Каневі і фігурний посуд. Надзвичайно гарні миски виготовляли Олександр та Сергій Білінські та Марія Баліцька, які нині експонуються в музеї. Користуючись простим орнаментом (смужки, кривульки, зубчасті лінії, крапки), канівські майстри виробили самобутній стиль розвитку.

Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі, рушник – невід`ємна частина нашого побуту. Він служив оберегом оселі українців. Послуговувався не тільки, як оздоба, а мав і практичне призначення: був скатертиною і вузликом, де зберігали харчі, утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним. Ним піднімають перший сволок, коли будують хату, накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до церкви, хлібну діжу... Споконвіку українські жінки і чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу – захищає від ворожої стріли і меча, недоброго погляду, злої думки, тому вона й досі бажана у нашому вбранні.

Другий виставковий зал знайомить з роботами на Шевченківську тематику, окрасою якої став килим художниці з міста Києва Наталії Литовченко «Квіти Кобзареві». Портрет Кобзаря органічно вплітається в рослинний орнамент, витриманий в синіх, сірих, білих і коричневих кольорах. Почесне місце займають вироби заслуженого майстра народної творчості України Василя Семеновича Кваші з міста Миргорода, що на Полтавщині. Його глибокий оригінальний талант розвинувся на основі українських митців-різблярів.

Барельєф Т. Шевченко в обрамленні українського орнаменту з квітів і листочків. Ця робота відрізняється високою художньою виразністю та багатим ідейним змістом. До образу великого мужа України зверталася у своїй творчості відома канівська вишивальниця Галина Бондаренко. Прикрашає зал її тематичне панно «три жіночі долі», «І квилить плаче Ярославна», «І сниться їй той син Іван», «Рости, рости, тополенько».

Завдяки наполегливій праці наукових працівників, музей став скарбницею духовної спадщини українського народу.

Білинський Йосиф – майстер-ліпник

Йо́сиф Біли́нський – український майстер-ліпник з Канева. Це він очолив народних майстрів, які у 1722-1729 роках натхненно й завзято відновлювали Успенський собор – дивовіжну перлину Києво-Печерської лаври після її пожежі. Вибагливої форми фронтони, вікна та портали були оздоблені в дусі найкращих народних традицій. В орнаменті поряд з класичними бусинками і акантом є стилізовані мотиви української флори та фауни.

Бондаренко Галина Андріївна -

її доля –вишита доріжка

/Files/images/бондар.png

Бондаренко Галина Андріївна народилася 23.07. 1923 року в селі Верхні Марки, нині Воронезька область. Коли дівчинці було десять років, родина переїхала до Канева. Навчалася в школі №1. Учасниця 2-ї світової війни. В червні 1941 року Галина закінчила на відмінно десятий клас. На другий день після випуску всім класом пішли у військкомат і попросилися на фронт. Вчорашня випускниця стала медсестрою.

Після війни працювала у вишивальній артілі, згодом завідувачка виробництва Канівської артілі ім. 40-річчя Жовтня. 1951–54рр. – проживала у Чернігові. 1954-78 – учитель трудового навчання Канівської середньої школи № 2, 1978-95 – керівник гуртка «Вмілі руки» в Будинку школяра.

Створювала малюнки для вишивок, вивчала і збирала народні орнаменти. Улюблена техніка вишивки – хрестик; кольори – червоний і чорний. Роботи останніх років вишиті різнокольоровими нитками. Узори – деякі запозичені, а більшість – власні композиції, що вражають багатством орнаментів. Ружі, маки, колоски, калина, грона винограду, дубове та кленове листя – ось неповний перелік узорів, що зустрічаються на її вишивках. У творчому доробку – рушники, панно, серветки, доріжки, наволочки; рушники з портретами Т. Шевченка, Лесі Українки, Й. Гете, Й.-С. Баха, Г. Гейне, Л. Ван Бетховена вражають філігранною технікою й точністю образу. Галина Андріївна відтворила Лесин рушник, котрий в свій час поетеса подарувала в Шевченківську світлицю на Тарасовій горі.

Героїчне минуле та сучасне Канівщини відображене на панно «Канів – козацький», «Трахтемирів», «Родень», «Україно, мати моя». Твори експонувалися на виставках, окремі відзначені дипломами.

З 1991року Галина Андріївна – майстер народно-декоративного мистецтва. Їй було присвоєне звання Почесного Громадянина Канева.

/Files/images/руш.png

Сергій Андрійович Радько – гончар-художник

/Files/images/радько.jpg

Член спілки народних майстрів України, заслужений майстер народної творчості України, гончар-художник, бандурист з с. Межиріч. Навчався в Республіканській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка у м. Києві та Львівській академії мистецтв. Працював викладачем гончарства у канівському училищі культури та

мистецтв. Займається живописом, керамікою, скульптурою. Має багатий пленерний досвід в Україні, і за кордоном. Найбільше захоплення автора – робота з гончарним кругом. Вдома є власна майстерня та гончарне горно, де він сповна проявляє свою фантазію.

«Глина, коло, піч для мене – це поклик долі», – каже Сергій Радько, художник-монументаліст за фахом і гончар за покликанням. Митця вабило до гончарства ще з дитинства, бо виріс серед дніпровських круч, які, за словами Сергія Радька, ніщо інше, як суцільний глиняний «пиріг».

Автор провів близько десяти персональних виставок, які з успіхом проходили у Києві, Львові, Каневі, Полтаві, Черкасах. Має у творчому доробку дуже багато витворів з кераміки – монументальні скульптури (заввишки 3-5 метрів) зберігаються нині у музеї гончарства. Їх назви досить цікаві: «Вони – це ми», «Створення світу», «Пасе Галя гуси», «Чорний, раз, два, три, чотири, п'ять, шостого нема. Та чорний же, раз, два, три, чотири, п'ять, шостого нема…» та ін.

Твори зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» та інших музеях України й зарубіжжя, а також у приватних колекціях.

Художник каже, що в нього склався навіть певний ритм життя – влітку їздить на симпозіуми, а взимку вдома, читає книжки і займається живописом, гончарством. Нині живе та працює в селі Межиріч.

/Files/images/лош.png /Files/images/скул.jpg

Шарай Ганна Григорівна –

майстриня художньої кераміки

/Files/images/шар.jpg

Ганна Григорівна Шарай народилася 25. 03. 1921, в м. Канів, померла – 24.06 2013р. в м. Київ – українська художниця-керамістка.

У 1944році на території Софіївського собору створили майстерню кераміки, яку очолила технолог і художниця Н. Федорова. Під її благодатною рукою і стала художницею, членом Спілки художників України Ганна Шарай.

Цьому злету нашої краяни передував довгий, позначений важкою працею шлях: вона готувала розчин глини для виробів, трудилась вантажником на керамічному заводі. Однак знаходила час для освоєння керамічного процесу. Коли ж стала техніком, то не зупинилась на цьому щаблі, а взялась за опанування розпису. Починала з посуду, довго й наполегливо експериментувала, пізнаючи таємниці мистецтва.

Пошуки майстрині продовжувались доти, поки вона знайшла себе у виготовленні керамічних плиток, доборі малюнку та орнаменту. У Ганни Григорівни свої уподобання гами фарб, тож її роботи легко відрізнити від інших. Творчим набутком майстрині є орнаментальний фриз на шляхових спинках станції метро «Нивки», а також керамічні елементи в архітектурних спорудах Києва – настінні тарілки в ресторані готелю «Дніпро» (у співавторстві), декоративне панно в ресторані «Метро».

/Files/images/кер.jpg /Files/images/мет.jpg /Files/images/нив.png

Її незрівнянними витворами милуються на Тарасовій горі, в селах Циблі та Кодаки. Це стало можливим завдяки тому, що Галина Шарай створила оригінальну серію варіантної плитки, що означає: малюнок один, а орнамент різний. Це й забезпечує неподібність наших кухонних інтер’єрів, хоча плитка з серійного промислового виробництва. Ганна Григорівна у 1963-71 роках створила скульптури малих форм.

На республіканських, союзних і зарубіжних виставках демонструвались десятки художніх творів Галини Шарай, основними з яких були «Трійнята», вазочки для олівців, декоративні блюда, миски, підсвічники, тарілки, вази.

Чехівська Раїса Іллівна – вишивальниця

/Files/images/чех.jpg

Красиві яскраві народні узори змалку вабили Раїсу Іллівну Чехівську. Це захоплення пронесла вона через усе своє життя. Її невтомні руки чудесниці створили диво-вишивки. Її творіння: доріжки, килими, накидки, серветки, пейзажі, натюрморти, портрети і картини-мініатюри. У них переважає черкаська вишивка – рослинні орнаменти, яскраві кольори. В її узорах образи реального світу. Подібно пісні, вони проникнуті чітким ритмом, їм притаманна своєрідна музична тональність – мажорна чи мінорна.

Вражає квіткове різнобарв’я: волошки і ромашки, троянди і гвоздики, вишиті гладдю на блузах. Один від другого кращі її рушники, мережані червоним і чорним кольорами. Виразністю і в той же час простотою відрізняються шалі та сукні, на яких опромінені щедрим сонцем жоржини, троянди. Ніби нічого особливого в пейзажах і картинах-мініатюрах Чехівської. Зате саме виконання їх, ота прозорість кольорів робить кожен твір по-справжньому цікавим і колоритним.

До кращих робіт мисткині належать портьєри, жіночі плаття, чоловічі сорочки, дитячий одяг, декоративні панно. Майстриня народного мистецтва України Р. І. Чехівська була неодноразово учасницею району, обласних, республіканських виставок і конкурсів.

Багрій Тетяна Іллівна – вишивальниця

Багатою творчістю відзначається сестра Чехівської Багрій Тетяна Іллівна. Широта тематики, сюжетів, гам малюнків, майстерність – характеризує її мистецький здобуток. Це живі Шевченкові герої з «Катерини», «Причинної», «Наймички», «Перебенді» та «Лісової пісні» Лесі Українки, а також казок. Вражає витонченість, вишукана гама кольорів, висока техніка виконання у створенні портретів Т.Г. Шевченка. Оглядаючи мініатюри, виготовлені технікою гладі на шовку, ще раз переконуєшся у невичерпних можливостях розвитку вишивання.

Фрунт Людмила Іванівна – вишивальниця, заслужений вчитель України

/Files/images/фрунт.png

Фрунт Людмила Іванівна народилася 15 червня 1936 року в м. Золотоноша Черкаської області. З 1944 року проживає в м. Каневі. В 1954 році закінчила Канівську середню школу № 1, з 1954 року працювала діловодом цієї школи. В 1960році заочно закінчила Київський педагогічний інститут ім. О. М. Горького, факультет російської мови і літератури. З 1961 по 1963 працювала другим секретарем Канівського РК ЛКСМУ. З 1963 року працювала вихователем ГПД Канівської сш. № 4, з 1965р. - вчителем початкових класів цієї школи. З 1984 по 2000 рік вчителем ЗОШ № 6.

Указом Президії Верховної Ради Української РСР в 1984 році Фрунт Л. І. присвоєне звання «Заслужений учитель Української РСР». За сумлінну працю Фрунт Л. І. нагороджена орденом «Знак пошани» (1976), значком «Відмінник народної освіти» (1981), медаллю «Ветеран праці» (1988).

47 років Людмила Іванівна пропрацювала в школі. З них – 35 учителем початкових класів. За роки праці навчила близько 900 дітей. Її випускники шлють вісточки з різних куточків України і країн світу. «Чарівна, мила, добра, незрівнянна, сердечна, романтична, наполеглива, розумна, інтелігентна, щира, незабутня», – так про неї пишуть її колишні учні.

Вона закохана у дітей, у квіти та у вишивку. Скільки вишито рушників, скатертинок, серветок, ікон,

/Files/images/люд.png

Для музею Т. Г. Шевченка вишила і подарувала портрет великого письменника з словами вірша:

/Files/images/музею.png

«І мене в сім’ї великій,

в сім’ї вольній новій

не забудьте пом’янути

незлим тихим словом.»

А рідному місту – панно «Молюся за тебе, Україно».

/Files/images/мер.png

Йдучи на заслужений відпочинок, Людмила Іванівна подарувала і школі №6 рушник, на якому зображена школа, що випускає у життєвий вирій птахів-учнів. В урочисті хвилини життя школи цей рушник завжди на почесному місці. А колеги з нетерпінням чекають на свята, коли в учительській з’явиться нова листівочка-вишиваночка від Людмили Іванівни, а, одержавши, довго милуються нею і згадують цю чудову жінку з чарівними невтомними руками.

Людмила Іванівна – яскравий приклад людяності, наполегливості, самовідданості, духовності.

Капустян Наталія – майстриня художньої вишивки

/Files/images/кап.jpg

Цю красиву, талановиту й сильну духом жінку знають не лише в Каневі, а й на Черкащині та по всій Україні. І навіть за кордоном, де шанувальники української вишивки любуються прекрасними рушниками й сорочками, які несуть у собі тепло рук і душі Наталії Капустян.

44-річна канівчанка – майстер декоративно-прикладного мистецтва, яка організовує власні виставки по всій Україні. Крім того, Наталія Іванівна є двократною чемпіонкою України зі стрільби з пістолета. А ще вона бере активну участь у громадському житті, очолює громадське об’єднання «Молодіжний центр інвалідів «Відродження» та є головою комітету візочників при Всеукраїнській громадській організації «Конфедерація громадських організацій інвалідів України». До всього іншого, жінка успішно закінчила Східноєвропейський університет економіки та менеджменту – вона фахівець з туризму та менеджер готельного бізнесу.

І це при тому, що Наталія Капустян є інвалідом першої групи з дитинства. Чесно кажучи, й фізично здорові люди не часто досягають таких успіхів і визнання. А пані Наталія довела всім, і в першу чергу собі, що хворобу можна здолати й жити повноцінним життям.

Страшна аварія 23 роки тому вирвала Наташу Капустян із звичного ритму життя. Отримавши тяжку травму, дівчина не могла рухатися. Жвава й непосидюча, лідер у школі й на вулиці, Наталя опинилася в глухому куті. Безпорадність і крах планів на майбутнє перефарбували в чорний колір навколишній світ.

Затяжна депресія стиснула дівочу душу залізними руками – навіть жити не хотілося.

На життєвому шляху Наталі зустрічалося багато прекрасних людей. Канівська вишивальниця Валентина Жук, керівник гуртка вишивки районного будинку школярів, сама маючи недугу, навчила дівчину вишивати, стала другом і порадницею. Бабуся та прабабуся Наталії були відомими вишивальницями. Зразки їх вишивок, рушники, серветки залишилися в будинку Капустян. Мама теж вміла і любила вишивати. І почалася копітка робота дівчини по освоєнню техніки вишивки. Перші рушники вона вишивала лежачи на животі, упираючись ліктями. Перша виставка її робіт відбулася у 1998 році. Їй тоді потрібні були гроші на лікування, й фактично першу виставку вона розпродала на Тарасовій горі іноземним делегаціям.

Вишивка стала змістом її життя. Основи техніки – хрестик, качалочка, вирізування, мережки. Створює панно, портрети, скатертини, рушники, декоративні доріжки, серветки.

Провідна тема – сюжети за творами Т. Шевченка: обкладинка до збірника «Кобзар», «Свою Україну любіть…», «Тече вода з-під явора…», «Садок вишневий коло хати…» «У нашім раї на землі…», «Думи, мої думи…», «Т. Шевченко».

У вишивках Наталії переважає квітково-рослинний орнамент і червоно-чорна кольорова гама. Живий трепетний малюнок лягає на тканину легко і невимушено. Під її чарівною голкою оживають духмяна гілка калини, яскрава гвоздика, золота королева-нагідка. І в кожній вишивці – щедра думка вишивальниці, яка своєю творчістю хвилює людські серця. Любов’ю щирою, відданою народжена її творчість. Любов’ю до людей, до старовинного і вічно юного Канева, любов’ю до батька і мами, любов’ю до сестри Лариси і племінника.

Кожна її робота – це твір мистецтва.

/Files/images/кал.jpg /Files/images/nashim rai na zemli.2003. polotno, vishivka, hrestik.jpg

Людмила Миколаївна Ярошенко –

весна співа на рушниках

/Files/images/яр.jpg

Людмила Миколаївна Ярошенко закінчила Переяслово-Хмельницький педагогічний інститут, факультет трудового навчання. Викладала художню вишивку та шиття ученицям 5-11 класів в школі № 4.

Учениці вишивали рушники, панно, різні тематичні серветки, картини, дитячі сорочки. Тематика викладання – національне виховання в українській народній вишивці. Панно та рушники виконуються хрестиковими швами і мережкою.

Людмила Миколаївна склала авторську програму регіону Черкащини, щоб більш глибоко ознайомити з колоритом вишивки рідного краю і все це поєднує з народознавством: колорит, світлова гама, орнаментальне значення, композиція малюнка, техніка вишивання. Існує більш 100 видів техніки вишивання.

«Триптих», «Канів – Шевченківський край», виконаний одинадцятьма техніками: рушникові шви, хрестик, шпатівка, кутики, пряма та коса гладь та ін.

Людмила Миколаївна зі своїми вихованцями неодноразово брала участь в різних художніх виставках району та області, вони є призерами районних виставок. Брала участь в республіканському конкурсі «Єднаймося, брати мої», за що була нагороджена дипломом Міністерства освіти.

/Files/images/виш.png

Рушник в українців був оберегом оселі. був скатертиною і вузликом, де зберігали харчі, утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним. Він, як оберіг, супроводжує людину від народження до останніх хвилин життя.

Український рушник пройшов крізь віки і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. В українських родинах він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Коли син вирушав у дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб беріг від лиха. Рушником накривали хліб на столі. Рушник — це оберіг, це символ життя, щастя і долі.

Рушник на стіні, давній звичай. Не було, здається, жодної оселі, котру не прикрашав би рушник.

Рушник з давніх-давен був своєрідним обличчям оселі, відтак і господині. В тому, скільки і які були рушники, створювалась думка про жінку, її дочок. І завжди цінувалися рушники справжніми пошанувачами.

Рушник і хліб – одвічні людські символи. Хліб на рушникові був в усі часи високою ознакою гостинності.

Гутник Іван Кузьмович –

дерев’яних справ майстер

/Files/images/гут.png

Гутник Іван Кузьмович народився 20.10.1925 в селі Копіювате Канівського р-ну Черкаської області. Помер – 19. 12. 2005, там само) – майстер художнього оброблення дерева і живописець. Освіта початкова. Працював 1965–75 завідувачем Будинку культури у рідному селі. Завершеністю, різьбярською досконалістю відзначаються тарелі, ложки, солянки, миски, чарки, ковганки з товкачами, цукерниці, стільці, ліжка, шафи, крісла, лави, рамки, полиці, підсвічники, оправи для годинників. Вироби зберігаються у Канівському музеї народного декоративного мистецтва, Шевченківському національному заповіднику у Каневі. Роботи Івана Кузьмовича неодноразово експонувалися на виставках народних умільців у Черкасах, Каневі.

Твори: барельєф Т. Шевченка (1974); живопис – «Наталка і Петро» (1980), «Перебендя старий сліпий» (1982); чеканки – «Молодіжна ланка» (1984), «Козак»

(1985); тарелі – «Божа Мати» (1983), «Т. Шевченко» (1990); композиція «Козаки» (2003); портрети – Т. Шевченка (2004), «Автопортрет» (2005).

/Files/images/при.jpg /Files/images/ст.png

Різьбяр Віктор Краєвий

/Files/images/__1_399.jpg

Віктор Краєвий народився 16 березня 1941 року в селі Бобриця. Закінчив школу, служив у армії. Там вивчився на водія і заправника ракет. Ще до служби Віктор Краєвий вподобав одну дівчину. Він зберігав у себе її фотокартку, проте соромився зізнатися в почуттях. Післявоєнні роки були тяжкі, солдатів бракувало, тому замість традиційних двох років служби Віктор віддав Батьківщині три з половиною. Перед Новим роком демобілізувався і знайшов кохану. Зробив пропозицію. Стали разом будувати сімейне гніздо.

Коли почалося будівництво Канівської ГЕС, переїхав до Канева, аби там працювати. Придбав земельну ділянку й збудував хату. Після того, як запрацював завод «Магніт», пішов туди. Роботі на заводі присвятив 25 років свого життя.

Має трьох синів – Олега, Андрія, та Ігоря. На 59-році життя дружина померла.

Забути про самотність і наповнити будні змістом допомогло Віктору Краєвому вирізьблювання картин.

Набувши досвіду, зробив декілька репродукцій картин відомих художників. Результат перевершив очікування – роботи Віктора Краєвого не схожі на звичайні картини, написані на полотні, – завдяки різьбленню вони мають об'єм. Картини прикрашають будинок пенсіонера, даруючи радість автору та його рідним, друзям і знайомим.

Для вирізання облич чоловік зробив «мікроскоп» із великої лупи і дерев'яної підставки.

– Робота клопітка, – ділиться секретами праці Віктор Краєвий. – Треба знайти рівну дошку, добре відполірувати. Вона повинна бути суха, без тріщин. Потім олівцем наношу малюнок. А після цього починаю вирізати по контуру. Найтяжче вирізати очі. Після завершення розфарбовую картину. Потім покриваю лаком. Чим більше шарів лаку – тим краще. На велику картину затрачаю два тижні, а ось ікону чи портрет формату А5 за бажання можна вирізати за день.

Найулюбленіша пора для творчості В. Краєвого - весна і осінь.

Картини, які виготовляє чоловік, популярні у його родині. Ікони Божої Матері він зробив чотири: дві подарував дітям, а дві лишилися в нього самого. Так, стіни дому прикрашають авторські репродукції картин султану» та «Бурлаки на Волзі», а також багато ікон, портрети Т. Шевченка та інші.

Має чоловік 7 внуків. Поки що ніхто з дітей та онуків не вподобав захоплення дідуся і не забажав навчитися мистецтва різьблення по дереву. Але все може бути…

Сюжети диктує саме життя, треба лише вміти фантазувати.

/Files/images/ник.png

Література

Басиста, Н. Капустян Наталія Іванівна / Н. М. Басиста // Енциклопедія Сучасної України. – Т. 12. – К.: Поліграфкнига, 2012. – С. 268.

Басиста, Н. Гутник Іван Кузьмич / Н. М. Басиста // Енциклопедія Сучасної України Т. 6. К.: Поліграфкнига, 2004. – С. 687.

Басиста, Н. Бондаренко Галина Андріївна / Н. М. Басиста // Енциклопедія Сучасної України. –Т. 3. К.: Поліграфкнига, 2004. – С. 260.

Яковенко, Т. Її доля – вишита доріжка:[Г. А. Бондаренко] / Тамара Яковенко // Мадонни. – Черкаси: Око-Плюс, 2009. – С. 5-6.

Яковенко.Т. Весна співа на рушниках: [Л. М. Ярошенко] / Тамара Яковенко //Мадонни. – Черкаси: Око-Плюс, 2009. – С. 56-57.

Сорокопуд, І. Чарівний круг: [Балицькі, Білінські, Мазуркевичі] / Іван Сорокопуд //Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С. 68.

Сорокопуд, І. Майстриня художньої кераміки: [Шарай Г. Г.] / Іван Сорокопуд // Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С. 69.

Сорокопуд, І. Барви радості: [Чехівська Р. І., Багрій Т. І.] / Іван Сорокопуд // Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С. 73.

Сорокопуд, І. Гордість і слава міста: [Білінський Йосип] / Іван Сорокопуд // Канів крізь віки. – Канів: Родень, 2002. – С. 39.

Гламаздіна, М. Забути про самотність і наповнити будні змістом допомагає канівському пенсіонеру Віктору Краєвому творчість / Марія Гламаздіна // Дніпрова зірка. – 2017. – 12 січня. – С. 6.

Басиста, Н. Скарбниця поколінь, центр духовного відродження української культури: [Канівський музей народного декоративного мистецтва] / Басиста Н.М. // Канівчанка. – 2017. – 3травня. – С.6.

Буц, І. Різб’яр Віктор Краєвий «живе разом із Ю. Нікуліним, О. Ляшком та іншими відомими особистостями / Ілона Буц // Дніпрова зірка. – 2015. – 8січня. – С. 3.

Холодова, Л. Людмила Іванівна Фрунт – вчителька з великої літери / Людмила Холодова // Дніпрова зірка. – 2011. – 24 червня. – С. 8.

Черняк, К. Дерев’яних справ майстер: [різьбяр з Копіюватого Іван Кузьмович Гутник / Катерина Черняк, Тетяна Гончар // Дніпрова зірка. – 2002. – 27 грудня. – С. 6.

У славному Каневі – прекрасні митці // Дніпрова зірка. – 1999. – 14 квітня. – С. 6.

Зелененко, Л. Червоне – то любов…[родина майстрів Бондаренків] / Лариса Зелененко // Дніпрова зірка. – 1998. – 22 лип. – С. 4.

Заболотна, Г. Вишиває дівчина вишиванку… [Наталія Капустян] / Галина Заболотна // Дніпрова зірка. –1998. – 8квіт. – С. 2.

Інтернет - ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Радько_Сергій_Андрійович

www.dniprowazirka.com.ua/page.php?c=583

liga.ed-sp.net/index.php?option=com_attachments&task...

yandex.ua/images›Віктор Краєвий різбяр з Канева

Українському козацтву на Черкащині - 525 років

(інформаційний список літератури)

/Files/images/коз.jpg

Українському козацтву на Черкащині – 525 років.

Загальновідомо, що українське козацтво є особливим самобутнім явищем, що виникло в середньовічну добу. Протягом кількох століть воно залишалося важливим фактором політичного, соціального і духовного життя України. Козацтво справило помітний вплив на формування української народності, розгортання національно-визвольного руху, у захисті населення, творенні зародків української державності, розквіті самобутньої культури, звичаїв, які і понині звуть козацькими.

Населення Черкащини відіграло особливу роль у часи виникнення козацтва та його розвитку. Недарма наш край називають колискою українського козацтва. Адже козацьке населення нашого краю по суті перебувало біля джерел творення військово-політичної організації українського козацтва – Запорізької Січі, а також реєстрового козацтва

Згадки про події тих років є в козацьких літописах, історичних документах, у фольклорі, історичних працях. Про козацький період свідчать археологічні знахідки, залишки фортець та інших укріплень.

Козацтво на Канівщині

Серце козацької землі

1503 року, з призначенням старостою міста Остафія Дашкевича (пізніше «за сумісництвом» – ще й старости Черкас) місто Канів здобуло нову славу – міцного центру опору нападникам. Шабель козаків Дашкевича скуштували турки, татари й москалі. Дослідники вважають, що коли в битві з татарами 1516 року запорожці першими в Європі застосували порохові ракети, в бою були й канівські козаки. Непрямим, але вагомим доказом цього вважають велику концентрацію в краї назв, тепер уже незвичних для вуха сучасного українця – Гута, Буда, Рудка, Ржавець, Гамарня.

Інший канівський староста, Дмитро Іванович, прозваний пізніше Байдою-Вишневецьким, зібравши канівських і черкаських козаків, звів кам'яну фортецю на острові Мала Хортиця. Цю фортецю зруйнували турки, які 1563 року стратили й самого Байду-Вишневецького. Проте Січ у пониззі Дніпра існувала відтоді аж до 1775 року, коли в ніч проти 5 червня було підло знищено за наказом цариці «братньої» Росії... Реєстрове козацтво зароджувалося теж на Канівській землі. 1578 року універсалом польського короля були створені два перші полки на державномуутриманні й виділена резиденція в Трахтемирові під Каневом. Створення реєстрового козацтва було вимушеним кроком короля. Першою його причиною була затяжна Лівонська війна, у якій польські «жовнєжи» потребували допомоги лицарів з України. Інша ж причина – нечуваний резонанс і обурення в Україні від страти поляками у Львові народного героя Івана Підкови. Відспівуючи отамана, побратими провезли його тіло через усю Україну й поховали в тому ж Каневі. Королеві Стефанові Баторію свита рекомендувала терміново задобрити збурених козаків... Пізніше на Чернечій горі в Каневі заповів поховати себе й побратим Підкови гетьман Яків Жах (Шах). А 1602 року в Каневі спочив і гетьман Самійло Кішка, запорожець-характерник, який мав у своїй біографії сторінки шляхтича польської корони, воїна українського козацтва й невільника турецької галери.

За умовами Коруківської угоди 1625 року в центральній Україні було створено 6 полків-округ. Багато дослідників називають тогочасний Канів фактичною столицею козацької автономії, мотивуючи це тим, що в Каневі була розміщена загальнореєстрова старшина з гетьманом Михайлом Дорошенком, загальновійськова артилерія козаків і їх військова музика. У роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Канівський полк був найчисленнішою бойовою одиницею армії козаків.

З Каневом тісно пов'язане й ім'я ще одного гетьмана Дорошенка – Петра, який звільнив місто від Брюховецького та його московських союзників. Замок містечка Конончі поблизу Канева врятував життя Дорошенкові, коли він з почтом несподівано натрапив на татарський загін.

/Files/images/rfysd.jpg

Канівський полк реєстрових козаків

Канівський полк – адміністративно-територіальна і військова одиниця XVII століття. Полковий центр – місто Канів. Утворений в 1625 році як полк реєстрових козаків. Стратегічним завданням новоствореної формації була охорона переправи через Дніпро у районі Трахтемирова, Іржищева та Канева. На заході полк межував із Корсунським, на півдні з Черкаським, на сході з Переяславським полками. У державі часів Хмельницького за стратегічним значенням та особовим складом формація посідала трете місце після Корсуньського та Чигиринського полків. В одному лише Каневі концентрувалося десять сотень і 2263 козаки.

Канівський полк був одним із перших шести козацьких територіальних формувань, які виникли після 1625 року. На Запоріжжі вже існував Канівський курінь. У Реєстрах 1649 р. майже 8% Війська Запорізського – це канівські полчани. За даними упорядників реєстру Канівський полк нараховував 3167 козаків. Полк мав 16 військово-адміністративних одиниць (сотень), які охоплювали обидва береги Дніпра навколо Канева: перша Литвинецька сотня, друга Пекарська сотня, третя Канівська (Костянецька) сотня, Келебердянська сотня, Клепачівська сотня, шоста Ліплявська сотня, сьома Канівська сотня, восьма Прохорівська сотня, дев’ята Канівська сотня, Межиріцька сотня, Трахтемирівська сотня, Іржищівська сотня, Кононоцька сотня, Маслівська сотня, Михайлівська сотня, Стайківська сотня.

Протягом 1649 – 1665 років територія полку була ареною жорстокої боротьби проти польсько-шляхетського війська та внутрішніх міжусобиць. Від Білоцерківського миру 18 (28) вересня 1651 р. і до Переяславської ради 8 січня 1654 р. адміністративний склад полку зазнав змін. Були ліквідовані Маслівська та Трахтемирівська сотні, скоротилася кількість Канівських сотень до п'яти, а також з'явилися дві нові сотні – Бубнівська (на Лівобережжі) та Конончанська (створена, ймовірно, з однієї Канівської та з Маслоставської сотень). Всього ж у 1654 році Канівський полк нараховував 11 сотень, з яких 9 тих, що виникли 1649 року, та 3152 реєстрових козаки. 1660 року полковником Канівським був Трощено Степан. З 1668-го входив до вілаєта Дорошенка. Після капітуляції останнього (1676) формація, за винятком трьох придніпровських сотень, фактично припинила існування. Остаточної ліквідації полк зазнав у результаті Чигиринського походу та послідуючого договору про перемир'я 1681 року, а рештки козаків переселилися на територію Переяславського полку.

У 1685 р. польський сейм прийняв ухвалу про поновлення на території колишніх українських полків козацтва з усіма його правами та вольностями. Внаслідок цього правобережні полки було відроджено, почалось швидке заселення території людьми, що прибували сюди з інших українських земель.

У 1711 – 1712 рр. за наказом російської влади більшу частину козаків та цивільних мешканців було силою переселено на Лівобережжя, а полк ліквідовано разом з іншими правобережними полками.

Cамійло Кішка, «Адмірал» Запорозького флоту родом з Канева.

/Files/images/кішка.jpg

Біографія козацького гетьмана Самійла Кішки є одною з найславніших сторінок боротьби українського народу проти чужоземного поневолення. А Самійло Кішка є одним з найвеличніших козацьких героїв, що з молодих літ присвятив своє життя обороні України… З народних дум та переказів знаємо, що Самійло Кішка народився в шляхетній родині у Каневі, був фізично розвинутою і сильною людиною, високим і кремезним. Отримав достойну освіту. Козакувати почав ще змолоду: з 1550 року брав участь у походах Байди-Вишневецького. В тих походах Кішка здобув достатньо високий авторитет серед козацтва, і не випадково після загибелі Вишневецького його обирають гетьманом на Січі. Життя й походи Самійла Кішки добре описані у книзі Мирослава Мамчура «Флотоводці України». За нею – й подальша наша оповідь…Хоча на час, коли Самійло Кішка очолив Січ, татарські орди вже були відкинуті запорожцями за Буг і Дон, загроза турецько-татарських походів на Україну не зменшувалася. Турки почали активно зміцнювати свої фортеці на чорноморському узбережжі. Литва ж і Польща нічого не робили для захисту українського населення. Ставши гетьманом, Самійло Кішка взявся продовжити справу свого попередника і в першу чергу досягти того, що не встиг зробити Дмитро Вишневецький – відкрити запорожцям шлях до моря.

З досвіду колишніх козацьких походів Самійло Кішка знав, що перемога над татарами і турками найбільш імовірна тоді, коли напад здійснюється несподівано. На його думку, ударами з моря було можливим успішно локалізувати татарські напади, а завдяки ударам в середину імперії, в серце Осяйної Порти, успішно протистояти туркам в їхніх намаганнях навічно закріпитися на українському узбережжі Чорного моря. Козаки радо підтримали свого гетьмана, бо саме з моря, з турецьких галер-каторг, з приморських турецьких міст їм чувся стогін своїх братів-невільників, які сподівалися на визволення лише від запорожців. Самійло Кішка модернізував козацькі байди і з тих пір вони увійшли в історію і український фольклор як чайки.

Козацькі чайки при Самійлі Кішці робилися довжиною до 25 метрів і шириною до двох метрів. Днище чайки видовбували зі стовбура дерева, до якого прикріпляли опруги, тобто шпангоути, на які нашивали дерев’яні борти. Днище забивалося дошками, і під такою палубою зберігалися харчі і зброя. На чайці встановлювали до 15-20 пар весел, вітрило та 4 малі гармати – фальконети, які могли стріляти у різних напрямках. Упродовж бортів чайку обв’язували очеретом, що надавало їй впевненої плавучості та охороняло борти від куль і стріл. Така чайка брала в похід 40-70 козаків екіпажу.

Зібравши ескадру чайок, Самійло Кішка вперше вийшов у Чорне море в 1567 році і протягом двох років штурмував кримське місто Козлов та придунайські міста Ізмаїл, Кілію, Білгород та Очаків, громив турецькі галери в морі. Поголос про ці походи та втрати турків були такими, що вже в 1568 році турецький султан погрожував Польщі великою війною, а для припинення козацьких походів у море направив до Очакова регулярний флот. Боротьба козацьких чайок з важко озброєними турецькими галерами була надзвичайно тяжкою і нерівною. Турки володіли не лише галерами і великими гарматами. За ними був і великий досвід морських походів і перемог. Тактика ж морського бою козацького флоту народжувалася в кривавих боях, в перемогах і поразках. Про це свідчить і доля самого гетьмана Самійла Кішки.

В одному з походів, в 1573 році, ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон до турків і був прикутий ланцюгом до весла на галері. «Хотів плавати в Чорнім морі – плавай досхочу», – глузували з гетьмана яничари.

Цілих 26 років продовжувалася тяжка неволя українськогофлотоводця, організатора перших морських походів українських ескадр козацького флоту. Та каторга не вбила в серці гетьмана любові до рідної землі, козацької наснаги і жаги до боротьби за волю. Народна дума через віки донесла до нас, як Самійло Кішка, вже постарілий і посивілий, зробив неможливе – підняв повстання на тюрмі-галері, визволився сам, визволив братів-невільників і щасливо прибув на захопленій галері на рідну Січ. Це сталося 1599 року. У думі розказується, як біля Тендри гетьман Скалозуб мало не потопив галеру Кішки, прийнявши її за ворожу. Так, при таких обставинах, зустрілися в поході молодий і посивілий в неволі старий гетьмани – флотоводці.

У цей же рік запорожці запрошують Самійла Кішку на Січ і вдруге обирають гетьманом. Самійло Кішка одразу ж взявся організовувати великий похід у Чорне море, рятувати братів-запорожців, які напередодні разом з гетьманом Скалозубом зазнали в поході поразки і потрапили в турецьку неволю.

За народними переказами, помста Самійла Кішки туркам була страшною. У зустрічному морському бою запорожці знищили турецьку ескадру і поруйнували турецькі міста на південному березі Чорного моря. Вперше сягнули шаблею запорожці тих далеких міст і вже більше ніколи, здавалося б, внутрішні турецькі міста Трабзон і Синоп не почувалися в безпеці. Похід завершився успішно, хоча Скалозуба знайти не вдалося. З походу Самійло Кішка повернувся на кількох турецьких галерах з визволеними невільниками та великою здобиччю.

Це був останній морський похід запорожців під керівництвом Самійла Кішки. Успішний похід в Чорне море примирив низових козаків з реєстровими, зміцнив славу старого гетьмана: наприкінці 1599 року та в 1600 році гетьман проводить успішні військові походи в Молдову, після яких домігся від польського сейму реабілітації українського козацтва.

Перебуваючи в Києві, на честь свого визволення з турецької неволі Самійло Кішка збудував церкву Миколи Доброго, яка збереглася і до сьогодні.

Зусиллями гетьмана запорозьке козацтво було поставлене на міцний матеріальний і юридичний ґрунт. Без козацької сили вже не міг обходитись і польський король, особливо у війні зі шведами.

Після неодноразових звернень польського уряду і короля до Січі, Самійло Кішка в 1601 році все ж таки вирушив з військом на Лівонську війну допомагати полякам. Там гетьман особисто водив у бій своїх козаків.

В одному з боїв під містом Феліним взимку 1602 року Самійло Кішка загинув зі зброєю в руках. Як і належало козацькому лицарю, він загинув у бою славною козацькою смертю.

Оплакавши тяжку втрату, козаки з великою шаною перевезли тіло гетьмана до його рідного Канева і поховали за козацьким звичаєм – під залпи гарматного салюту на горі Старий клад, яка пізніше дістала назву Чернеча гора і де з часом був похований Тарас Шевченко.

Гетьману Самійлові Кішці належить видатна сторінка в історії вітчизняного флоту. Він перший флотоводець, який відкрив козацькому флоту шлях в Чорне море і опанував чорноморський район плавання. Самійло Кішка вдосконалив і пристосував козацьку чайку до морських походів, створив тактику бою козацької ескадри з турецьким флотом та тактику штурму морських фортець.

Йому випала важка доля і велика слава ще за життя. Він дав козацтву такий потяг до моря, який потім, протягом віків не змогли знищити ні турецький султан, ні польський король, ні російські царі. У великого вчителя були й гідні учні. Серед найвидатніших – Фока Покотило, Григорій Лобода, Петро Сагайдачний.

Остафій Дашкевич – староста черкаський, канівський та кричевський.

/Files/images/даш.png

Оста́фій Дашке́вич (Дашко́вич) інколи Остап, Євстафій, Євстахій – руський київський шляхтич. Учасник повстання князя Михайла Глинського (1507). Організатор козацьких загонів. Засновник та перший Кошовий отаман (в деяких документах згадується як гетьман) Війська Запорізького (1508), з 1529 – староста черкаський, канівський та кричевський.

Народився в 1455 році в м. Овручі (нині Житомирська область, Україна) в багатій боярсько-шляхетській православній родині Дашкевичів гербу Леліва ІІІ. Був ротмістром. Однією з перших згадок є 1501, коли він, як воєвода Великого князя Литовського Олександра Ягеллончика був учасником битви над Ведрошею (1500), в якій литовське військо було розбите московським військом, в 1501 повторно був розбитий в битві під Мстиславлем.

Першим отаманом, про якого згадує історія був Євстафій Дашкевич, народжений в Овручі, віри грецької. В 1504 р. виїхав він в Москву з великим богатством та з численною шляхтою. Марно намагався Олександр Ягеллончик його видачі. Іван ІІІ відповідав, що за грамотою видати можна злодіїв, біженців, холопів, боржників, а Дашкевич був в короля Олександра воєводою, ніякого злочину не скоїв і добровільно перейшов на службу московську, як це ще в старовину не заперечувалось. Євстафій перебував кілька років на службі в Василя ІІІ, в 1508 той послав Дашкевича з 20 000 військом на допомогу повсталому в Литві князю Михайлові Глинському, а потім (не відомо в якому році) перейшов назад в Литву до Сигізмунда I Старого, слідом за князем Костянтином Острозьким...

Дашкевич звернувся до сміливих остров'ян, прийняв над ними старшинство і став бичем татар, знищуючи їх… Дашкевич, подібно Ромулу, зробив з маси безстрашних ратоборців, полки завжди готові до війни за єдиним помахом його руки. Він поділив цих воїнів на полки і полки на сотні, озброїв їх самопалами та мечами і поставив над ними старшину. Сигізмунд I Старий дозволив Дніпровцям не тільки селитися вище порогів і побудувати місто Черкаси, а і за хоробрі подвиги їхнього Отамана надав йому Канів.

«Перші козацькі богатирі з'являються в джерелах в 1500 р.: за Дніпровськими порогами, в Запорожців – Євстафій Дашкевич, в козаків, які жили по цю сторону Дніпра – Предслав Лянцкоронський… Остафій Дашкевич на початку 16 ст. зібрав з Дніпровських островів розпорошених людей (переховувалися від татарських набігів, невеликими групами давали відсіч татарам як могли), організував їх у єдину військову силу, установив однакову для всіх єдину зброю – вогнепальну та шаблю, поділив усіх на полки, полки на сотні, призначив старшину, підстаршину. Острів Хортицю призначив основним місцем для складу зброї, щоб перекрити там татарам вхід на українські землі (там вони мали найкращу переправу через Дніпро). Запорожці на літо виходили на острови, коли татари починали свої грабіжницькі напади на українські землі, на зиму розходилися по домівках. Вони називали себе черкасами. Озброєння: шабля, стріли з луком, ніж за поясом. Татари мали таку саму зброю, тому Дашкевич вирішив озброїти своїх козаків вогнепальною зброєю, крім того, використовувалася до 17 ст. стара зброя (стріли з луком, ніж (кинджал) за поясом).

О. Дашкевич, для того щоб мати навесні своїх людей «під рукою» і могти їх швидко організувати в разі необхідності, обрав Чигирин як основне місце збереження зброї та зимівник. Крім Чигирина, розселив козаків у наданих королем «пустих землях», також в Черкасах, Каневі — за короткий час вони поширилися по всьому Дніпрі. Під час грабіжницьких нападів на українські землі татари використовували 7 перевозів або бродів через Дніпро: між Черкасами і Очаковим (Дашів): Кременчиськ, Упськ, Гербедеїв ріг, Мішурин, Кучкос, Тавань, Баргів, Тегиня, Очаків.

О. Дашкевич, не отримавши офіційної підтримки від короля Сигізмунда І Старого, набирав за власної ініціативи з охочих все більше війська для укріплення кордонів на Дніпрі. Влітку вони перебували на островах, взимку частина йшла по домівках, іншим потрібне було житло. Канів і Черкаси для цього не підходили; О.Дашкевич залишає козаків на зиму в Чечерську та Кричеві. У цей час заснований Чигирин (стає основним місцем зимівки козаків). Від короля Сигізмунда І в нагороду за захист від татар козаки отримують в довічне користування землі над порогами і нижче по обидві сторони Дніпра; називають свої нові колонії Мала Русь. Займали козаки також території Бугу та Дністра. Козаки мали на островах свої січі, з яких вони робили напади на татар.

1511 р. було постановлено для охорони кордонів утримувати кінну варту в кількості 4000 осіб, на їх утримання зібрати перший рік 18 грошей з «десятка землі», на другий рік 12 грошей. О.Дашкевич був вибраний Кошовим. Сигізмунд I Старий дозволив козакам закладати слободи вище порогів, надав козакам землі по обидві сторони Дніпра між ріками Кінська вода, Самара, Кальміус, Ташлик, Бог.

Дмитро «Байда» Іванович Вишневе́цький –козацький ватажок, гетьман. Урядник Королівства Польського (староста канівський і черкаський).

/Files/images/байда.png

Дмитро «Байда» Іванович Вишневе́цький – українсько-литовський магнат на Волині, князь гербу Корибут з династії Гедиміновичів. Козацький ватажок, гетьман. Урядник Королівства Польського (староста канівський і черкаський). Власник маєтків у містечку Вишнівець Крем'янецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.

Дмитро Вишневецький був старшим з 4-х синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни – доньки Семена Олізаровича (Олізарія) та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького.

В історичних документах ім'я Дмитра Вишневецького вперше згадується 1545-му р. під час ревізії Крем'янецького замку. Наступна – 1548 року: набіг на землі Очаківського замку, котрий перебував під владою Високої Порти; в «Реєстрі шкод» за період з 14-23 жовтня 1548 р., 1 серпня – 6 листопада 1549 р. як найбільших нападників на володіння османів в Північному Причорномор'ї записано брацлавського старосту Богуша Корецького, старосту барського Бернарда Претвича, сини гетьмана Миколая Сенявського Ієронім (Ярослав, Ярош), Миколай, … князь Д. Вишневецький.

Починав діяти, набиратись досвіду в складі формувань під проводом Бернарда Претвича; очолював окремий відділ. Наприкінці 40-х років (з 1551-го) король Сиґізмунд II Авґуст призначив Дмитра Вишневецького старостою міст-фортець Черкас та Канева. Від цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов'язком. Осередком планів та амбіцій Дмитра стала закладена на пониззі Дніпра фортеця. Польські джерела стверджують, що після князя Федора Санґушка був старостою брацлавським, вінницьким.

Незважаючи на попередження Сиґизмунда II, Дмитро Вишневецький 1553 року власним коштом розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки; фортеця мала стати форпостом у боротьбі проти татарської агресії. Мала Хортиця за результатами археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-2000-х рр. ототожнюється з островом Байда, розташованим на захід від острову Хортиця.

Улітку 1553 року Дмитро Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю, з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Мотиви цього вчинку неясні: не маючи достатньої підтримки від уряду, намагався справити на нього відповідне враження, або прагнув налагодити добрі стосунки з султаном, щоб через нього мати вплив на Кримського хана. Інша версія – визволення з полону родичів загиблого Федька Вишневецького. Ймовірно, безпечному перебуванню в Стамбулі сприяла дружина султана Роксолана. Вплив на уряд Великого князівства (і Польського королівства) він справив — двірські кола були стривожені, боялися, що Вишневецький наведе османів на Україну. Після повернення з Османської імперії на початку 1554 року Вишневецький в товаристві свого давнього товариша в сутичках проти орди руського воєводи Миколая Сенявського, який взяв на себе місію виправдовувати «Байду» перед королем та сеймом, вирушив до Варшави; пояснення стосовно перебування в Порті були прийняті. Одержав формальне доручення тримати оборону проти татар у закладеній ним фортеці. Надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків, селян Канівського та Черкаського староств.

Московсько-козацьке військо пішло під Аслам-город (або Іслам-Кермен, тобто твердиня(фортеця) ісламу, поблизу теперішньої Каховки), та Очаків. Похід тривав до початку літа і був успішним, ці міста були здобуті. Козаки захопили табуни коней, стада худоби, а також багато полонених і рушили назад. Відбивши вогнем з рушниць погоню, очолювану калгою, вони безпечно дісталися Черкас. Сигизмунд II виправдовувався перед ханом Девлет-Гіреєм за той похід тим, що це була нібито справа московських козаків, а Вишневецький тут ні до чого. Він навіть намагався запевнити хана, що Хортицька фортеця буде корисною для Криму проти московської експансії, і що Вишневецькому доручена ця справа – тримати сторожу на Дніпрі – саме нападати через те, що Вишневецький мав добрі особисті стосунки з султаном і ханом. Але восени того ж 1556 р. козаки Вишневецького знову напали на Аслам-город, уже власними силами. Замок був здобутий, гарми з нього були перевезені до Хортицької фортеці. Девлет-Гірей спочатку спробував домовитись з Вишневецьким, запрошуючи його до себе на службу. Згоди він не одержав і в січні 1557 р. зібрав всатю орду і зробив спробу захопити хортицьку фортецю. Облога тривала 24 дні, після чого татари з великими втратами відступили. Вишневецький сповістив Сигизмунда II про свою перемогу і запевнив його, що татари не зможуть напасти на Україну, доки стоїть його фортеця. При цьому він просив «посилити замок людьми й стрільбою», але одержав від великого князя тільки похвалу, обіцянку жалування та рекомендацію не загострювати відношення з татарами.

Упевнившись у неспроможності правлячих кіл Великого князівства до рішучих дій, Дмитро знову звернувся до Москви; йому прислали тільки гроші, при цьому запрошували на царську службу. Влітку 1557 р. Девлет-Гірей зібрався з новими силами у похід на дніпровський замок; з ним ішли османське військо на човнах і молдавська поміч. Фортецю на острові було взято у повну блокаду, після тривалої облоги він змушений був її залишити через нестачу провіанту. Козаки невеликими групами прокрались крізь османсько-татарські заслони і подалися вгору Дніпром до Черкас. Покинута фортеця була зруйнована.

Дізнавшись, що Іван Грозний з військом вирушає до Лівонії, кримський хан зібрав стотисячну орду, вирушив на Москву. Незабаром розвідка доповіла: в Москві залишилися страшні для нього люди: Д. Вишневецький та Шерємєтьєв з частиною війська; татари з пів дороги повернули назад до Криму.

Перед московськими політиками Д. Вишневецький виклав свій план боротьби з татарами у союзі з Литвою, відірвавши її від союзу з Кримом. Ця ідея була сприйнята із співчуттям; на початку 1558 р. була розпочата підготовка до кампанії проти Криму та до переговорів з Великим князівством Литовським. Вишневецький з московським військом рушив шляхом попереднього походу Ржевського (1556 р.), по дорозі збираючи козаків. Був запланований похід всередину Криму. Хан відтягнув усі орди за Перекоп та приготувався до оборони. Д. Вишневецький під Перекопом одержав підкріплення з Москви на чолі з Ржевським, планував похід на Козлов (або Ґезлеве, теперішня Євпаторія). Раптово був відкликаний до Москви: були доручені другорядні операції на Дону, згодом на Кавказі, під час яких, у 1560 р., було засновано фортецю Черкаськ (нині Старочеркаськ – столиця Війська Донського). Похід всередину Криму був здійснений 1559 р. під керівництвом воєводи Адашева, роль Д. Вишневецького була незначною. Це було не те, чого сподівався; у зовнішній політиці Москви з 1558 р. першочерговою стала задача виходу до Балтійського моря, справа боротьби проти татар була занедбана. Розпочата Іваном IV Ливонська війна загострила московсько-литовські відносини, 1561 року Литва вступила у війну проти Москви. Д. Вишневецький опинився у фальшивому становищі зрадника (не влаштовувало). Разом із своїми козаками він попрямував до Дніпра і, зупинившись на острові Монастирському (30 миль нижче Черкас), посередництвом двоюрідного брата – тодішнього старости черкаського Михайло Вишневецький, домігся від великого князя для себе, своїх супутників ґлейтових листів – письмових гарантій безпечного перебування на території Великого князівства Литовського. Сиґізмунд II охоче прийняв Д. Вишневецького «в свою ласку господарську». Пізніше послав Івану IV запит про поведінку Дмитра, одержав відповідь: «Прийшов, як пес, і втік, як пес; а шкоди від нього мені, государю, і моїй державі не було». На сеймі Д. Вишневецького приймали, вітали, цінуючи, як і раніше, дуже високо. Але крах усіх планів підірвав його сили – тяжко захворів (думав, що отруєний). Лікували особисті лікарі великого князя.

У мене в грудях серце б'ється рівно…

Султане, цісарю, королю, царю!

Ваш гнів довіку не злякає,

І ваші милості мене не куплять.

Про все байдуже Байді Запорожцю…

За наказом султана Сулеймана II – сина Роксолани – Д. Вишневецького та двох його товаришів (зокрема, коменданта Хотинської фортеці, (родича «Байди») Івана (Яна) П'ясецького було страчено (скинуто на гак), а рядових козаків відправлено на галери.

Література про козацтво, що є в бібліотеці

Кривошея, В. Генеалогія українського козацтва: Канівський полк. – К.: Видавничий дім «Стилос», 2006. – 220с.

Голубицький, В. Гомін, гомін по діброві: [іст. розповіді про запорізьких козаків.] / Голубицький В. О. – К.: Веселка, 1968. – С.15, 30, 31, 36, 60, 103, 108, 110, 126, 136.

Дубинський, І. Червоне козацтво: [історичний нарис. Черкащина, Тальне, Канів] / Дубинський І., Шевчук Г. – К.: Політвидав України, 1965. – С.35, 153.

Рознер, И. Северин Наливайко – руководитель крестьянско-козацкого восстания. 1954-1956гг. на Украине : [о Каневе]. – М. : Обцэкгиз, 1961. – С.10, 17, 42, 59.

Голубицький, В. Запорожское козачество: [каневское староство; г. Канев]. – К.: Политиздат, 1957. – С. 46, 49-52, 57, 60-64, 71-73, 209, 247.

Козацтво на Канівщині в періодичних виданнях

Відзначили День козацтва // Канівчанка. – 2016. – 19 жовтня. – С.3.

Осипенко, Т. Славні особистості доби козаччини на Канівщині / Таміла Осипенко // Канівчанка. – 2015. – 14 жовтня. – С. 6.

Ярошенко, М. Був такий, Канівський полк /Ярошенко М. // Дніпрова зірка. – 1997. – 18 червня. – С.1.

Татарин, А. Як ховали Підкову: [500 років козаччини] / Татарин А. // Чернеча Гора. – 1994. – №3. – С. 6.

Щербак, В. Джерела формування українського козацтва : [район Черкас та Канева] / Щербак В.О. // Укр. іст. журнал. – 1994. – № 2-3. – С.75-82.

Пономаренко, М. Самійло Кішка: [гадають, що він народився і похований в Каневі] // Молодь Черкащини. – 1969. – 25 вересня.

Сорокопуд, І. Лицар волі. Іван Підкова і Канів // Дніпрова зірка. – 1968. – 15 червня.

Рвані дороги в долоні моїй

(літературна композиція до 65-річчя

канівського поета Миколи Шамрая)

Талановитий поет, член Національної спілки письменників України, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка – Микола Якович Шамрай

/Files/images/shamray.jpg

Народився 8 грудня 1951 року на хуторі Згар Золотоніського району Черкаської області.

Не солодко прийшлося хлопцеві у дитинстві, але він завжди тягнувся до науки, до знань. Закінчивши Згарську початкову школу навчався в Золотоніській середній школі №3, після закінчення якої трудився слюсарем в автоколоні. Відслужив у армії і вступив до Черкаського педінституту на факультет української філології. Все життя працював на педагогічній ниві, викладав українську мову та літературу у школах Черкащини. Делегат 5-го з’їзду письменників України. Член НСПУ з 1997 р.

Розуміючи значення рідного слова М. Я. Шамрай підкреслює:

«Ним дихати, і вірити, й любити

Та торгувати ним – не доведи…

Його зректися, що себе убити і

Тінню впасти в Господа сліди».

Поезія – це голос совісті, крик зраненої душі, непросте і болюче покликання. У поезії Миколи Шамрая данина пам’яті рідним і далеким, «хто на березі найглибшої ріки», філософські роздуми про сенс життя і місце поета у ньому роздуми про долю України, гімн життю і любові.

/Files/images/10338893_982735591794192_719813382864328158_n.jpg

Творчість М. Я. Шамрая давно відома читачу. З під його пера вийшли збірки: «Великодній дзвін» (1993);

/Files/images/великодний.jpg

Великодній дзвін – то воскреслий дух надії, віри і любові, що розвидняє ніч сліпому, і пробиває глухоту, й німому слово поверта.

Моя Україно, глибока зінице

В блакитному оці, мов крапля роси,

Я буду щасливим в тобі освятиться

Хоч полум’ям тихим ясної сльози.

Не знаю, у що я повірю і в кого,

Коли не зумію тебе вберегти.

Ти в мене єдина синівська тривога,

Одна, і надія, і віра, це – ти.

Тобою страждати і жити тобою,

Вовіки велика Мала моя Русь.

Я єсть, коли ти, моя доле, зі мною,

Без тебе – і я мов піщина, згублюсь.

«Доле, грішнице моя» (1994); оповідання: «Білі гуси», «Приймак», «Маленький актор», «Василько», «Хочу гопака!», «Доле, грішнице моя».

/Files/images/доле.jpg

... Коли село, як пташине гніздечко, заколисує розлоге дерево вечора, я виходжу на високу кручу, повз яку тече біла ріка туману, і знову кличу і кличу її:

Доле, грішнице моя,

Де сліди твої шукати:

На стежину солов’я

Чи на вовчу повертати...?

«Рвані дороги в долоні моїй» (1999);

/Files/images/рвані.jpg

Де б не був, але вертаю знову

У долину, виткану з тепла,

Де віночок сплетений села

Виплива у небо світанкове.

Де вітряк і хата пів заснула,

Сонце, мов гніздечко, в яворах,

Де навіки серце розчахнула

Блискавка блакитного Дніпра.

«Хресний вік» (2004);

/Files/images/[htcybq.jpg

Без тебе слова зачахли,

Згасає ріка століть,

І руки, як ранні птахи,

Забули, куди летіть.

Без тебе життя – видіння,

Де всіяний біль буя

І жницею, наче тінню,

Блукає душа моя.

Без тебе стежки, як струни

Обірвані, – не дійти,

Мелодією відлуння

До мене вертаєш ти.

Чергова п`ята збірка Миколи Шамрая «Клятва грому» побачила світ 2013 року у Черкаському видавництві «Вертикаль». За цю збірку у 2015 році автор був удостоєний звання лауреата Всеукраїнської літературної премії ім. Василя Симоненка у номінації «За кращий художній твір».

/Files/images/rkzndf.png

Збірка «Клятва грому» включає три розділи: «Боляща весна», «Біла арфа», «Молитва до любові.

Я, заручник пам’яті моєї,

на Євангеліє совісті кладу

крихту боргу – рідним і далеким,

хто на березі найглибшої ріки.

Хто любив і снився первоцвітом,

і вписав у метрику землі

віршами ім’я моє досвітнє,

розмережане криваво на снігу.

Хто навчав, що в світі (не театрі,

де актору визначена роль)

дорости до себе як людини –то геройство.

Не підвладне грі.

Борг по крихті віддаю, по крихті,

доки сплату, міркою в життя,

круглою печаттю не завірить

темна ніч, скупуща на слова.

Отоді вже й сам – на другий берег.

Тільки, перевізнику, не жди:

я, мов крапля сива Бористена,

припливу по райдузі… До них.

Війна – той жах, що, здавалось би, зостався в минулому, тепер постає з Шамраєвих поезій так моторошно і явно, що й не розбереш уже: йдеться про другу світову, про афганську чи про болюче сьогодні?..

Фронтовик-батько пройшовши пекло полону та штрафбату, маючи тяжке поранення згадував: «Війна сину, страшна… Так ми були озброєні, що й застрелиться було нічим, аби не попасти в полон ворога… А штрафнику то – щастя, коли зостався живим».

У полоні

Оце і все. Стожило перепнуло.

Колючка дроту – кігтями в чоло…

Просив у Господа одну-єдину кулю,

А в Нього тії кулі не було.

А в Нього ж не було її ніколи.

«Страждай, терпи. Терпи, але живи

Життя украсти в себе тут, на полі, –

Що зрадити Вітчизну, уяви…»

Не знати, де кінець, а де начало:

Зливається небесне і земне…

Коли б та хижа куля не проспала,

Убила б і мене.

А після війни – розруха, голод, каторжна праця по відновленню господарства.

Хутірські мужики,

війною пересіяні

впрягалися в плуга –

і скипали гриви

коней вороних,

що мордовану землю тягли,

поки в неї самі не запали.

А десь далеко

гарбою Ілля гуркотів,

і житньому струмку

хотілося так жити,

що мішковину хмари

продірявив.

…Село, яке поволі й невідступно зникає з обличчя України, попри все, Микола Шамрай зостається вірним («І не зречусь її ніколи, дзвонар глухого вже села», «І на плаху отчого порога покладу я голову свою»).

Стою. Один. Перо то зблисне,

то знову кане межи хмар –

мов крила спалює Ікар

і пада в море темно-сизе…

Не одірвуся я вітчизни,

що кров’ю предковою хлипа

в корінні жил моїх – терпка –

і напуває з ручайка,

який воркує біля липи.

Не одірвуся. Ані защо.

Сумну, розхристану, болящу,

горну до серця, де росла

її мелодія, мов доля.

І не зречусь її ніколи,

дзвонар глухого вже села.

І ці чуття мої хтось прийме,

і квіти сумніву зімне.

А хтось, мов пострілом, пальне,

що краще до чужої в прийми:

мовляв, розкішна та палка.

Й моєму сліду вчепить гнівно

медаль іржавого плювка…

Вітчизно, тиха Чураївно,

ти рідну пісню в грудях стисла…

Перо не виринуло з хмар.

І в темінь кутаний дзвонар

отим шляхом, що слали числа,

на чолобитну площу вірша

з важкою думою верта,

де поміж букв, прочанок грішних,

мов крейдяні – твої уста.

… Понівечена природа з її висушеним болотом («Ось кущик, як висохлий мозок достоту того, хто зарізав болото ножем»), загиблою річкою («Зарубцювало ріку, як рану») та мертвими тваринами, душі яких безшелесно й стрімко пронизують збірку («Стріляємо в лебедя, а вбиваємо небо»)..

Стріляємо в лебедя,

а вбиваємо небо.

Стріляєм у волю,

а вбиваємо долю.

І сльозою земля

вже себе затуля.

Багато в книжці буденного: «Покаяння діда Омеляна», «33-ій», «Сповідь злочинця», «Заробітчанка» тощо.

33-й

Це – жах. Це – біль.

Це крик, мов камінь.

З’їдає світ вовчиця мли.

І меркнуть очі – темні ями,

Що й хмари з голоду втягли.

Скрипить гарба. І тіні ловить…

Скелет воріт. А під вікном

Співає мати колискову

Дитятку, мертвому давно.

Жнивує голод. І стодоли –

У землю. В прірву. Навмання.

Лиш колоски, забуті в полі,

Терзає дике вороння.

За море – стежка журавлина.

Із під крила – журба крута…

Вмира розп’ята Україна,

А зняти нікому з хреста.

Багато осмислення долі і ролі Поета:

Як буде за що – Бог мені заплатить

моїм життям, яке пропише в слові…

Кохання в Шамрая тихе, без бурхливих пристрастей, гарячого тремтіння.

Любити тихо, не крикливо.

Так любить землю сніг лапатий.

Любов, як птаха полохлива,

Що можна окриком злякати.

***

Перелюблю. Перемовчу.

Сльозою не зурочу

оцю мелодію дощу,

в якої сірі очі.

Тонюні пальчики її

на квіт перецілую

і крапель світлі солов’ї

по звуку перечую.

Вона іде. І крильми птах

перебирає струни.

Стою, мов храм, де вироста

Вогню листочок юний.

А на безмов’є на моє

край степу, що димиться,

за неї вже поклони б’є

тополя, як черниця.

Перелюблю. Перемовчу.

Сльозою не зурочу.

Пливе мелодія дощу…

Твої у неї очі.

Микола Шамрай постійно звертаеться до Пісні. Не просто до пісні – до колядки, щедрівки, до колискової.

«Що твій сон? В кота ледачі сни».

Сон – ото, коли мене з горба

березень в три посвисти манив

з молоком берези на губах.

І нечутно, потайки, як вуж,

вислизав я з глиняної хати:

на склянках потрісканих калюж

гопака босоніж вибивати…

Там мати «йде і розповиту зернину, як малу дитину, в долоні-люлі колиса». Там дитя «новонароджене диво» – попливе «в колисоньці з верболозу»…

Образ дитяти, мов фенікс, життєствердно постає з усіх трагічних реальностей книжки.

… А там, трохи далі, –

Розкрилений хлопчик

(штани і сорочечка

Із полотна) –

Мов сріблений хрестик

На грудях землі,

Теплою ниткою звитий…

Поет вірить у потужню духовну силу багатостраждального українського народу яка допоможе йому відродиться.

«Горить сльоза: Бунтує виром.

В очах терпких тривогу в`є.

І креше з болю іскру віри

В дивонародження твоє».

Твори, що є в бібліотеці

Хресний вік: поезії /Микола Шамрай. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2004. – 160 с.

Рвані дороги в долоні моїй /Микола Шамрай. – К.: Фітосоціоцентр, 1999. – 84с.

Великодній дзвін: поезії /Микола Шамрай. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 48с.

Доле, грішнице моя: оповідання /Микола Шамрай. – Черкаси: Сіяч, 1994. – 24с.

Сонце і соняхи: вірш спогад про першу вчительку / Микола Шамрай // Дніпрова зірка. – 1983. – 15 лютого.

Любити край, загублений в тумані: [Микола Шамрай] // Письменники Черкащини. – Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2007. – С. 468-477. – Зміст: «До сизоокої печалі…», «Тільки біло, тільки біло…», «Ще дівчиною…», «Висохлим чорним соняшником…», «Дні поза днями, як сірі воли…», «Біжу, розхристане хлоп’я…», «Мамо Маріє, чи чуєш ізвідти…», «Земле моя, дівчино безталанна…», «Я руйную себе, як в’язницю…», «Із глибини голосіння…», «Сніги, сніги… Їм тиша сниться…», «Ти схожа… на себе…», «Я збожеволію, мабуть…», «Чи не тому гіркі сліди…», «Крізь прогірклі сніги…», «Не вір – то згублені плітки…», «По водах сну, як лодія, колиск а…», «Явір», «Блакитний дзвін на сполох б’є…», «Любити край, загублений в тумані…», «Над обрієм душі».

Публикації М. Шамрая в альманасі «Холодний Яр»

Поезії[Текст] / Микола Шамрай // Холодний Яр: альманах. – Черкаси, 2014. – Вип. 1. – С. 304 – 307.

Коріння рідного народу [Текст] / Микола Шамрай // Холодний Яр: альманах. – Черкаси. – 2012. – Вип.2. –С. 285 – 299.

Поет, прозаїк [Текст] / Микола Шамрай // Холодний Яр: альманах – Черкаси, 2012. – Вип.2. – С. 283 – 284.

Думки пливуть, мов каравели [Текст] / Микола Шамрай // Холодний Яр: альманах. – Черкаси, 2011. – Вип.2. – С. 92 – 100.

Землею і небом годоване слово [Текст]: Про Володимира Затуливітра / Микола Шамрай // Холодний Яр: альманах. – Черкаси, 2006. – Вип.4. – С.156 – 157.

Цвітуть льони під небесами [Текст] / Микола Шамрай // Холодний Яр: альманах. – Черкаси, 2003. – Вип.4. – С. 309 – 313.

Всесвіт сльози [Текст] / Микола Шамрай // Холодний Яр: альманах. – Черкаси, 2002. – Вип.10. –С. 103 – 106.

Література про Миколу Шамрая

Дробний, І. «Є тільки нерв болючого рядка…» / Микола Шамрай // Письменники Черкащини. – Черкаси, 2007. – С. 463-477.

Радченко, А. Поезіє, ти сила чарівна: [М. Шамрай] / А. Радченко // Дніпрова зірка. – 2010. – 9 квітня.

Календар пам'ятних дат Канівщини

на 2017 рік..

/Files/images/rfysd.jpg

– 525 років українському козацтву, яке зародилось на Черкащині (1492).

– 120 років від дня народження Марфи Романівни Брайко (1897–1972), народної поетеси, співачки, фольклористки, уродженки с. Келеберда Канівського району.

– 110 років з часу виходу першого повного видання поетичних творів Т. Г. Шевченка під назвою «Кобзар» (1907).

- 120 років від дня народження Петриченка Івана Михайловича (1907- 1944), кулеметника, Героя Радянського Союзу, уродженця с. Пшеничники Канівського району.

- 95 років від дня народження Блажевської Марії Миколаївни (1922-1997), поетеси, ветерана другої світової війни, уродженки м. Канів.

- 70 років від дня народження Любов Сергіївни Бондаренко (1947), заслуженого вчителя України, колишньої мешканки м. Канів.

СІЧЕНЬ

01 – 95 років від дня народження Івана Хрисанфовича Календюка (1922-1995) Героя Радянського Союзу (1944), у роки другої світової війни командир БТР розвідувальної роти 20-ї гвардійської механізованої бригади (8-й гвардійський механізований корпус, 1-ша танкова армія, 1-й Український фронт), уродженця с.Грищинці Канівського р-ну.

13 – 110 років від дня народження Василя Григоровича Сурмача (1907–1979), оперного співака, уродженця с. Ковалі Канівського району.

ЛЮТИЙ

14 – 120 років від дня народження Петра Федоровича Костирка (1897–1982), архітектора, за проектом якого споруджено Канівський музей - заповідник «Могила Т. Г Шевченка».

БЕРЕЗЕНЬ

03 – 90 років від дня народження Олени Павлівни Кузьменко (1927), ветерана бібліотечної справи, учасниці жіночого хору жінок ветеранів війни і праці, мешканки м.Канів.

28 – 105 років від дня народження Олекси Гірника (1912-1978), Героя України, політв’язня, що здійснив політичну акцію самоспалення поблизу могили Т.Г.Шевченка у м. Каневі.

29 – 125 років від дня народження Олексія Петровича Варавви (О.Кобець. 1982-1967), письменника, уродженця м. Канів.

КВІТЕНЬ

08 – 120 років від дня народження Родіона Дмитровича Єфименка (1897–1971), режисера, уродженця с. Костянець (нині у складі м. Канів).

23 – 45 років Канівському музею народного декоративного мистецтва (1972).

ТРАВЕНЬ

13 – 75 років від дня народження Сафонова Анатолія Миколайовича (1947-1999), видатного спеціаліста в галузі розробки лазерних технологій, академіка лазерної Академії наук РФ, уродженця с.Козарівка Канівського р-ну.

ЧЕРВЕНЬ

01 – 70 років від дня народження Хоміцької Ніни Михайлівни(1947), відмінника народної освіти України, заслуженого працівника народної освіти України (1997), уродженки м. Канів.

12 – 60 років від дня народження Ігора Дмитровича Ліхового (1957) українського, державного та громадського діяча, дипломата, музеєзнавця,краєзнавця, культуролога, історика української культури. Міністра культури та туризму України (2005-2006), Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Білорусь (2007- 2010). З 17 грудня 2014 - перший заступник міністра культури України, мешканця м. Канів.

20 – 95 років від дня народження Солнцева Михайла Степановича (1922-1945), командира роти, старшого лейтенанта, Героя Радянського Союзу (1945).

ЛИПЕНЬ

01 – 70 років від дня народження Світлани Іванівни Шморгун, (1947) директораТОВ «Корсунь-Шевченківської швейної фабрики», заслуженого працівника легкої промисловості України (2012), уродженки с.Козарівка Канівського р-ну.

07 – 75 років від дня народження Івана Григоровича Боня (1942–2001), режисера, педагога, літератора, заслуженого працівника культури України, колишнього жителя м.Канів.

19 – 165 років від дня народження Володимира Павловича Науменка (1852–1919), педагога, літературознавця, багаторічного хранителя могили Т. Г. Шевченка у м. Канів.

27 – 205 років від дня народження Василя Степановича Завойка (1812–1898), адмірала уродженця с. Прохорівка Канівського району.

СЕРПЕНЬ

01 – 90 років від дня народження Яковенко Тамари Іванівни (1927), поетеси, члена літстудії «Зорянка» з самого її заснування (з 1967 року), з 1974 року голова літ. студії, мешканка м. Канів.

ВЕРЕСЕНЬ

10 – 60 років від дня народження Віри Володимирівни Носенко (1957), завідувачки дитячим садком «Ромашка», « Казка», з 1999 по 2004 рік працювала у відділі освіти РДА на посадах методиста та психолога. У 2005-2010 роках обіймала посаду заступника голови Канівської РДА. поетеси, члена Канівської літстудії «Зорянка», лауреата Всеукраїнського поетичного конкурсу ім. Максима Рильського, голови Канівської організації товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, члена благодійного фонду «Тарасова Земля» та «Благодійного фонду Володимира Затуливітра».

12 – 65 років від дня народження Олексія Андрійовича Софієнка (1952–2011), поета, лауреата численних літературних премій,колишнього жителя м. Канів.

19 – 100 років від дня народження Івана Івановича Сорокопуда (1917–2015), Почесного краєзнавця України, лауреата краєзнавчої премії ім. М. Максимовича, уродженця м. Канів.

20 55 років з дня відкриття Канівськоі загально- освітньої школи – інтернат (1962).

28 – 55 років від дня народження Галини Володимирівни Морозової (1962) , уродженки с. Велика Чернігівка Овруцького району Житомирської області. З 1971 по1986 рік проживала у місті Прип’ять Київської області.

У зв’язку з катастрофою на Чорнобильській АЕС у 1986 році переїхала до Канева, де тривалий час працювала керівником гуртка «Декоративний розпис» у районному будинку школярів та юнацтва, засновниця творчої спілки митців Канева «Мистецька скарбничка»; автор пам’ятного знаку на честь перебування Т. Шевченка в селі Келеберда та автор проекту герба і прапора Канівського району. У 2009 році Галину Морозову нагороджено орденом «Святої Анни».

ЖОВТЕНЬ

12 – 70 років від дня народження Світлани Костянтинівни Жолоб (1947), поетеси і перекладача, уродженки с. Михайлівка Канівського району.

13 – 170 років від дня народження Олександра Павловича Ленського (Вервіціотті. 1847–1908), російського актора і режисера, який похований у м. Канів.

24 – 150 років від дня народження Миколи Федотовича Біляшівського (1867–1926), етнографа, вченого-археолога, одного із засновників та дійсного члена Української Академії наук. Жив і похований у м. Канів.

ЛИСТОПАД

04 – 45 років з часу введення в дію Канівської ГЕС(1972).

17 – 105 років від дня народження Миколи Борисовича Махині (1912 – 1990), футболіста, нападника. футбольного тренера,заслуженого майстра спорту СРСР (1946), заслуженого тренера УРСР (1962), уродженцям. Канів.

23 – 125 років від дня народження Віктора Семеновича Воропая (1892–1944), вченого-математика, професора, уродженця с. Ліпляве Канівського району.

26 – 85 років з часу Голодомору в Україні (1932–1933).

ГРУДЕНЬ

10 – 140 років з дня заснування міської бібліотеки ім. Т.Г.Шевченка (1877).

13 – 115 років від дня народження Миколи Платонова (Слуцький Микола Платонович. 1902–1968), оперного співака України, уродженця м. Канів.

28 березня

105 років від дня народження

Героя України, політв’язня, що здійснив

політичну акцію самоспалення поблизу могили

Т.Г.Шевченка у м. Каневі Олекси Гірника

(28.03.1912- 21.01.1978)

/Files/images/187px-MotornyjAndrij.jpg

Олекса Гірник народився в родині бойків- верховинців, його батько і дід були відомі завдяки просвітницькій роботі в регіоні. Олекса спочатку вчився в польській школі, а пізніше в українській гімназії у Станіславові, яку закінчив 1933 р. Олекса вирізнявся активним, сміливим характером. Він належав до «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН, працював у «Соколі». Після гімназії батьки хотіли, щоб син продовжив навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію «Сокіл», де очолював загін пластунів. Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії. За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 р. був засуджений до п'яти років в'язниці. Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у таборах Львова, Кракова, Тарнова. У 1939 р. під час німецького вторгнення в Польщу втік із в'язниці.

17 вересня 1939 р. у Станіславі на вокзалі Олекса побачив, як енкаведісти з собаками заганяють поляків у товарні вагони на висилку. Плач жінок, крик дітей… Кинувся на їх захист і, звісно, був заарештований, хоч чинив одчайдушний опір. 11 листопада 1939 р. його засудили на вісім років концтаборів і п'ять років позбавлення прав. Покарання відбував у Норильську та Магадані. 1948 року О. Гірник повернувся до Калуша Івано-Франківської області.

Одружився з Кароліною Іванівною Петраш, яка теж була в засланні. У 1950 р. народився син Маркіян, а в 1954 р. — Євген. Спочатку працював на місцевому цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером.

Всі роки дуже переймався долею України, її культури, української мови. Таємно від всіх протягом чотирьох років писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка.

Самоспалення

В записці до дружини від 19 січня 1978 р. написав, що поїхав до Львова, хоча насправді поїхав до Києва, відвідав Софійський собор та Києво-Печерську Лавру. Ввечері приїхав автобусом до Канева. З собою мав підготовлену сумку з двома каністрами бензину — загалом 3,5 літрів. Місце вибрав на північному схилі Чернечої Гори, тут розкидав листівки і пустив їх на вітер. Також тут же й залишив передсмертний заклик до незалежності України та проти русифікації. Близько 3-ої години ночі облився бензином та підпалив себе. Його мертве тіло знайшли тільки вранці. Міліція почала збирати розкидані листівки, усього знайшли 970, декілька збереглося у місцевих жителів. Ця справа залишалася таємницею, але саме через працівників міліції про вчинок Гірника взнали спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України. В помешканні Гірників був проведений обшук. Дружині сказали, що чоловік загинув в автомобільній аварії. Спочатку родині не хотіли віддавати тіло Олекси, але пізніше дозволили поховати на батьківщині заборонивши відкривати труну. Попри це, вночі близькі відкрили труну і була відслужена таємна панихіда греко-католицьким священиком, братом дружини.

Книжка М. Іщенка «Спалився за Україну» (2004).

/Files/images/cgfk.jpg

Попри заборони, щороку 21 січня хтось клав червону калину на місце смерті Олекси Гірника.Спочатку про справжні обставини смерті Олекси повідомив його дружині лікар швидкої допомоги з Канева Михайло Іщенко. Через декілька років, через рідних в Польщі через зв'язки з рухом «Солідарність» звістки про вчинок Гірника передали на Захід. Відомості про Гірника спочатку поширювалися хвилями радіо «Свобода» — тільки після здобуття незалежності Україною, правда про вчинок Гірника була вперше опублікована в газеті «Літературна Україна». У 1993 р. в Калуші його іменем була названа вулиця і встановленамеморіальна дошка на його будинку.

/Files/images/gfv.png

1 грудня 2012 року на вулиці Олекси Гірника в Калуші урочисто відкрили оновлений пам'ятний знак Герою України Олексі Гірнику.

Іменем Олекси Гірника названо Богородчанську школу № 1, в якій обладнано кімнату О. Гірника, а на подвір'ї школи встановлено меморіальний знак із зображенням героя.

/Files/images/ljirf.jpg

Меморіальна дошка Олексі Гірнику на фасаді будівлі колишньої Станиславівської гімназії

В Івано-Франківському обласному музеї визвольної боротьби на вул. Тарнавського, 22 відкрито виставку, присвячену пам'яті Олексі Гірника, на якій експонуються світлини з родинного архіву Гірників, особисті документи, вишивки, які люб'язно надав його син Євген Гірник.

У 1999 р. створено Київський благодійний фонд ім. О. Гірника «Українським дітям — українське слово».

Товариство «Просвіта» оголосило 2003 р. роком Олекси Гірника.

На місці смерті Гірника посадили кущ калини, а пізніше було додана і меморіальна дошка. В музеї збереглася копія листівки.

/Files/images/jktrcf.png

21 січня 2009 року на Чернечій горі у Каневі відбулося урочисте відкриття пам'ятного знаку Герою України Олексі Гірнику.

Премія імені Олекси Гірника

Син Євген Гірник створив і очолив фундацію імені Олекси Гірника. Нею нагороджуються ті, хто розвиває українську державність, робить конкретні справи у цій царині.

Відзнаку одержували, приміром, студент із Луганщини Сергій Мельничук, який у суді захищав своє право навчатися українською мовою, Олександр Гнучий, колишній міліціонер із Канева, який зберіг листівки, що їх Олекса Гірник перед загибеллю розкидав на Чернечій горі, автор першої книжки про батька «Спалився за Україну» Михайло Іщенко.

У 2012 року премією були нагороджені три особи, яких фундація вважає політичними в'язнями: Юлія Тимошенко, Юрій Луценко та Віталій Запорожець - це засуджений бунтар із Київщини, який за знущання над селянами розстріляв дільничного міліціонера.

Герой України

Указом Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім'я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Нагороду отримали сини Олекси: Маркіян і Євген Гірники.

Литература про Олексу Гірника, що є в бібліотеці

Вербицька, Н. Канівці вшанували Героя України О. Гірника [Текст] /Ніна Вербицька //Дніпрова зірка. – 2015. – 29 січ. – С.2.

Іщенко, М. «За нею душу погублю»[Текст]: останній шлях Олекси Гірника /Михайло Іщенко //Укр. слово. – 2013. – 30 січ. – 5 лют. (№5). – С.7.

Рудик, С. «Мій протест – то прометеїзм…» [Текст]: [Олекса Гірник – Герой України, спалився на знак протесту] /Сергій Рудик //Свобода. – 2012. – 5 – 11 квітня (№14). – С. 8.

Тупілко, В. Прометей України[Текст]: 27 березня цього року виповнилося 100 років від дня народження народного Героя України Олекси Гірника. /Віктор Тупілко //Укр. слово. – 2012. – 4 – 10 квітня (№14). – С. 9.

Лазоренко, С. «Готуючись до самоспалення на Чернечій горі, Олекса Гірник написав тисячу листівок від руки»[Текст] /Cвітлана Лазоренко //Нова Доба. –2010. – 26 січ. – С. 3.

Зятьєв, С. «Мій протест – то бунт проти насилля і поневолення…»[Текст]: [ці слова належать Олексі Гірнику, який, протестуючи проти русифікації України, вчинив акт самоспалення на Чернечій горі у 1978 році] /Сергій Зятьєв //Укр. слово. – 2009. – №4. – С. 13.

Дзима, В. На честь Героя України [Текст]: [відкрито пам’ятний знак на місці спалення українського патріота, активного учасника нац. – визвольних змагань Олекси Гірника] /Віта Дзима // Чернеча Гора. – 2009. – № 1. – С. 2.

Вінярський, С. 30 років тому спалахнув на Чернечій горі політв’язень Олекса Гірник /С. Вінярський // Молодь Черкащини. – 2008. – 24 січ. – С. 5.

Бруслиновський, Є. Нагорода знайшла героя через 29 років[Текст]: [О. Гірник] //Україна молода. – 2007. – 23січ. – С. 2.

Іщенко, М. На знак протесту спалився[Текст]: док. повість про О. М.Гірника //Дзвін. – 2004. – №1. – С.71-93; №2. – С. 83.

Премія ім.Олекси Гірника // Літ. Україна. – 2004. – 22січ. – С. 2

Брусліновський, Є. Самоспалення на Чернечій горі. 25 років по тому //Черкас. край. – 2003. – 24січня. – С. 4.

Тарахан-Береза, З. Самоспалення в ім’я життя[Текст]: [самоспалення О.Гірника 21 січня 1978 р. на Тарасовій горі у Каневі] //Дзвін. – 1995. – №3. – С. 127-128.

23 квітня

45 років Канівському музею

народного декоративного мистецтва

(1972)

/Files/images/музей.jpg

В центрі старої частини міста Канева, біля Успенського собору (пам'ятник архітектури ХІІ ст.) знаходиться будівля – Базіліанское училище (пам'ятник архітектури ХVIII ст.). В цьому приміщенні розмістився музей народного декоративного мистецтва, після того, як був переведений з Успенського собору.

Музей був заснований в 1972 році. Його організатором і засновником був ентузіаст музейної справи, заслужений працівник культури України Коваленко Василь Олександрович.

В музеї представлені речі трьох центральних областей України: Черкаської, Київської та Полтавської. Фонди нараховують близько 5 тисяч експонатів.

Основні відділи музею:

Ткацтво і килимарство; народний одяг і вишивка; художнє скло і фарфор; ераміка; різьба по дереву; народний розпис.

Основні види діяльності: науково-збиральницька; екскурсійна; лекційна; співпраця з народними майстрами.

Найцінніші експонати: одяг, килими, рушники, тканини, народний розпис, художнє скло. Вироби сучасних майстрів склодувів, різбьярів по дереву, художників, яких також чимало в зібранні музею, дають можливість побачити, як розвивалось прикладне мистецтво в індустріальну епоху.

Працівниками відділу „народно-декоративного мистецтва” при Шевченківському національному заповіднику створено два виставкові зали із фондів відділу.

Перший зал знайомить відвідувачів з деякими елементами інтер`єру селянської оселі початку 20 ст, а другий – з роботами на Шевченківську тематику.

Селянська оселя, адже в ній залишився дух національних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу.

В кожній селянській оселі на покутті знаходились образи. Для ікон виготовляли спеціальні полички (бодники) а у найбільш заможних селян були цілі іконостаси.

/Files/images/виш.jpg

Внутрішнє планування хати обов`язково включало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося – де тепло, там і добро, там злагода в сім`ї та забезпеченість родини.

Важливу роль у декоративному оздобленні хати відігравала дерев`яна розмальована скриня. Скриню, що стояла на видному місці розмальовували олійною фарбою. Скриня була незамінним атрибутом сільського весілля..

/Files/images/тумба.jpg

Сільську оселю всюди прикрашали вироби з дерева. Вони були практичними, зручними і гарними. Також експонується прядка, за якою жінки виготовляли нитки з вовни чи льону.

В музейній експозиції – дерев`яні ложки, ковганка з товкачем, тарілка „хліб наш насушний”, оздоблена рельєфною різьбою, а вінця – рослинним орнаментом.

Кожну сільську оселю прикрашав дерев`яний мисник, в який ставився найкращий посуд.

З давніх-давен Канів відомий як осередок гончарства. Уміння виготовляти глиняний посуд передавалося від покоління до покоління. Досі збереглися вироби 19 століття, які свідчать про високий рівень розвитку гончарного виробництва на нашій землі.

Асортимент виробів величезний: глечики, горщики, макітри, тикви, миски... виготовляли в Каневі і фігурний посуд. Надзвичайно гарні миски виготовляли Олександр та Сергій Білінські та Марія Баліцька, які нині експонуються в музеї. Користуючись простим орнаментом (смужки, кривульки, зубчасті лінії, крапки), канівські майстри виробили самобутній стиль розвитку.

/Files/images/руш.jpg

Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі, рушник – невід`ємна частина нашого побуту. Він служив оберегом оселі українців. Послуговувався не тільки, як оздоба, а мав і практичне призначення: був скатертиною і вузликом, де зберігали харчі, утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним. Ним піднімають перший сволок, коли будують хату, накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до церкви, хлібну діжу...

Споконвіку українські жінки і чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу – захищає від ворожої стріли і меча, недоброго погляду, злої думки, тому вона й досі бажана у нашому вбранні.

Другий виставковий зал знайомить з роботами на Шевченківську тематику, окрасою якої став килим художниці з міста Києва Наталії Литовченко „Квіти Кобзареві”. Портрет Кобзаря органічно вплітається в рослинний орнамент, витриманий в синіх, сірих, білих і коричневих кольорах.

Почесне місце займають вироби заслуженого майстра народної творчості України Василя Семеновича Кваші з міста Миргорода, що на Полтавщині. Його глибокий оригінальний талант розвинувся на основі українських митців-різблярів.

Барельєф Т. Шевченко в обрамленні українського орнаменту з квітів і листочків. Ця робота відрізняється високою художньою виразністю та багатим ідейним змістом.

До образу великого мужа України зверталася у своїй творчості відома канівська вишивальниця Галина Бондаренко. Прикрашає зал її тематичне панно „три жіночі долі”, „І квилить плаче Ярославна”, „І сниться їй той син Іван”, „Рости, рости, тополенько”.

Завдяки наполегливій праці наукових працівників, музей став скарбницею духовної спадщини українського народу.

Література про музей

Канівський музей народного декоративного мистецтва. Путівник / Заболотня Галина Миколаївна, Засенко Галина Василівна, Герасименко Надія Феодосіївна. — Дніпропетровськ : «Промінь», 1979. — 32 с.

Басиста, Н. Музей народного декоративного мистецтва

відсвяткував сорокаріччя[Текст] /Ніна Басиста //Дн. зірка. – 2012. – 4трав.

Ярмош, Т. Український оберіг творимо власними руками[Текст]: майстер-класи для відвідувачів музею народного декоративного мистецтва /Тетяна Ярмош //Чернеча Гора. – 2011. – №1.

У старий музей – по нові враження [Текст]: [канівський музей народного декоративного мистецтва] //Молодь Черкащини. – 2008. – 22 жовт. – С. 13.

Косенко, О. Дивосвіт раритетів[Текст]: [канівський музей декоративного мистецтва] //Українська культура. – 2004. – №6-7. – С. 12.

Басиста, Н. У музею народного декоративного мистецтва – ювілей[Текст]:[30 років] //Дн. зірка. – 2002. – 10трав. – С. 2.

Басиста, Н. Матусина пам’ять[Текст]:[експедиції виявляють] //Дн. зірка. – 1998. – 25листоп. – С. 3.

Басиста, Н. А вишивала ще матуся[Текст]: [до нової експозиції] //Дн. зірка. – 1997. – 10 груд. – С. 3.

Черняк, К. У музею є майбутнє[Текст] //Дн. зірка. – 1997. – 8 жовт. – С. 1-2.

Родень, В. Ще один музей у Каневі[Текст] //Черкас. край. – 1995. – 25 трав.

Засенко, Г. Надбання – всім[Текст]: музей декоративного мистецтва розкриває скарби //Дн. зірка. – 1990. – 5 трав.

Засенко, Г. І на тім рушникові[Текст]: [музей народного декоративного мистецтва] //Дн. зірка. – 1989. – 16 листоп.

Коваленко, В. Скарбниця народної культури: [музей народно-декоративного мистецтва в м. Каневі] //Молодь Черкащини . – 1972. – 25 квіт.

Гриценко, К. Музей над Дніпром: [музей народного декоративного мистецтва в Каневі] //Робітнича газета. – 1972. – 9 верес.

Новицький, А. Скарбів збирач невтомний: [музей народного декоративного мистецтва та його засновник В.О.Коваленко] //Черкаська правда. – 1971. – 28 груд.

12 жовтня

70 років від дня народження

поетеси та перекладачки

Жолоб Світлани Костянтинівни

(1947-2011)

/Files/images/Жолоб.jpg

Жолоб Світлана Костянтинівна народилася 12. 10. 1947, в с. Михайлівка, нині Канівського р-ну Черкаської обл. Ще школяркою вона привернула увагу своїм самобутнім талантом. У тієї Світлани з Межиріча, казав Павло Тичина, справжнє поетичне зерно. Межиріцьку середню школу вона закінчила 1965 року із золотою медаллю,

Закінчила Київський університет ім. Т. Шевченка (філологічний факультет) – із відзнакою 1970-го. Вивчала грузинську мову та літературу в Тбіліському університеті. Від 1975 до 2001рр. Світлана Жолоб працювала у видавництві «Дніпро». Останні чотирнадцять років — на посаді головного редактора, а з 2001 р. — заступником головного редактора у видавництві “Педагогічна преса”. Член Національної спілки письменників України. (1983).

Авторка поетичних збірок «Ярославна» (1969), «Сонячні пагорби» (1982), «Дерево життя» (1986), збірки вибраних поезій "Із глибин" (2008) та поетичних перекладів "Річка - нескінченна" (2007).

Перекладала вона з грузинської, іспанської, німецької, литовської, слов’янських та інших мов. Переклади Світлани Жолоб друкувалися в антологіях, антологійних і хрестоматійних збірниках, окремих книжкових виданнях та в періодиці — понад 450 поетичних творів і переклади прози: з іспанської — роману Ґ. Ґарсія Маркеса “Осінь патріарха” (у

співавторстві), з російської — повісті В. Катаєва “Написаний вже Вертер” та ін.

Поезії Світлани Жолоб перекладено грузинською, польською, іспанською, литовською, російською, румунською, угорською та ін. мовами. Також їх надруковано у вітчизняних та зарубіжних антологіях та антологійних збірниках, у шкільних хрестоматіях (зокрема: “Віщий гомін. Українська поезія другої половини ХХ ст.”. – К.: Грамота, 2003, “Я – дитина України”, 2008 та ін.).

Отримала літературну премію ім. М. Рильського (2004). В галузі художнього перекладу, її нагороджено орденом “Знак Пошани” та медаллю “На честь 1500-ліття Києва”, почесним знаком “Відмінник освіти України”.

Померла 10 травня 2011, м. Київ.

Про творчість Світлани Жолоб

Творчий доробок Світлани Жолоб тримається на кількох «китах».

«Своєї любові до України Світлана Жолоб ніколи не декларує, – пише Павличко. – Її Україна – це її сльози, її кров, це її душа, її подих… Негаснуча віра С.Жолоб у своє духовне життя зумовлена постійною присутністю в її душі України». Україна в поезії Жолоб постає передусім у постаті Ярославни.

Ярославна у Світлани Жолоб – образ багатогранний. Перш за все – це Україна, згорблена сива жінка, вірна, несхилена, щедра, сумна; також це потужна постать матері: «Мати, українська Ярославна, // постаріла, стомлена, земна, // вже літа – лелеки одинокі – // вилетіли з теплого гнізда […] Ти стоїш, посивіла самотносте, // височиш обеліском, // чорні руки свої до людей простягнувши, // як велику порожню колиску…» Ярославна – це й прамати, прадавній ідол, степова кам’яна баба. Повз неї проходять епохи – «дикі орди туч полонять небо», татарські навали, які забирають долю у «ста ярославен без імен», ляхи, за якими «вороння крильми укрило поле», війни двадцятого століття…

Ярославна – мати без Дитини, мати, яка журить за Дитиною. Примарне Дитя, Дитя-Бог, якого немає у Ярославни – наскрізний образ поезії Світлани Жолоб.

У збірці «Сонячні пагорби» цей мотив трансформується у всесвітній образ Дитини: «Маленький хлопчик, золотий горобчик, // синочок мій // ненароджений…»; «… чуєш, мій кароокий хлопчику, // бідне моє дитя?»

Та оскільки Дитина – примара, то й усі дитячі атрибути – примарні, викривлені, неживі. Навіть казки – дорослі: «Та казка ця – // для дорослих. // У неї // немає кінця». Казкові, міфічні елементи проходять крізь усю поезію Світлани Жолоб. Починаються вони, безумовно, від тієї ж Ярославни. А ще ж є молодильні яблука, козаки-мамаї, Івасик, гуси-лебеді, калина, папороть. Казка – це ідеальний світ, де начебто не має бути місця печалі – але смуток, скорбота все ж проглядають крізь непевний серпанок межи свіття.

Язичницькі мотиви в поетиці Жолоб звучать потужними акордами. Міф і численні пов’язані з ним образи й персонажі стають повноправними героями її віршів. Тут і золоте руно і Еврідіка, і біблійний голуб. Перун – істинна Україна – гине з політичних міркувань володарів і за безмовного спільництва народу.

Опис поетики Світлани Жолоб був би неповним без згадки про грузинські й литовські мотиви в її творчості. «Грузинською говорить моя юність, // а молодість – литовською…», зізнається поетеса в одному з останніх віршів. Дійсно, чи не найбільше перекладів у неї – з цих мов.

Неабиякого значення у творчості Світлани Жолоб набуває символіка кольору. Чи не найчастіше вживаний – білий: «О біла осене, твоє повільне слово // врятує хай мене від самоти»; «Це вже не я. // Назавжди маска біла // примерзне до обличчя – крижане…»; «Пахнуть солодко і смутно // на осонні білі квіти…»; «… відлітаючи за тобою, // білим деревом стану…»; «… біле поле застеляє // неживими пелюстками…» З наведених прикладів видно: білий – колір Смерті, але не страшної, болісної, а ирійної, рахманної, тихого сходження за обрій, до краю щастя, радості.

Білий протиставляється чорному:

Я впізнаю цей день і йому

посміхнуся, мов чуду.

Білий світ, як тебе, обійму,

а про чорний забуду…

Чорний – також колір Смерті, похмурого небуття, не-народження, не-любові: «Даремно бігла так // по чорній кризі // моя любов, // заплакана і боса…»; «На чорному аркуші неба нічного // можна читати – якби знаття!..»; «О, виведе мене з нічного лісу, // перенеси над чорною водою – // і вже не розмикай своїх обіймів!»

Червоний мак – один із наскрізних образів у поезії Світлани Жолоб: «Та жаль мені життя, що покидає // вмирущу квітку, – це за ним, за ним // червоними сльозами // плаче мак…»

Жовтий – забуття («Жовту квітку молочаєву…»), плин («все місто в жовтім сяйві суєти»).

Близький за символікою до жовтого — бузковий: «Має сили й на цвинтарі пахнути // синій бузок…» «Передсмертно», до речі, пахне і липа. А тюльпани видаються «хижими»: «Мовчать на столику // тюльпани хижі – // моєї крові зранку напилися».

Золотий колір у Жолоб перш за все асоціюється з нею самою; це – її власна барва («моє золоте волосся», «моє золоте кохання», «я, весела й золота»), рішуча відмова від забуття: «Звідкіль ці дими – // ще сади у безвітрі // стоять золоті-золоті…»

Зелений – колір життя, землі, щасливого кохання: «Приходьте, пийте, хто не має сил. // Це я – зелений затінок кохання. // Це я – безсмертний божевільний квіт».

Якщо золоте світло робить Біль, Смерть безсилими, знерухомлюють їх, то зелена трава – це зброя, разючий меч, дієвий засіб проти фатуму.

Можна виокремити ще чимало цікавих аспектів у поезії Світлани Жолоб. Це і вже згадувана символіка рослин (тюльпан, липа, тополя, мак, бузок, калина, папороть), і символіка тварин, передусім птаства (журавлі, голуб, снігурі, гуси), і протиставлення «дерева / квітки».

Світлана Жолоб не стала відомою, уславленою поетесою. Вона зуміла відсторонити від себе цю спокусу, – як правильно пише Д.Павличко. Не заговорила, «як усі»; її невелемовність, самотність стали запорукою творення істинно мистецьких творів.

Я бачу не сніги – вишневе майво,

я чую: мерзлу землю гріють мальви

червоними жаринами суцвіть…

Так я виходжу з сумніву і туги.

Так річка березня розпростується туго,

узявши в лютому початок свій.

Твори, що є в бібліотеці

Жолоб, С. Річка нескінченна[Текст] / Світлана Жолоб. – К.: Етнос, 2007. – 368 с.

Жолоб, С. К. Із глибин[Текст]: вибрані поезії /Світлана Жолоб. – Івано-Франківськ: Гостинець, 2008. – 176 с.

Жолоб, С. Дерево життя[Текст]: лірика /Світлана Жолоб. – К.: Рад. Письменник, 1986. – 62 с.

Жолоб, С. Сонячні пагорби[Текст]: поезії /Світлана Жолоб. – К.: Молодь, 1982. – 88 с.

Література про неї

Наєнко, М. Білотка зронила пелюстку[Текст]: на сороковини по Світлані Жолоб /Михайло Наєнко //Літ. Україна. – 2011. – 23 червня. – С. 13.

Сорокопуд, І. Уклін рідній землі[Текст]/Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 20.

Бюро літературних новинок

за 2016 рік (півріччя)

/Files/images/shevchenkana/т.jpg

Природничі науки

26.89 Гирич, І. Київ: люди і будинки [Текст] /Гирич І. – К.: Либідь, 2015.– 432 с.:іл.

26.89(4УКР-ВОЛ)я2 Прогулянка Волинню [Текст, фото] /укл. П.Троневич. - К.: Балтія-Друк, 2015. – 160 с.

Технічні науки

37.279 Тарас, Ярослав. Таємниці бабусиної скрині [Текст] /Тарас Ярослав. – Львів: Апріорі, 2015. – 272 с.

Суспільні науки

60.56 Вояковський, Д. Ментальні кордони в Європі без кордонів [Текст] /Вояковський Д. – К.: Ніка – Центр, 2015. – 320 с.

63.3(0)6 Попович, М. Кровавый век [Текст] /Попович М. – К.: Кордон, 2015. – 990 с.: ил.

63.3(4УКР) Градова, А. Гетьмани України [Текст]: історія про славу, мудрість і відвагу /Градова А. – Х.: Віват, 2015. – 352 с.

63.3(4УКР) Дорошенко, О. Василь Стус [Текст] /Дорошенко О. – Х.: Антологія, 2015. – 128 с.

63.3(4УКР) Коляда, І. А. Пилип Орлик [Текст] /Коляда, І.А. Коляда, С.Ю., Кириєнко, О.Ю. – Харків: Фоліо, 2015. – 121 с.

63.3(4УКР) Лаврик, О. 1000 цікавих фактів про Україну [Текст] /Лаврик О. – Х.: Віват, 2015. – 256 с.

63.3(4УКР) Мицик, Ю. Св. Петро Могила [Текст] /Мицик Ю. – Харків: Бібколектор, 2015. – 119 с.

63.3(4УКР) Тома, Л. Данило Апостол [Текст] /Тома Л. – Харків: Бібколектор, 2015. – 88 с.

63.3(4УКР)6 Мельниченко, В.Ю. Михайло Грушевський у Москві [Текст]: авторська енциклопед хроноскоп /Мельниченко В.Ю. – К.: Либідь, 2015. – 568с.: іл.

63.3(4УКР)43 Українське козацтво [Текст] /укл. Б. Черкас. – К.: Балтіка – Друк, 2015. – 198 с.

63.3(4УКР)64 Брати Капранови. Мальована історія Незалежності України [Текст] /Брати Капранови.– К.: Гамазин, 2013.– 80с.:іл.

63.5УКР Брати Капранови. Веселих свят! [Текст] : [Фото] /Брати Капранови. – К.: Гамазин, 2014. – 104 с.: іл.

63.3(4УКР) Лукашенко, Т Українські обереги своїми руками [Текст] /Лукашенко Т. – Х.: Віват, 2015. – 224 с. (Корисна книга)

63.5(4УКР) Стафійчук, О. Мольфари України [Текст]: чарівний світ вірувань та традицій українського народу) /Стафійчук О. – К.: Техніка, 2015. – 200 с.

63.5(4УКР) Тарасова, О. Таємничий світ ляльки – мотанки [Текст] /Тарасова О. – К.: Либідь, 2015. – 200 с.: іл.

66.3(4УКР)12 Филипович, Л. Майдан і церква [Текст] /Филипович Л. – К.: Техніка, 2015. – 656 с.: іл.

Культура

71(4УКР)я6 Попович, М. Культура: ілюстративна енциклопедія України [Текст] /Попович М. – К.: Балтія – Друк, 2015. – 184 с.: іл.

Освіта

74.102 Зеленська, А. Поспішаємо до школи [Текст]: читайлик / /Зеленська А. – К.: АВІАЗ, 2015. – 48 с.: іл.

74.102 Фєрєнцєва, Ю. Рахівничка для малят [Текст] /Фєрєнцєва Ю.– К.: Балтія – Друк, 2014. – 30 с.

Засоби масової інформації

76.12 Життя і смерть Редактора [Текст]: книга пам’яті Б. Дерев’янка /упор. Л. Г. Бурчо. – Одеса: Прес – Кур’єр, 2015. – 352 с.: іл (Золоті імена укр. журналістики вип.5)

76.106 Чередниченко, В. Про філатею всім [Текст]: для юнацтва та дітей, спадкоємців філателістичних колекцій /Чередниченко В. – К.: Смолоскип, 2015. –112 с.: іл.

Бібліографія

78.37 Універсальна десяткова класифікація (УДК) [Текст]: зміни та доповнення (2011) /під. М. Й. Ахвердова та ін. – К.: Кн. Палата України, 2015. – 144 с.

Літературознавство

83.3(0) Рябчій, І. Двічі по десять [Текст]: обличчя і голоси: збірка інтерв’ю /Рябчій І. – Львів: Антоненко, 2015. – 240 с.

83.3(4УКР) «Згадайте, братія моя…» [Текст]: Київ Тараса Шевченка /Т. Чуйко та ін.; перед. Д. Стуса. – К.: Либідь, 2015. – 256 с.: іл.

83.3(4УКР)я2 Преварська, М.І. Українські поети [Текст]: довідник / Преварська М. І. – К.: Велес, 2015. – 288 с.

83.3(4УКР) Процюк, С. Чорне яблуко [Текст]: роман про Архипа Тесленка / Процюк С. – К.: Академвидав, 2013. – 192 с. (Сер. «Автографи часу»)

83.3(4УКР) Сверстюк, Є. Гоголь і українська ніч [Текст]: есеї /Сверстюк Є. – К.: Кліо, 2013. – 328 с.

83.3(4УКР) Скляренко, В. Література України [Текст] /Скляренко В., Батія Я. – Харків: Бібколектор, 2015. – 319 с.: іл.

83.3(4УКР) Шкандрій, М. Модерністи, марксисти і нація [Текст]: українська літературна дискусія 1920-х років /Шкандрій М. – К.: Ніка – Центр, 2015. – 384 с.

Українська художня література

84(0)5 Стріха, М. Улюблені переклади [Текст]: поезії /Стріха М. – К.: Укр. письменник, 2015. – 724 с.

84(4УКР) Андрухович, С. Фелікс Австрія [Текст]: роман /Андрухович С. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2015. – 288с.

84(4УКР)с Артюх, А. Поезії Рудої Киці [Текст] /Артюх А. – Харків: Фоліо, 2015. – 48 с.: іл.

84(4УКР) Воля, О. Завірюха [Текст]: повість /Воля О. – К.: Веселка, 2013. – 192 с.

84(4УКР) Грінченко, Б. «Казки» з ілюстраціями юних художників [Текст] /Грінченко Б. – Верхньодніпровськ: Дніпровець, 2015. – 64 с.: іл.

84(4УКР) Грінченко, Б. «Твори» з ілюстраціями юних художників [Текст] /Грінченко Б. – Верхньодніпровськ: Дніпровець, 2015. – 48 с.: іл.

84(4УКР) Дашвар, Л. Биті є [Текст]: Кн. 2. Макс /Дашвар Л. – Харків: КСД, 2014. – 288 с.: іл.

84(4УКР) Дашвар, Л. Мати все [Текст]: роман /Дашвар Л. – Харків: КСД, 2015. – 336 с.: іл.

84(4УКР) Дашвар, Л. Покров [Текст]: роман /Дашвар Л. – Харків: КСД, 2016. – 384 с.

84(4УКР) Дашвар, Л. Молоко з кров’ю [Текст]: роман /Дашвар Л. – Харків: КСД, 2015. – 272 с.: іл

84(4УКР) Дереш, Л. Остання любов Асури Махараджа [Текст: роман /Дереш Л. – К.: Нора –Друк, 2013. – 225 с. (Читацький клуб)

84(4УКР) Лис, В. Соло для Соломії [Текст]: роман /Лис В. – Харків: КСД, 2015. – 368 с.

84(4УКР) Мензатюк, З. Катрусині скарби [Текст]: оповідання для діт. мол. віку /Мензатюк З. – Чернівці: Букрек, 2015. – 40 с.: іл.

84(4УКР) Недін, Л. Передчуття свята [Текст] : казки та оповідки, вірші і пісні /Недін Л. – К.: Криниця, 2015. – 160 с.: іл.

84(4УКР) Печорна, О. Грішниця [Текст] /Печорна О. – Харків: КСД, 2015. – 288 с.

84(4УКР) Рутківський, В. Ганнуся [Текст]: У гості до лісовика: весела пригодницька повість /Рутківський В. – Львів: Вид. Старого Лева, 2015. – 226 с.: іл.

84(4УКР) Роздобудько, І. Ґудзик – 2 [Текст]: Десять років по тому: роман /Роздобудько І. – К.: Нора – Друк, 2015. – 320 с. (Читацький клуб)

84(4 УКР) Рутківський, В. Сині Води [Текст]: історичний роман /Рутківський В. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2015. – 440 с. (Біб-ка світової літ. для дітей у 100 томах «Світовид». Сер.3. Літ-ра ХХ ст.)

84(4УКР)с Співуча веселка для дітей [Текст,ноти] : українські народні пісні з нотами /упор. Жмурій М. – К.: Криниця, 2015. –160 с.: іл.

84(4УКР) Ульяненко, О. Серафима [Текст]: роман /Ульяненко О.– Харків: Фоліо, 2015. – 217 с.

84(4УКР) Ульяненко, О. Сталінка[Текст]: Дофін Сатани: романи /Ульяненко О. – Харків: Бібколектор, 2015. – 507 с.

84(4УКР) Федюк, П. Вибрані твори [Текст] /Федюк П. – Львів: Тріада плюс, 2015. – 784 с.: іл.

84(4УКР) Фесенко, Н. Малороска [Текст] /Фесенко Н. – Кіровоград: Імекс – ЛТД, 2015. – 84 с.

84(4УКР) Хоткевич, Г Довбуші [Текст]: повість /Хоткевич Г. – К.: Дніпро, 2015. – 391 с.

84(4УКР)5 Андрусяк, І. Чупакабра та інші зайчики [Текст]: Усе солодший сад /Андрусяк І. – К.: Фонтан казок, 2015. – 48 с. (сер.«Добрівірші»)

84(4УКР)5 Шевченко, Т.Г. Повісті [Текст]: Художник. Близнюки. Прогулянка із задоволенням та не без моралі /Шевченко Т.Г. – Львів: Апріорі 2015. – 320 с.: іл.

84(4УКР)6 Базів, В. Армагеддон на Майдані [Текст] /Базів В. – К.: Український пріоритет, 2014. – 160 с.

84(4УКР)6 Винничук, Ю. Історія одного поросятка [Текст] /Винничук Ю., Лавро К. – Харків: Фоліо, 2015. – 24 с.: іл.

84(4УКР)6 Волков, О. Мертві квіти [Текст] /Волков О. – К.: Нора – Друк, 2013. – 320 с. (Морок)

84(4УКР)6 Воронина, Л. Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку №9 [Текст]: повість /Воронина Л. – К.: Знання, 2015. – 126 с.: іл.

84(4УКР)6 Воронина, Л. Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда [Текст]: повість /Воронина Л. – К.: Знання, 2015. – 135 с.: іл.

84(4УКР)6 Дерманський, С. Чудове чудовисько і погане поганисько [Текст]: казкова повість /Дерманський С. - К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА- ГА, 2014. – 288с.

84(4УКР)6 Дзюба, І. Літературні портрети [Текст]: продовження : есеїстичні розвідки /Дзюба І. – К.: Укр. письменник, 2015. – 8с.

84(4УКР)6 Дронова, К. Сузір’я казок та розповідей [Текст] /Дронова К. – К.: Гамазин, 2014. – 64 с.

84(4УКР)6 Евсеєнко, С. Азбука природи [Текст] /Евсеєнко С. – К.: Балтія – Друк, 2014. – 42 с.: іл.

84(4УКР)6 Іваничук, Р. Вода з каменю [Текст]: Саксаул у пісках: роман /Іваничук Р. – Харків: Бібколектор, 2015. – 414 с.

84(4УКР)6 Казки Лірника Сашка [Текст] /ред. Кот С. – К.: Зелений Пес, 2014. – 70 с.

84(4УКР)6 Когтянц, К. Монети для патріарха [Текст] : роман / Когтянц К. – Харків: Факт, 2015. – 217 с.

84(4УКР)6 Кокотюха, А. Адвокат із Личаківської [Текст]: роман /Кокотюха А. – Харків: Фоліо, 2015. – 283 с. (Ретророман)

84(4УКР)6 Кокотюха, А. Привид із Валової [Текст]: роман /Кокотюха А.- Харків: Фоліо, 2015. – 285 с.: іл. (Ретророман)

84(4УКР)6 Кононенко, О. Барабашка та всі інші [Текст]: про духів добрих і не дуже /Кононенко О. – К.: Либідь, 2013. – 128 с.: іл.

84(4УКР)6 Кононенко, Є. Кат [Текст]: новели /Кононенко Є. – Львів: Антоненко, 2014. – 124 с.

84(4УКР)6 Литовченки, Т. і О. Фатальна помилка [Текст]: авантюрний історичний роман / Литовченки Т. і О. – Харків: Факт, 2015. – 319 с.

84(4УКР)6 Лубківський, Р. Вибрані твори у 2 томах [Текст]: том 2. Переклади /Лубківський Р. – К.: Дніпро, 2015. – 605 с.

84(4УКР)6 Лущик, П. Тамплієри короля Данила [Текст]: роман /Лущик П. – Харків: Фоліо, 2015. – 286 с.

84(4УКР)6 Міняйло, В. На ясні зорі [Текст] /Міняйло В. – К.: Укр. письменник, 2015. – 656 с.

84(4УКР)6 Мушкетик, Ю. Біла тінь [Текст]: роман /Мушкетик – К.: Укр. письменник, 2015. – 640 с.

84(4УКР)6 Олійник, Б. Основи [Текст]: поезії, поеми /Олійник Б. – К.: Дніпро, 2015. – 696 с.

84(4УКР)6 Орлова, О. Подорож до країни Мурвіль [Текст] /Орлова О. – К.: Гамазин, 2013. – 204 с.

84(4УКР)6 Палинський, В. Бібліотекар [Текст]: новели й оповідання /Палинський В. – Львів: Апріорі, 2013. – 241 с.

84(4УКР)6 Поденщикова, Н. Шлях до істини [Текст] /Поденщикова Н. – Черкаси: Чабаненко, 2015. – 438 с.

84(4УКР)6 Пригодницький, В. Байки – Атоманки [Текст] /Пригодницький В. – К.: Укр. Пріоритет, 2015. – 216 с.

84(4УКР)6 Росіцький, Р. Киця – мандрівниця із старого двору [Текст] /Росіцький Р. – К.: АВІАЗ, 2015. – 48 с.: іл.

84(4УКР)6 Рудневич, М. Я из небесной сотни [Текст]: повесть /Рудневич М. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА- ГА, 2014. – 194 с.

84(4УКР)6 Рутківський, В. Джури і підводний човен [Текст]: роман. 3-тя книга трилогії «Джури» /Рутківський В. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА- МА- ГА, 2015. – 336 с.: іл.

84(4УКР)6 Смоленчук, М. Білі бланкети [Текст]: історичний роман /Смоленчук М. – Кіровоград: Імекс – ЛТД, 2015. – 452 с.

84(4УКР)6 Сніжко, М. Симоненкові світанки [Текст] /Сніжко М. – Черкаси: «Інтроліга ТОР», 2015. – 212 с.

84(4УКР)6 Таран, Л. Прозорі жінки [Текст] /Таран Л. – Чернівці: Букрек, 2015. – 316 с.

84(4УКР)6 Цілик, І. Червоні на чорному сліди [Текст]: оповідання /Цілик І. – К.: КОМОРА, 2015. – 152 с.

84(4УКР)6 Чемерис, В. Ярославна [Текст]: роман – есе / Чемерис В. – Харків: Фоліо, 2015. – 508с. (Історія України в романах)

84(4УКР)6 Чухліб, В. Пісня тоненької очеретини [Текст]: казки /Чухліб В. – К.: Авіаз, 2015. – 52с.::іл.

84(4УКР)6 Шаповалов, С. Лісовий урок [Текст] /Шаповалов С. – К.: АВІАЗ, 2015. – 32 с.: іл.

84(4УКР)6 Шевчук, В. Фрагменти із сувою мойр [Текст]: кросворд: роман / Шевчук В. – К.: Либідь, 2014. – 264 с.

84(4УКР)6 Шевчук, В. Фрагменти із сувою мойр [Текст]: Милий кохання тягар: роман / Шевчук В. – К.: Либідь, 2014. – 216 с.

84(4УКР)6 Шевчук, В. Фрагменти із сувою мойр [Текст]:Театр прози: роман / Шевчук В. – К.: Либідь, 2014. – 216 с.

84(4УКР)7 Казки добрих сусідів [Текст] : у 4-х кн. Кн.1. Сирота: туркменські народні казки /пер. Воробйова В. І. – К.: Кордон, 2015. – 112 с.

Кн.2. Красуня тисяча косиць: узбецькі народн іказки /пер. Воробйова В. І. – К.: Кордон, 2015. – 112 с.

Кн.3. Сонцева доня: грузинські народні казки /пер. Воробйова В.І. – К.: Кордон, 2015. – 112 с.

Кн.4. Золотоголова рибка: вірменські народні казки /пер. Коцупія С.П. – К.: Кордон, 2015. – 112 с.

84(4УКР)7 Прилуцький, О. Веснуха [Текст] /Прилуцький О. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2015. – 160 с.

84(4УКР)7 Чайка, Ю. Син Сонця [Текст] /Чайка Ю. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2015. – 48 с.

Зарубіжна художня література

84(4НОР) Вігдіс, Й. Йорген + Анна = любов [Текст]: роман /Вігдіс Й. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2015. – 160 с.

84(3РОС)6 Войнович, В. Монументальна пропаганда [Текст]: роман /Войнович В. М. – К.: Дніпро, 2015. – 376 с.

84(3РОС) Громыко, О. Год Крысы. Путница[Текст]: фантастический роман /Громыко О. – М: Альфа – книга, 2010. – 506с. (магия фэнтези)

84(3ПОЛ)6 Гутовська – Адамчик Малгожата Дівчата з 13-ї вулиці [Текст]: роман /Малгожата Гутовська – Адамчик. – Львів: Урбіно, 2015. – 240 с.

84(3ТУЕ) Гюнтекін, Р. Листопад [Текст] : роман /Гюнтекін Р.Н.- Харків: Фоліо, 2015. – 158 с. (Карта світу)

84(3ВЕЛ) Діккенс, Ч. Різдвяна пісня [Текст]: повість /Діккенс Ч. – Тернопіль: навчальна книга – Богдан, 2014. – 64 с. (сер. Час читати)

84(3ІТА) Еко, У. Номер нуль [Текст] : роман /Еко У. – Харків: Фоліо, 2015. – 191с. (Карта світу)

84(3РОС) Живой, А. Небесный король. Эфирный оборотень. По ту сторону смерти. Покровители [Текст] /Живой А. – Спб.: Ленинградское изд-во, 2011. – 880 с.

84(3РОС) Земляной, А. Один на миллион. Шагнуть за горизонт. Игра без правил [Текст] /Земляной А. – Спб.: Ленинградское изд- во, 2012. – 864 с.

84(3ПЕР) Іранські народні казки [Текст] /пер. з перської Гамади Р. – Тернопіль: Богдан, 2014. – 232 с. (сер. «Скарби Сходу»)

84(3СПО) Кеннет, Г. Вітер у вербах [Текст]: повість /Кеннет Г. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2014. – 348 с.

84(3ВЕЛ) Керрол, Л. Алісині пригоди у Дивокраї. Аліса у Задзеркаллі [Текст: повісті /Керрол Л. – Тернопіль: Навчальна книга –Богдана, 2013. – 432 с.

84(3СПО) Кінг, С. Доктор Сон [Текст]: роман /Кінг С. – Харків: КСД, 2015. – 640 с.

84(3СПО) Кінг, С. Країна розваг [Текст]: роман / Кінг С. – Харків: КСД, 2015. – 320 с.

84(3РОС) Кош, А. Если бы я был вампиром [Текст]: фантастический роман /Кош А. – М.: Альфа – книга, 2010. – 475 с.: ил. (Вкус вампира)

84(3РОС) Малицкий, С. Блокада [Текст]: фантастический роман /Малицкий С.- М.: Альфа – книга, 2011. – 798 с. : ил. (фантастический боевик).

84(3НОР) Несбьо, Ю. Син [Текст]: роман /Несбьо Ю. – Харків : Фоліо, 2014. – 574 с. (Карта світу).

84(3АНГ) Портер, Е. Полліанна [Текст]: повість / Портер Е. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2014. – 256 с. (Бібліотека світ. Літ-ра для дітей у 100 томах «Світовид». (Сер. 3. Літ- ра ХХ ст.)

84(3ИСП) Редондо, Д. Невидимый страж [Текст]: роман /Редондо Д. – Харьков: КСД, 2014. – 464 с.

84(3РОС) Светлов, Д. Битва за галактику [Текст] /Светлов Д. – Спб.: Ленинградское изд-во, 2012. – 416 с.

84(3РОС) Синицын, О. Спецхранилище. Второе пришествие [Текст]: фантастический роман /Синицын О. – М.: Альфа – книга, 2008. – 348 с. (Фантастический боевик).

84(3РОС) Суворов, В. Її ім’я було Татьяна [Текст] /Суворов В. – К.: Гамазин, 2013. – 380 с.: іл. (сер. «Нетабачна історія»)

84(3РОС) Суворов, В. Остання Республіка [Текст] /Суворов В. – К.: Гамазин, 2015. – 420 с.: іл. (сер. «Нетабачна історія»)

84(3РОС) Чижовський, А. Адмирал с Земли [Текст] : фантастический роман /Чижовський А. – М.: Альфа – книга, 2013. – 378 с.: ил.

84(3ПОЛ) Ягелло, Й. Кава з кардамоном [Текст]: роман /Ягелло Й. – Львів: Урбіно, 2015. – 240 с.

84(3ПОЛ) Ягелло, Й. Шоколад із чилі [Текст]: роман /Ягелло Й. – Львів: Урбіно, 2015. – 288 с.

Мистецтво

85.113(4УКР) Вечерський, В. Замки та фортеці України [Текст, фото] /Вечерський В. – К.: Балтія – Друк, 2015. – 148 с.

85.334(4УКР) Корнійчук, В.П. Марія Заньковецька [Текст]: світова велич генія національного: мистецтвознавче дослідження /Корнійчук В.П. – К.: Криниця, 2015. – 496 с.

85.143(4УКР)я6 Марголіна, І. Оповиті серпанком забуття [Текст]: живопис українських художників у Кирилівській церкві / Марголіна І. – К.: Либідь, 2015. – 144 с.: іл.

85.16(4УКР)я6 Україна неповторна [Текст, фото]: фотоальбом /авт. Попович М. – К.: Балтія – Друк, 2015. – 111 с.: іл.

85.319(4УКР) Українські народні пісні з нотами [Текст, ноти] /ред. Преварська М. – К.: Велес, 2015. – 192 с.

Релігієзнавство

86.372(4УКР) Успенський собор [Текст, фото] /авт. ред. Строля В. – К.: Балтія – Друк, 2015. – 199 с.

86.372(4УКР) Нікітенко, Н.М. Бароко Софії Київської [Текст] / /Нікітенко Н.М. – К.: Либідь, 2015. – 272 с.: іл.

86.37(4УКР) Ломачинська, І.М. Монастирі України [Текст, фото] /Ломачинська І.М. – К.: Балтія – Друк, 2015. – 208 с.: іл.

Довідкові видання

92(ГРЕ-УКР) Новогрецько – український, українсько – новогрецький словник[Текст] /укл. Угрінович О. В. – К.: Криниця, 2015. – 416 с.

Підготувала методист Настичук З.

Канівський міський відділ культури і туризму
Канівська міська бібліотека ім. Т.Г. Шевченка

Бюлетень нових надходжень

за 2015 рік

/Files/images/bb1.jpg

Природничі науки

26.89Ук Історія, культура і природа Черкащини на туристичних маршрутах регіону [Текст]: перша частина /упор. Т.Нераденко. – Черкаси:Чабаненко, 2014.- 204с.

26.89(4УКР)4к Черкащини славетні імена [Текст] /Бушин М.І., Лазуренко В.М., Вишневецький В.Є. – Черкаси: ДП, 2013. – 710с.

Технічні науки

30.607-80 Терещенко, Н.М. Українська якість [Текст]: кишеньковий путівник споживача, вип. №1 /Терещенко Н.М. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – 24с.

Суспільні науки

63.3 Мотиль, О. Підсумки імперій [Текст]: занепад, розпад і відродження /Мотиль О. – К.: Критика, 2009.- 199с.

63.3 Український гуманітарний огляд [Текст]: вип.№12 /гол. ред. Яковенко Н. К.: Критики, 2006. – 274с.

63.3 Український гуманітарний огляд [Текст]: вип.№6 /гол. ред. Яковенко Н.- К.: Критики, 2001. – 282с.

63.3(4УКР)я2 Енциклопедія історії України [Текст]: у 10 Т.: Т-Я /ред. В.А. Смолій – К.: Наукова думка, 2013. – 784с.:іл.

63.3(4УКР)4К Не підлягає забуттю: нацистський окупаційний режим на Черкащині (1941-1944) [Текст]: збірник наукових статей, документів, матеріалів та спогадів /кер.проекту О.А.Воронкіна. – Черкаси: Вертикаль, 2013. – 366с.

63.3(2УК)я44 Портнов, А. Історії для домашнього вжитку [Текст]: есеї про польсько-російсько –український трикутник пам’яті /Портнов А. – К.: Критика, 2013. – 344с.

63.3(4УКР-4К) Золоте поле [Текст]: спецвипуск журналу «Я – жінка». Бібліографічні нариси із серії «Жінки Черкащини» /укл. Чудновець Валентина. – Черкаси: Поліграфія, 1999.- 80с.

63.3(4УКР)624Ук Життя в окупації [Текст]: альбом дитячих малюнків та документально-публіцистичних творів /укл. Воронкіна О.А. – Черкаси: Вертикаль, 2012. – 56с.

63.3(4УКР-4ЧЕК)6 Мельниченко, В.М., Чабан,А.Ю. Наймолодша в Україні [Текст]:[Фото]: Черкаській області – 60 років: етапи розвитку, люди і події /Мельниченко В.М., Чабан А.Ю. – Черкаси: Вертикаль, 2013. – 256с.

63.3(4УКР) Магочій, Павло-Роберт Ілюстрована історія України [Текст]: [Фото] /Магочій Павло-Роберт. – К.: Критика, 2012. – 447с.

63.3(4УКР) Заярнюк, А. Ідіоми емансипації [Текст]: «визвольні» проекти і галицьке село у середині Х1Х ст./ Заярнюк А. – К.: Критики, 2007. – 335с.

63.3(4УКР) Слабошпицький, М.Ф. З голосу нашої Кліо [Текст] /Слабошпицький М.Ф. – К.: Ярославів Вал, 2013. – 224с.: іл.

63.3(4УКР)723 Осьмак, Н. Кирило Осьмак: автопортрет у листах на тлі Владімирського централу[Текст]: біографічні нариси /Осьмак Наталка. – К.: Ярославів Вал, 2014. – 600с.

63.3(4УКР-4ЧЕК) Борщ, М.І. З вершин славетних черкащан [Текст]: краєзнавчі нариси, вірші, поеми /Борщ М.І. – Черкаси: Кандич С.Г., 2013. – 336с.:іл.

Політика

66.4(4УКР) Украина: время выбора [Текст]: проект выполнен при поддержке международного фонда «відродження» /эксперты Центра Разумкова. – К., 2014. – 44с.

Міжнародне право

67.9(4УКР) Шарий, В.І. Державне управління: антикризові технології [Текст] /Шарий В.І.– Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2009. – 280с.

Військова наука

68.3 Пасько, В.В. Звання-слухач [Текст]: нотатки лікаря-генерала /Пасько В.В. – Львів: ВМС, 2011. – 406с.:іл.

Культура. Наука

71.0 Вісник Харківської державної академії культури [Текст] /ред. В.М.Шейко. – Х.: ХДАК, 2012. – 300с.

71я54 Культура України [Текст]: вип.43 /ред. Шейка В.М. – Х.: ХДАК, 2013. – 296с.

Освіта

74.265.1 Мельник, Ю.С. Задачі прикладного змісту з фізики у старшій школі [Текст] /Мельник Ю.С. – К.: Педагогічна думка, 2013. – 120с.

74.58 Лохвицька, Л.В. Науково-дослідницька робота студентів [Текст]: методичні рекомендації для студентів педагогічних ВНЗ /Лохвицька Л.В. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2004. – 104с.

Бібліографія

78.30 Бібліотечна кухня [Текст]: 32 рецепти від успішних сучасних бібліотек /ред. І.Собко. – К.: Бібліоміст, 2013. – 83с.

Мовознавство

81.2(4УКР) Огієнко, І. Наука про рідномовні обов’язки [Текст]: рідномовний катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів /Огієнко І. – К.: Ярославів Вал, 2014. – 56с.

Літературознавство

83.3УКР Коцюбинський, М. Листи до Олександри Аплаксіної [Текст] /Коцюбинський М. – К.: Часопис «Критика», 2008. – 638 с.

83.3(0 УКР) Слабошпицький, М. 25 українських поетів на вигнанні [Текст] /Слабошпицький М. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 716с.

83.3(4УКР)1 Листування Тараса Шевченка [Текст] /ред. С. Єфремов. – Черкаси: Брама-Україна, 2013. – 1056с.

83.34УКР6 Чуб, Д. Живий Шевченко [Текст]: невигадані оповіді /Д. Чуб. – К.: Ярославів Вал, 2013. – 272с.:іл.

83.34УКР6 Тютюнник, Г. Бути письменником [Текст]: щоденники, записки, листи /Г.Тютюнник. – К.: Ярославів Вал,2011. – 440с.:іл.

83.34УКРя4УК Слабошпицький, М. Що записано в книгу життя [Текст]: Михайло Коцюбинський та інші: роман /М.Слабошпицький – К.: Ярославів Вал, 2012. – 352 с.

83.3УКР-4К Коваленко, В.М. Поетичний гербарій [Текст]: літературно-творча лабораторія: методичний посібник /Коваленко В.М. – Черкаси: Чабаненко, 2013. – 304с.

83.34 УКР6-8 Слабошпицький, М.Ф. Поет із пекла (Тодось Осьмачка) [Текст]: роман-біографія вид.3 /Михайло Слабошпицький. – К.: Ярославів Вал, 2011. – 368с.

Українська художня література

84(4УКР) Калюжна, Г.М. Літо метелика [Текст]: лірика, проза, пісні /Калюжна Г.М. – К.: Миронівська друкарня, 2013. – 440с.

84(4УКР) Махно, В. 38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше [Текст] /Махно В. – К.: Критики, 2004. – 127с.

84(4УКР) Могильний, А. Нічні мелодії [Текст] /Могильний А. – К.: Преса України, 2013. – 128с.

84(4УКР) Собори наших душ [Текст]: вип. 15 / упор. Бершак Л.Д. – Дніпропетровськ: Лира, 2013. – 249с.

84(4УКР)4к Оберемок, В. Скринька Віри [Текст] / Оберемок В. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2014. – 180с.

84(4УКР)4к Денисенко, Л.С. Осіння заметіль [Текст]: літературно-художнє видання /Денисенко Л.С. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2005. – 72с.

84(4УКР)5 Вишинська-Мироненко, К. Благословенна на цей шлях [Текст]: вибране /Вишинська-Мироненко К. – О.Теліги, 2012. – 344с.

84(4УКР)6 Бриних, М. Хліб із хрящами [Текст]: Роман /М. Бриних. – К.: Ярославів Вал, 2011. – 168с.

84(4УКР)6 Бондар, В. Камінь від хандри [Текст]: книга прози /Бондар В.-К.: Ярославів Вал, 2013. – 384с.:іл.

84(4УКР)6УК Аничина, Г. Страдая, радуясь, любя [Текст]: поезія /Аничина Г. – Черкаси: Чабаненко, 2008. – 148с.

84(4УКР)6 Проць, Л. Полювання на світло: поезії [Текст] /Л.Проць. – К.: Ярославів Вал, 2013. – 112с.

84(4УКР)6 Тарнавський, В. Порцеляновий острів [Текст]: повісті, оповідання /Тарнавський В.- К.: Преса України, 2013. – 416с.

84(4УКР)6 Вовк, П. Вічності криниця [Текст] /Вовк П.- Черкаси: Інтроліга ТОР, 2014. – 96с.

84(4УКР)6 Полякова, Т. Синя погода [Текст]: вірші для дітей /Полякова Т. – К.: Преса України, 2013. – 48с.

84(4УКР)6 Чумак, І.В. На відстані пам’яті [Текст] /Чумак І.В. – К.: Преса України, 2013. – 304с.

84(4УКР)6-4 Одкровення в кафе «Пегас» [Текст]: Збірник / упор. М.Ф.Слабошпицький. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 428с.

84(4УКР)64К Скловський, М. Мені наснилась рідна хата... [Текст]: лірика /Скловський М. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2014. – 20с.

84(4УКР)6 Поклад, Н.І. Поезії. Лірика [Текст] / Поклад Н.І. – К.: Преса України, 2013. – 144с.

84(4УКР) Кир’ян, Н.В. Свято споминів [Текст]: вибрані поезії /Кир’ян Н.В. – К.: Преса України, 2013. – 144с.

84(4УКР)6 Малігон, А. Первісний дощ [Текст]: Поезія /Малігон А. – К.: Преса України, 2013. – 80с.

84(4УКР)6 Козаченко, І. Зимовий птах [Текст]: вибрані вірші. Спогад /Козаченко І. – К.: Преса України, 2013. – 160с.

84(4УКР)6 Сама [Текст]: антологія сучасної української жіночої поезії /упор. Г.Тарасюк, Т.Зарівна. – К.: Преса України, 2013. – 320с.

84(4УКР)6 Пантюк, С. Війна і ми [Текст]: роман /Пантюк С. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 168с.

84(4УКР)6 Посмішка чорного кота [Текст] /упор. М.Ф. Слабошпицький – К.: Ярославів Вал, 2011. – 542с.

84(4УКР)6 Ткач, М.М. Вино з тюльпанів [Текст]: інтимна лірика: поезія /Ткач М.М. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 208с.

84(4УКР)6 Крим, А. Труба [Текст]: роман /Крим А. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 320с.

84(4УКР)6 Миколаєнко, А.Ю. Наперсток для відьми [Текст]: вірші /Миколаєнко А.Ю.- К.: Преса України, 2013.- 112 с.

84(4УКР)6 Сопронюк, О.П. Самотній вовк [Текст]: поезії /Сопронюк О.П. – К.: Преса України, 2013.- 128с

84(4УКР)6-4К Карпенко, Б.С. Темні барви [Текст]: вірші /Карпенко Б.С. – Черкаси: Відлуння Плюс, 2012. – 44 с.

84(4УКР)6-4 Дика, З.С. Що було, те було [Текст]: повість-есе /Дика З. – К.: Пульсари, 2012. – 96с.

84(4УКР)7 Рахтицька, Д. Жага справжнього [Текст]: поезії /Дарія Рахтицька. – Дітройт – США: О. Майсюра, 2002. – 327с.

84(4УКР)7 Стеценко, С.М. Чорна акула в червоній воді [Текст] /Стеценко С.М. – Черкаси: АПУПЛ, 1999. – 344с.

84(4УКР)7 Стеценко, С. Сексодром [Текст] /Стеценко С. – К.: Склянка часу, 2009. – 87с.

84(4УКР)7 Стеценко, С. Вся влада Радам! [Текст] /Стеценко С. – Київ:Канів: надруковано в Україні, 2007. – 266с.

84(4УКР-ЧЕК)6 Босов, А.В. Черкаська Атлантида [Текст]: поема-феєрія /Босов А.В. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2011. – 543с.

84.4УКР6-4ЧЕК Оберемок, В.К. Сердечний Рай [Текст] /Оберемок В.К. – Черкаси: Вертикаль, 2014. – 210с.

84(4КАН=УКР) Палій, Л. Дні смутку [Текст]: Поезія /Палій Л. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 64с.

Зарубіжна художня література

84(3БІЛ) Некляєв, В.П. Поезія [Текст]: пер. З білор. /Некляев В. П. – К.: Ярославів Вал, 201. – 144с.

84(3НІМ) Йозеф, Рот Йов Фальшива вага [Текст]: роман простого чоловіка. Історія одного Айхміністра / Йозеф Рот Йов. – К.: Критики, 2010. – 351с.

84(3РОС) Єрофєєв, В.В. Енциклопедія російської душі [Текст]: роман / Єрофєєв В.В. – К.: Ярославів Вал, 2011. – 224с.

84(3РОС) Торик, О. Флавіан [Текст] /Торик О. – К.: Кращі традиції, 2014. – 256с.:іл.

Мистецтво

85.12(4УКР)6л6 Чегусова, З.А. Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття [Текст]: альбом-каталог /Чегусова З.А. – К.: ЗАТ «АТЛАНТ- ЮемСі», 2002. – 522с.

85.15 Твєріна Юлія: [Фото]: каталог: графічна серія «Українські релігійні міфи» /Твєріна Юлія. – К.: 2013. – 39с.

85.15(4УКР)я6 Понад кордонами [Текст]: модерна українська книжкова графіка 1914-1945р. /підг. М.Мудрак. – К.: Критика, 2008. – 175с.

85.34(4УКР) Матюшенко-Гребенюк, Н. Краю мій співучий [Текст] /Матюшенко-Гребенюк Н. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2010. – 40с.

85.143(4УКР)6я26УК Фізер, І.В. Пластика, графіка, малярство [Текст] /Фізер І.В. – Черкаси: Брама-Україна, 2013. – 264с.

85.147(4УКР-4ЧЕК) Нікіфорова, Н. Джерело натхнення [Текст]: присвячується 200 річчю з дня народження Т.Г.Шевченка /Нікіфорова Н. – К.: Поліграфсервіс, 2013. – 159с.

85.313(4УКР) Творець чарівних мелодій [Текст]: розповіді, вірші, есеї про видатного композитора сучасності Віталія Кирейка /упор. Лобовий І.В. – К.: Криниця, 2002. – 112 с.

Релігієзнавство

86.372 УК Головне в житті – завжди робити добро… [Текст]: до 1025-річчя хрещення Русі /(В.Ф.Войно-Ясецький) Святитель Лука. – Черкаси: Чабаненко, 2013. – 72с.

Філософія

87.3 Єрмоленко, В. Оповідач і філософ Вальтер Беньямін та його час [Текст] /Єрмоленко В. – К.: Критика, 2011. – 254с.

Психологія

88.5 Бомбушкар, И.С. В помощь ВИЧ-инфицированному – я хочу, чтобы Ты жил! [Текст] /Бомбушкар И.С. 2014. – 687с.

Бібліографічні посібники

91:83.3(4УКР) Зінаїда Павлівна Тулуб: біобібліографічний покажчик [Текст] / укл. А.М.Колесніченко та ін. – К.: НБУВ, 2012. – 148с.

Підготувала методист Настичук З.В.

Календар пам'ятних дат Канівщини

на 2016 рік

/Files/images/90077_html_781c390b.png

Довідково-бібліографічне видання «Календар пам’ятних дат Канівщини на 2016 рік виходить щорічно. Календар вміщує перелік дат і довідково-бібліографічні матеріали на допомогу культурно- освітнім працівникам, краєзнавцям у відзначенні пам’ятних дат в громадському і культурному житті рідного краю.

Пам’ятні дати Канівщини

у 2016 році

- 170 років від дня народження Івана Олексійовича Ядловського (1846-1933), довголітнього хранителя Шевченкової могили.

- 90 років із дня заснування народного аматорського театру Канівського районного будинку культури ім. Тараса Шевченка (1936).

- 90 років із дня заснування Канівського районного будинку культури ім.. Шевченка (1936), (55 років будівлі Канівського районного будинку культури ім.. Тараса Шевченка (1961) ).

- 50 років із дня заснування гімназії ім. Франка (1926).

- 25 років із дня заснування Канівського історичного музею (1991).

Січень

2 – 70 років від дня народження Олександра Миколайовича Мокровольського (1946), поета, перекладача, уродженця с.Черниши Канівського району.

6 – 170 років із часу написання Тарасом Григоровичем Шевченком «Заповіту» (1846).

14 – 150 років від дня народження Костянтина Івановича Арабажина (1866-1991), літературознавця, письменника, уродженця м. Канева.

16 – 105 років від дня народження Олександра Григоровича Бузницького (1911-1974), учасника другої світової війни, Героя Соціалістичної Праці, голови колгоспу ім. Жданова (нині ЗАТ АПО «Бузницького») в Миронівському районі Київської області, уродженця м. Канева.

21 – 80 років від дня народження Василя Панасовича Берези (1926-2013), колишнього директора бібліотеки-музею ім. А. Гайдара, заслуженого працівника культури України, поета, письменника, уродженця м. Канева.

Лютий

28 – 190 років від дня народження Памфила Даниловича Юркевича (1826-1874), філософа-педагога,творця відомої «філософії серця», уродженця с. Ліплявого Канівського району.

Березень

10 – 155 років із дня смерті Тараса Григоровича Шевченка (1814 1861).

17 – 125 років від дня народження Матвія Генріховича Манізера (1891-1966), скульптора, заслуженого діяча мистецтв України, народного художника СРСР, автора пам’ятника Т. Г. Шевченку у м. Каневі.

27 – 110 років від дня народження Івана Степановича Усенка (1906-1987), вченого- геолога, уродженця с. Келеберди Канівського району.

Квітень

2 – 180 років від дня народження Василя Степановича Гнилосирова (1836-1900), громадського діяча, педагога і письменника, який у 1873 – 1900 рр. жив у Каневі, піклувався про впорядкування могили Т. Г. Шевченка, заснував перший музей поета «Тарасову світлицю».

8 – 65 років від дня народження Надії Чорноморець (1951), поетеси, уродженки м. Канева.

17 – 95 років від дня заснування газети «Дніпрова зірка» (1921).

16 – 140 років від дня народження Леоніда Пилиповича Савранського (1876-1966), народного артиста РРФСР, артиста опери, вокального педагога, уродженця с. Таганчи Канівського району.

26 – 90 років із дня смерті Миколи Федотовича Біляшівського (1867-1926), етнографа, вченого археолога. Жив і похований в м. Каневі.

Травень

8 – 100 років від дня народження Івана Карповича Голубця (1916) учасника другої світової війни, Героя Радянського Союзу, уродженця с.Ліплявого Канівського району.

20 – 55 років із часу встановлення Національної премії України імені Тараса Шевченка (1961).

22 – 155-та річниця перепоховання Т. Г. Шевченка на Чернечій горі у м. Каневі (1861).

Червень

13 – 95 років від дня народження Йосипа Євсейовича Баренбаума (1921-2006), вченого- книгознавця, уродженця м. Канева.

15 – 80 років від дня народження Людмили Іванівни Фрунт(1936), заслуженої вчительки України, мешканки м. Канева.

Липень

18 – 80 років від дня народження Юрія Герасимовича Іллєнка (1936-2010), кінорежисера, народного артиста України, похований в с. Прохорівці Канівського району.

Вересень

10 – 75 років від дня народження Івана Васильовича Синенка (1941-2013), колишнього директора Канівської ГЕС, заслуженого енергетика України, проживав і похований в м. Каневі.

24 – 160 років від дня народження Людвика Севериновича Варинського (1856-1889), польського революціонера, публіциста, уродженця с. Мартинівки Канівського району.

26 – 115 років від дня народження Семена Дмитровича Скляренка (1901-1962), прозаїка, перекладача, уродженця с. Прохорівки Канівського району.

Жовтень

19 – 110 років від дня народження Сергія Іларіоновича Воскрекасенка (1906-1979), письменника-гумориста, уродженця с. Лазірців Канівського району.

Листопад

1 – 245 років від дня народження Дмитра Петровича Неверовського (1771-1813), військового діяча, героя Вітчизняної війни 1812 року, уродженця с. Прохорівки Канівського р-ну.

4 – 215 років від дня народження Северина Гощинського (1801-1876), польського письменника, який жив і навчався в м. Умані. Написав поему «Канівський замок».

7 – 55 років від дня народження Олександра Володимировича Апалькова (1951), прозаїка, есеїста, перекладача, мешканця м. Канева.

Грудень

- 50 років із дня заснування дошкільного навчального закладу «Білочка» (1966).

8 – 65 років від дня народження Миколи Яковича Шамрая (1951), письменника, члена Спілки письменників, мешканця м. Канева.

10 – 125 років від дня народження Андрія Даниловича Моторного (1891-1964), українського геодезиста, одного із засновників геодезичної школи, доктора технічних наук, професора, уродженця с. Сушки Канівського району.

21січня

80 років від дня народження

поета, письменника,

заслуженого працівника культури

Василя Панасовича Берези

(21.01.1926 – 17.07.2013)

/Files/images/9b9eea3b8640abc050e18c85119d48bc.jpg

Народився Василь Панасович Береза в Каневі Черкаської області. Після закінчення Київського університету імені Т. Г. Шевченка (1958-1963) працював учителем української мови та літератури на Черкащині. Завжди перебуваючи у вирі громадського життя, Василь Панасович з 1966 року очолював правління Канівської районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, входив до правління обласної організації цього товариства. Його перу належить ряд путівників по бібліотеці-музею. Його творчий ентузіазм, напружену копітку дослідницьку роботу в 1980 році було відзначено Республіканською комсомольською премією імені М. Островського.

Береза В.П. був удостоєний звання заслуженого працівника культури України (1972), нагороджений орденом «Знак Пошани» (1981) та «Знаком Гайдара» (1981), ювілейною медаллю «За доблесну працю», численними почесними грамотами.

Береза В.П. – талановитий поет, член літературної студії «Зорянка» з самого початку її заснування у 1967 році, співавтор колективних поетичних збірок: «Біль і радість» (1996), «Зорянка» Кобзареві» (1999), «Зоряні світанки» (2008), «Канівщина наш зоряно-медовий край» (2011), «Зоресад» (2012), «Зоряними шляхами Тараса» (2014). За свою літературну діяльність, допомогу в створенні музею О. Кобця у канівській гімназії ім. І. Франка Василь Береза отримав звання лауреата Канівської літературної премії ім. Олекси Кобця (1998). Досконало володіючи польською мовою, В.П. Береза деякий час викладав її в Канівській гімназії ім. І. Я. Франка. Його переклади творів польських авторів надруковано в збірці учителів і учнів гімназії ім. Івана Франка «Первоцвіт» (1996). Як очільник Товариства поляків «Ляторосль» став ініціатором багатьох культурологічних акцій, найвагомішим досягненням було створення в 1970-х роках музею відомого польського громадського діяча Людвіка Варинського в с. Мартинівка, де в 1856 році народився видатний поляк. Упродовж багатьох років Василь Панасович популяризував культурну спадщину польського народу.

В 2011 році за дорученням консула Республіки Польща в Києві Дороти Дмуховської Василю Панасовичу було вручено першу в місті «Карту поляка». В 2012 році він отримав почесне звання «Заслужений для Польської Культури». В останні роки свого життя Василь Береза впорядковував архів, писав спогади.

Помер 17 липня 2013 року після тривалої хвороби. Похований у місті Каневі, яке він оспівував у своїй поезії, досліджував його історію і плекав майбутнє.

Твори

Василь Панасович Береза //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45- річчя. – Черкаси: ІнтролігаТОР, 2012. – С.111-120. – Зміст: «Важка велика перемога», «Моя Україна», «Новому директорові», «Сповідь афганця», «Канівському хору ветеранів», «…Серце так тріпоче…», «Нашій Наташі», «Колискова для Олексійка», «…Спека і спрага…».

Василь Береза //Канівщина – наш зоряно-медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.67-76. – Зміст: «Легенда про Канів», «Екскурсія», «Сіяч», «Осінній мотив», «Падають сніжинки», «Іменинниці», «Рідна мова», «Бджоли і бджолярі»

Василь Береза //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 40-річчя. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.60-67. – Зміст: «Сестрі», «Усмішка командира», «Смерть», «Чорнобильський вітер», «Козацьке», «Герою України».

Література про Березу В. П.

Береза, В. Дитяча читальня святкує 60-річчя. /В. Береза //Дн. зірка. – 2008. – 15 лют. – С.3.

Діячі культури і мистецтв Черкащини – лауреати премій і почесних звань: [В. П. Береза]. – Черкаси, 2003. – С.5.

Сорокопуд, І. Славлячи червоного вершника /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.9-10.

8 лютого

190 років від дня народження

філософа, педагога

Юркевича Памфила Даниловича

(16.02.1826 – 4.10.1874)

/Files/images/-215X3~1.JPG

Народився майбутній філософ у селі Ліпнява Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області) у родині православного священика — за одними даними, 16 березня 1826 року. Богословську освіту майбутній вчений здобув у Полтавській Духовній семінарії. Думав про вступ до медико-хірургічної академії. Але за наполяганням батька вступає 1847 року до Київської Духовної академії, блискуче закінчує її 1851 року. Його залишають для наукової діяльності в академії. З 1851 року він викладає філософію. Наступного року Юркевич отримує ступінь магістра з перейменуванням в бакалавра академії. Ще через рік йому висловлена подяка Святого Синоду «за відмінну наполегливість і надто корисну працю». В 1854 році Юркевича призначають помічником інспектора академії. На цій посаді він пробув два роки.З 1857 року він обіймає кафедру філософії і водночас читає німецьку мову. На викладацькій роботі кар’єра його вельми стрімка. 1858 року він екстраординарний професор, а з 1861 — професор Київської Духовної академії.

Київський період у діяльності Юркевича був найпродуктивніший. Тут він написав більшість своїх філософських праць. Серед них: «Идея», «Сердце й его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия», «Материализм и задачи философии», «Из науки о человеческом духе», «По поводу статей богословского содержания, помещенных в «Философском Лексиконе»", «Мир с ближними, как условие христианского общежития». Всі ці праці були написані вченим за три роки (1859-1861).

1861 року в Московському університеті було знову відкрито кафедру філософії. Саме туди й запросили Юркевича, чи як висловився Василь Ключевський — «перетягнули».

У Москві Юркевич читає історію філософії, логіку, психологію, педагогіку, викладає педагогіку в учительській семінарії військового відомства. Пише наукові праці: «Язык физиологов и психологов», «Разум по учению Платона и опыт по изучению Канта», «Игра подспудных сил». З галузі педагогіки Юркевич написав «Чтение о воспитании», «Курс общей педагогики». В рукопису залишалася «Метафізика», доля якої невідома.

У 1869 році Юркевича призначають деканом історико-філологічного факультету. На цій посаді він пробув до кінця свого життя.

Про особисте життя Памфіла Юркевича, на жаль, мало відомостей. Одружився Юркевич ще в Києві 1856 року. 1873 року, після довгої хвороби, його дружина померла в Криму.

Смерть дружини сильно вплинула на вченого. Він тяжко захворів і більше не поправився. Помер 16 жовтня 1874 року. Похований на цвинтарі Данилового монастиря в Москві.

В некролозі видатний російський філософ Володимир Соловйов, його учень, писав: «Якщо висотою і свободою думки, внутрішнім тоном міркувань, а не числом і обсягом написаних книг визначається значимість справжніх мислителів, то незаперечне почесне місце серед них має належати покійному московському професору Памфілу Даниловичу Юркевичу.

Філософію Юркевича визначають як конкретний ідеалізм або «філософію серця». Однією з найяскравіших праць Памфіла Юркевича вважається його філософсько-богословська праця «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого». Він розвиває вчення про людину як вільну, індивідуальну, конкретну й відповідальну істоту. Людина є центральною темою його філософії, а серце в його вченні — охоронитель і рушій фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя, багатогранних почувань, зворушень, пристрастей, центр її морального життя.

Цікаво зауважити, що Юркевич сам «реаліст» в повному філософському значенні цього терміну і «емпірист» — також в глибокому розумінні цього слова — виступав проти «сучасного (для того часу) філософського реалізму» і тієї «філософії досліду», яку проголосив тоді матеріалізм. Він добре розумів філософську ціну матеріалізму, але не менш охоче визнавав те позитивне, що матеріалістичний настрій його часу міг внести в науку, природознавство і філософію.

Залишив Юркевич по собі праць небагато. Сьогодні можна було б посилатися на багатьох філософів у їхній оцінці наукового доробку вченого. Спільне їхнє твердження—це була людина надзвичайного обдаровання. У своїх філософських творах Юркевич — мислитель витонченої інтелектуальної культури, людина, переконана у всепереборній силі людського розуму і сповнена віри у блискуче майбутнє науки і просвіти. У творах богословських він демонструє усвідомлення обмеженості розуму поряд з великою таємницею богопізнання. Юркевич — це глибокий християнський антрополог і людина, котра впродовж цілого життя прагнула здійснення ідеї, яку заклала у підвалини свого етичного вчення, ідеї миру з ближніми як умови християнського співжиття.

Твори

Юркевич, П. Історія філософії права; Філософія права; Філософський щоденник /Памфіл Юркевич.- К.: Український Світ, 2000. – 756с.

Юркевич, П. Вибране /Памфіл Юркевич. – К.: Абрис, 1993. – 416с.

Про Памфила Юркевича

Юрченко, І. Мисленник першорядної сили і проникливості думки… [П.Д. Юркевич] /Ірина Юрченко //Уклін Кобзареві. – Черкаси: управління культури облдержадміністрації, 2010. – С.60.

Ярмусь,С. Памфіл Данилович Юркевич – Християнський філософ /Степан Ярмусь //Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – К.: Українські пропілеї, 2003. – С.728-734.

Інтернет - ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Юркевич_Памфіл_Данилович

litopys.org.ua/chyph/chyph10.htm

kimo.univ.kiev.ua/Phil/32.htm

16 квітня

140 років від дня народження

та 50 років із дня смерти

народного артиста РФСР

Леоніда Пилиповича Савранського

(16.04.1876 – 11.09.1966)

/Files/images/shevchenkana/___1_~1.JPG

Народився 16 (28 квітня) 1876 року містечку Таганчі Канівського повіту Київської губернії (нині Канівського району Черкаської області) в родині землеміра. З восьми років жив у Києві. У 1894 –1899 роках отримав освіту в Київському університеті (факультет природознавства) і до 1902 року працював бухгалтером у Державному банку.

Будучи студентом, співав у хорі. У 1900–1903 роках навчався співу в Київському музичному училищі (клас М. Зотової). Дебютував на оперній сцені в Києві в 1902 році в партіях Євгенія Онєгіна (одноіменної опери П. Чайковського) і Януша («Галька» С. Монюшка).

У 1903–1908 роках співав в оперних театрах Білостока, Іркутська, Житомира, Кишинева, Києва, Одеси (італійська опера, 1906), Петербурга (1907, разом з М. Баттістіні, Т. Руффо, Л. Кавальєрі), Харкова, Казані (1909), Ростова-на-Дону, Катеринослава, Риги, Гельсінгфорса (нині Гельсінкі). У 1907 році дебютував в партії Демона (одноіменної опери А. Рубінштейна) на сцені петербурзького Маріїнського театру (у трупу не був прийнятий). У 1908–1912 роках співав на сцені петербурзького Народного будинку. У 1912–1946 роках (з перервою в кілька років: у 1919 році був переведений в трупу Петроградського Маріїнського театру) соліст московського Большого театру (дебютував в партії Валентина — «Фауст» Ш. Гуно). Часто гастролював: у Кисловодську (1909), Рибінську, Харкові (1916), Нижньому Новгороді і в інших містах.

У 1946 році викладав спів у Військовій академії імені М. В. Фрунзе, у 1948–1954 роках — у Московській консерваторії (з 1952 року професор), пізніше працював з молодими співаками в художній самодіяльності.

Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (1937, 1951).

Помер 11 вересня 1966 року в Москві.

Творчість

Леонід Савранський володів рівним, звучним, виразним голосом красивого «яскравого металевого» тембру, з легкістю долав теситурні труднощі. Виконання відрізнялося емоційною експресією, яка виявлялася також і в пластичному малюнку образу. За словами самого артиста, володіння пластикою йому дала робота в опереті. Спочатку виступав у ліричних, потім переважно в драматичних партіях, в яких найбільш повно розкрилося його дарування актора і співака. Репертуар налічував 90 партій.

Перший виконавець партій:

Корнилія Яковлєва («Степан Разін» П. Тріодіна, 1925); Бориса Годунова (одноіменній опері М. Мусоргського;

в Петербурзі — Олексія Олександровича Кареніна («Анна Кареніна» Е. І. Гранеллі, 1912);

в московському Большому театрі: Гонца («Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова, 1913); Григорія Грязного («Царська наречена» М. Римського-Корсакова, 1916);

Скарпіа («Тоска» Джакомо Пуччіні, 1930).

Найкращі партії:

Григорія Грязного («Царська наречена» М. Римського-Корсакова); Борис Годунов (одноіменна опера М. Мусоргського); Князь Ігор (одноїменна опера О. Бородіна); Кирило Троєкуров («Дубровський» Е. Направника);Мизгирь («Снігуронька» М. Римського-Корсакова); Василь Леонтійович Кочубей («Мазепа» П. Чайковського, з 1917 року); Амонасро («Аїда» Джузеппе Верді);Ріголетто (одноіменна опера Джузеппе Верді); Скарпіа («Тоска» Джакомо Пуччіні).

Другі партії:

Руслан («Руслан і Людмила» М. Глінки); Рангоні («Борис Годунов» М. Мусоргського); Шакловитого («Хованщина» М. Мусоргського); Федір Поярок («Сказання про невидимий град Китеж і діву Февронію» М. Римського-Корсакова, 1926); Князь Єлецький («Пікова дама» П. Чайковського); Граф Томський («Пікова дама» П. Чайковського); Ебн-Хакіа («Іоланта» П. Чайковського); Сін-Сін-Гу/Трактирщик («Син мандарина» Ц. Кюї); Алеко (одноіменна опера С. В. Рахманінова); Йоганн («Оле з Нордланда» М. Іпполітова-Іванова, 1928); Ескамільо («Кармен» Ж. Бізе, 1922);Альберт («Вертер» Ж. Массне); Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні); Жорж Жермон («Травіата» Джузеппе Верді); Яго («Отелло» Джузеппе Верді); Скарпіа («Тоска» Дж. Пуччіні); Тоніо та Сільвіо («Паяци» Р. Леонкавалло); Тельрамунд («Лоенгрін» Р. Вагнера, 1923); Свенгалі («Трільбі» О. Юрасовского).

Про Савранського Л.П.

Сорокопуд, І. Співак і наставник /Іван Сорокопуд //Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С.44.

Інтернет - ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Савранський_Леонід_Пилипович

https://m.slovari.yandex.ru/article.xml?...Савра...

26 вересня

115 років від дня народження

прозаїка, перекладача

Семенна Дмитровича Скляренка

(26.091901-7.03. 1962)

/Files/images/__1_~1.JPG

Скляренко Семен Дмитрович народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Уже в той час він багато читав, захоплювався літературою. A пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті “Голос труда” було надруковано його перший твір — вірш “Гімн праці”. Після закінчення гімназії наприкінці 1919 року юнак повертається до рідного села, працює бібліотекарем, учителює, водночас друкується в періодичній пресі.

1921 року Прохорівський комнезам посилає С. Скляренка вчитися до Київського політехнічного інституту, а через півроку його призивають до лав Червоної Армії. Відслуживши, С. Скляренко з осені 1924 року живе в м. Єгор'євську Московської області, де завідує клубом, керує культвідділом ради профспілок.

Повернувшись у 1926 році на Україну, він працює в Черкаській окружній газеті “Радянська думка”, а з 1927 року — в київській “Пролетарській правді”.

Семен Скляренко виступає з рядом оповідань, публікує збірку оповідань “Вітер з гір”. У повісті “Матрос Ісай” (1930) письменник відтворює епізоди подій громадянської війни на Україні.

З появою трилогії “Шлях на Київ” (“Шлях на Київ”, 1937; “Микола Щорс”, 1939; “Польський фронт”, 1940) автор здобуває широке визнання.

Служба військовим кореспондентом під час другої світової війни допомогла письменникові створити повість “Україна кличе”, в центрі якої образ Сили Жердяги, одного з основних персонажів роману “Шлях на Київ”.

Кращі оповідання і мініатюри, написані Скляренком у роки війни, ввійшли до збірки “Рапорт” (1945).

Після війни, у 1948 році, виходить збірка його нарисів “Орлині крила” про подвиги комсомольців на фронтах Великої Вітчизняної війни.

У 1954 році вийшов роман С. Скляренка “Карпати”.

Визначним досягненням історичної романістики 50—60-х років стали твори С. Скляренка “Святослав” (1959) і “Володимир” (1962).

Семену Скляренку не судилось завершити трилогію з історії Київської Русі — написати роман про Ярослава Мудрого.

7 березня 1962 року талановитого романіста не стало.

Твори

Скляренко, С.Д.

Твори в 4т. /Семен Скляренко Т.1 Карпати. – К.: Дніпро, 1990. – 408с.

Т.2 Карпати. Кн .2. – К., 1990. – 381с.

Т.3 Святослав. – К., 1990. – 624с.

Т.4 Володимир. – К., 1990. – 512с.

Скляренко, С.Д.

Твори в 3т. /Семен Скляренко Т. 1. Шлях на Київ. – К.: Дніпро, 1981. – 525с.

Т.2. Святослав. К., 1981. – 596с.

Т.3. Володимир. – К., 1981. – 486с.

Скляренко, С. Д. Легендарный начдив /С.Д.Скляренко. – К.: Рад. школа, 1985. – 479с.

Про Скляренка С.Д.

Шквар, Г. У жоржинах і чорнобривцях прийшов Семен Скляренко до земляків / Ганна Шквар //Черкас. край. – 2011. – 28 верес. – С.4.

Спіріна,Т. Наш земляк – Семен Скляренко / Тетяна Спіріна // Дн. зірка. – 2011. – 16 верес.

Сорокопуд, І. Видатний майстер прози /І.Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.39.

Грицай, М.С. Семен Скляренко: нарис життя і творчості /М.С.Грицай. – К.: Дніпро, 1980. – 180с.

19 жовтня

110 років від дня народження

поета – сатирика, перекладача

Воскрекасенка Сергія Іларіоновича

(19.10.1906 – 16.05.1979)

/Files/images/2532.jpg

Сергій Воскрекасенко мав дар сатирика, гумориста, лірика. За життя у С.І. Воскрекасенка вийшло тридцять книжок поетичної сатири. Серед них варто відзначити збірки: «Кому хвала, а кому хула» (1952), «Березова каша» (1955), «З перцем» (1957), «Не криви душею» (1966) та інші. Ліричний та гумористичний дар С. Воскрекасенка переплітається у його піснях: «Шахтарочка», «Від душі», «Новосільна».

Сергій Воскрекасенко перекладав гумористичні та сатиричні твори. Особливе місце в його доробку посідає переклад поеми О. Твардовського «Василь Тьоркін».

Письменник півстоліття натхненно трудився на ниві рідної літератури. Багаторічна дружба зв’язувала його з видатними художниками слова: О. Довженком,

О. Вишнею, А. Малишком. С. Воскрекасенко одним з перших почав освоювати і утверджувати жанр віршованої сатири.

Твори

Воскрекасенко, С. … І повела мене пам’ять у далеке минуле /Сергій Воскрекасенко // Криничка: антол. творів письм. Черкащини для дітей та юнацтва: [В 2 т.]. – Черкаси, 2009. – Т. 1. – С. 133 – 144.

Воскрекасенко, С. На чисту воду: гумор, сатира, лірика /Сергій Воскрекасенко – К.: Дніпро, 1976. – 366с.

Воскрекасенко, С. Рвись увись, але й під ноги дивись: вірші, гумор та сатира /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1973. – 95с.

Воскрекасенко, С. Що буває, те бува: сатира та гумор /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1969. – 67с.

Воскрекасенко, С. По коню і по голоблях /Сергій Воскрекасенко. – К.: Худож. літ., 1969.- 223с.

Воскрекасенко, С. З перцем /Сергій Воскрекасенко. – К.: Худож. літ., 1957.- 467с.

Про Воскрекасенка С.

Сергій Воскрекасенко // Криничка: антол. творів письм. Черкащини для дітей та юнацтва: [В 2 т.]. - Черкаси, 2009. – Т. 1. – С. 133 – 144.

Сорокопуд, І.І. Дотепно і дошкульно /І.І. Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів, 1998. – С. 14 – 15.

Добко, Т.В. Воскрекасенко Сергій Іларіонович /Т.В. Добко //Енциклопедія Сучасної України. – К., 2005. – Т. 5. – С. 191.

Інтернет – ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Воскрекасенко_Сергій_Ілар іонович

humour.ukrlife.org/antologia304.html

onlyart.org.ua/?page_id=33349

10 грудня

125 років від дня народження

геодезиста, засновника геодезичної школи,

доктора технічних наук

Андрія Даниловича Моторного

(10.12.1891 – 26.02.1964)

/Files/images/187px-MotornyjAndrij.jpg

Андрій Данилович Моторний народився 10 грудня 1891 р. у селі Сушки Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Золотоніського р-ну Черкаської області). Його батько Данило Деомидович походив із старовинного роду реєстрових козаків, був наймитом у Сушках, служив у війську, а повернувшись, став земським листоношею в Золотоноші. Мати Тетяна Францівна походила з родини Гумелів, яка дала народу найвидатнішого українського і російського індолога академіка AH CPCP О.П.Баранникова (1890-1952), який за свої наукові заслуги був канонізований індуїстами і зачислений до лику святих; відомого інженера-кораблебудівника адмірала І. Д. Моторного 1939 та інших. У дев'ятирічному віці Андрій пішов до школи. Спочатку це була парафіяльна школа, а потім приватна прогімназія Тутолміна.. У 1906році Андрій вступив у п'ятий клас чоловічої гімназії, щойно відкритої Золотоніським земством, яку закінчив у 1913 р. Навчався майбутній вчений з перервами через брак коштів. Уже в гімназії Андрій вирішив стати геодезистом, тому, закінчивши її, вступає на І курс Його Імператорської Величності Великого князя Костянтина Межовий інститут (тепер Московський інститут інженерів геодезії, аерофотознімання і картографії – МІІГАіК). З 16 серпня 1916 р. до листопада 1920 р. в навчанні була перерва, викликана світовою війною, революційними подіями, німецькою окупацією України, а пізніше громадянською війною в країні. У цей час студент А. Моторний знаходився в Золотоноші, а з листопада 1918 по серпень 1920 pp. викладав математику в с. Мойсинцях Полтавської губернії (тепер с. Придніпровське Черкаської області). Цікаво, що саме тоді він познайомився з майбутньою видатною українською актрисою Наталею Ужвій (1898-1986), полюбив театр і грав на сцені аматорського драмтеатру. Лише у 1920 р. Андрій Данилович повертається до Москви продовжувати навчання, яке закінчує 12 квітня 1921 р.

Закінчивши інститут, молодий інженер до жовтня 1921 р. працює геодезистом у Ямальській полярній експедиції, а згодом переходить на викладацьку роботу, якій присвятив усе своє життя. В той же час він одружується з Єлизаветою Євдокимівною Кучеренко і у них в 1929 р. народжується син Володимир. З листопада 1921 р. Андрій Данилович викладає математику, геодезію, меліорацію та земельний закон у сільськогосподарському технікумі в Золотоноші, а з листопада 1924 р. по листопад 1926 р. керує таким же технікумом у Чернігові. Потім Андрія Даниловича призначають керівником і викладачем геодезії Чернігівського землевпорядного технікуму ім. Г. Петровського. В листопаді 1927 р. молодий викладач переходить працювати старшим викладачем кафедри геодезії в Харківський геодезичний і землевпорядний інститут (ХГЗІ). У 1930 р. Андрій Данилович вже доцент кафедри геодезії і заступник директора по навчальній роботі Харківського геодезичного інституту (ФГІ), який виділився з ХГЗІ. Одночасно з 1927 по 1931 рр. він працює інженером-геодезистом на виробництві. В 1933 р. А. Д. Моторний видає перший в Україні підручник "Нижча геодезія. Частина друга. Мензульне здіймання" українською мовою.

У цей же час українські вчені геодезисти і виробничники, серед яких був і А. Д. Моторний, добивалися створення Українського науково-дослідного інституту геодезії і картографії. В 1931 р. такий інститут було створено.

В 1939 р. декан ГФ А. Д. Моторний нагороджений значком "Відмінник геодезії і картографії".

У 1939 р. вийшла друком праця Андрія Даниловича "Методика проведення практичних і лабораторних занять з геодезії."

А. Д. Моторний був чудовим лектором і методистом. Особливо слід відзначити, що він один з небагатьох, хто весь час читав лекції з геодезії українською мовою. Кропітка наукова робота вченого завершилась 20 грудня 1940 р. захистом кандидатської дисертації на тему "Аналіз джерел накопичення помилок при складанні фотоплану і дослідження точності його планової геодезичної основи при контурно-комбінованому аерозніманні масштабу 1:50 000".

Мирна праця народу була перервана важкою і кровопролитною Великою Вітчизняною війною 1941-45 рр. І коли ворог наблизився до Харкова у жовтні 1941 р. родина Моторних евакуювалася в Казахстан. Там Андрій Данилович до квітня 1942 р. працював головою ревізійної комісії у колгоспі. Потім його відкликали в м. Уральськ у Південне Аерогеодезичне підприємство ГУГК при РНК СРСР, де він працював інспектором ВТК шостого загону в Західно-Казахстанській і Чкаловській областях. Своєю роботою він вніс вагомий вклад у забезпечення діючої армії картографічними матеріалами. У 1942 р. ГУГК при РНК СРСР вдруге нагородило А. Д. Моторного значком "Відмінник геодезії і картографії".

Зразу ж після звільнення України від ворога виникла необхідність підготовки інженерних кадрів для народного господарства. У зв'язку з цим А. Д. Моторного відкликали з Уральська і доручили керувати геодезичним факультетом і кафедрою геодезії Харківського гірничо-індустріального інституту, а незабаром відрядили до Львова у політехнічний інститут для створення геодезичного факультету. Вже 17 січня 1945 р. А. Д. Моторного призначено деканом факультету водного і шляхового будівництва і завідувачем кафедрою геодезії. У 1946 р. А. Д. Моторний був нагороджений медаллю "За сумлінну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-45 років". У 1947 р. на ГФ виникло студентське наукове товариство і А. Д. Моторний стає його науковим керівником. Незважаючи на велику завантаженість, він особисто керує науковими роботами студентів. У 1947 р. почалася чергова реорганізація факультету і вузу. Кафедра картографії була приєднана до кафедри астрономії і вищої геодезії, а кафедра фотограмметрії до кафедри геодезії. У 1950 р. картографо-геодезична спеціальність була замінена спеціальністю "наземно-польова геодезія". Ще через рік ГФ об'єднали з геологорозвідувальним факультетом. В цьому ж році А. Д. Моторному виповнилось 60 років, і він вирішив залишити керівництво факультетом і зосередитись на роботі на кафедрі. Вчений займається дослідженнями.

1954 р. організовує і керує науковою геодезичною експедицією в районі м. Берегове, Закарпатської області, про яку залишив цікаві спогади у "Щоденнику", що зберігається в його архіві. Багато зусиль віддає А. Д. Моторний підготовці науково-педагогічних кадрів, керуючи роботами своїх учнів-аспірантів. Власний науковий пошук вченого завершився 17 червня 1958 р. успішним захистом докторської дисертації на тему "Нові системи ланцюгів у полігонометрії".

Рішенням ВАК СРСР А. Д. Моторному у 1960 р. присвоєно наукову ступінь доктора технічних наук, а потім вчене звання професора. Враховуючи особливі заслуги вченого і педагога у справі підготовки геодезистів, наукову і громадську діяльність, Президія Верховної Ради СРСР нагородила його у 1961 р. медаллю "За трудову доблесть".

Не можна не сказати і ще про один напрям діяльності вченого. Він розумів, що для пропаганди астрономічних і геодезичних знань у регіоні потрібна така організація, як Всесоюзне астрономо-геодезичне товариство при АН СРСР (ВАГТ), тому доклав чимало зусиль до створення його львівського відділення (ЛьвіВАГТ). У червні 1962 р. ЛьвіВАГТ було відкрито, а професора А. Д. Моторного обрано головою Ради. На цій громадській посаді він намагався, відкрити у Львові планетарій, який, на жаль, так і не вдалося відкрити і до сьогодні.

Спогади співробітників і учнів Андрія Даниловича свідчать, що йому були притаманні високі людські якості: чесність, порядність, доброзичливість, за що його щиро поважали. Його вирізняла висока ерудиція, постійний інтерес до культурного життя. Він читав багато художньої літератури, відвідував театри. Найчастіше його бачили в театрі ім. М. Заньковецької, де у нього були добрі знайомі і друзі.

26 лютого 1964 р. професор А. Д. Моторний помер.

Про Моторного А.Д.

Федоренко,П. Один із «батьків» української геодезії Андрій Моторний – родом із села Сушки / Петро Федоренко //Дніпрова зірка. – 2013. – 12 липня. – С.6.

Інтернет - ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Моторний_Андрій_Данилович

vuzlib.com.ua/articles/book/37415Profesor_a_d_motornijj.../2.html

old.lp.edu.ua/fileadmin/IGD/KG_3_2_4.html

Підготувала Л. І. Курінна

«Професор філософії»

(біобібліографічний нарис до 190- річчя від дня народження

Памфіла Даниловича Юркевича – видатного українського

філософа, педагога).

/Files/images/-215X3~1.JPG

Памфіл Данилович Юркевич - видатний український філософ, педагог, професор Київської духовної академії, професор філософії Московського університету - тридцять п'ять років (із 48 відпущених йому долею) жив і творив в Україні. Філософія та педагогіка цього мислителя укорінені в національному ґрунті. Памфіл Юркевич - глибокий християнський антрополог, людина, яка упродовж життя прагнула здійснення ідеї, закладеної в основу свого етичного вчення - ідеї "миру з ближнім як умови християнського співжиття". На жаль, світ поставився до нього не по-християнськи, і в житті його миру було мало...

Народився Памфіл Данилович Юркевич у с. Ліпляве Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області) у багатодітній сім'ї священика. Древо родини Юркевичів сягає глибоких етнічних коренів в українському козацтві. Дід і батько Памфіла були священнослужителями православних парафій у самому серці України - колишній Гетьманщині. Хлопчик зростав і виховувався в атмосфері обрядово-релігійних традицій рідної домівки, українського козацького села.

Після закінчення Переяславського духовного училища (1841) та Полтавської духовної семінарії (1847) пішов тим шляхом, до якого був майже приречений своїм походженням: вступив до Київської духовної академії (1847). По завершенні академічного курсу (1851) його залишили на викладацькій роботі. І він зробив вельми стрімку наукову кар'єру. 1852 р. П. Юркевич - магістр богослов'я і бакалавр академії, 1853-го удостоєний почесної нагороди Священного Синоду "За відмінну наполегливість і надто корисну працю", упродовж 1854-1857 рр. обіймав посаду заступника декана академії, яку залюбки облишив, очоливши 1857 р. кафедру філософії й водночас німецької мови.

У стінах академії Памфілу Даниловичу судилося провести чотирнадцять років, які стали найбільш плідними в його житті. Київським періодом датуються основні філософські праці ученого: "Ідея", "Серце і його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого", "З науки про людський дух", "Матеріалізм та завдання філософії", "Мир з ближнім, як умова християнського співжиття", "З приводу статей богословського змісту, вміщених у філософському лексиконі", "Докази буття Божого" (1859-1861). В них Юркевич виявляє величезну філософську ерудицію. Він ідеально обізнаний із сучасним станом світової філософської думки й водночас - абсолютно самостійний, оригінальний філософ, чиї думки повністю відповідають світовим стандартам свого часу.

В 1861 році за рішенням Міністерства народної освіти П. Д. Юркевич посів місце професора кафедри філософії Московського університету. Наш земляк виявився єдиним фахівцем у Росії, здатним після десятилітньої заборони філософії у світських освітніх закладах очолити цю кафедру (без закордонного стажування).

Викладав П. Д. Юркевич історію філософії, логіку, психологію, а з 1864 р. - педагогіку. За його пропозицією Рада Московського університету зробила цю дисципліну обов'язковою для студентів, які по закінченні навчання готувалися до педагогічної діяльності. Професор читав цей предмет студентам різних курсів майже всіх факультетів університету й, крім того, - слухачам учительської семінарії військового відомства. Педагогіці він присвятив книги: "Читання і виховання", "Загальні підстави методики" (1865), "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869), "План і сили для початкової школи" (1870), "Ідеї та факти з історії педагогіки" (1870), "Майбуття звукової методи" (1872). Великим педагогом-теоретиком назвав Памфіла Юркевича наприкінці 60-х років XIX ст. журнал "Гимназия".

Стрімка й успішна академічна кар'єра (зазначимо, що з 1869 року і до кінця життя П. Юркевич працював деканом історико-філологічного факультету), численні учні, буквально закохані у свого вчителя (з-поміж них - історик В. Ключевський, український письменник І. Нечуй-Левицький), і водночас - багаторічне цькування у так званій "демократичній" пресі, передчасна смерть, і... майже повне забуття впродовж довгих десятиліть потому.

Памфіл Юркевич залишив по собі порівняно невелику літературну спадщину. За життя він здійснив 12 публікацій, з них лише п'ять припадає на московський період (переважно, праці з питань педагогіки). Головною причиною філософського мовчання вченого після 1861 р. була та ганебна кампанія погроз, наклепів, образ, що її розгорнули проти нього представники табору російських радикалів у відповідь на критику ним М. Чернишевського й репрезентованого останнім матеріалістичного напряму в філософії. Характеризуючи духовну атмосферу, що оточувала професора у Москві, Д. Чижевський писав: "... уся російська журналістика... накинулася на Юркевича, як на політичного ворога. Цю полеміку, що її розпочав Чернишевський, важко назвати інакше, як хрестовим походом темноти і некультурності, яка, не маючи сили боротися з думкою силою думки, підмінила полеміку лайкою, брехнею і особистими нападами. Проти цього знаряддя у Юркевича не було сили і він замовк на довгі роки... Чи може бути життя трагічніше? Йдеться, власне, про протиставлення любові до природничих наук і до "істини духу" в ім'я Христове. Цим протиставленням, зрештою, й позначаються кордони, в межах яких Юркевич, як й інші представники Київської релігійно-філософської школи, обстоювали право філософії на вільний розвиток, який, на їхню думку, неможливий ані з позицій середньовічного ототожнення філософії з релігією, ані з погляду радикальних просвітницьких концепцій, що в ім'я торжества науки заперечували як релігію, так і філософію. Учений підтримував ті позитивні начала, на яких зростало просвітництво. Він поціновував пов'язаний з цим підвищений інтерес до природознавства і науки взагалі, але для нього неприйнятний був нігілізм стосовно філософської традиції, прагнення до ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводить до знищення філософії як такої. Чужим П.Д. Юркевичу є прагнення зробити буття прозорим для людського розуму, намагання всю дійсність розкласти, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю.

У своєму розумінні вищої моральної метафізики та безпосередності моральнісного буття Юркевич залишається актуальним та життєздатним і понині. Розроблені ним ідеї відповідали високому рівню світової філософської думки, залишаючись і сьогодні гідним взірцем філософського аналізу складних проблем людського духу.

Точкою зору Юркевича на морально-етичну проблематику був „широкий, вільний від усяких випадкових чи упереджених обмежень емпіризм, котрий мав у собі все істинно раціональне, все істинно надраціональне, оскільки і те, і інше передусім існує емпірично в універсальному досвіді людства з не меншими правами на визнання, ніж все бачене та відчуте".

Памфіл Юркевич у сфері етики визнавав важливість знання про Абсолют, до якого ведуть три шляхи - релігійне почуття серця, сумлінний філософський роздум та містичне споглядання. В основі його етики - біблійне вчення про роль серця як центру духовного життя людини, яке є, за Юркевичем, початком істинного пізнання.

Він поділяє філософію на три взаємопов'язані частини: логіку, яка вивчає загальні норми думки; метафізику, яка вивчає загальні норми речей; та моральну філософію, яка вивчає загальні норми вчинків.

Виправданість такого поділу обумовлена для Юркевича місцем філософських досліджень серед інших наук і особливо їхнім місцем в людському житті. Тому що філософія вивчає ті припущення, на котрі спираються як окремі науки, так і наша практична діяльність. І яким би чином не відрізнялись між собою ці припущення, всі вони зводяться до двох основних видів: теоретичні - ті, що керують нашими думками; і практичні - ті, що керують нашою діяльністю.

При цьому Памфіл Юркевич формулює ці два види припущень. Перший він формулює так: „Різниця в наших думках існує не від того, що це думки, а через їхню істинність чи хибність. Розрізняти думки на істинні чи хибні нас змушує віри й інстинкт істини". Хоча були скептики, зазначає Юркевич, котрі доводили, що такий поділ не має під собою міцної основи і більш правильно поділяти думки з точки зору того, що вони нам дають - радість чи незадоволення. Зрозуміти різницю в наших думках, знайти в них істину - це завдання теоретичної філософії та двох її частин: логіки, що вивчає формальні закони істини, і метафізики, що досліджує матеріальні закони істини.

Друге припущення, котре керує нашим життям, Памфіл Юркевич формулює таким чином: „Різниця наших вчинків спричинена не тим, приємні вони для нас чи неприємні, несуть нам щастя чи страждання, а їхньою внутрішньою цінністю, тобто різницею між добром та злом".

Філософія знайшла цю формулу готовою у свідомості людини, і її завдання Юркевич визначає як необхідність усвідомити, чи має ця різниця основу в актах нашої волі. І тут були скептики, які вважали, що різниця між правдою та неправдою, справедливістю та несправедливістю є лише формальною, зовнішньою, залежною від випадкових обставин, і ми розрізняємо вчинки лише за їхньою приємністю чи неприємністю, корисністю чи некорисністю. Памфіл Юркевич називає це моральним скептицизмом на відміну від наукового скептицизму і зазначає, що як останній робить неможливою науку, так перший робить неможливою чітку практичну свідомість та призводить до хаосу й анархії. Філософ мотивує це тим, що якщо б ми оцінювали наші вчинки з точки зору їхньої корисності чи шкідливості, то розумні відносини між людьми були б неприпустимими, адже корисність і шкідливість, задоволення чи незадоволення є термінами досить умовними.

Праці Юркевича вражають своєю різноманітністю - це логіка і метафізика („Лекції з логіки", „Метафізика”), психологія („Психологія і психіатрія”, „Читання з психології”, програма та конспекти з дослідної психології), педагогіка („Читання про виховання”, „Методика”, тощо). Не можна не звернути уваги на значну кількість історико-філософських рукописів П. Юркевича („Міфи Платона про людську душу”, лекції з історії давньогрецької філософії та філософії середніх віків, конспекти й нотатки про Арістотеля, Канта, Гегеля) а також статті з літературознавства, богослов`я та математики та багато іншого.

Рукописи П.Д. Юркевича є великим надбанням для дослідників його творчості та й історії вітчизняної філософії взагалі.

Говорячи про етику, професор акцентує увагу на ідеї етики, розуміючи ідею як об'єктивно реальну сутність речі, її основу, норму (чи закон) існування. Тому, визнаючи значення досвіду і спостереження, він обстоює вимогу знаходити й пояснювати ідею через явища існуючої дійсності.

Етика, стверджує Памфіл Юркевич, базується не на суб'єктивному твердженні, вільно видуманому філософами, а на завжди й усюди усвідомлюваному людством факті дійсної різниці між добром та злом, правдою та хибою. І ця різниця стосується істот розумних та духовно вільних, здатних само свідомо обирати цілі, а також здатних до оцінки, основаної на особистій свободі, оскільки твердження про справедливість і несправедливість, правду й брехню не можуть бути справою нашого бажання. Для цієї оцінки існують всім визнані норми. Ця різниця стосується істот, котрі знають норми й ті ідеї, згідно з якими щось виявляється справедливим чи несправедливим, схвальним чи негідним.

.

Людина, підкреслює професор філософії, є моральною особою - не тільки однією з речей світу, не тільки обставиною буття, залежною від складної причини, але й істотою, яка свідомо підпорядковує себе законам моральної свободи і відрізняє закони, народжені благочестям, від законів, народжених необхідністю.. Моральна особистість споглядає себе таким самим чином, як вона споглядає об'єкти навколишнього світу, розрізняючи добро та зло. Маючи цю здатність, людина виділяє себе з ряду інших істот природи, підносячись до свідомості і розумному підпорядкуванню законам моралі. Об'єктивні якості людини, властиві її природі, етика знаходить готовими, тобто закладеними Богом в загальнолюдській свідомості. У всіх народів вона має слова, що виражають честь, справедливість, великодушність, доброту.

Таким чином, етика, за визначенням Памфіла Юркевича, розглядає три питання: що таке благо, чеснота й обов'язок. Звідси професор виводить визначення етики: вона є вченням про об'єктивне благо, чесноти особистості та її моральні обов'язки. Віддаючи перевагу в рішенні цієї проблеми одній з цих трьох ідей, етика отримує певний напрямок. В загальному, підсумовує Юркевич, етика визначає моральні відносини людини з Богом, з собою та з оточуючими.

Філософія Памфіла Юркевича, як ми бачимо, не втратила своєї наукової актуальності і буде в майбутньому набувати особливого значення в українській філософській культурі, оскільки його філософствування органічно поєднало в собі християнську інтелектуальну традицію з глибоким переусвідомленням та переживанням світового досвіду філософствування. Творче прочитання історії філософії крізь призму християнського світорозуміння утворило фундаментальну традицію в філософії Памфіла Юркевича. Пошук цілісного, тотального світогляду, вільного від крайнощів та спокус західноєвропейського раціоналізму й емпіризму, ідеал цілісного знання і цілісного життя - ось що стало основною домінантою християнської філософії видатного працівника на цій ниві професора Памфіла Юркевича.

У своїх філософських поглядах мислитель відтворив українські духовні традиції, кардіоцентризм, екзистенціальність, антропоцентризм української світоглядної ментальності. Це виявилось в акцентуванні уваги на унікальності духовного єства людини, визнанні особистості вищою цінністю буття, розгляді "серця" як основи духовного життя людини.

Змістом його антропології є "філософія серця" - оригінальна філософська система, в центрі якої знаходиться вчення про "серце" як символ внутрішнього світу, людських переживань. Філософ стверджував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Людина пізнає навколишній світ за допомогою розуму, а пізнати красу й таємничість світу можна тільки серцем (центром усіх "пізнавальних дій"). За П. Д. Юркевичем, розум - вершина, а серце - коріння духовного життя. Філософ сформулював надзвичайно важливу думку про те, що знання тільки тоді засвоюються людиною, коли вони зігріті її почуттями, переживаннями, "падуть на її серце". Лише такі знання можуть стати діяльною силою духовного світу людини.

Філософ сформулював надзвичайно важливу для педагогічної науки і практики думку про те, що процес формування людської особистості тісно пов'язаний зі становленням системи ставлень до дійсності. Із "серцем" Юркевич пов'язує унікальність, неповторність розвитку кожної людської особистості. Завдяки серцю уявлення, почуття і вчинки людини набувають особистісного спрямування та індивідуального забарвлення. Не тільки людська індивідуальність, а й моральна діяльність визначається найтоншими порухами серця. "Серце" - основа діяльності душі й морального вчинку. Не може бути людина моральною без переконань і без героїзму - готовою йти назустріч усім тим силам, що стають на перешкоді її духовного розвитку.

Педагогічна теорія П. Юркевича є органічною частиною його плану влаштування людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії. Учений переконаний у перетворюючій силі виховання у житті суспільства. Для нього виховання є такою духовною силою, яка робить можливим як існування людства, так і його вдосконалення. Виховання та освіта народу - умова розвитку держави.

Виховання здійснюється родиною, школою, церквою, суспільством. Доля кожної людини унікальна. Слова людини, її думки, справи зароджуються не в суспільній чи родинній душевній субстанції, а тільки в її особистому, розвиненому й уособленому духовному житті, за яке людина сама і відповідає.

Виховний ідеал П.Д. Юркевич розв'язує з позиції гуманістичної спрямованої християнської педагогіки. Мету виховання він визначає на основі врахування "трьох начал": особливостей духу вихованця; необхідності виконання ним обов'язку щодо церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. Юркевич уточнює мету виховання: виховай людину так, щоб у зрілому віці вона знала добро, любила добро, мала сили чинити добро, - тобто людину розумну, моральну і творчу. Разом із тим, існують загальнолюдські цінності, що засвоюються через виховання й освіту - народність, релігія, моральність.

П. Юркевич досяг найвищих для свого часу узагальнень у питаннях єдності виховання і навчання у формуванні особистості. Між розумом і волею, головою і серцем, мудрістю і любов'ю, знаннями і характером існує взаємозв'язок, але одне лише знання доброго й справедливого ще не робить саме такою людину. Тому необхідна єдність виховання і навчання: "Виховання надає вихованцеві найкращих якостей, навчання - правильних відомостей". Взаємозв'язок виховання та навчання тоді досягне найбільшої ефективності, коли навчання буде залежати від виховання, від морального спрямування, від турботи про чистоту серця, про зміцнення й ушляхетнення характеру.

Поняття виховання духу і формування вільної людини нероздільні. В усіх своїх педагогічних творах філософ незмінно підкреслює: "Де дух, там і свобода" й називає цю тезу "керуючим правилом для вихователя".

Думка про необхідність релігійного виховання, потребу виховати у дитини глибоку віру проходить лейтмотивом через усю наукову спадщину філософа. Наповнити серце вихованця невикоріненою вірою в Добро й Бога - так визначає Юркевич одне з головних завдань виховання.

Душа, вважав педагог, має три основні здатності: перша - пізнання, друга - почування, третя - воля. Ці три здібності відповідають покликанню до істини, краси й добра. Юркевич називає їх Розум, Серце, Воля. Узгодженість цих сфер людської особистості Юркевич виражає формулою "знання розуму, натхнення серця й енергія волі".

Памфілу Даниловичу Юркевичу належить заслуга привнесення у педагогічну думку нових ідей, які були сприйняті не тільки вітчизняною, а й зарубіжною педагогічною теорією та практикою. "Філософія серця" доводить, що абсолютизація розумного начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу, намагання зробити його наскрізь прозорим для педагогіки неминуче ведуть до формалізму й догматизму у вихованні. П. Юркевич осмислив педагогіку як науку про виховання; усвідомив справжнє значення самовиховання у житті людини; сформулював закон розвитку вільної особистості. Цілі, зміст, методи навчання і виховання обгрунтовані вченим з загальнолюдських позицій та християнських цінностей, що існують поза часом.

Дослідники довго не підозрювали про існування рукописної спадщини Памфіла Юркевича, за обсягом значно більшої за видруковану. Вперше перелік рукописів П.Д. Юркевича подав бібліограф і археограф, випускник Київської духовної академії О. Лебедєв у праці "Рукописи Церковно-Археологічного музею імператорської Київської Духовної Академії" (1916 р., м. Саратов). Ця книга - результат майже десятилітньої копіткої праці - є своєрідним каталогом рукописних текстів, документів, листів та інших матеріалів, які потрапили до зазначеного музею з 1877 по 1911 р. Нині вони зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.

Фонд П.Д. Юркевича досить значний - понад сто одиниць зберігання. Серед них - не надруковані статті філософа, тексти та програми лекційних курсів, прочитаних ним у Київській духовній академії та Московському університеті, численні конспекти, нотатки, виписки з книг, переклади, щоденники (німецькою та російською мовами), унікальні матеріали до біографії мислителя. Рукописний фонд П.Д. Юркевича - справжнє багатство для дослідників його творчості та історії вітчизняної філософії взагалі. Саме тут треба шукати відповіді на численні запитання, яких і досі залишається чимало щодо спадщини мислителя, його ідей та особистості.

На думку авторитетних дослідників, в останнє десятиліття своєї творчості П. Юркевич дещо відійшов від філософії й зосередився на проблемах педагогіки. З огляду на його публікації тих років це міркування видається зовсім не дивним, а з огляду на рукописи - не відповідає істині. Останні переконливо свідчать не тільки про зміцнення філософських інтересів мислителя, а й про розширення їхнього кола, залучення до нього нових галузей, зокрема філософії права. Про зацікавленість філософа і його обізнаність у цій галузі виразно свідчить здійснений ним на сторінках "Современной летописи" ґрунтовний аналіз "Підручника карного права" В.Д. Спасовича (1864 р). Не випадково Рада Московського університету запросила очолити щойно відкриту на юридичному факультеті кафедру історії філософії права (і867) саме професора П. Юркевича. Не залишаючи університетської кафедри філософії, він відтоді незмінно викладав цей предмет аж доки страшна хвороба не звалила його в ліжко.

Серед рукописів ученого є тексти та матеріали, що проливають світло на маловивчені аспекти його творчості. Це зокрема стосується як першого періоду його викладацької і наукової діяльності, пов'язаного з Київською духовною академією ("Міфи Платона про людську душу", "Філософія неоплатонічна", "Характер і спрямованість сучасної німецької філософії та ін), так і творчих пошуків 60 - початку 70-х років.

Особливий інтерес викликають рукописи, що вважалися втраченими або загубленими: автограф публічних лекцій, прочитаних П. Юркевичем у Московському університеті 1864 р., що викликали несамовитий "скрегіт зубовний" у войовничих матеріалістів і спричинили нову хвилю цькування П. Юркевича пресою. У рукописах є цікавий автограф мислителя під назвою "Гармонічна філософія". Стислий огляд кількох творів американського філософа Девіса "Чарівний жезл", "Фізіологічні вади і чесноти", "Принципи натури", датований 15 вересня 1868 року, проливає світло на питання, яким же насправді було ставлення П. Юркевича до спіритизму.

Світоглядні ідеї П. Юркевича тому й набули особливого значення у вітчизняній філософській культурі, що органічно поєднали глибинну спорідненість з православною традицією, а життя у цій традиції з глибоким переосмисленням і переживанням світового досвіду філософування. Ідеї Платона і Канта, Лотце і Шопенгауера є живильними ферментами Юркевичевої думки, як і твори святих отців. Збережена рукописна спадщина мислителя - переконливе тому свідчення.

Підірване здоров'я, втрата близьких, нескінченні переживання і виснажлива праця вкоротили життя П.Д. Юркевича на десятки років. Передчасна смерть залишила нереалізованими чимало задумів. Утім, зроблене ним для розвитку філософії важко переоцінити За життя Юркевича окремими виданнями виходили тільки його педагогічні твори. Збірки філософських праць, складені з прижиттєвих журнальних публікацій, а також деякі з його рукописів стали доступними широкому загалу лише в останнє десятиліття. "Відкриття" Юркевича в 90-ті роки XX ст. спричинилося до конституювання "юркевичезнавства" у своєрідний напрям української гуманітаристики, представлений істориками філософії, педагогами, психологами, релігієзнавцями.

Неприйнятий, недостатньо поцінований сучасниками, Памфіл Юркевич стає близьким і зрозумілим нам тільки сьогодні.

Памфіл Данилович Юркевич - людина напрочуд суперечливої, а до певної міри навіть трагічної долі. З одного боку - стрімка й успішна академічна кар’єра, численні учні, буквально закохані у свого учителя, з іншого багаторічне цькування у демократичній пресі, передчасна смерть і майже повне забуття впродовж довгих десятиліть після смерті. Юркевич - це мислитель, який своєю діяльністю засвідчив, що вітчизняна філософія дійшла пори духовної зрілості, її подальший розвиток багато в чому був зумовлений його ідеями.

Твори П. Юркевича, що є в бібліотеці

Юркевич, П. Історія філософії права; Філософія права; Філософський

щоденник. – К.:Український Світ. – 2000. – 756 с.

Юркевич, П. Вибране. – К.: Абрис, 1993. – 416 с.

Література про Памфіла Юркевича

Юрченко, І. Мисленик першорядної сили і проникливості думки /Ірина Юрченко //Уклін Кобзареві. – Черкаси: Управління культури облдержадміністрації, 2010. – С. 60.

Ярмусь, С. Памфіл Данилович – християнський філософ /Степан Ярмусь //Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – К.: Українські пропілеї, 2003. – С. 728 -734.

Ткачук, М. Юркевич Памфіл Данилович (1826-1874) /Філософська

думка в Україні: бібліографічний словник. – К., 2002. – С. 232-234.

Горський, В. Київська релігійна філософія. Памфіл Юркевич /Горський В.С. //Історія української філософії. – К., 2001. – С. 156 -179.

Кудрик, Л. Памфіл Юркевич про вивчення мови у школі /Л. Кудрик

//Дивослово. – 2000. – № 7. – С.31-34.

Юрас, І. Памфіл Юркевич: подробиці біографії /Ірина Юрас //Філософська думка. – 1999. – № 4. – С. 119 - 139.

Муравицька, М. Педагогічна концепція Памфіла Юркевича в контексті філософії серця // Філософська думка. – 1995. – № 11. – С. 122-140.

Стрипко, Т. Нема пророка у своїй вітчизні /Т. Стрипко //Холодний Яр.

– 1996. – С. 62 - 63.

Шинкаренко, О. Етичний потенціал «Філософії серця» Памфіла Юркевича

/О. Шинкаренко //Філософська і соціологічна думка. – 1996. – № 3 - 4. – С. 4 - 15.

Некраша, В. Вшанували земляка: відкриваючи забуті імена /В. Некраша //Дніпрова зірка. – 1996. – 21 лют. – С. 4.

Інтернет – ресурси

http://ostriv. in.ua/index. php/option=com.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Юркевич_Памфіл_Данилович

litopys.org.ua/chyph/chyph10.htm

kimo.univ.kiev.ua/Phil/32.htm

Календар пам'ятних і знаменних дат Канівщини

на 2015 рік

Пам’ятні дати Канівщни
у 2015 році

- 560 років від дня народження О. Дашкевича (1455 -1535) старости канівського і черкаського в 1514 – 1535рр.

- 485 років від дня народження Самійла Кішки (1530 -1620) 1602 козацький отаман, старший війська Запорізького.

- 465 років (1550) з часу появи на історичній арені організатора українського козацтва Д.І. Вишневецького (Байди; р. н. невід. – 1563), старости черкаського і канівського.

СІЧЕНЬ


- 195 років від дня народження художника Г. М. Честахівського (1820 – 1893), упорядника могили Т.Г. Шевченка.

06 - 85 років від дня народження поетеси - перекладачки Є.А. Горевої (1930), уродженки м. Канева.

10 - 90 років від дня народження поетеси Г.О. Гриненко (1925-2013), уродженки м.Канева.

ЛЮТИЙ

13 - 95 років від дня народження Героя Радянського Союзу, полковника О.П. Волошина(1920), уродженця с. Синявки Канівського району.

15 - 75 років від дня народження митрополита Черкаського і Канівського Софронія (Д. Дмитрука, 1940).

БЕРЕЗЕНЬ

28 - 170 років від дня народження історика і літератора О.О. Андрієвського (1845 – 1902), уродженця м. Канева.

КВІТЕНЬ

01 - 90 років від дня народження поетеси К.І. Піки (1925 – 1998), уродженки м. Канева.

02 - 85 років від дня народження народного артиста України, режисера В.П. Толока (1930 – 2003), уродженця м. Канева.

05 - 125 років від дня народження кобзаря Н.І. Прудкого (1890 -1982), уродженця м. Канева.

23 - 95 років від дня народження заслуженого працівника сільського господарства, Почесного громадянина м. Канева Г.Т. Шкатюка (1920 –2000), жив і працював у м. Каневі.

25 - 95 років від дня народження письменниці, перекладачки М.Я. Бесараб (1925), уродженки с. Таганчі Канівського району.

30 - 175 років першому виданню «Кобзаря» Т.Г. Шевченка (1840).

ТРАВЕНЬ

- 85 років від дня народження Почесного громадянина Канева, Героя України, кандидата технічних наук, академіка 4-х академій С.І. Поташника (1930).

ЧЕРВЕНЬ

07 - 80 років від дня народження поета Ф. М. Руденка (1935), жителя м. Канева.

15 - 100 років від дня народження Героя Радянського Союзу, старшого сержанта
запасу П.С. Шпака (1915), уродженця с. Горобіївки Канівського району.

19 - 70 років від дня народження заслуженої артистки України Л.І. Приходько (1945), уродженки м. Канева.

25 - 85 років від дня народження письменника іперекладача Є.О. Поповича (1930), уродженця с. Межиріччя Канівського району.

ЛИПЕНЬ

12 - 100 років від дня народження доктора історичних наук, академіка НАНУ,
голови правління Всеукраїнської спілки краєзнавців П.Т. Тронька (1915), уродженця
с. Заброди на Харківщині.

26 - 115 років від дня народження графіка Г.М. Пустовійта (1900 – 1947), уродженця с. Межиріччя Канівського району.

СЕРПЕНЬ

20 - 90 років Шевченківському національному заповіднику у м. Каневі (1925).

ВЕРЕСЕНЬ

12 - 140 років від дня народження композитора, диригента О.А. Кошиця (1875-1944),уродженця с. Ромашки Канівського повіту.

24 - 95 років від дня народження Почесного громадянина м. Канева, учасника вітчизняної війни І.С. Мінька (1920- ), проживав в м. Каневі.

ЖОВТЕНЬ


- 50 років від дня заснування ЗОШ №4 в м. Каневі (1965).

06 - 105 років від дня народження Героя Радянського Союзу, гвардії полковника
запасу П.М. Голодняка (1910), уродженця с. Бересняги Канівського району.

14 - 95 років від дня народження учасника вітчизняної війни Р.П. Синьоокого (1920),
уродженця с. Литвинця Канівського району.

18 - 105 років від дня народження Героя Радянського Союзу Т.О. Литвиненка (1910),
уродженця с. Степанці Канівського району.

18 - 145 років від дня народження вченого В.В. Резниченка (1870-1932), дослідника
Канівських дислокацій.

ЛИСТОПАД

15 - 90 років від дня народження поета Г.М. Кулика (1925), уродженця с. Хмільни Канівського району, проживає в м. Каневі.

30 - 80 років від дня народження поета Д.С. Чередниченка (1935),уродженця
с. Межиріччя Канівського району.

ГРУДЕНЬ

06 - 95 років від дня народження колишнього директора Державного музею-заповідника «Могила Т.Г. Шевченка» Я.М. Данилова (1920 ).

/Files/images/андрієвський.jpg

28 лютого

170 років від дня народження
педагога, історика,
літератора, археографа
О. О. Андріє́вського

Олексі́й Олекса́ндрович Андріє́вський народився 28 лютого (16 березня) 1845 року в м. Канів. Український педагог, історик, літератор, публіцист, археограф і громадський діяч.

Закінчив Другу Київську гімназію (1861), Київський університет Св. Володимира (1865).
Викладав російську мову та літературу в гімназіях Катеринослава, Одеси (1866 -1871) та Тули.
За антиурядову діяльність перебував на засланні в Архангельську та В'ятці (1877-1881). Працював у В'ятському статистичному комітеті. Після повернення в Україну – редактор неофіційної частини «Киевских губернских ведомостей» (1881-1885).
Брав участь у багатьох громадсько-культурних заходах, зокрема на ниві народної освіти. З 1885року – інспектор Златопільської гімназії, а згодом – інспектор народних шкіл на Катеринославщині. Викладав у Першій Київській гімназії (1886-1896). Директор сирітського будинку в Одесі (1896-1902). Член Історичного товариства Нестора-літописця, Одеського товариства історії і старожитностей та ін.
Автор праць, присвячених українській та російській літературі, зокрема про Г. Ф. Квітку та Т. Г.Шевченка, історії взаємовідносин українських земель та Росії з Польщею, Туреччиною та Кримським ханством, переселенню сербів, болгар, чорногорців та ін. Опублікував ряд документів з історії Гетьманщини, Малоросійської колегії, Київського магістрату та губернської канцелярії, намісництв.
Помер 22 червня (9липня) 1902 року в м. Київ.

Твори

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко в отзывах о нем иностранной печати. – Одесса, 1879.
Поминки Тараса Григорьевича Шевченко 25-го февраля 1879 года в Одессе. – Одесса, 1879.
Исторический очерк Вятки до открытия наместничества // Столетие Вятской губернии, 1780-1880: сб. материалов по истории Вятского края: в 2 т. – Вятка, 1880. – Т.1.
Поминки Тараса Григорьевича Шевченко 25-го февраля 1882 года в Екатеринодаре. – Екатеринодар, 1882.
Исторические материалы из архива Киевского губернского правления / Сост. А. А. Андриевский. – К., 1882-1886. – Т.1 – 10.
Межигорская старина. – К., 1885.
Дела, касающиеся запорожцев, с 1715 по 1774 г. //Записки Одесского общества истории и древностей. –1886. – Т.14.
Материалы для истории Южнорусского края в XVIII ст. (1715–1774), извлеченные из старых дел Киевского губернского архива А. А. Андриевским. – Одесса, 1886.
Киевские смуты середины прошлого столетия // Киевская старина. – 1886. – № 12.
Войтство И.Сычевского в Киеве (1754-1766). – К., 1889.
Страницы из прошлого г. Переяслава. – К., 1889.
Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743-1767). – Одесса, 1893.
Реляции киевского генерал-губернатора [Ф. М. Воейкова] за 1768 и 1769 // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – 1893. – Кн.7.
Архивная справка о составе Киевского «Общества» в 1782-1797 // Киевская старина. – 1894. – № 2.
Из жизни Киева в XVIII веке: архивные заметки. – К., 1894.
Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765-1768. – К., 1894.
Комиссия 1749 г. для разбора взаимных претензий татар и Запорожья. – К., 1896.
Материалы для характеристики последних киевских сотников // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – 1896. – Кн.10.
Еще страничка из прошлого Переяслава. – К., 1901;
Поминки Т. Г. Шевченко в русской печати в сороковую годовщину его смерти. – Одесса, 1902.
Об отношении Т. Г. Шевченко к жизни. – Одесса, 1903.


Література про О.О. Андрієвського

Танана, Р. Наш славний земляк: [до 165-ї річниці від дня народження О.О.Андрієвського] /Раіса Василівна Танана // Час Пік. – 2010. – 18 березня.
Вчені Черкаського краю: бібліографічні нариси: Вип.4 [О.О. Андрієвський]. – Черкаси, 2010. – С.4-6.
Сорокопуд, І. «Ти чесно йшов до однієї великої мети…» / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.8.
Малий словник історії України /ред. Валерій Смолій. – К.: Либідь, 1997.
Танана, Р. «…А хіба можна обійтися без Канева?»: [О.О. Андрієвський] /Раіса Танана //Чернеча гора. – 1995. – № 1.
Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах /за ред. М. Бажана. – К.: Гол. редакція УРЕ, 1977-1985. Т. – С.189.

/Files/images/піка.jpg

1квітня
90 років від дня народження
поетеси К.І. Піки

Чех (Піка) Катерина Іванівна народилася 1квітня 1925року в м.Каневі Черкаської области.
Навчалася в Канівській школі № 1 з 1933 по 1939рр. В сьомому класі вчилася разом з Олегом Кошовим.
Закінчила курси «Червоного хреста», працювала медичною сестрою у Канівській рай лікарні. Пережила війну і перебудову.
У 1994 році їй було присуджено почесне звання Лауреата літературної премії імені Олекса Кобця (Варавви).
У 1957 році «Дніпрова зірка» донесла до нас її вірші. Далі друкувалася в «Дніпровій зірці», «Черкаській правді», «Село і люди». У Канівських газетах «Вогник», «Я, ти, ми», в шполянській газеті «Шполянські вісті», в білоруській газеті «Берестецький край» та Нью-Йорській газеті «Народна воля». Всього в періодиці надруковано більш 500 віршів.
Багато її віршів покладені на музику композиторами Канева, Черкащини, Києва.
Видала дві власні книжки: «Щедрість», та «Канівчаночка», а також її вірші надруковані у спільних збірках: «Тарасова зоря», «Криниця слова», «Біль і радість», «Зорянка в вінок Кобзареві», «Зоряні світанки». Збірку «Любов вічна» її діти видали в 2009 році.
У 2007 році Канівською райдержадмінісрацією заснована літературна премія для учнівської творчої молоді імені Катерини Піки.
Пішла з життя поетеса в 1999 році.

Твори, що є в бібліотеці

Катерина Іванівна Піка //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.50-57. – Зміст: «Зорянка», «Прожила», «Повернись», «І стих, як грім», «Перше грудня», «Я перестала сміятись», «Я пам’ятаю», «Сирота», «На Купала», «На що шовки», «Весна», «Із джерела».
Катерина Піка //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Київ, 2011. – С.14-19. – Зміст: «Після дощу», «Груднева ніч», «Ви чули?», «Все чарує», «Весняне», «Йде полями ранок», «Чарівні ключі», «Цвітуть сади», «Травневі вечори», «Краю краса».
Любов вічна: поезії /Катерина Піка. – Черкаси: Брама – Україна, 2009. – 128с.
Бованенко, В. А на спогад усім – на землі добрий слід: [вірші] /Віктор Бованенко //Дніпрова зірка. – 2001. – 31 березня. – С.6.
Канівчаночка /Катерина Піка. – Канів: Родень, 1998. – 51с.
Катерина Іванівна Піка //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 3-10. – Зміст: «Житимуть віки», «Канівщина», «Дарунок краси», «Канівчаночка», «Підлість», «Втрата», «Вітер», «Жде земля».
Щедрість /Катерина Піка. – Черкаси: Сіяч,1993.
Тополині струни / Катерина Піка //Криниця слова. – Черкаси: Сіяч, 1993. – С.3-38.

Література про Катерину Піку

Яковенко, Т. На землі добрий слід /Тамара Яковенко //Мадонни. – Черкаси, 2009. – С.46-48.
Юрченко, І. Співачка солов’їного краю /Ірина Юрченко //Віка. – 2009. – №17.
Зелененко, Л. Поети живуть, допоки звучать їхні вірші /Лариса Зелененко //Дніпрова зірка. – 2005. – 10 червня. – С.3.
Яковенко, Т. Пам’яті літстудійців, які пішли з життя /Т. Яковенко //Зорянка. – Черкаси, 2002. – 59с.
Гончар, Т. Поети не вмирають /Т.Гончар //Дніпрова зірка. – 2003. – 28 березня. – С.8.
Все залишу земне і піду за тобою…: [рік без Катерини Піки] //Дніпрова зірка. – 2000. – 29 березня. – С.3.
Сорокопуд, І. Жага любові до людей //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.36.

/Files/images/image691.jpg

2 квітня

85 років від дня народження

народного артиста України,

режисера В.П.Толока

Толок Віталій Павлович народився 2 квітня 1930 року в м. Каневі Черкаської області.
Український режисер, 1981 — народний артист УРСР.
1955 року закінчив навчання в Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого.
Працював режисером Черкаського — в 1955–1959 роках, Рівненського — 1959-60, Вінницького — 1960–1969 музичних драматичних театрів.
Більше 20 років — з 1969 по 1990 рік — керував Житомирським музично-драматичним театром.

Серед зрежисованих вистав —

«Собор Паризької богоматері» за Віктором Гюго,
«Пам'ять серця» О. Корнійчука,
«Ярослав Мудрий» І. Кочерги,
«Зачарований вітряк» М. Стельмаха,
«Лісова пісня» і «Камінний господар» Лесі Українки,
«Пора жовтого листя» М. Зарудного,
«Весілля в Малинівці» Л. Юхвіда.

Література про В.П. Толока

Сорокопуд, І. Творчий пошук /Сорокопуд Іван //Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С.55-56.

/Files/images/бесараб.jpg

25 квітня
95 років від дня народження
письменниці - перекладачки
М.Я. Бесараб

Майя Яківна Бесараб народилася 25 квітня 1925 року в селі Таганчі, Канівського району Черкаської області. Виросла в Харкові, де батько займав посаду заступника управляючого справами СНК УРСР. Батьки розлучилися в 1934 році, і далі виховувалася матір’ю.
Закінчила Московський державний інститут
іноземних мов ім. М. Тореза (1955).
Російська письменниця, прозаїк та перекладач.
Член Спілки письменників СРСР (1976) и Спілки письменників Москви.

Проза

Открытое сердце: [Владимир Даль] (Очерки о хирургах). – М., 1967.
Страницы жизни Ландау. – М., 1975.
Жуковский: Книга о великом русском поэте. – М., 1975.
Сухово-Кобылин. – М., Современник, 1981. (Библиотека «Любителям российской словесности»).
Страна моего сердца: повесть о Д. Риде. – М., 1984.
Так говорил Ландау. – М., 2003.
Принц Парадокс. Оскар Уайльд. – М., 2012.

Література про М.Я. Бесараб

Сорокопуд, І. Невтомна у пошуках: [Майя Яківна Бесараб] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.10.

/Files/images/руденко.png

7 червня
80 років від дня народження
поета Ф.М. Руденка


Руденко Федір Мефодійович народився 7 червня 1935 року у містечку Бубнові Золотоніського району. Закінчивши семирічку, вирішив піти стопами полеглого на війні батька, який був водником. Отож вступив до Київського річкового технікуму на штурманський відділ, по закінченні якого трудився на буксирних пароплавах і суховантажних теплоходах . Завершивши заочно навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету, викладав українську мову та літературу в школах Канева і району.
Формувався талант поета в Дніпропетровському університеті. Там і став лауреатом літературної премії імені Миколи Шутя. А щедра канівська земля заронила зерна Шевченківського добра і гніву, які і проросли мудрими словами його поезії.
Федір Мефодійович по-батьківські дбає про молоді поетичні голоси, керуючи літературним гуртком «Джерельце» при Канівській середній школі № 2. Під його редакцією виходить збірочка «Первоцвіт», ввібравши в себе твори школярів та вчителів.
Про визнання поетичного таланту Ф. Руденка свідчить присудження йому в 1995 році літературної премії ім. Олекси Кобця.
Член літстудії «Зорянка» з самого заснування, був головою літстудії по 1974 рік. Друкувався у різних періодичних виданнях: районних, обласних, республіканських.
Видав свої три власні збірки: «Ритми Серця», «Дніпроема», «Чаєчка», співавтор колективних збірок: «Тарасова зоря», «Криниця слова», «Біль і радість», «Зоряні Світанки».
Лауреат багатьох обласних конкурсів. Багато його віршів покладені на музику місцевими, обласними та київськими композиторами. В доробку поета більше 20 збірок поезій.

Твори, які є в бібліотеці

Федір Мефодійович Руденко //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45-річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. –С.37-41.–Зміст: «…На круги своя…», «Половіли жита», «Земля в цвіту», «На круги своя», «Згадай мене», «Блейк», «Догорає полум’я калини».
Федір Руденко //Канівщина – наш зоряно-медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.7 – 13. – Зміст: «Бджола на асфальті», «Мій Канів», «Лелеки», «Загублені села», «Первоцвіту».
Федір Руденко //Зоряні світанки. – Черкаси: Око-Плюс, 2008. – С.11-16. – Зміст: «Корінь і крона», «Поезія», «Клином линуть у вірій», «Біль пам’яті»
Чаєчка /Федір Руденко. – Черкаси: Око-Плюс, 2004. – 68с.
Дніпроема /Федір Руденко. – Канів: Родень, 2000. – 112с.
Ритми серця /Федір Руденко. – Канів: Родень, 1997. – 71с.
Федір Мефодійович Руденко //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С.29-41. – Зміст: «Поезія», «Золота середина», «Порухи весни», «Анафема чи прозріння?», «Григорій Сковорода на березі Чорного моря», «Дорога до матері», «Материна зима», «Віхола», «Кінь», «На смерть собаки», «Буває що…», «Кремінь-чоловік», «Тарасова свіча».
Живу, як всі: [Федір Руденко] //Криниця слова. – Черкаси: Сіяч, 1993. – С.74 – 94.

Література про Ф. М. Руденка

Сорокопуд, І. Світ бентежної душі: /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.67-70.

/Files/images/приходько.jpg

19 червня
70 років від дня народження
заслуженої, народної артистки України
Приходько Людмили Іванівни

Приходько Людмила Іванівна народилась19 червня 1945року в м. Каневі Черкаської області.
Заслужена , народна артистка України. Член правління СТДУ. Закінчила Київський інститут театрального мистецтва (1967), (нині університет театру, кіно і телебачення).
Працювала в обласних музично-драматичних театрах у містах Полтава (1967—1970), Івано-Франківськ, Тернопіль (1970—1976), від 1976 — у Волинському обласному музично-драматичному театрі (м. Луцьк).

У Канівській школі-гімназії, яку закінчила актриса, заснувала іменну стипендію Л.Приходько.

Ролі

Зіграла понад 150 ролей, у тому числі натернопільській сцені:
Мавка («Лісова пісня» Лесі Українки),
Анна («Земля» за О. Кобилянською),
Валя («Іркутська історія» О. Арбузова),
Оленка («Голубі олені» Олекси Коломійця),
Юля (водевіль «Вірус кохання» Ю. Бобошка і В. Данилевича),
Маруся («Роман Міжгір'я» П. Т. Ластівки за І. Ле),
Женя («Ціною любові» Корнієнка),
Дуся («Я завжди усміхаюсь» Я. Сегеля),
Бібі («Чортове плем'я» Т. Мухтарова) та ін.

Література про Л.І. Приходько

Сорокопуд, І. Щастя актриси /Іван Сорокопуд //Краси розкрилля. – Канев:Родень, 2005. – С.53

Інтернет-ресурси www. prostir.museum/ua/post/33351

/Files/images/_1_~1.PNG

15 листопада

90 років від дня народження
поета Г. М. Кулика

Григорій Маркіянович Кулик народився 15 листопада 1925 року в багатодітній родині села Хмільна на Канівщині. Освіта вища педагогічна. У 1954 році закінчив Корсунь- Шевченківське педучилище в 1960 році – Черкаський педінститут (філологічний факультет). Учасник бойових дій у складі 691 стрілецького Севастопольського полку 383стрілецької Феодосійської червонопрапорної орденіСуворова, Кутузова, Богдана Хмельницького дивізії Першого Білоруського фронту. Нагороджений орденами: Слави III ступеня та Вітчизняної війни II ступеня; медалями: «За Отвагу», «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина»,«За Победу над Германией 1941- 1945 гг.» та іншими.

Першу книжку «З доріг Кобзаревого краю» видав у 2001 році. Член літстудії «Зорянка». Лауреат літературної премії ім. Олекси Кобця.

Твори, що є в бібліотеці

Григорій Маркіянович Кулик //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудіі «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.58-61. – Зміст: «Я йшов дорогами війни…», «Шкільні мотиви», «Щаслива мить. Палають очи», «Найкраща вчителька – моя!», «Сьогодні твір і тема дивна…», «Стежки ведуть по всій землі…», «Хмілянські обрії», «Вигляда мати сина».
Григорій Кулик //Наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.20 – 23. – Зміст: «Годинник – сонця циферблат…», «Над Россю схід сонця ясниться…», «Його світлиця», «В пороссі».
Григорій Кулик //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Око-Плюс, 2008. – С.17-21. – Зміст: «Несу я у серці любов Україні», «І любов, і надія», «Канів», «Україно моя», «До Кобзаря дороги серцю милі».
Гори слави і любові /Григорій Кулик. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2005. – 162с.
З доріг Кобзаревого краю /Григорій Кулик. – Черкаси: Сіяч, 2001. – 140с.

Література про Г. М. Кулика

Стежина з пройдених доріг: [Г.М.Кулик] //Шлях до пісні. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 88 – 94.

/Files/___1_~1.JPG

30 листопада
80 років від дня народження
поета - письменника
Д.М. Чередниче́нка

Чередниче́нко Дмитро́ Семе́нович народився 30 листопада 1935року, в селі Межирич, Канівського району, Черкаської області.
Український письменник, поет, літературний редактор, педагог, мистецтвознавець.
Після Межирицької середньої школи (1953) закінчив Київський педагогічний інститут імені М. О. Горького (1957), вчителював на Канівщині й Васильківщині (1957-1963), працював на журналістській та видавничій роботі (1963-1982).
Член Національної спілки письменників України (1979).
Учасник діалектологічної експедиції в село Салтикову-Дівицю Куликівського району Чернігівської області (керівник Ф. Т. Жилко, 1955) та першої української антропологічної експедиції по Україні, Молдові, Білорусі й Московії (керівник В. Д. Дяченко, 1956), а також міжнародних конференцій з питань національної символіки, літератури й мистецтва.
З 1991 по 2002 редагував українознавчий часопис для українського шкільництва «Жива вода». З лютого 1992 року керує літературним об'єднанням «Радосинь».

Творчість
Автор поетичних книжок
«Отава» (1966), «Межирич» (1974), «Золоті струни» (1981), «Сад» (1983),«Рось»(1985), «Доброю любов'ю» (1986), «Неопалима колиска» (трилогія, 1987),«Брама» (1991), «Родень» (1995), «Наші стежки додому» (2000), «Батиха» (2002), «Нáвистка» (2004), «П'ятерик» (2005),
Автор науково-популярного видання «Павло Чубинський» (2005); книжок для дітей
«Щедринець» (1968),«Чебрики» (1970), «Білий Чаїч» (1973),«Мандри Жолудя» (1973), «У країні майстрів» (1974), «Ковзанка» (1978), «Ми будуємо дім» (1980), «Жар-півень» (1985), «Священна діброва» (1995), «Гарна моя казочка?» (1998), «Вишневий острів. Три повісті для дітей» (2001).
Також автор повісті «Камінь-дерево» (2003), збірки казок, притч та оповідок «Летюча ящірка» (2003), поетичних «Ми ходили в зоосад» (2004), «Колискова для котика» (2004), «Горобець-хвастунець» (2005), «Котячий календар» (2006), повісті-казки «Хлопчик Горіхове Зерня та Лісовичка» (2007), книжки віршів, казок, притч та оповідань у серії «Хрестоматія школяра» – «Мандри Жолудя» (2007), поетичної збірки «Ластівки над Россю і над Німаном» (2010), книжок для дітей «Чого Волошка запишалася» (2012), «Коник коникові – брат».

Автор педагогічних творів
Українського букваря «Материнка» (1992);
шкільних читанок «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993), «Короткого біографічного довідника»; тритомної читанки-хрестоматії для дошкілля «Український садочок»; українського букваря-читанки «Соколик» (верстка);
тритомної хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» (спільно з Галиною Кирпою, 2007); антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Галиною Кирпою – книга перша, 2001; книга друга, 2002);
Займався перекладацькою діяльністю
Переклади зі словацької, литовської, латвійської,
московської, чеської, білоруської, монгольської.

Літературознавство
Автор досліджень про Павла Чубинського, Степана Васильченка, Василя Сухомлинського, Кирила Стеценка, Михайла Кипу, Леоніда Полтаву, Ганну Черінь, Олексу Кобця, рід Симиренків, національну символіку; розвідок про українських та литовських письменників, художників, педагогів, про українсько-литовські літературні взаємини.
Упорядкував антологію літературного об'єднання «Радосинь» (2004), альманах творів членів об'єднання «Радосинь» для дітей «Сонячна Мальвія»(2005, 2007), у серії «Золота бібліотека» уклав збірку творів Степана Васильченка.
Друкувався у Литві, Білорусії, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Азербайджані, Монголії, США, Канаді. Твори перекладалися литовською, латиською, білоруською, московською, азербайджанською, болгарською, польською, монгольською мовами.

Твори, що є в бібліотеці
Чередниченко, Д. Коник – коникові – брат: казки,притчі, оповідки, повісті / Дмитро Чередниченко . - К.:Веселка, 2012. – 430с.
Дмитро Чередниченко // Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2 т.- Черкаси, 2009. – Т.1. – С.352-354. – Зміст: «Материнка», «Сонечко», «Щедринець», «Чередничка», «Танок», «Ранок», «Гачу, гачу гатку», «Писанка», «Над моїм Дніпром».
Наші стежки додому. – К.; Задруга, 2000. – 127с.
Священна діброва. – Канів; Родень, 1995. – 145с.
Золоті струни. – К.: Рад. Письменник, 1981. – 80с.
Межирич. – К.: Молодь, 1974. – 56с.
Щедринець. – К.: Веселка, 1968. – 28с.

Про Д. С. Чередниченка

Чередниченко, Д. «Творчий учитель завжди виховує творців: розмова з поетом, прозаїком, перекладачем, педагогом Дмитром Чередниченком / вів Дмитро Чистяк // Слово Просвіти. – 2010. – 25 листопада.
Дмитро Чередниченко // Письменники України: Біобібліографічний довідник / Упоряд. В. П. Павловська, Л. Ф. Бубнова, Л. М. Сіренко. – К.: Укр. письменник, 2006. – С. 450.
Сорокопуд, І. Грані таланту: [Д.С.Чередниченко ] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки.- Канів: Родень, 1998. – С.41-43.
Руденко,Ф. Вічні будемо: [ДмитруЧередниченку – 60] /Федір Руденко // Дн.зірка. – 1995. – 29листоп.

Інтернет – ресурси
http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Чередниченко_Дмитро_Семенович&oldid=12580214

"Імена видатних людей на мапі Канева"

«Чарівник хорового співу»

(цикл біобібліографічних довідок)

(до 140-річчя від народження композитора, диригента О.А. Кошиця)

/Files/images/shevchenkana/rjibwm.jpg

Кошиць Олександр Антонович народився 12 (24) вересня 1875 року в селі Ромашки Канівського повіту Київської губернії, нині Миронівського р-ну Київської області. Олександр Кошиць належав до старої священичої родини: батько Антін Гнатович Кошиць гербу Порай — священик, мати — Євдокія Михайлівна, з дому Маяковських. Олександр мав 8 братів та сестер.

1877 року батько переїхав на нову парафію поруч із Шевченковою Кирилівкою — у село Тарасівку Звенигородського повіту. Свого часу Тарас Шевченко наймитував у його прадіда-священика Григорія Кошиця, а згодом, коли вже був вільним художником (1845), - безуспішно сватався до його дочки Феодосії (Тодосі). Сам Олександр добре знав племінника Тараса — Петра Шевченка, і дружив з його сином Григорієм. У своїх «Спогадах», які видані в Канаді та в наші дні — в Україні, Олександр Антонович писав, що «Шевченко в їх селі знався і мислився, як щось своє, недавнє, майже сучасне».

Кошиць Олександр Антонович - геніальний український хоровий диригент, видатний композитор, науковець, музикознавець, кандидат богослов’я, один із фундаторів української професійної музичної школи. Помер - 21. 09. 1944року в м. Вінніпеґ, провінція Манітоба, Канада. Почесний доктор філософії УВУ у Празі (1937).

Закінчив Богуславське духовне училище (1890), Київську духовну семінарію (1896) та академію зі ступенням кандидатського богослов’я (1901), навчався у музикальній школі М. Лисенка (Київ, 1910; клас теорії музики та композиції Г. Любомирського). 1912–1916 – хормейстер театру М. Садовського, 1916 – капельмейстер опери, водночас 1913–1919 – керівник хорового класу Консерваторії.

Семінаристом Кошиць почав збирати пісні у с. Тарасівка (нині Звенигородського р-ну Черкаської області). Його багатоголосі записи (1894–1896) схвалив М. Лисенко й опрацював для хору декілька мелодій. Як фахового етнолога, Кошиця було запрошено записати фольклор військових станиць Кубані. Упродовж 3-х літніх експедицій (1903–1905) у 13-ти станицях Кошиць зібрав близько тисячі пісень (переважно історічних та військових). Збереглося декілька сотень рідкісних пісень у записах Кошиця. За розшифровки 500 зразків, представлених на Кубанській крайовій виставці 1910, нагороджений золотою медаллю. Талант Кошиця - хормейстера привернув увагу київських музикантів, коли він очолював хор Київської духовної академії (1898–1901). Стрімке піднесення артистичності співу, фаховий вишкіл малих півчих, з-поміж яких були солісти з феноменальними голосами, а особливо художня довершеність виконання, принесли славу колективові й диригенту. Надзвичайний успіх хору дав змогу Кошицю збагатити репертуар духовної музики 18–19 ст. творами улюбленого ним А. Веделя, до того часу заборонених Священним Синодом. Особливе значення для вдосконалення хормейстерського почерку Кошиця мала праця зі Студентським хором Київського ун-ту (1908–1918). Високі інтелектуальні запити студентів і прекрасні голоси дали можливість Кошицю виконувати музику будь-якої складності. Крім вивчення класичних зразків світової літератури, йому пощастило зацікавити студентів ідеєю підтримки національного мистецтва. Помітним явищем у концертах об’єднаних хорів студентів ун-ту й Вищих жіночих курсів (1913) стали програми: «Колядки й щедрівки» (від 1913), «Канти і псалми» (від 1915), «Веснянки» (від 1916), блискуче поставлені з елементами обрядової театралізації. Це стимулювало молодих українських композиторів до аранжування фольклору. Концерти хорів Кошиця мали величезний успіх не лише в Україні, а й на гастролях у Москві, Воронежі, Кишиневі тощо.

Від 1919 – керівник Української республіканської капели (згодом Український національний хор) у Києві. Потреба прорвати російську інформаційну блокаду, гідно представити український народ з його етнічними особливостями, історією, духовною культурою стимулювала уряд УНР відрядити Українську республіканську капелу під керівництвом Олександра Кошиця до країн Європи. Попри всі труднощі й перешкоди, підготовлена Кошицем за 2 місяці концертна програма, виявилася максимально репрезентативною й художньо довершеною. Успіх Празької прем’єри (11 травня 1919) і найвищі оцінки чеських музикальних критиків стали своєрідним прологом до тріумфальних концертних виступів у країнах Європи: Австрії, Швейцарії, Франції (1919), Бельгії, Нідерландах, Великій Британії (1920), Німеччині, Польщі, Франції, Іспанії ( 1921), згодом – у Пн. Америці, Бразилії, Канаді, Мексиці, Уруґваї, Арґентині, на Кубі (1922–1926).

Перебуваючи в Італії, (1927) Кошиць підняв клопотання про повернення в Україну, однак йому було відмовлено. Згодом виїхав до Нью-Йорка. Виступав із концертами збірних українських хорів на важливих громадських акціях – День України на фольк-фестивалі (1934), Шевченківське свято (1935), Світова виставка (1939), 1-й Конгрес українців Америки (1940; ( Нью-Йорк), концерт на честь 100-річчя М. Лисенка (Вінніпеґ, 1942–1943).

У 1938 хор під керівництвом Кошиця брав участь в озвученні фільму «Маруся» (за п’єсою «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», реж. Л. Булгаков). Від 1941року вів хорове диригування і читав лекції з теорії та історії музики на літніх диригентсько-вчительських курсах при Осередку культури й освіти у Вінніпезі.

У сфері композиції Кошиць надавав перевагу хоровим творам, зокрема аранжуванням народних пісень, де ретельно підкреслював самодостатню природу фольклорного зразка.

Інша сфера творчості Кошиця – духовна канонічна музика. О. Кошиць активно працював у сфері церковної музики, збагачуючи церковний репертуар мелодіями сільських дяківських наспівів, співпрацюючи на початку 20-х років з М. Леонтовичем та К. Стеценком. Саме в цей період з’явився духовно-музичний цикл композитора — “Літургія св. Іоанна Золотоуста” та десять українських релігійних кантів. Інші духовні твори композитора створено пізніше в еміграції, серед них є зразки високого художнього рівня, як от “Догмати знаменного розспіву”. Крім того, О. Кошиць, проживаючи в Америці та Канаді, започаткував разом із П. Маценком, наукове вивчення феномену українського релігійного співу.

Література про О. А. Кошиця

Гаєр, Н. З українською піснею через світ: [140 років від дня народження Олександра Кошиця, видатного композитора, диригента і фольклориста] / Наталя Гаєр

// Канівчанка. – 2015. – 26 серпня. – С.6.

Олександр Кошиць доніс пісні черкащини до всього світу //Черкаський край. – 2012. – 11 липня. – С.18.

Захарчук, О. Чарівник хорового співу: [до 135-ліття від дня народження Олександра Кошиця] /Оксана Захарчук // Успенська вежа. – 2010. - №10.

Сорокопуд, І. Лицар української пісні / Іван Сорокопуд // Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С.36.

«Стежина с пройдених доріг»

(до 90 – річчя від дня народження

поета Г. М. Кулика)

/Files/images/_1_~1.PNG

Григорій Маркіянович Кулик народився 15 листопада 1925 року в багатодітній родині села Хмільні на Канівщині. Освіта вища педагогічна. У 1954 році закінчив Корсунь-Шевченківське педучилище, а в 1960 році – Черкаський педінститут (філологічний факультет).

Учасник бойових дій у складі 691 стрілецького Севастопольського полку 383 стрілецької Феодосійської червонопрапорної орденів Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького дивізії Першого Білоруського фронту.

Нагороджений орденами: Слави III ступеня та Вітчизняної війни II ступеня; медалями: «За Отвагу», «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина», «За Победу над Германией 1941- 1945 гг.» та іншими.

Друкувався в періодичній пресі. Першу книжку «З доріг Кобзаревого краю» видав у 2001 році. Член літстудії «Зорянка».

Лауреат літературної премії ім. Олекси Кобця.

Твори, що є в бібліотеці

Кулик, Г. // Поезія душі. – Канів; Родень, 2014. – Зміст: «Несу я в серці любов Україні», «І любовь і надія», «Україно моя». – С.42-45.

Григорій Маркіянович Кулик //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудіі «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.58-61. – Зміст: «Я йшов дорогами війни…», «Шкільні мотиви», «Щаслива мить. Палають очи», «Найкраща вчителька – моя!», «Сьогодні твір і тема дивна…», «Стежки ведуть по всій землі…», «Хмілянські обрії», «Вигляда мати сина».

Григорій Кулик //Наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.20 – 23. – Зміст: «Годинник – сонця циферблат…», «Над Россю схід сонця ясниться…», «Його світлиця», «В пороссі».

Григорій Кулик //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Око-Плюс, 2008. – С.17-21. – Зміст: «Несу я у серці любов Україні», «І любов, і надія», «Канів», «Україно моя», «До Кобзаря дороги серцю милі».

Гори слави і любові /Григорій Кулик. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2005. – 162с.

З доріг Кобзаревого краю /Григорій Кулик. – Черкаси: Сіяч, 2001. – 140с.

Виглядала мати сина / Кулик Г. // Дн. зірка. – 1999. – 18 серпня. – С.3.

Його світлиця: [вірш] / Кулик Г. //Дн. зірка. – 1999. – 18 серпня. – С.3.

Слово правди і любові /Кулик Г. // Дн. зірка. – 1984. – 3 листопада.

Родина моя: [вірш] /Кулик Г. // Дн. зірка. – 1982. – 13 лютого.

Дніпро багряний: [героїчна поема] /Кулик Г. // Дн. зірка. – 1980. – 9 травня.

Побратими Бійцям 3-ї і 5-ї повітряно-десантних бригад та партизанським загонам Солодченка та Іващенка присвячується: [вірш] / Кулик Г. //Дн. зірка. – 1978. – 13 травня.

Героям Дніпра: [вірш] / Кулик. Г. // Дн. зірка. – 1974. – 9 травня.

Красуйся, земле Кобзарева!: [вірш] / Кулик Г. //Дн. зірка. – 1974. – 8 березня.

Література про Г. М. Кулика

Стежина з пройдених доріг: [Г.М.Кулик] //Шлях до пісні. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 88 – 94.

Календар пам'ятних і знаменних дат Канівщини на 2014 рік


- 90 років від дня народження Яременко Івана Панасовича (1924) , лікаря – нарколога , ветерана війни , брав участь у боях при форсуванні Дніпра, у Корсунь – Шевченківській битві , за що одержав медаль «За відвагу». Нагороджений «Орденом Слави». Мешканець м. Канева.


- 95 років від дня народження Туза Анатолія Степановича (1919), вченого світового рівня, доктора сільськогосподарських наук, садівника – дослідника, уродженця с. Яблунева Канівського району .

- 285 років від дня народження Козельського Якова Павловича (1729 – 1795), просвітителя, філософа, уродженця с. Келеберди Канівського району .


СІЧЕНЬ

1 – 90 років від дня народження Красюка Петра Харитоновича (1924 – 2008), поета - байкаря, уродженця с.Трахтемирова Канівського району.

3 – 75 років від дня народження Бондаря Василя Лазаровича (1939 – 2010 ) почесного громадянина м. Канева; колишнього директора клубу – музею ветеранів війни і праці, секретаря Канівського районного комітету КПУ, першого секретаря міському КПУ, голови Канівської районної ради, директора Канівського державного заповідника «Трахтемирів , мешкав в Каневі.

8 - 85 років з дня народження Костенка Василя Кириловича (1929) філолога, співавтора путівника «Державний музей Т.Г. Шевченка», уродженця с. Бобриця.

22 – 130 років від дня народження Варави Григорія Петровича ( псевд. В. Стеблик; 1884 – 1937 ), письменника, художника , громадського діяча, уродженця м. Канева.

31 – 70 років з часу визволення м. Канева від фашистських загарбників (1944 р.).

ЛЮТИЙ

28 – 75 років від дня народження Генсіровського Михайла Михайловича (1939), поета-перекладача члена літстудії «Зорянка», вчителя англійської мови.

29 – 70 років від дня народження Затуливітра Володимира Івановича (1944 – 2003 ) , поета , прозаїка, перекладача , видавця, який похований у с. Бучак Канівського району.

БЕРЕЗЕНЬ

9 – 200 років від дня народження Т. Г. Шевченка (1814 – 1861), українського поета, художника мислителя, уродженця с. Моринців Звенигородського району .

15 – 95 років від дня народження Потужнього Миколи Никодимовича (1919 ), учасника Вітчизняної війни, Героя Радянського Союзу; гвардії капітана, уродженця с. Горобіївки.

25 – 155 років від дня народження Левитського Миколи Васильовича ( 1859 – 1936 ), публіциста, фундатора української кооперації, уродженця с. Хмільна Канівського району .

КВІТЕНЬ

9 – 135 років від дня народження Лівицького Андрія Миколайович ( 1879 – 1954 ),
громадсько – політичного діячя, уродженця с. Ліпляве Канівського району .

ТРАВЕНЬ

5 – 75 років від дня народження Кучеренко Ліни Василівни (1939), журналіста, поетеси, колишнього заступника головного редактора газети «Дніпрова зірка» в м. Каневі, мешканкі м. Канева.

22 – 75 років від дня народження Тарахан – Берези Зінаїди Панасівни (1939) , кандидата філологічних наук; відомого шевченкознавця, краєзнавця , заслуженого працівника культури України, провідного співробітника
Шевченківського національного заповідника в м. Каневі, мешканкі м. Канева.

ЧЕРВЕНЬ

9 – 870 років Канівському Георгіївському (Успенському) собору (1144 р.).


18 – 75 років Музею Тараса Григоровича Шевченка у м. Каневі (1939 р.).

ЛИПЕНЬ

25 – 120 років від дня народження Закревської Ганни Василівни ( 1894 – 1974 ), вченого – геолога, уродженки с. Келеберди Канівського району.

СЕРПЕНЬ

3 – 130 років з часу заснування першого народного музею Т. Г. Шевченка у м. Каневі «Тарасова світлиця» ( 1884 ).

ВЕРЕСЕНЬ

1 – 95 років від дня заснування ЗОШ 1 – 3 ступенів №1 Канівської міської ради Черкаської області (1919).

15 – 210 років від дня народження Максимовича Михайла Олександровича (1804 – 1873), історика, філолога, етнографа, уродженця хутора Тимківщини, тепер с. Богуславець Золотоніського району. У 1841 – 1873рр. жив на хуторі Михайлова Гора, тепер с. Прохорівка Канівського району.

22 – 95 років від дня народження Зоріна Івана Митрофановича (1919), учасника Вітчизняної війни, Героя Радянського Союзу, полковника , уродженця с. Яблунева Канівського району .

ЖОВТЕНЬ

9 – 95 років від дня народження Шабашина Полікарпа Юхимовича (1919), поета – байкаря, уродженця с. Склименці Канівського повіту.

26 – 100 років від дня народження Жури Петра Володимировича (1914) , журналіста, перекладача , ініціатора створення «Шевченківського словника» , уродженця с. Гарбузин Канівського повіту .

27 - 70 років від дня народження Танани Раїси Василівни (1944), наукового працівника Шевченківського національного заповідника, заслуженого працівника культури України, мешканки м. Канева.

27 – 95 років від дня народження Дяченка Олександра Сергійовича (1919), критика,
літературознавства і перекладача, уродженця с. Киченці Канівського повіту


ЛИСТОПАД

9 – 95 років від дня народження Шабатина Полікарпа Юхимовича (1919), поета – байкаря, уродженця с. Склименці Канівського повіту.

10 – 200 років від дня народження Семиволоса Івана Терентійовича (1894 – 1937), поета, кореспондента, уродженця с. Квітки Канівського району .

11 – 95 років від дня народження Кусенко Ольги Яківни (1919 – 1997) , актриси, народної артистки СРСР, уродженки м. Канева.

21 – 110 років від дня народження Журавля
Михайла Семеновича (1904 – 1987), вченого
в галузі селекції винограду, уродженця
с. Яблунева Канівського району .

23 – 70 років від дня народження Клюєвої Валентини Харитонівни (1944 – 2008),
колишнього викладача Канівського училища культури і мистецтв та керівника народного аматорського колективу «Канівчанка», похована в м. Каневі.

28 – 60 років від дня народження Москальця Миколи Васильовича (1954), радника міського голови, поета, мешканця м. Канева .

30 – 85 років від дня народження Коваленко Івана Івановича (1929), заслуженого працівника культури України, колишнього викладача училища культури і мистецтв, керівника хору «Кобзарева криниця», похованого в м.Каневі.

ГРУДЕНЬ

8 – 115 років від дня народження Слабченка Євгена Антоновича ( псевд. Єжен Деслав; 1899 – 1966), кінорежисера, уродженцяс. Таганчі Канівського району .

/Files/images/images - Копія.jpg

31 січня

70 років з дня визволення Канева від фашистських загарбників

У серпні 1941-го над Каневом зависають фашистські бомбардувальники, які за тиждень перетворюють міський центр в руїну. Ворожі літаки на канівських околицях скидають десанти. Та перші фашисти знаходять смерть від рук винищувального загону. Ворог зі всіх сил рветься до міста, де через Дніпро пролягає важливий стратегічний міст. Однак хоробрі воїни мужньо стримують натиск загарбників, щоб надовше зберегти переправу. Кожного дня в канівському небі тривають гарячі поєдинки. Це хоробрі соколи 88 - го винищувального авіаполку перехоплюють повітряних піратів. Канівці завжди пам’ятатимуть подвиги славних льотчиків: Андрія Гусєва, Василя Деменка, Якова Козлова, Василя Ліпатова, Івана Новікова, які пішли в безсмертя, обороняючи канівський міст.
У серпневі дні до Дніпра наближаються танки Клейста. Оборонні рубежі Канева стійко захищає армія генерала Ф. Костенка. У ці критичні години на всіх нарах підходить бронепоїзд №56 під командуванням П. Іщенка. Минає ще не один день кривавої січі і 26- а армія відходить на лівий берег, а фортеця на колесах прикриває її. Коли ж фашистські бомбардувальники безперервно скидають смертоносний вантаж на бронепоїзд, його надійно прикривають зенітки монітора «Жемчужин» і канонірські човни «Верный» та «Передовой».
900 днів і ночей гітлерівські загарбники наводили у Каневі «Новий порядок». Підпільна група, очолювана Ригором Няхаєм, партизанські загони «Батя», «Рижий», керовані Кирилом Солодченком і Василем Щедровим ведуть боротьбу з окупантами.
22 вересня 1943р. північніше Канева переправляються через Славутич воїни 3-ї танкової армії започаткувавши Букринський плацдарм. 24-25 вересня війська 47-ї армії генерала П. Жмаченка досягають лівого берега. Першим форсує могутню ріку 748 - й полк. Три дні його воїни під командуванням підполковника Луки Дудки ведуть безперервний бій. На відвойованому канівському правобережжі від села Пекарі до Селища між 23-ю, 30-ю, 218-ю стрілецькими дивізіями, 3-м гвардійським Сталінградським мехкорпусом, 7-ю і 24-ю протитанковими бригадами та двома піхотними корпусами гітлерівців напруга нерівного поєдинку щодень наростає. Битва за Канів стає суцільним подвигом. Минають дні і місяці запеклих боїв за Канів.
Все ж настає 31 січня 1944 року перший і другий батальйони 748-го стрілецького полку підполковника Ф. Гуценка зосереджені південно – східніше Тростянця, а другий – в районі Селища . Першими рвуться в наступ самохідні гармати майора І.Шенеля. За ними ворожу оборону проривають воїни майора В. Жернова. Гітлерівці чинять впертий опір і тоді капітан П.Овсицин веде батальон врукопашну.
З околиць жорстокий бій докочується аж до центра, де завойовники намагаються зачепитись за кожну будівлю. Переконавшись, що битву програно, уціліні зайди поспіхом відходять у канівські та яблунівські ліси. Визволителів зустрічає спустіле місто, бо його жителів загарбники вигнали з рідних домівок.
130 витязів Дніпра, що проявили мужність й відвагу у битві за Канів, стали Героями Радянського Союзу, кожному четвертому з них , полеглому на полі бою, це звання присвоєно посмертно.
Загалом на території Канівського району під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 р. загинуло 40 тисяч воїнів. Під час битви за Букринський плацдарм 162 воїнам присвоєно звання «Герой Радянського Союзу».


Література про визволення Канева від фашистських загарбників.

Буренко, І. Канів у 2 світовій війні. 1941 – 1945 / Іван Буренко. - Черкаси: Видавець Андрощук Павло Сергійович, 2010. - 321 с.

Сорокопуд, І. Безсмертя мужніх / Іван Сорокопуд // Канів крізь віки. - Канів : Родень , 2002. - с. 28 – 31

Стрипко, Т. Оборона Канівського плацдарму в серпні 1941 року / Т. О. Стрипко // Велич подвигу народного: тези матеріалів обласної науково – практичної конференції, присвяченої 50 – річчю перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945. - Черкаси: НДІТЕХІМ, 1995. - с. 74 – 77

Іщенко, М. Визволителі Тарасових висот /Михайло Іщенко. - К.: Україна, 1983.- 62 с.

Дорошенко, В. Ціна визволення: [епізод з форсування Дніпра] /Віктор Дорошенко //Дніпрова зірка . - 2013. - 27 вересня. - с. 6
Дорошенко, В. Просто з неба у вогонь і пекло[Текст]: до 70 – річчя Дніпровської повітряно – десантної операції / Василь Дорошенко //Дніпрова зірка. - 2013. - 20 вересня. - с. 1, 6

Буц, І. У Григорівці перепоховали солдат, які загинули в часи Великої Вітчизняної війни / Ілона Буц // Дніпрова зірка. - 2013. - 27 вересня .- с. 6 .

/Files/images/5.jpg

9 березня

200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки. 1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.
Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту.
Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню.
Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко. 1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.
21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).
Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841 р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841 р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі).1844 р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.
Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту). Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу.
Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі. На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р.), вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета. Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує, виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета. Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства.
У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу. Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки. 8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків.
Наприкінці 1849 - на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір. У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій.
23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен.
Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
У кінці березня 1858 р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні, бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”.
Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга. У ці роки Шевченко багато працював як художник. До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32.. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в «переводах русских поэтов». А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення
Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.

Література
Шевченко, Т. Дитячий Кобзар / Тарас Шевченко. – Львів: Старий лев, 2012. – 58с.
Шевченко, Т. «Я так її, я так люблю…»: вибрані вірші та поеми /Тарас Шевченко. – К.: Богдана, 2012. – 276с.
Шевченко, Т. Гайдамаки /Тарас Шевченко. – Черкаси: Брама-Україна, 2011. – 367с.
Шевченко, Т. І досі сниться: під горою: вірш /Тарас Шевченко // Уют. – 2014. – 23 января. – С. 2
Шевченко, Т. Мар’яна – черниця: [вірш пам’яті Оксані] / Т. Г. Шевченко. – Уют. – 2014. – 16 января. – С. 2

***

Думи мої, думи…: Тарас Шевченко в автопортретах і світлинах /упоряд. Євген Козак. – Львів – Біла Церква – Черкаси, 2013. – 36с.
Слободяник, В. Майдан – без зради і кайдан: [поетична збірка присвячена 200-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка] /Слободяник В. Я. – Ірпінь, 2013. – 188с.
Тарахан - Береза, З. «Заворожи мені, волхве…»: Тарас Шевченко і Михайло Щепкін /Зінаїда Тарахан - Береза. – К.: Мистецтво, 2012. – 352с.
Шляхами Тараса Шевченка: Чернігівщина: путівник. – К.: Богдана, 2012. – 276с.
Перевалова, Ю. Подія року: у Каневі обговорили заходи приурочені до 200- річчя від дня народження Кобзаря / Юлія Перевалова // Канівчанка. – 2014. – 12 лютого. – С. 3
Шевчук, Н. Ми кличемо Тебе через віки: [вірш присвячений Т. Г. Шевченку] / Настя Шевчук // Погляд часу. – 2014. – 3 лютого. – С.1
Орел, Л. Ідемо за Шевченком / Лідія Орел, Людмила Стогнота // Укр. слово. – 2013. – 18-24 грудня. – С. 12-13
Вакула, І. Ювілейна стрічка новин: виставка листівок у музеї Заповіту Т. Г. Шевченка / Ірина Вакула //Дніпрова зірка. – 2013. - 29 листопада. – С.1
Танана, Р. Дарунок від нащадка Канівського мецената: [пам’ятна монета із зображенням Тараса Шевченка] / Раїса Танана // Дніпрова зірка. – 2013. – 29 листопада. - С. 1
Петрушенко, М. Близький усім, хто виборював волю: VIII Міжнародний конгрес україністів учасники присвятили 200 - річчю з дня народження Кобзаря / Микола Петрушенко // Уряд. кур’єр. – 2013. – 12 листопада. – С.17
Яновська, Л. «Він для мене – Космос на Землі»: Шевченкіана / Людмила Яновська // Уряд. кур’єр. – 2013. – 23 жовтня. – С.5
Ковальчук, А. Розрита могила: до 70 - річчя написання вірша Тараса Шевченка / Анатолій Ковальчук // Укр. слово. – 2013. – 9 - 15 жовтня (№41). – С. 13
Шевченків «Заповіт» на Чернечій горі прозвучав дев’ятнадцятьма мовами //Черкас. Край. – 2013. – 25 вересня. – С.10
Нагребецька, І. «Шлях Кобзаря в Каневі»: кілометри пам’яті вдячних нащадків / Ірина Нагребецька // Уряд. кур’єр. – 2013. – 17 травня. – С.8-9
Кирей, В. Каневом пройде «Шлях Кобзаря»: триває підготовка до 200 - річчя з дня народження Тараса Шевченка / Владислав Кирей //Уряд. кур’єр. – 2013. – 9 лютого. – С.24
Безуглий, В. До 200 - літнього ювілею Тараса Шевченка готується Україна і світ / Володимир Безуглий // Нова Доба. – 2012. – 24 квітня. – С.6
Гейзе, А. «Тарасова світлиця» - краща книга місцевого автора: [ у номінації «Краща книга місцевого автора» за підсумками обласного огляду-конкурсу видав. організацій відзначено «Тарасова світлиця»,а її автор Танана Р. В. отримала диплом переможця (друге місце) / Алла Гейзе // Чернеча гора. – 2012. - №1. – С. 8
Коваленко, В. «…Хто зна звідкіль несеться, несеться пісня, складаються вірші…»: природа Шевченкового натхнення в його щоденникових записах / Валентина Коваленко // Холодний Яр: альманах. – Черкаси, 2012. – Вип. 1. – С.185-198


/Files/images/imagesCAQY3B88.jpg 9 червня


870 років з дня заснування Успенського собору

Як засвідчує літопис, в 1144 році 9 червня у Каневі було закладено церкву „Каневская святаго Георгия, великимъ княземъ Всеволодомъ Ольговичемъ”.
Складаючи „Историческое описание Киевской губернии” у 1852 році, І.Фундуклей записав легенду, що передавалась із покоління в покоління серед місцевого населення відносно побудови Канівської церкви. Легенда говорить, що в давні часи дві церкви, невідомо ким побудовані, пливли з Царгорода по Дніпру і одна з них зупинилася в Каневі, а інша – в Києві.
Георгіївська церква – це шестистовпний хрестовобанний храм з одним верхом. Він був характерною спорудою ранньохристиянської Русі. Схожими на Канівський собор є Успенська церква і собор Кирилівського монастиря у Києві, та собор Євецького монастиря у Чернігові. Всі ці храми побудовані майстрами, що належали до Києво-Чернігівської школи зодчества ХІІ ст., постають у вигляді шестистопних одноглавих храмів, відзначаючись простотою та лаконічністю; їх центральна баня з круглим надбанником спирається на чотири внутрішні стовпи-пілони об`єднані між собою арками.Проміжки між луками виконані у вигляді сферичних трикутників. Від сходу розташовані напівкруглі аспіди. Пілястри, що були у рівній мірі конструктивним та декоративним елементом будівлі, позначували поперечні нави на бокових стінах. Крівля клались безпосередньо на склепіннях, через що набирали пливких та хвилястих ліній. Зовнішня декорація стін була скромна й витримана. Вузькі арочні вікна, розташовані у верхніх частинах стін, давали багато світла всередину храму. Площини стін розбивали ряди декоративних ніш, розташованих безпосередньо під вікнами. Досить довгий час зовнішні стіни. На відміну від внутрішніх, не оштукатурювали. Тому монументальні споруди різко відрізнялись від навколишніх білуватих хатинок червоно-коричневим кольором, стверджуючи свою силу та могутність. Внутрішні стіни Канівського храму були оздоблені фресковим розписом, який, на жаль, не зберігся. Долівку було викладено з різнобарвних глазурованих керамічних кахлів.
Як і всі тогочасні храми, церкву було зведено із цегли-плінфи, яка мала здебільшого прямокутну форму, а розчин, на який вона клалася, замішувався на яйцях. Не один десяток років знадобився для підготовки будівництва храму. Лише процес приготування та гашення у ямах вапняного розчину для кладки стін повинен був тривати до п`ятдесяти років. У ті часи обпалену плінфу (цеглу) замочували у воді та клали на напівсухий розчин, отримуючи з часом суцільний моноліт. Завдяки такій технології змогла дійти до нас єдина кам`яна будова у місті, що лишилась з князівських часів, переживши усі лихоліття історії.
Як стверджував Михайло Максимович, у середині ХІІ століття Юріївська єпископія знаходилась у Каневі при церкві Св. Юрія.
У 1239 році кочові племена Батия частково зруйнували церкву. Через деякий час вона була відбудована.
З деяких малоросійських літописань видно, що в 1587 році козаки привезли в канівський монастир і тут поховали тіло знаменитого лицаря Івана Підкови (Серпяги), страченого у Львові. Серпяга – український гетьман в 1577 році, був запрошений на молдавське господарство, але підступно вбитий у Львові. Похований у Каневі своїм другом, гетьманом Шахом. За іменем Серпяги була названа Серпяжним шляхом дорога, що йшла від Канева в бік Пекарів. Народні українські думи про Самійла Кішку хоронять тут і цього запорізького ватажка. Це свідчить про те, що Канівський монастир особливо поважали в той час козаки, хоча недалеко у них був свій монастир – Трахтемирівський, подарований їм в 1576 році королем Баторієм, разом з містечком Трахтемировом.
Повага до Канівського монастиря у козаків виражалась іще й тим, що вони часто наділяли його своїм майном, а малоросійські гетьмани збагачували його земельними угіддями, бо в середині ХІХ століття до соборної церкви належало 40 десятин сіножатних земель на Дніпрових кручах.
Юріївська церква відома як Успенський православний чоловічий монастир з XVI століття. З канівських ігуменів найбільш відомий в історії Макарій Токаревський, архімандрит Овруцький, ігумен Пінський, Канівський. Народився в 1605 році в Овручі, в багатій сім`ї. Його батьків, щирих прихильників православної віри, закатували уніати. З 7 до 12 років Макарій виховувався в монастирі. Був істинним православним священником. З 1672 року стає канівським священиком. Не корився ні унії, ні татарам. Благословляв гетьманів і козаків. Прийняв смерть від турків під час спустошення Канева і монастиря у вересні 1678 року. В літописі записано про ці трагічні події: „…славное место козацкое над Днепром стоявшое, Канев,…и множество народа в нем убивши, крайней руине предали и запустению. А особливе в старинном и красном монастыру каневском, в церковь великуб каменную много было людей каневских, надеющихся в ней от беды спастися убегло и замкнулося; но турки церковь оную дровами и соломою обложили, и сполне зо всем монастырем зажегши, всех людей в церкви задушили”.
Тобто, у XVII столітті (у 1630 і 1678 роках) Канів двічі безжалісно руйнували турецькі і татарські нападники. Під час цих нападів дах Успенського монастиря було зруйновано, і лише в 1810 році уніати-базиліани з допомогою приватних пожертв канівського поміщика Казаринова відремонтували його для своїх католицьких потреб. Можливо під час цієї реконструкції на храмом поряд з головною банею-ліхтарем постали дві вежі меншого розміру.
З 1833 року „височайшим наказом” храм перейшов у володіння православного духовенства, у 1844 році церква була оголошена соборною, в той час їй належало 40 десятин землі.
У 1861 році у Соборі стояла домовина з тілом Тараса Шевченка, тут була відслужена панахида по поетові, виголошено прощальне слово настоятелем Собору протоієреєм Гнатом Мацкевичем: „Є світло, яке подібно світилу небесному, засяявши раз, не згасає ніколи... от, браття-християни, перед Вами світло, що світило всій Малоросії, перед Вами – Тарас Шевченко”.
За Української Народної Республіки в храмі правила автокефальна церква. Богослужіння велось українською мовою. Наприкінці 20-х років більшовики пристосували приміщення Успенського собору під склад мінеральних добрив. За німецької окупації церковна служба відновилася.
Після війни Успенський собор до 1961 року був діючою церквою. Потім, за розпорядженням уряду, парафію ліквідовано, і довгий час, майже тридцять років, в приміщенні собору зберігалась колекція музею народно-декоративного мистецтва Середньої Наддніпрянщини.
Остання реконструкція Собору була зроблена в 1989 році. Під час облаштування навколишньої території було виявлено плінфу ХІ-ХІІ ст., фрагменти керамічного та скляного посуду різних часів, вістря списів, стріл, шматки від кольчуги, ядра, монети, сережки, бронзове дзеркало та інші речі козацької доби.
Нині Успенський Собор належить Московсь -
кому патріархату і є діючою православною церквою.

Література про Успенський собор

Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. т.3 / головний ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
Кугно, І. Канів: путівник містом та околицями. «Панмедія» / І. І. Кугно. - Київ, 2006. -С.8.
Дрофань, Л. «Вже пишеш як живеш, як дихаеш», або як оживає Канівський собор: [розпис Успенського собору] /Любов Дрофань // Слово Просвити. – 2010. – 19-25 серпня (№33). – С.14
Ярошенко, М. Храм святого Георгія [Успенський собор] / М. Ярошенко //Дніпрова
зірка. – 1998. – 25 лютого. – С.2
Сергійчук, Л. В ім'я Успення Божої Матері: [історія існування церкви св.. Георгія ( нині Успенського собору) /Л. Сергійчук //Дніпрова зірка. – 1997. – 23 квітня. – С.2-3
Наш духовний оберіг: Успенському собору – 850 //Дніпрова зірка. – 1994. – 18 червня.
Нагірний, І. 850 років Собору Успенія Божої матері / І. Нагірний //Чернеча гора. – 1994. - №3. – С. 2
Сорокопуд, І. Канівський собор /Іван Сорокопуд //Дніпрова зірка. – 1969. – 24 липня.

Інтернет - ресурси
1.http://kanivtour.com.ua/default/blog/view/15/blog/4/Uspenskiy-sobor
2.http://www.stejka.com/ukr/4erkasskaja/kanev/cathedral/uspenskiy_sobor/

Фото: http://ua-travelling.com/ua/article/assumption-cathedral-in-kanev

3 серпня

130 років з дня заснування музею Тарасова світлиця

Вперше така хата на народні кошти була збудована на Тарасовій горі у 1884 році одночасно із завершенням впорядкування Шевченкової могили, коли 1серпня на ній був встановлений чавунний пам`ятник-хрест.
Стояла ця хатина поблизу поетової могили. В одній її половині жив Іван Олексійович Ядловський (1846 – 1933 рр.), котрий півстоліття вірно охороняв Шевченкову могилу. Після смерті був похований на території заповідника.
В другій половині – викладач Канівського докласового училища Василь Степанович Гнилосиров (1836 – 1900 рр.), разом з членами Київської Старої Громади створив так звану Тарасову світлицю, перший народний музей поета. Спершу він був дуже скромний і мав лише декілька експонатів. Згодом люди заквітчали його рушниками, плахтами, квітами, вінками.
У 1888 році відомий художник І.Ю. Рєпін на замовлення старогромадівців для Тарасової світлиці виконав портрет Тараса Шевченка. Цього ж року канівський нотаріус Захарій Краковецький зі своєю родиною дарує сюди ікону Нерукотворного Спаса з дарчим написом.
У 1897 році у першому народному музеї Кобзаря з`являється Книга вражень для відвідувачів. Її появі ми завдячуємо В.С. Гнилосирову. Спершу він сам робив записи про поетових шанувальників, які приходили до його могили. А потім вирішив замовити спеціальну Книгу, до якої відвідувачі могли б робити записи самі. У 1893 році така Книга була виготовлена, та, на жаль, з`явилася вона в Тарасовій світлиці лише через 4 роки. Покласти її раніше не дозволяла місцева влада.
Коли в 30-х роках минулого століття почалося будівництво сучасного музею, хатину розібрали. І як не намагалися працівники музею відтворити хоча б інтер’єр Тарасової світлиці – все було марно.
І нарешті, у зв`язку з підготовкою до 175-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, Рада Міністрів України приймає у 1987 році постанову «Про додаткові заходи щодо благоустрою пам`ятних місць, пов`язаних з життям і діяльністю Т.Г.Шевченка». Один із її пунктів передбачив відновлення на території Шевченківського заповідника першого народного музею Кобзаря – Тарасової світлиці. Над проектом відновлення хати працювала група архітекторів Київського науково-дослідного інституту архітектури під керівництвом доктора архітектури Ю.Ф. Хохла. Кошти на будівництво дало Республіканське Товариство охорони пам`яток історії та культури, очолюване тоді академіком П.Т. Троньком.
Поставити хату на тому місці, де вона колись стояла, було вже неможливим. Тому й було вирішено відновити її за сучасним музеєм, неподалік від могили І.О.Ядловського.
Урочисте її відкриття відбулося 3 серпня 1991 року.
Все в хатині, як і колись. В одній половині – Тарасова світлиця. Експозиція в ній відновлена після 1912 року: до наших днів зберігся вінок, який займає видне місце в Тарасовій світлиці. Він був привезений на могилу Кобзаря актором Московського художнього театру Г. Бурджаловим у 1912 році.
Поруч на стіні – портрет Т.Г.Шевченка, копія роботи І.Рєпіна. В кутку, на стіні – картина невідомого художника початку ХХ ст. «Ікона святого Тарасія», на якій зображений Тарас Шевченко в образі святого. Відомо, що така картина була в Тарасовій світлиці. Копію виконав О.Максименко з м. Києва. Прикрашена ця картина багато вишитим рушником. У свій час такий рушник для першого народного музею поета в Каневі вишила відома українська поетеса Леся Українка разом з донькою українського бібліографа, критика та фольклориста М. Комарова – Маргаритою. Оскільки Лесин рушник зберігається в Національному музеї Т.Г.Шевченка в м. Києві, для Тарасової світлиці його відтворила канівська майстрині Г.А. Бондаренко. Вона ж за документальною фотографією відтворила ще 2 пам`ятні рушники, які тут представлені. Решту вишитих та тканих кролевецьких рушників з колишньої Тарасової світлиці подарували сюди родичі Івана Олексійовича.
Справа на стіні – картина художника Д.І. Безперчого «Бандурист», копія О.Максименка.
На столі – Книга вражень та «Кобзар» Т.Г.Шевченка.
Біля вікна стоїть національний музичний інструмент українського народу – бандура, подібна до тієї, що завжди тут була. Її зробив учень відомого кобзаря Г. Ткаченка – М. Будник з м. Києва.
В другій половині – відновлено кімнату, в якій жив охоронець Шевченкової могили. У її відтворенні велику допомогу надали родичі Івана Олексійовича. Вони передали сюди цілий ряд меморіальних речей: мідний кухоль, лампадку, одяг бабусі Мелашки (дружини І. Ядловського), круглий стільчик, на якому колись Іван Олексійович вирізував дерев`яні ложечки і дарував людям. Серед подарованих родичами речей можна побачити і 2 самовари, з яких у свій час їхній дідусь пригощав запашним чаєм із польових трав поетових шанувальників, серед яких були: Леся Українка і Ольга Кобилянська, Микола Лисенко і Володимир Винниченко, Іван Труш і Олександр Барвінський, Сергій Єфремов і Микола Біляшівський та багато інших.
На стіні – фото Івана Олексійовича, його дружини Меланії, дітей: Параски, Насті, Данила, Павла.
Кожний, хто заходить до Тарасової світлиці, обов`язково піднімається по доріжці трохи вище хатини і в глибокій шанобі схиляє голову біля місця вічного спочинку вірного охоронця Шевченкової могили Івана Олексійовича Ядловського.
З часу відновлення першого народного музею Кобзаря тут побували тисячі поетових шанувальників.


Література про музей Тарасова світлиця

Танана, Р. Тарасова світлиця /Танана Р. В. – Черкаси: Вертикаль, 2011. -160с., іл.
Тарасова світлиця – перший народний музей //На Тарасовій горі: путівник Шевченківського національного заповідника в м. Каневі. – Черкаси: Брама – Україна, 2011. – С. 26 – 35
Гейзе, А. «Тарасова світлиця» - краща книга місцевого автора / Гейзе А. // Чернеча Гора. – 2012. - №1. – С. 8
Танана, Р. Олена Пчілка і Тарасова світлиця /Танана Р. В. // Чернеча Гора. – 2009. - №1.- с.4
Танана, Р. «Дідуся я пам’ятаю добре» : [125 років з того часу, як на Чернечій горі, була збудована хатина - музей поета – Тарасова світлиця: в одній її половині жив Іван Олексійович Ядловський] / Танана Р.В. // Чернеча Гора. - 2009. - №1. - с.4


/Files/images/imagesCAQN56AP.jpg

18 червня

75 років музею

Т. Г. Шевченка

З того часу, як було виконано заповітну волю Тараса Шевченка поховати його на Вкраїні милій, Чернеча гора, перейменована на Тарасову, стала Святинею для всіх поколінь українців, одним із національних центрів єднання українців навколо ідеї створення Української Соборної Держави. Люди, які йдуть на Чернечу гору в Каневі з часу навічного повернення Кобзаря в Україну, плекають у собі чуття національної приналежності до української родини, а об'єднує їх у цьому Тарас Шевченко. Звідси неослабний інтерес тисяч прочан і туристів з усіх куточків України і зарубіжжя, які відвідують Шевченківський меморіал, до духовної вершини Українського народу, її історії та сьогодення.

Шевченківський національний заповідник у Каневі є найдавнішим історико-культурним заповідником в Україні і першим із закладів гуманітарної сфери, удостоєних статусу національного.
Національну святиню під опіку Української держави вперше було взято ще 1918 року з ініціативи Симона Петлюри. А 20 серпня 1925 року постановою Ради Народних Комісарів УСРР територію могили Т.Г.Шевченка було оголошено державним заповідником "Могила Т.Г.Шевченка"- з метою охорони меморіалу і поширення знань про поета. Тепер це - широко відомий у світі культурно-освітній, науково-дослідний і туристичний центр, який вивчає і популяризує надбання української національної і світової історико-культурної спадщини, творчість Кобзаря, історію Тарасової (Чернечої) гори, а також здійснює на своїй території охорону пам'яток культури від доісторичних часів до сьогодення, оберігає природно-ландшафтний комплекс Канівського Подніпров'я. Сьогодні територія Заповідника складає 45 га.
1884 року за народні кошти на Чернечій (Тарасовій) горі було збудовано хату для хранителя могили - «Тарасову світлицю» - перший народний музей Кобзаря, і встановлено монументальний чавунний пам'ятник-хрест, який вінчав Шевченкову усипальницю до 1923 року.
Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув влітку 1939 року із встановленням на могилі Кобзаря бронзового пам'ятника (скульптор
М. Манізер, архітектор Є.Левінсон) і спорудженням літературно-меморіального музею (архітектори В.Кричевський, і П.Костирко). Музейний ансамбль органічно доповнив гранітний комплекс сходження (1977 р.) і відтворена 1991 року «Тарасова світлиця» - перший народний музей Тараса Шевченка.
Враховуючи всю значимість Тарасової (Чернечої) гори в утвердженні духовності нації, розбудові державності і творення української культури та на виконання ряду рішень Кабінету Міністрів України та Указів Президента, в 2000 році було розпочато широкомасштабну програму розвитку Шевченківського національного заповідника.
Протягом 2003–2010 рр. будівля музею перебувала на реконструкції. Головним проектувальником було обрано «УкрНДІпроектреставрацію». Працівники інституту запропонували відтворити початковий вигляд будинку згідно з проектом В. Кричевського. Згідно з початковим задумом, будівля мала бути прикрашена українськими орнаментами, виконаними в техніці майоліки. Планувалось відновити первісне колористичне вирішення інтер'єрів, яке знайшли під пізнішими нашаруваннями. Роботи було виконано на 90%, проте згодом автором нового проекту музею стала Лариса Скорик. Проект кардинально відрізнявься від задуму «УкрНДІпроектреставрації» та був виконаний у модерновому стилі.
Відреставрований музей отримав неоднозначну оцінку різних фахівців: від повного схвалення до жорсткої критики.
Оновлений музей було урочисто відкрито Президентом України Віктором Януковичем 23 серпня 2010 р.
Шевченківський національний заповідник відіграє помітну роль у культурному житті України, бере активну участь у наукових заходах і мистецьких акціях, міжнародних фестивалях, організації пленерів, виставок, конференцій. Важливе місце у його діяльності відведено охороні об'єктів культурної спадщини, впровадженню нових екскурсійно ­ туристичних маршрутів, поповненню музейної колекції, яка нараховує нині понад тридцять тисяч унікальних пам'яток, окрасою яких є меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото - і кіноматеріали, аудіо - та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів.
Нині Шевченківським меморіалом опікується майже вісімдесят працівників, серед яких два кандидати наук, спеціалісти з вищою освітою - досвідчені історики, філологи, практики-музеєзнавці. Звання заслужених працівників культури України удостоєні кандидат філологічних наук, автор монографій, науково-історичного літопису Тарасової гори «Святиня», лауреат премії імені В.Вернадського провідний науковий співробітник Зінаїда Тарахан-Береза, завідувач відділом Раїса Танана, орденом княгині Ольги нагороджена Тамара Базилевич.
Щороку музеї Шевченківського національного заповідника відвідують понад сто тисяч туристів з України та близько сорока зарубіжних країн, для яких працівники Заповідника проводять екскурсії на семи мовах. Стало традицією вручення нагород переможцям Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості біля Шевченківського меморіалу. Серед гостей Тарасової гори - найвище керівництво держави, члени уряду, народні депутати України, Посли та глави дипломатичних місій іноземних держав, відомі діячі культури і мистецтв, письменники, лідери політичних та громадських організацій.

Література про музей Тараса Григоровича Шевченка

Тарахан – Береза, З. Святиня: науково-історичний літопис Тарасової Гори / Зінаїда Тарахан-Береза. – К.: Родовід, 1998. – 540 с.
За колючим дротом: музей Тараса Шевченка в Каневі в роки німецько-фашистської окупації. – Черкаси: Вертикаль, 2008. – 104 с.
Гейзе, А. Початок незвичайної біографії : до 175-ліття Василя Гнилосирова – журналіста, педагога, письменника, охоронця Шевченкової могили / Алла Гейзе // Чернеча Гора. - 2011. - №1
Раїна, Н. Музей відкрито : [відкриття музею Т.Г.Шевченка після реставрації] / Раїна Н. // Нова доба. – 2010. – 26 серп. – С. 1; 3
Музей Шевченка в Каневі відкрився //Черкаський край. – 2010. – 26 серпня – С. 1-2
Носенко, В. Хто порятує Тарасову святиню /Носенко В., Іщенко М. // Слово Просвіти. – 2010. – 19-25 серпня ( №33) – С. 8
До Дня Незалежності відкрито Державний музей Т.Г.Шевченка у Каневі // Черкащина культурна і туристична. – 2010. - № 1
Філіпович, Т. Кожен камінь на Тарасову гору українці виносили руками : розмова з працівником Шевченківського національного заповідника Тамарою Філіпович / вела Юлія Дембовська // Свобода. – 2010. – червень. - № 1
Збережемо образ Святині ! : [про спорудження неподалік Чернечої гори козацької церкви Покрови Пресвятої Богородиці] // Чернеча Гора. – 2009. - № 1. – С. 1; 3
Хранителі: [Дмитро Лебедко – директор музею Т.Г.Шевченка доби воєнного лихоліття 1941-1944 рр.] // Чернеча Гора. – 1996. - № 2. – С. 6
Хранителі: [Михайло Стреткович – директор музею Т.Г.Шевченка 1934-1937 рр.] // Чернеча Гора. – 1996.- № 1. – С. 4
Ліховий, І. Хранителі: [Д. Хоменко – перший керівник держзаповідника; І.Калюжний - директор держзап. «Могила Т.Г.Шевченка» з 1927 по 1930 рр.] / Ліховий І. // Чернеча Гора. – 1995.- № 2-3 – С. 7

Підготували: Л. І. Курінна, З. В. Настичук

Ціна визволення

тематичний список статей періодичних видань про визволення Канева від фашистських загарбників

/Files/images/imagesCAW6SMT1.jpg

У серпні 1941-го над Каневом зависають фашистські бомбардувальники, які за тиждень перетворюють міський центр в руїну. Ворожі літаки на канівських околицях скидають десанти. Та перші фашисти знаходять смерть від рук винищувального загону. Ворог зі всіх сил рветься до міста, де через Дніпро пролягає важливий стратегічний міст. Однак хоробрі воїни мужньо стримують натиск загарбників, щоб надовше зберегти переправу. Кожного дня в канівському небі тривають гарячі поєдинки. Це хоробрі соколи 88-го винищувального авіаполку перехоплюють повітряних піратів. Канівці завжди пам’ятатимуть подвиги славних льотчиків: Андрія Гусєва, Василя Деменка, Якова Козлова, Василя Ліпатова, Івана Новікова, які пішли в безсмертя, обороняючи канівський міст.

У серпневі дні до Дніпра наближаються танки Клейста. Оборонні рубежі Канева стійко захищає армія генерала Ф. Костенка. У ці критичні години на всіх порах підходить бронепоїзд №56 під командуванням П. Іщенка . Минає ще не один день кривавої січі і 26-а армія відходить на лівий берег, а фортеця на колесах прикриває її. Коли ж фашистські бомбардувальники безперервно скидають смертоносний вантаж на бронепоїзд, його надійно прикривають зенітки монітора «Жемчужин» і канонірські човни «Верный» та «Передовой».

900 днів і ночей гітлерівські загарбники наводили у Каневі «Новий порядок». Підпільна група, очолювана Ригором Няхаєм, партизанські загони «Батя», «Рижий», керовані Кирилом Солодченком і Василем Щедровим ведуть боротьбу з окупантами.

22 вересня 1943р. північніше Канева переправляються через Славутич воїни 3-ї танкової армії започаткувавши Букринський плацдарм. 24-25 вересня війська 47-ї армії генерала П. Жмаченка досягають лівого берега. Першим форсує могутню ріку 748-й полк. Три дні його воїни під командуванням підполковника Луки Дудки ведуть безперервний бій. На відвойованому канівському правобережжі від села Пекарі до Селища між 23 -ю, 30-ю, 218-ю стрілецькими дивізіями, 3-м гвардійським Сталінградським мехкорпусом, 7-ю і 24-ю протитанковими бригадами та двома піхотними корпусами гітлерівців напруга нерівного поєдинку щодень наростає. Битва за Канів стає суцільним подвигом.

Минають дні і місяці запеклих боїв за Канів. Все ж настає 31 січня 1944 року перший і другий батальйони 748-го стрілецького полку підполковника Ф. Гуценка зосереджені південно-східніше Тростянця, а другого – в районі Селища. Першими рвуться в наступ самохідні гармати майора І. Шенеля. За ними ворожу оборону проривають воїни майора В. Жернова. Гітлерівці чинять впертий опір і тоді капітан П. Овсицин веде батальон врукопашну.

З околиць жорстокий бій докочується аж до центра, де завойовники намагаються зачепитись за кожну будівлю . Переконавшись, що битву програно, уціліні зайди поспіхом відходять у канівські та яблунівські ліси. Визволителів зустрічає спустіле місто, бо його жителів загарбники вигнали з рідних домівок.

130 витязів Дніпра, що проявили мужність й відвагу у битві за Канів, стали Героями Радянського Союзу, кожному четвертому з них, полеглому на полі бою, це звання присвоєно посмертно.

Загалом на території Канівського району під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 р. загинуло під час битви 40 тисяч воїнів за Букринський плацдарм, 162 воїнам присвоєно звання Герої Радянського Союзу.

/Files/images/untitled.png

Бронепоїзд № 56

/Files/images/images - Копія.jpg

Славну сторiнку в лiтопис оборони Канева вписав героїчний екiпаж бронепоїзда № 56, яким командував старший лейтенант К.П. Iщенко. Він відіграв ключову роль у захисті Канівського плацдарму і Канівського мосту, усіма силами стримував швидкість наступу німецьких військ і часто виручав наші війська від оточення, знищуючи живу силу і техніку ворога. Він разом із Дніпровською флотилією надав змогу без перешкод переправитися 26-й армії, техніці і людям через Дніпро на лівий берег.

Бронепоїзд №56 по своїй конструкції був серійним паровозом, на який під кутом були нашиті броне щити, що не боялися ні кулеметного вогню, ні артилерійських снарядів. Він був пофарбований у захисний зелений колір, для керування бронепоїздом на паровозі знаходилася командирська рубка і перископ. Бронепоїзд мав ще дві броне площадки, на них – 276-мм гармати і декілька зв’язок по 6 кулеметів “Максим”. До того ж кожна гарматна башта мала зчетверені установки з 12-16 кулеметів “Максим” (для стрільби по літаках), на площадках – ще по дві 40-мм напівавтоматичні далекобійні гармати. Вага бронепоїзда – 100 тонн, тиск на вісь – 20 тонн, швидкість – 80-90 км/час. Особовий склад – від 60 до 75 чоловік.

У перший день війни з навчального дивізіону бронепоїздів було сформовано підрозділ, у який входили два окремих бронепоїзди: № 55 і № 56 військ НКВС. Один з них, бронепоїзд № 55, діяв на ділянці залізниці Коростен - Олевськ - Житомир. Командиром його був призначений капітан Судаков Д.М., а інший – бронепоїзд № 56, який пізніше ввійшов до складу 26-ї армії, діяв на ділянках Київ – Тетерів – Фастів – Миронівка – Канів.

Бронепоїзд пройшов з боями по окупованих територіях від Львова до ст. Пост-Волинський (що біля Києва). Прориваючи численні заслони, збиваючи точними пострілами фашистські танки, які підходили до самої колії, він наносив ворогові удари під Новим Мирополем, Новоград-Волинським. Біля станції Дружня він остаточно вийшов із оточення. Хвилюючою була зустріч з рідною дивізією, але не було часу на відпочинок. Коротке побачення з командиром Федором Максимовичем Мажаріним - і знову у бій. Поповнивши на станції Пост-Волинський боєприпаси, він розпочав бойові дії під Києвом.

Перший значний бій бронепоїзд провів під Києвом під командуванням 38-річного лейтенанта Петра Іщенка. 16 липня 1941 року в район станції Городянка прорвалися німецькі танки. У цьому бою було знищено 6 танків, літак, багато піхоти противника, змусивши її відступити. У районі Фастова бронепоїзд знищив колону ворожої піхоти та артилерію на механічній тязі.

У безперервних боях не раз потрапляв у скрутне становище, вів бої з переважаючими силами ворога, але завдяки сміливості і винахідливості командного складу кожного разу виходив переможцем.

Німецька авіація постійно за ним полювала. Одного разу радянські воїни підбили юнкерс, у якому знайшли наказ – щоб там не було, за всяку ціну знищити бронепоїзд. Видно добре він насолив фашистам.

Однак основні його героїчні бойові дії відбувалися на залізничному перегоні Миронівка-Канів. Німці наступали на Канів з боку Миронівки і "фортеця на колесах", перепиняючи шлях фашистам на дiльницi Миронiвка – Канiв, два тижні відбивала їх запеклi танковi атаки. На 50-кілометровому відрізку цієї дороги він боровся разом з нашими передовими частинами, які відбивали наступ ворога, підтримував залишки наших військових частин, які у боях відходили до Канева. Це продовжувалося увесь серпень і початок вересня. Бронепоїзд був останнім при відході наших військ, які він прикривав.

Німці його панічно боялися, він постійно зривав їхні плани, знищував велику масу живої сили і техніки. Це дало змогу нашим військам, техніці, мирним мешканцям i пораненим бiйцям евакуюватися на лiвий берег Днiпра. У запеклих боях вночі світилися сіро-вишневим кольором дула його гармат.

З усіх ділянок фронту до Канева стягувалися війська. Сподіваючись переправитися на лівий берег, вони заповнили увесь Канів. Як згадують очевидці, військ на вулицях було стільки, що жителям міста важко було переходити центральну і бічні вулиці. Цілу добу біля мосту діяли дві понтонні переправи, які постійно розбивалися нальотами німецьких літаків і відновлювалися. Одна переправа діяла біля мосту у районі автостанції, а інша – біля приплаву поблизу Тарасової гори. Щоденно 2-3 рази на день по 20-30 літаків бомбили переправу, скупчення військ біля них, перемелюючи людей і техніку.

По мосту і понтонах вдень і вночі суцільним потоком рухалися війська, бойова техніка. Їх бомбили, розстрілювали, а наші сапери відновлювали міст. Під натиском переважаючих сил противника наші бійці поступово відходили до Канева. Відходив за ними і бронепоїзд. З боями БП-56 прорвався на станцію Канів, яку цілодобово бомбували артилерія і авіація противника. Він маневрував і ухилявся від обстрілів, завдаючи у відповідь удари ворогові. Проте обстріл був таким, що ремонтники не встигали відновлювати пошкоджені колії.

До останнього моменту наші війська і біженці переправлялися на лівий берег. Однак німецьке командування спланувало хитрий хід. Було раптово кинуто на місто і міст посилену групу військ, яка прорвалася з Яблунева до гори Московки на танкетках. Почався жорстокий обстріл відступаючих військ біля переправи. Люди в паніці кидалися у Дніпро, щоб прорватися на лівий берег, і сотнями тонули. Над водою стояв крик про поміч, усе затягло димом, рвалися бомби, снаряди. У цій паніці наші сапери зірвали міст. Так бронепоїзд виявився відрізаним від тилів армії і ворог ще з більшою активністю почав переслідувати бронепоїзд.

За ніч під кулями противника нашими саперами міст було частково відновлено – на лівий берег змогли рухатися машини, підводи, гармати, піші колони. Але важкий бронепоїзд переїхати через міст не міг.

11.08.41 р. Бронепоїзд, поповнивши боєприпаси, продовжував виконувати бойове завдання. З 5 до 6 год. брав участь у артпідготовці по селу Бобриця, підтримуючи артвогнем наступ піхоти. Під час обстрілу одна ворожа міна розірвалася біля його дверей. Тяжко поранено капітана Мартиненка, відірвало руку і ногу сержанту Папіну, який згодом помер, легко поранило ст. лейтенанта Губського і механіка паровоза Васяновича. Їм була надана медична допомога і вони продовжували нести службу. Ворог своїми снарядами зруйнував колію на ділянці бронепоїзда, що обмежило йому можливість маневрувати, і зосередив свій вогонь по бронепоїзду…

У середині серпня 1941 року фашисти ввели у бій великі сили і розпочали новий наступ. 12 серпня 1941 року вони підійшли до Канева. Це був найважчий період для захисників Канева і бронепоїзда, який, прикриваючи тили 26-ї армії, відійшов до Канева. Фашистське командування шаленіло, його повітряні аси ніяк не могли приборкати героїчний бронепоїзд. На околицях міста сталися жорстокі бої, які тривали майже тиждень. Місто не раз переходило з рук в руки, але міст і переправи були нашими. Бійці і бронепоїзд боролися до останнього.

Перед своїми військами німецьке командування поставило завдання – за всяку ціну захопити залишки наших військ і матеріальні цінності у якомога більшій кількості. З цією метою велися безперервні артобстріли. Використовуючи свою перевагу в артилерії, ворог закидав бомбами наші частини, залізничний міст, переправи – практично єдині транспортні артерії, які ще зв'язували два береги. Зважаючи на великі втрати, щоб зберегти кадри для створення міцної оборони на лівому березі, військова рада Південно-Західного фронту прийняла рішення відвести 26 армію на лівий берег.

Почався відхід основних наших частин через канівську переправу. Відбиваючись на передовій, бронепоїзд усю ніч разом з кораблями Дніпровського загону військової флотилії і польової артилерії з лівого берега вів з ворогом жорстоку боротьбу, прикриваючи відступ наших частин і рятуючи тисячі людей від смерті. Ворог не здогадувався, що йде нічна переправа військ. Перед світанком, коли усі війська переправилися на лівий берег, знялися з позицій і батареї прикриття переправ. Тепер протистояв ворожому угрупованню на правому березі Дніпра лише один бронепоїзд № 56. Відійти він не зміг: міст було пошкоджено, фашисти кинули на переправу танки з піхотою.

12.08.41 р. Відрізаний від тилів зірваним мостом, приречений, бронепоїзд знаходився на залізничному перегоні між роз'їздами Пойма і залізничним мостом через Дніпро. Протягом двох днів він підтримував вогонь частин 97 с. д, які вели бій під селом Бобриця.

Останні два тижні бронепоїзд був під безперервним артилерійським обстрілом і багаторазовим бомбуванням (по 30-40 літаків 2-3 рази на день). Німецька авіація вчинила полювання на бронепоїзд, скидаючи на нього по 1,5 – 2 тис. снарядів. Маневруючи на все більш вужчій дільниці залізничної колії довжиною 500-1000 метрів, він поступово наближався до зірваного мосту, відбиваючи численні нальоти ворога, знищуючи його живу силу і техніку.

14 серпня 1941 року був останнім днем для бронепоїзда. Його останні години були тяжкими і героїчними.

Зранку постійним бомбуванням попереду і позаду бронепоїзда у декількох місцях була порушена колія. Ремонтний взвод уже переправився на лівий берег Дніпра, а своїми силами бронепоїзд відновити колію вже не міг.

О 6 годині ранку на бронепоїзд і три кораблі Дніпровської флотилії фашисти кинули сорок один пікірувальник. Це пекло продовжувалося цілий день: о 9.30 – бронепоїзд бомбило шість “юнкерсів”. Об 11 год. – сорок дев'ять, о 13 – ще двадцять вісім, о 17 – знову чотирнадцять бомбардувальників. Відбиваючи нальоти ворожої авіації, все менше і менше бронепоїзду залишається шляху для маневрування, нарешті навколо нього колію було пошкоджено і бронепоїзд зупиняється. Він змушений вести бій майже з місця. Ударами з повітря ворогові вдалося вивести з ладу бронепоїзд, дві броне площадки, командирську рубку.

За повітряною атакою починається наземна. Гітлерівці намагаються оточити бронепоїзд і наблизитися до мосту. Але шквальний вогонь захисників бронепоїзда відкидає їх на висхідні позиції і притискує до землі. Бронепоїзд підтримували його вірні бойові товариші. На допомогу бронепоїзду до мосту наблизилися кораблі Дніпровської флотилії: монітор “Жемчужний”, канонерські кораблі “Верный” і “Передовой” – їх зенітки допомагають команді бронепоїзда відбивати атаку “юнкерсів”.

Об 11 год. у районі сучасного готелю "Славутич" бронепоїзд зупинився – з обох сторін були зірвані рейки. Чотири ворожих бомбардувальники стали безперестанно пікірувати на нього і бомбити нерухомий бронепоїзд. Важкою бомбою було зірвано всю ліву частину броні паровоза, відірвало лівий циліндр, пробито котел і тендер. Згоріла рація і все, що було у паровозі. Багато бійців було поранено і вбито.

О 12 год. знову відбувся ще один наліт, який не приніс особливих пошкоджень, і бронепоїзд продовжував вести посилений вогонь по вогневих точках ворога у районі с. Бобриця. За час цього бою було декілька прямих попадань у його матеріальну частину.

О 19 год. близько 44 бомбардувальників знову поешелонно стали бомбити важкими бомбами бронепоїзд і залізничну колію навколо нього. Було зроблено чотири нальоти по декілька літаків одночасно. В результаті бомбування важкими авіабомбами бронепоїзд був скинутий з колії і перевернувся догори колесами. Його задня площадка залишилася на схилі правої сторони насипу. На передній броне площадці були пошкоджені дві гарматні башти, розкололися підшипники.

О 23 год. надійшов наказ командування 26 армії командарма Костенка підірвати залишки бойової машини і вивести особовий склад бронепоїзда на лівий берег Дніпра.

Коли бійці розстріляли по ворогу останні снаряди, 19 з 75 чорних від кіптяви, контужених, перев’язаних бинтами сміливців, рештки особового складу на чолі з лейтенантом Цепковатим і командиром бронепоїзда Іщенком П.К. під вогнем ворога стали залишати бронепоїзд. Вони підібрали залишену червоноармійцями машину і переправили на лівий берег спочатку поранених товаришів. Уцілілі бійці до ранку знімали кулемети, замки до гармат, боєприпаси, оптичні прилади – врятували все, що змогло знадобитися у наступних боях. На своїх плечах виносили на лівий берег із бронепоїзда 17 станкових і ручних кулеметів, 4 замки від гармат, близько 120 коробок з кулеметними стрічками, 6 заряджених дисків до ручних кулеметів, більше 100 гранат і на 8 діб провіанту.

Бійці забрали з собою поранених товаришів і, відстрілюючись від ворога, відійшли на лівий берег Дніпра. Вони підірвали рідну «броню», котра не раз рятувала їм життя.

Бійці бронепоїзда на ділі доказали, що не сталь і броня воює, а сильні духом люди і ненависть до ворога.

Нині подвиг легендарного бронепоїзда № 56 прирівнюється до подвигу героїв-захисників Брестської фортеці. Двадцять дев'ятого грудня 1941 року командування Південно-Західного напрямку за зразкове виконання бойових завдань своїм наказом представило до урядових нагород 70 бійців і коман­дирів бронепоїзда № 56, а його командир П.К. Іщенко був нагороджений орденом Леніна. У 1943 році за бойові дії уряд нагородив бронепоїзд БП 56 орденом Бойового Червоного Прапора (здається, єдиний факт нагородження за бої під Києвом).

/Files/images/19487.jpg Дніпровська флотилія

Серед полків, дивізій і військових з'єднань, які захищали в грізному 1941 році Київ і м. Канів, видне місце займають кораблі Дніпровської Червонопра-порної військової флотилії ордена Ушакова І ступеня. У роки Великої Вітчизняної війни вони вели бойові дії проти німецько-фашистських загарбників на річках Дніпро, Прип'ять, Сож, Десна, Березіна, Західний Буг, Вісла, Одер, Шпрея. 9 травня 1945 року на стінах рейхстагу від імені Військово-морських сил Радянської Армії майорів і військово-морський прапор Дніп-ровської флотилії, який моряки пронесли крізь всю війну.

Кораблі Пінської військової флотилії було поділено на три групи: Дніпровську, Березинську і Прип’ятську. Дніпровський загін річкових кораблів до цього часу був зосереджений на Дніпрі від Канева до Києва, де виникала загроза виходу німецьких військ до Дніпра. Він мав завдання прикрити переправи і ділянку Пирогов-Канів та не допустити форсування про-тивником Дніпра. Штаб флотилії знаходився у Києві на Подолі.

Для бойових дій було переобладнано і передано до складу Пінської військової флотилії багато дніпровських суден. Для Дніпровського загону флотилії пароплавство виділило 26 суден; з них 8 буксирів були переобладнані у канонерські човни і сторожові катери, 11 пасажирських пароплавів і катерів стали санітарними транспортами, 7 суховантажних барк використали для артилерійських батарей та транспортних перевезень.

Зі складу кораблів Дніпровського загону Пінської військової флотилії для бойових дій на ділянці Дніпра Трипілля, Канів, Черкаси, Кременчук був виділений спеціальний загін бойових човнів, які 13 липня 1941 року зосередилися в районі Трипілля – Канів у переправах військ лівого краю Південно-Західного фронту. В обороні частин 26-ї і 38-ї радянських армій забезпечував взаємодію на лінії Київ-Канів-Черкаси Дніпровський загін ПВФ на чолі з капітаном 1-го рангу І.Л. Кравцем (начальник штабу капітан ІІІ рангу Оляндер).

В обороні переправи велику роль відіграли бойовi човни Дніпрово-Пінської флотилії на чолі з капітаном 3-го рангу Нелюбовим і воєнкомом Шаповаловим. Цей загін складався з могутніх по артилерійському озброєнню човнів “Левачов”, “Жемчужний”, “Ростовцев”, “Флягін”, семи канонерських човнів, в тому числі: «Вірний», «Передовий», «Смольний», «Дмітров», плав батарей сторожових катерів і бронекатерів, катерів-тральщиків, які курсували по Дніпру і обстрілювали передові частини ворога.

Канівська група човнів, яка розміщувалася в Бубново, з 9 по 15 серпня підтримувала 97-му стрілецьку дивізію на передмостових позиціях правого берега Дніпра до повного завершення відходу за Дніпро військ правого флангу 26 армії. Незважаючи на систематичні бомбардування з повітря і нестихаючий вогонь артилерії, човни безупинно підтримували своїм вогнем частини наших військ, які захищали Канів, зривали всі спроби ворога вийти до переправ. Німці для взяття переправи біля Тарасової гори викинули десант на Уляніцькому полі, що під Хмільною, у кількості близько 600 чол. Моряки їх оточили і в жорстокому бою усіх знищили.

Частини Червоної Армії чинили ворогові запеклий опір. Підтримана артилерією канівської групи бойових кораблів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, 97-а стрілецька дивізія сім разів виходила в контратаку і відкидала фашистів на висхідні позиції. Тільки внаслідок великих втрат радянські війська змушені були відійти безпосередньо до канівської переправи. Щоб зберегти війська, для створення міцної оборони на лівому березі, командування Південно-Західного напряму 15 серпня дозволило 26-й армії залишити правий берег Дніпра. З великим напруженням з 1 по 15 серпня діяли бойові групи кораблів біля Ржищева, Ходорова і Канева, в той час, коли головні сили 26-ї армії відходили з правого берега на лівий. Кораблі, незважаючи на численні жорстокі нальоти ворожої авіації, прикривали переправу наших військ до повного їх відходу за Дніпро. Під прикриттям вогню бойових кораблів Дніпровського загону військової флотилії і польової артилерії з лівого берега Дніпра з'єднання і частини 26-ї армії організовано відійшли і, переправившись на лівий берег, зайняли оборону, приготувавшись дати відсіч спробам ворога форсувати ріку.

Лише після закінчення відходу наших військ і згортання оборони 97-ї стрілецької дивізії човни відійшли ввечері 15 серпня з Канева в район Бубново.

Після виходу німецько-фашистських військ до Дніпра кораблі Дніпровського загону втратили зв’язок з головною базою флотилії – Києвом. До 17 серпня обстановка для Дніпровського загону різко погіршилася, тому що частини 26-ї армії в районі Канів - Ржищів вже перейшли на лівий берег, а правий, панівний берег, окрім районів Трипілля уже був у руках противника. Кораблі Дніпровського загону в цей період в основному знаходилися у районі Канева.

Німецькі війська уже заволоділи Дніпром нижче Канева протяжністю 200 км. Шлях човнам до Чорного моря був відрізаний. Ворог уже наступав на ділянці Дніпра в районі Дніпропетровськ-Запоріжжя. Прикриваючи переправи Південно-Західного фронту на південь від Києва, човни Дніпровського загону відходили вниз по Дніпру. Ворог вважав кораблі приреченими. Загін кораблів у складі 10 одиниць під командою капітан-лейтенанта Л.Д. Анастасьєва, будучи відрізаним, пішов вниз на Черкаси. Вище залізничного мосту він з’єднався з черкаським загоном А.З.Павлова.

Після переправи 26-ї армії командування фронту і флотилії 16 серпня вирішило перекинути Дніпровський загін човнів з Канева до Києва. Морякам наказано форсувати ділянку Дніпра протяжністю 120 км перед фронтом противника, який уже займав правобережжя Дніпра.

Особливо небезпечними були бої, які точилися за переправи Канів, Ржищів, Трипілля. Ворог наситив їх артилерією і піхотою. Коло Канева становище ускладнювалося ще й тим, що зірвані судохідні прольоти залізничного мосту біля лівого берега загородили фарватер. А нижче стояв зруйнований авіацією противника понтонний міст.

Командування флотилії створило оперативну групу штабу по організації прориву і координації дій польової артилерії армії, авіації, флоту з човнами, що прорвалися для перебазування їх на Київ. Організацією прориву керувала оперативна група Пінської флотилії на чолі з начальником штабу флотилії капітаном 2-го рангу Г.І. Брахманом і військовим комісаром флотилії дивізійним комісаром І.І. Кузнєцовим. Командир загону кораблів капітан І-го рангу І.Кравець одержав наказ негайно підготуватися до прориву.

Бойовий порядок загону передбачав поділ човнів на три тактичні групи. Для бойового прориву командування фронту поділило 16 артполків, створивши найбільшу компактність артилерії біля Канева (8 полків), Ржищева (5 полків) і Трипілля (3 полки).

На вечір 17 серпня три колони човнів уже стояли в позиції готовності. Біля Канева вночі селера розчистили суднохідний фарватер на ділянці затопленого понтонного мосту, проміряли глибину під двома судохідними прольотами мосту.

За наказом командуючого флотилією Д.Д.Рогачова об’єднаний загін кораблів здійснив сміливий прорив з боями до Києва. Через дві години після настання темряви по сигналу з командного пункту човни загону КЛ «Вірний», КЛ «Смольний», МН «Ростовцев», МН «Левачов», бронекатери №№ 41, 42, тральщики №№ 31,32,33 і буксир «Москва» (всього 13 одиниць) вночі з 17 на 18 і з 18 на 19 серпня бойовим порядком вирушили з Канева.

Щоб відвернути увагу противника і дезорганізувати його оборону, артилерія 26 армії з ділянки оборони Келеберда - Ліпляво за годину до підходу човнів розпочала методичний обстріл позицій ворога в Каневі, Бобриці та Пекарях.

У відповідь на обстріл нашої артилерії німці з Канева і протилежних західних схилів канівських круч відкрили зустрічний вогонь. Сприйнявши інтенсивну стрілянину з лівого берега за артилерійську підготовку перед контрударом наших військ на канівській дільниці фронту, на переправу човнів вони не чекали і тому не помітили підходу кораблів до Канева.

Колону виявили лише тоді, коли кораблі вийшли на траверз могили Т.Шевченка. Розпочалася інтенсивна перестрілка. Спалах ракети і артилерія переносить вогонь у глибину оборони противника, а човни відкрили відповідний вогонь по вогневих точках, розташованих у Каневі.

Коли перша колона проминула Канів, німці вже оговтались. Вони переносять вогонь на другу колону, поставивши щільну завісу мінометно-артилерійського вогню по курсу човнів. Однак руху нашої флотилії вона не завадила.

Третя група човнів через пошкодження тральщика № 34 затрималася з підходом до Канева і за наказом командира загону повернулася назад у Бубново.

Відчайдушні спроби гітлерівців перегородити кораблям шлях на Київ успіху не мали. Протягом двох ночей загін кораблів трьома колонами під прикриттям польової артилерії з лівого берега Дніпра з боями пройшов понад 200 кілометрів по ріці перед фронтом противника. Кораблі вели жорстокі бої з ворогом у районах канівських мостів, Ходорова, Ржищева, Стайки, Козин. 19 серпня 1941 року човни флотилії без втрат прибули в оточену столицю і приєдналися до Прип’ятського і Березінського загонів флотилії. Далі була героїчна оборона Києва. Виконавши своє завдання по підтримцi сухопутних частин, човни флотилiї, викинувши вимпели «Гину, але не здаюся!», були підiрванi, а моряки-днiпровці, створивши бригади морської пiхоти, стали прориватись на схiд.

В обороні Канева особливо відзначилися воїни 97 с. д. Харківського студбату, 36 г. в. БАП з Харкова, які стояли до останнього.

Ця дивізія пройшла тяжкий бойовий шлях від кордону біля м. Рава-Руська, по території, захопленій німцями, і 14 липня у складі більше 2-х тисяч чоловік особового складу і 19 гармат різних калібрів приєдналася біля Білої Церкви до своїх частин. З Харкова в дивізію прибуло нове поповнення, близько 500 чоловік з числа учнів і робітників заводів. Усі були комуністами і комсомольцями.

В кінці червня на початку липня командування фронту на 41-у дивізію поклало відповідальне завдання – не допустити ворога до Канева, не дати йому можливості захопити міст через Дніпро, створити надійний заслін для прикриття переправи частин фронту і евакуації мирного населення через Дніпро у районі Канева. Наказ командування фронту дивізія виконала з честю.

З 16-го липня 1941 року дивізія боролася за оборону Білої Церкви, Узина із під Ржищева перебазувалася на оборону Канева.

Щоб виключити руйнування історичних пам'ятників і місць культури у місті, комдив генерал-майор Мікушев Георгій Миколайович видав суворий наказ, в якому частинам дивізії, які знаходилися у місті, заборонялося створювати німцям привід для артвогню по місту.

Ворог із запеклими боями проривався до канівських переправ. День і ніч через переправи переправлялися наші частини, мирне населення.

159 стрілецька дивізія п'ять діб відбивала атаки на підступах до міста. З важкими боями здавались села Тростянець, Литвинець, Костянець. Наказом Військової Ради Південно-Західного фронту після кровопролитних боїв бійці дивізії з боями залишили Канів і переправилися через Дніпро.

Статті про визволення Канева в періодичних виданнях

Задорожня, Ю. На його честь названа вулиця міста: [Герой Радянського Союзу Олексій Соснов] /Юлія Задорожня //Віка. – 2014. – лютий (№7). – С.2

Дорошенко, В. Ціна визволення: [епізод з форсування Дніпра] / Віктор Дорошенко // Дніпрова зірка. – 2013. – 27 верес. – С.6

Буц, І. У Григорівці перепоховали солдат, які загинули в часи Великої Вітчизняної війни / Ілона Буц // Дніпрова зірка. – 2013. – 27 верес. – С.6

Дорошенко, В. Просто з неба у вогонь і пекло: до 70-річчя Дніпровської повітряно – десантної операції /Василь Дорошенко // Дніпрова зірка. – 2013. – 20 верес. – С.6

Трагедія дніпровського повітряного десанту: [69 років із часу визволення Канівського району від фашистських загарбників] // Дніпрова зірка. – 2013. – 15 лют. – С.6

Задорождня, Ю. Шана воїнам: [69 років з дня визволення Канівщини від фашистських загарбників] / Юлія Задорожня // Дніпрова зірка. – 2013. – 8 лют. – С.6

Ісаєва, О. Дніпровська військова флотилія: [90 років; історія] / Ольга Ісаєва // Віка. – 2010. – №16

Шамрай, О. У Бобриці перепоховали невідомих воїнів / Ольга Шамрай // Нова Доба. – 2010. – 30 листоп. – С.13

Ісаєва, О. 206- та стрілецька дивізія: бойовий шлях, персоналії, вшанування пам’яті на канівській землі / Ольга Ісаєва // Віка. – 2010. – №4

Пономаренко, Т. Ціна визволення: [з нагоди 65-ї річниці визволення Канева від фашистських загарбників] / Тетяна Пономаренко // Дніпрова зірка. – 2009. – 6 лют.

Гейзе, А. Визволяючи Канів: [до 65-річчя з дня визволення України від фашистських загарбників] / Алла Гейзе // Чернеча Гора. – 2009. – №2. – С. 9

Андрієнко, Г. Битва за Дніпро: [до визначення 65-ї річниці битви за Дніпро на Канівщині] / Г. Андрієнко // Дніпрова зірка. – 2008. – 15 листоп. – С.13

Юр’єва, І. Пам’ять – жива!: партизанський рух / Ірина Юр’єва // Дніпрова зіірка. – 2008. – 17 жовт. – С. 10

Дмитренко, А. Рубіж Дніпра: тут лягло людей незлічено: [фоторепортаж із заходів у Каневі та районі, присвячених 65-річчю битві за Дніпро] /Анатолій Дмитренко // Дніпрова зірка. – 2008. – 17 жовт. – С. 1-2

Зелененко, Л. Перемогли. Пам’ятаємо / Лариса Зелененко // Дніпрова зірка. – 13 трав. – С. 2

Шатило, С. Вони для нас кували перемогу / Шатитло С., Шатило В. // Дніпрова зірка. – 2005. – 6 трав. – С. 6

Кузьменко, Н. Герой – танкіст з Букринського плацдарму / Кузьменко Н. М. // Дніпрова зірка. – 2005. – 6 трав. – С. 3

Черняк, К. Спогади фронтового лікаря: [Ігошин Г.Д.] /Черняк К. //Дніпрова зірка. – 2005. – 6 трав. – С. 3

Бондар, В. Тих днів не змовкне слава: [визволення Канева] /Бондар В. // Дніпрова зірка. – 2005. – 4 лют. – С. 2

Підготували: Л. І. Курінна, З. В. Настичук

Кiлькiсть переглядiв: 590

Коментарi

  • Help My Essay

    2018-02-25 10:57:47

    essays write essays for me essays george orwell [url=http://essays.store]good essay[/url]...

  • Spotloan

    2018-02-06 02:40:00

    loans personal loans personal loans personal [url=http://personalloans.store]personal loans[/url]...

  • Philipdrece

    2017-11-29 12:39:45

    ome people, especially those running on busy daily schedules tend to use the pills to help maintain weight since they can not afford to follow all the diet programs. This is not advised. It is recommended that one seek advice from a professional in this field before using the pills. This can save one from many dangers associated with the misuse. The diet pills should always be taken whole. Some people tend to divide the pills to serve a longer period of time. This is not advised and can lead to ineffectiveness...

  • nihlmcGuine

    2017-09-13 06:13:18

    guaranteed payday loans direct lenders payday loans online no credit check <a href="http://paydayloans2017.com"> best payday loans</a> [url=http://paydayloans2017.com]payday loans mn[/url] first payday loans...

  • Charlestum

    2017-09-11 01:46:47

    [url=https://www.viagrapascherfr.com/]Show more!..[/url]...

  • nwkazlGuine

    2017-09-05 16:25:13

    payday loans for bad credit legitimate payday loans online no credit check <a href="http://paydayloans2017.com"> payday loans direct lenders only</a> [url=http://paydayloans2017.com]payday loans no credit check[/url] payday loans houston...

  • CatsnamesDaf

    2017-02-02 12:28:04

    Купил кота не знал как его назвать. Нашёл здесь nerdy cat names http://allcatsnames.com/nerdy-cat-names полный список имен для котов....