Календар

пам’ятних дат Канівщини

на 2021 рік

/Files/images/itr.jpg

– 95 років із дня заснування народного аматорського театру Канівського районного будинку культури ім. Тараса Шевченка (1936).

– 95 років із дня заснування Канівського районного будинку культури ім. Шевченка (1936), (60 років будівлі Канівського районного будинку культури ім. Тараса Шевченка) (1961).

– 95 років із дня заснування гімназії ім. Франка (1926).

– 30 років із дня заснування Канівського історичного музею (1991).

Січень

2 – 75 років від дня народження Олександра Миколайовича Мокровольського (1946), поета, перекладача, уродженця с. Черниши Канівського району.

14 – 155 років від дня народження Костянтина Івановича Арабажина (1866-1929), літературознавця, письменника, уродженця м. Канів.

16 – 110 років від дня народження Олександра Григоровича Бузницького (1911-1974),учасника другої світової війни, Героя праці, уродженця м. Канів.

21 – 85 років від дня народження Василя Панасовича Берези (1936-2013), колишнього директора дитячої бібліотеки, заслуженого працівника культури України, поета, письменника, уродженця м. Канів.

Лютий

28 – 195 років від дня народження Памфила Даниловича Юркевича (1826–1874), філософа, педагога, уродженця с. Ліпляве Канівського району.

Березень

10 – 160 років із дня смерті Тараса Григоровича Шевченка (1814–1861).

17– 130 років від дня народження Матвія Генріховича Манізера (1891–1966), скульптора, заслуженого діяча мистецтв України, народного художника СРСР, автора пам’ятника Т. Г. Шевченку на Тарасовій горі у м. Канів.

25 – 100 років від дня народження Ганни Григорівни Шарай (1921– 2013), майстрині художньої кераміки, уродженки м. Канів.

27 – 115 років від дня народження Івана Степановича Усенка (1906–1987), геолога-петрографа, заслуженого діяча науки УРСР, уродженця с. Келеберда Канівського району.

Квітень

2 – 185 років від дня народження Василя Степановича Гнилосирова (1836-1900), громадського діяча, педагога і письменника, який у 1873 – 1900 рр. жив у Каневі, піклувався про впорядкування могили Т. Г. Шевченка, заснував перший музей поета «Тарасову світлицю».

8 – 70 років від дня народження Надії Чорноморець (1951), поетеси, уродженки м. Канів.

16 – 145 років від дня народження Леоніда Пилиповича Савранського (1876-1966), артиста опери, вокального педагога, уродженця с. Таганча Канівського району.

17 – 100 років від дня заснування газети «Дніпрова зірка» (1921).

26 – 95 років із дня смерті Миколи Федотовича Біляшівського (1867-1926), етнографа, вченого-археолога. Жив і похований в м. Канів.

Травень

8 – 105 років від дня народження Івана Карповича Голубця (1916), Героя Радянського Союзу, уродженця с. Ліпляве Канівського району.

20 – 60 років із часу встановлення Національної премії України імені Тараса Шевченка (1961).

22 – 160 років із дня перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі у м. Канів (1861).

Червень

13 – 100 років від дня народження Йосипа Євсейовича Баренбаума (1921-2006), вченого-книгознавця, доктора філологічних наук, уродженця м. Канів.

15 – 85 років від дня народження Людмили Іванівни Фрунт (1936), заслуженої вчительки України, мешканки м. Канів.

18 – 175 років від дня народження Івана Олексійовича Ядловського (1846-1933), довголітнього хранителя Шевченкової могили.

Липень

18 – 85 років від дня народження Юрія Герасимовича Іллєнка (1936-2010), кінорежисера, народного артиста України, похований в с. Прохорівка Канівського району.

Вересень

10 – 80 років від дня народження Івана Васильовича Синенка (1941-2013), колишнього директора ГЕС, заслуженого енергетика України, проживав і похований в м. Канів.

24 – 165 років від дня народження Людвика Севериновича Варинського(1856-1889), польського революціонера, публіциста, уродженця с. Мартинівка Канівського району.

26 – 120 років від дня народження Семена Дмитровича Скляренка (1901-1962), прозаїка, перекладача, уродженця с. Прохорівка Канівського району.

Жовтень

19115 років від дня народження Сергія Іларіоновича Воскрекасенка (1906-1979), письменника-гумориста, уродженця с. Лазірці Канівського району.

19 – 160 років від дня народження Дмитра Івановича Богдашівського (о. Василь. 1861–1933) архієпископа, доктора богослов’я, єпископа Канівського. Був репресований.

Листопад

1 – 250 років від дня народження Дмитра Петровича Неверовського (1771–1813), військового діяча, полководця франко-російської війни 1812 року, уродженця с. Прохорівка Канівського району.

7 – 60 років від дня народження Олександра Володимировича Апалькова (1951), прозаїка, есеїста, перекладача, мешканця м. Канів.

10 – 60 років від дня народження Володимира Івановича Курила (1961), правознавця, доктора юридичних наук, професора, уродженця с. Яблунів Канівського району.

Грудень

– 55 років із дня заснування дошкільного навчального закладу «Білочка» (1966).

8 – 70 років від дня народження Миколи Яковича Шамрая (1951), письменника,члена Спілки письменників, мешканця м. Канів.

10 – 130 років від дня народження Андрія Даниловича Моторного (1891-1964), українського геодезиста, одного із засновників геодезичної школи, доктора технічних наук, професора, уродженця с. Сушки Канівського району.

"Пізнавати світ з газетами та журналами"

періодичні видання, які передплачує бібліотека

на I півріччя 2021 року

/Files/images/ufp.png

Газети, які отримує бібліотека у першому півріччі 2021 року.

Громадсько-інформаційна газета. Основні теми тижневика: аналітична інформація про події в Україні і за кордоном, політика, культура, екологія, соціальні проблеми. «Аргументы и Факты» — газета, позиція якої визначаються її назвою.

/Files/images/fh.png

Канівський інформаційний :щотижневик — "Віка". Газета економічних новин, юридичних, психологічних порад, жіночих порад, безплатних оголошень.

/Files/images/ві.jpg

«Газе́та по-украї́нськи» — друкована всеукраїнська суспільно-політична газета. Заснована у 2005 році підприємством ТОВ «Видавнича група „Нова інформація“», до складу якого входять також щотижневий журнал «Країна» та інформаційно-новинний інтернет-ресурс Gazeta.ua. Газета вперше вийшла у вересні 2005 року.


/Files/images/2321_a_287_351.jpg

/Files/images/дн.pngОфіційна громадсько-політична газета м.Канева і Канівського району. Заснована 17 квітня 1921 року. Газета «Дніпрова зірка» висвітлює діяльність міської ради, проблеми життя канівчан, культурні досягнення міста. Вміщує матеріал про видатних людей Канева.

/Files/images/ек.png«Експре́с» — всеукраїнська українськомовна газета, видання універсального змісту з головною редакцією у Львові. У газеті висвітлюються різноманітні теми: політика, суспільство, економіка, культура, наука, медицина, розваги та ін.

«Загадки и тайны» — історичні сенсації, скандальні розслідування, загадкові артефакти, а також надприродне, скандальне, містичне, непізнане для тих, хто звик бути в курсі самої цікавою і незвичною інформації.

/Files/images/prezentatsya/pf.png

«Канівчанка» була заснована ще у 1996 році трудовим колективом друкарні «Родень». Раніше газета регулярно виходила майже весь 1996 рік, а потім до 2002 друкувалися лише спецвипуски. Перший місяць вона розповсюджується працівниками друкарні по міських бібліотеках, магазинах і серед населення безкоштовно. Газета щотижнева.

/Files/images/кан.jpg

/Files/images/літ.jpg«Літературна Україна» висвітлює найпомітніші події суспільного і культурного життя, а про найбільш резонансні й суперечливі друкує аналітичні та публіцистичні статті. Як літературне видання тижневик зорієнтує в широкому книжковому потоці, ознайомить з головними видавничими новинками, запропонує відгуки на найпомітніші з них. На сторінках «Літературної України» читач знайде історичні, історико-літературні, культурологічні дослідження, наукові дискусії, архівні матеріали. Які б статті різних тематики й жанрів не друкувала газета, їх спрямовано на обстоювання української національної ідеї, що в умовах багатьох викликів національним інтересам України вкрай актуально.

/Files/images/prezentatsya/пен.png

Галузеве видання «Пенсійний кур’єр» створене спеціально для людей, які отримують пенсію. У передплатників завжди є можливість бути в курсі останніх змін у пенсійному законодавстві й знати свої права на отримання, перерахунок, індексацію пенсії та інші пенсійні послуги, гарантовані державою. Газета розміщує коментарі з приводу законодавчих нововведень, фахові роз’яснення актуальних пенсійних питань. Крім того, пенсіонерів завжди хвилюють питання соціального забезпечення, тому в тематиці видання превалюють статті, які висвітлюють важливі події соціального та суспільного життя.

/Files/images/prezentatsya/32b17d2cd41faaa4d650ad52a80625360.jpg «Порадниця» — всеукраїнська щотижнева газета для всієї родини. Газета виходить українською та російською мовами. Головний слоган видання: «Читати можна будь-яку газету, а порадитися — тільки з „Порадницею“».

Газета «Сільський вісник» – найширший в Україні асортимент насіння овочів, квітів, посадковий матеріалрослин, які можна замовити.

/Files/images/prezentatsya/сіль.png

/Files/images/prezentatsya/74143242f038912a9f517433d33f9f4bb.png«Сімейна газета» — корисне видання для усієї родини, яке виходить вже понад 20 років! Аналіз та аналітика на актуальні теми, цікаві життєві історії, консультації фахівців з пенсійного та соціального законодавства, агрономів, лікарів, психологів, педагогів, священників. На сторінках газети досвідчені господарі діляться секретами господарювання, рецептами смачних і економних страв. Також у виданні дитяча сторінка, гороскоп та зручна програма телебачення на 22 канали.

Image 02.jpg Газета «Урядовий кур'єр» — щоденне видання центральних органів виконавчої влади України. Засновник – Кабінет Міністрів України. Газета виходить з жовтня 1990 року. Мова видання — українська. Періодичність – п'ять разів на тиждень. Входить до першої трійки найтиражніших видань в Україні.

«Хозяин в доме» друг і порадник для всієї родини. Тут автомобілісти зможуть прочитати про досвід кращих автомайстрів, а кулінари знайдуть багато нескладних рецептів. Газета розповість про домашніх тварин, дасть поради мамам, мисливцям і рибалкам, бджолярам і садоводам, навчить доглядати за домашньою птицею і зорієнтує у світі магнітних бурь.

/Files/images/936509e3b225912b9eccfcb6ee1c547da.png

Журнали

/Files/images/prezentatsya/17f7b151371b27ecc3639c166c228377e.jpg

«Бібліотечна планета» – науково-виробничий журнал, адресований бібліотечним фахівцям, науковцям, викладачам, аспірантам, студентам закладів вищої освіти, що займаються підготовкою бібліотечних та інформаційних працівників.Заснований у березні 1998 р. Національною парламентською бібліотекою України.

/Files/images/prezentatsya/dj.pngЖурнал «Вокруг света» був заснований в Санкт-Петербурзі в 1861 році і видається протягом уже півтора століття. «Вокруг света» публікує нові погляди на відомі історичні події, розповіді про відомих людей і їхні долі, інформацію про наукові та географічні відкриття і технічні досягнення. Більшу частину матеріалів складають репортажі, підготовлені спеціально для журналу. Тематикою статей є: географія, подорожі, етнографія, біологія, астрономія, медицина, культура, історія, біографії, кулінарія, часто розповідається про вміст минулих номерів журналу, і нові відкриття вчених.УПА й АТО.

/Files/images/prezentatsya/lsv.pngМісячний виробничо-практичний журнал «Дім, сад, город» – має постійні головні розділи: «Господар», «Щедра грядка», «Допоможи собі сам»,«Ходімте в сад» і «Домашня ферма». Тематика журналу формується головним чином на основі побажань читачів (городників, садівників, дачників, фермерів, народних умільців та винахідників), які надсилають до редакції листи з порадами, пропозиціями, побажаннями та статтями, в яких висвітлюють власний досвід господарювання. Крім головних розділів журнал має ще ряд підрозділів і рубрик, які містять різноманітну корисну інформацію: юридичні консультації, служба взаємодопомоги, проблеми охорони здоров’я, оголошення (пропоную – хочу придбати), місячний календар, секрети кулінарії, господарю на замітку, зроби сам тощо.

/Files/images/prezentatsya/tl.pngЖурнал, який допомагає сучасній українській жінці отримати натхнення і практичні поради, досягти розуміння, гармонії і повної реалізованості в усіх сферах життя. «Единственная» – це різноманітність тем, цікавих кожній жінці; Поради кращих експертів по красі і стилю, сучасні методики догляду за собою; Реальні історії з життя жінок, відвертий діалог з читачками; Поради психологів і вихід з будь-якої складної життєвої ситуації; Відверта розмова про чоловіків, відносини, секс; Все про будинок, сім'ю, рідних і наших улюблених діток; Різноманітність кулінарних рецептів з доступних інгредієнтів.

/Files/images/prezentatsya/9uf42mrg884kgkw00800k08s00010000_32824_cont---0.jpg«Країна» – тижневий журнал українською. Виходить щочетверга на 52-х сторінках. Основні новини України та світу. Розділи: «Події», «Оцінки», «Люди та речі» піднімають основні суспільно-політичні проблеми. Актуальні інтерв'ю й гарячі спецтеми. Змістовні репортажі. Цікаві подорожі, історія. Новини культури. «Щоденники» з цікавими людьми.

/Files/images/prezentatsya/87340604c71a19ffc18bd966da88465cb.png «Маловідома історія: далеке і близьке» – історія завжди манить своїми потаємними скарбами знань, загадками, незвичайними подіями і фактами із сивої давнини аж до наших днів. Вона захоплює життям видатних постатей, тріумфами та трагедіями, відкриттями і викриттями, скандалами і авантюрами, а також благородством людей, які її творили.

/Files/images/prezentatsya/yj.pngСуспільно-політичний щотижневий журнал «Новое время страны» – довгоочікуваний проект на інформаційному просторі. Щотижня в журналі: політичний аналіз, позиція громадянського суспільства, лідери думок, розслідування та інтерв'ю найвпливовіших українців.

/Files/images/prezentatsya/jl.png «Однокласник» є найстарішим дитячим журналом України. Безперервно виходить з жовтня 1923 року. В «Однокласнику» поєднують освітню, пізнавальну та розважальну тематики. Значну частину друкованого видання займають статті активних читачів. У журналі неодноразово проводили конкурси серед читачів, найпопулярнішим з яких став «Твій погляд" — серед юних журналістів у номінаціях «Текст» і «Фото».

/Files/images/prezentatsya/gj.png«Позакласний час» – науково-методичний журнал. Періодичність виходу – 1 раз на місяць. На сторінках часопису можна знайти цікаві матеріали різної тематики, розробки виховних заходів місяця, годин спілкування, батьківських зборів, сценарії шкільних свят, конкурси, мандри, розваги, дидактичні матеріали для здійснення превентивного виховання.

/Files/images/prezentatsya/k3af71f2774afa3eb5f4eb3f4f4f3d211.jpg
«Склянка Часу*Zeitglas» – міжнародний літературно-мистецький журнал, що виходить українською, російською та німецькою мовами, а також однойменне видавництво. Головний редактор — Олександр Апальков.

/Files/images/prezentatsya/nf.png Журнал про загадкове і не розгаданому світі, що оточує нас. «Тайны ХХ века» – щотижневе видання, яке розповідає про загадкові сили природи, історії великих винаходів і життя незвичайних людей. Пошуки скарбів, зниклих без сліду кораблів і літаків, інтерв'ю з екстрасенсами і розповіді очевидців про зустрічі з позаземним розумом ... Щотижня на сторінках вас чекають нові загадки світобудови і нові приголомшливі відкриття.

/Files/images/93351e4f67df9c44cbb05ffc06e770e27.jpg

Журнал «ТАЙНЫ ЗВЕЗД» – правдиві історії про найвідоміших зірках України та Росії, наповнені емоціями і переживаннями. Ніяких сухих фактів і нудних інтерв'ю. У кожній статті доля зірки без прикрас. Видання показує зірок такими, якими вони є насправді.

/Files/images/prezentatsya/er.jpgУкраїнський журнал про рушники, вишиванки, скатертини, ікони, картини, подушки...Про все те, що відображає душу українця - про українську вишивку.

Спонсорські видання

/Files/images/prezentatsya/зад.jpg «Задавака» – газета для підлітків: кольоровий постер, цікаві факти та новини з усього світу, пізнавальні тести, розповіді про кумирів та реальні історії кохання, психологічні поради, майстер-класи, кросворди, кулінарні рецепти, анекдоти, конкурси.

/Files/images/prezentatsya/пог.png
«Погляд часу» – газета для душі, життя, для здоров'я.

/Files/images/prezentatsya/св.jpg

«Свобода» – газета, яку з 2005 року видає Всеукраїнське об'єднання «Свобода». Газета українцям, яким потрібна правда і свобода. Національний громадсько-поітичний тижневик.

/Files/images/уют.jpg« Уют» – цікава і популярна газета, в якій відверто і довірчо ведеться розмова на різні теми: твоя дитина, краса і здоров’я, дитячі сторінки, інтим клуб, історії про знаменитих, очевидне–неймовірне, поради і рецепти, гороскоп, анекдоти.

Україна 1932-33. Геноцид голодом

(інформаційна година)

/Files/images/prezentatsya/1480151506-4543.jpg

Голодомор – масовий штучно організований голод, влаштований комуністичним режимом шляхом насильного вилучення продовольчих запасів в селян, яке поєднувалось із широкими репресіями проти різних верств населення.

У листопаді 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.

Минулого століття на долю українців випало пережити три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років.

Найжахливішим з них був 1932-1933 років. У пікові його місяці в Україні помирало щохвилини від 17 до 24 людини. Зникали не лише сім’ї, а й цілі села. Голодом було вбито мільйони людських життів. Страшні обставини злочину унеможливлюють встановлення точної кількості смертей невинних людей та вичерпного поіменного списку жертв. За підрахунками, проведеними Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України, в Україні внаслідок Голодомору 1932 – 1933 років загинуло 3 млн. 941 тис. осіб. Непрямі втрати (дефіцит народжень) внаслідок Голодомору в Україні в 1932–1934 роках досягають 1 млн. 122 тис. осіб.

Комуністичний режим розглядав українську культурну еліту та економічно незалежне і національно свідоме селянство як реальну загрозу свого існування. Тому від самих початків становлення радянської влади спрямовував проти них спеціальну репресивну політику.

Перехід наприкінці 1920-их років до форсованої індустріалізації та суцільної колективізації викликав невдоволення населення в різних регіонах СРСР. Найбільш активний спротив проявився в Україні, що мала досвід власної державності у 1917–1921 рр. Центром опору більшовицькій політиці стало українське село.

У 1930 році в Україні відбулось понад 4 тис. масових протестних виступів у яких взяли участь за оцінками дослідників біля 1,2 млн. осіб. Виступи були стихійними та розрізненими, їх порівняно швидко придушували добре озброєні і підготовлені війська, але масштаб опору змусив призупинити колективізацію.

/Files/images/prezentatsya/24021389[1].jpg

Хлібозаготівельна кампанія 1931 року та голод, який охопив Україну весною 1932 року, загострив антикомуністичні настрої в українському суспільстві. За перші 7 місяців 1932 року органи ҐПУ зафіксували в УССР понад 900 масових протестних виступів,що становило понад 56 % усіх антивладних виступів в СССР за цей час. У першій половині 1932 р. з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств. Незважаючи на тиск партійних і державних органів, біля 500 сільських рад в Україні відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель.

І в 1932, і в 1933 роках у різних регіонах України режим змушений був придушувати масові виступи – «волинки» – які ставали відчайдушними спробами доведених до межі голоду українських селян не стільки відстояти свої права, як просто вижити. Голодуючі селяни опиралися вивезенню хліба в рахунок заготівель, нападали на зерносховища, комори спиртзаводів чи винокурень, де зберігалось, часто просто під відкритим небом, відібране у селян зерно. Водночас, серед колгоспного селянства у 1932 році набув поширення такий метод протесту як невихід на роботу. В обстежених ҐПУ 150 колгоспах, де відбувалися виходи з колективів, не виходило на роботу від 30 до 70 % колгоспників.

Цей стихійний спротив і став основою звинувачень в наявної антикомуністичного підпілля і підготовки на весну 1933 року повстання в Україні, які були використані окупаційною владою як виправдання вбивства голодом.

Терор голодом – це була свідома цілеспрямована політика сталінського режиму. Ця карально-репресивна акція була спрямована на упокорення українського селянства, знищення самостійних селянських господарств – соціально-економічних підвалин української нації.

Голодомор в Україні 1932-33 років був штучним голодом з метою винищення українського селянства. Виконавці відбирали в селян худобу, урожай і навіть посівний матеріал на наступний рік. Дороги у великі міста просто перекривали, а тих, хто намагався туди потрапити – розстрілювали.

У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та “інші декласовані елементи” розкрадають колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував закон про охорону державного майна. Згідно із законом, за такі порушення передбачався розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшуючих обставин – 10 років таборів. Засуджені не підлягали амністії. Назва “Закон про п’ять колосків” виникла, оскільки винним у розкраданні державного майна вважався той, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону було засуджено 150 тисяч людей.

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель, конфісковували будь-яке продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Таку політику називали “натуральними штрафами”. На думку Сталіна, вона мала змусити селян здати державі, начебто, приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спершу каральні органи відбирали лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти, відбирались навіть соління та сушина.

Радянські газети, які були друкованими органами місцевої влади, регулярно публікували списки сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства. Таку практику називали “чорні дошки” в противагу до дошок пошани. Потрапити в таку “чорну дошку” означало смертний вирок. Водночас формувались списки завдяки представникам влади на місцях – сільських голів, очільників районів, районних комітетів комсомолу.

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді перебувала у складі УРСР.

Близько 81 відсотка загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5 відсотки – росіянами, 1,4 відсотка – євреями та 1,1 відсоток – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

Якщо всього за рік загинуло близько 8 мільйонів чоловік, то наступні факти просто жахають. Половина жертв була у віці від 6 місяців до 17 років.

/Files/images/prezentatsya/завантаження.jpg

Спогади очевидців голодомору

Вчителька Олександра Радченко стала очевидицею страшних подій 1932–33 років на межі Чугуївського та Печенізького районів Харківщини. Щоб врятувати селян від голодної смерті, вона разом з чоловіком наймала їх на роботу в лісгосп, який був звільнений від хлібозаготівель, а отже мав певні запаси.

12 листопада 1931 року: «Проходить «Червона мітла» – тобто увесь хліб, буквально весь, змітають… З людьми поводяться дуже погано: штовхають у спину так, що селянин робить кілька кроків і падає на підлогу. Зачиняють до комори. Морять голодом. Не випускають арештованих цілу добу. А як хто проситься вийти, вартовий відповідає, що треба було не їсти та не пити... До кімнати 3×4 збивають чоловік по 20. І це все за те, що не можуть виконати хлібозаготівлю. Виконати ж не можна, тому що податок більший, ніж зібрано врожаю. Декілька днів вже йде суд над тими, хто не виконав хлібозаготівлю… Це показові суди, щоб іншим селянам був урок».

Надія Власенко – із села Стецівка Черкаської області. Голод застав її 10-річною. Вона згадує, як на обід їла бур’ян, а її тато молов з того бур’яну зелене «борошно». Від голоду помер її молодший братик. А її знайомі зварили дівчину, яка вже пухла з голоду. Не потрібно уникати цих страшних історій. Ми маємо пам᾿ятати своє минуле (яке б воно не було) – аби цінувати те, що в нас є зараз!

Базелюк Станіслав Володимирович, 1925 року народження житель с. Антонівка Ярмолинецького району, Хмельницької області. Досі уявляю перед очима картини голодомору, які розповідав мені дідусь. Він відчув на собі, що таке голод: коли немає, що їсти і тобі ніхто не допоможе. Ми можемо тільки уявити, що пережили наші предки, адже, на щастя у нас немає такого, яке у 1932 – 1933 роках. Важко повірити, що в Україні раптово зник хліб і люди залишилися без жодної зернини у врожайний 1932 р. Українці вимирали цілими родинами і селами.

Ніде у світі не було такого голоду як на Україні, на одній з найродючіших країн планети. До людських будинків, як розповідав мені дідусь, вривались бійці продовольчих законів та забирали все: не залишали ні крихти, ні зернинки. Різними способами люди хотіли врятувати своє життя: вони закопували зерно, картоплю в землю, та у більшості сімей знаходили схованки і забирали їх. Від голоду люди втрачали розум, та були такі випадки, що мати зарізала і з’їдала своїх власних дітей. Людське життя насправді перетворилось на пекло. У той час, коли вмирало українське село, більшовики заявили про розквіт соціалістичного будівництва. Саме під час голоду Сталін проголосив знамените своїм лицемірством гасло: «Жити стало краще, жити стало веселіше !» Померлих від голодомору закопували у великі могили, а траплялося й так, що закопувати було вже нікому. Багато різних історій розповідав мені дідусь та найкраще мені запам’яталась історія про те, як жінка хотіла зірвати три колоска, щоб діти вижили, та, зірвавши їх, вона була посаджена до в’язниці на 10 років...

Голодомор – це одне із найстрашніших подій, які відбувалися в Україні. Мета голодомору була така: знищити наш народ.

/Files/images/shevchenkana/images.jpg

Запали свічку пам’яті у своєму вікні!

Загальнонаціональну традицію ставити запалену свічку у вікні своїх осель на знак вшанування виморених голодною смертю ініціював відомий історик, політолог, дослідник Голодомору Джеймс Мейс. «Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих», – писав Джеймс Мейс.

«Свічка, що мерехтить у вікні», запалена о 16:00 наприкінці листопада кожного року це традиція важлива не лише для пам'яті про Голодомор. Вона єднає нас, творить націю і робить сильнішими», – говорить перший заступник Голови Українського інституту національної пам’яті Аліна Шпак.

/Files/images/shevchenkana/pf.jpg

«Мова – мого життя основа»

(рекомендаційний список літератури)

/Files/images/vj.jpg

«Мова – це наша національна ознака

в мові – наша культура, сутність нашої свідомості».

Іван Огієнко.

Мова – духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях. Змалечку виховуючи в собі справжню людину, кожен із нас повинен в першу чергу створити в своїй душі світлицю, у якій зберігати найцінніший скарб – РІДНУ МОВУ. Рідна мова для кожної людини є важливим елементом культурної свідомості. Вона накопичує традиції й досвід попередніх поколінь і дозволяє передати їх нащадкам. Без своєї мови, своєї самобутньої культури немає народу.

/Files/images/sp.jpg

Булаховський, К. Цікаве мовознавство [Текст] /К. А. Булаховський. Львів: Апріорі, 2019. – 200с.

/Files/images/,e.png

Пропонована книжка запрошує читача в неймовірний і чарівний світ мовознавства. У ній ви дізнаєтесь, що таке мова, скільки мов на світі, якими можуть бути мови цивілізацій інших планет, як розшифрували єгипетські ієрогліфи та багато іншого. Значну увагу приділено українській мові – нашому з вами духовному багатству. Крім української, згадано десятки інших мов, наведено багатий ілюстративний матеріал, у тому числі призабуту українську лексику, приклади з фольклору та художньої літератури.

Очам не вірю [Текст]: українські й англійські ідіоми /ред. К. Перконос. – К.: Маміно, 2018. – 28с.

/Files/images/jx.jpg Коли рак свисне і свині полетять, голодні вовк і мисливець з дірявими головами перестануть робити з мухи слона й гору з кротовини та візьмуть нарешті бика за роги, щоб не кусати потім собі лікті та не лити сліз над розлитим молоком. Не вірите? А дарма! Бо вся ця чудасія та інші дивацтва відбуваються в книжці «Очам не вірю / Eyes on stalks» – збірці українських і англійських ідіом, де образні вислови двох мов поєднано на незвичайних ілюстраціях. З цією книжкою просто і весело пізнавати свою мову, водночас вивчаючи й іноземну.

Клименко, Н. Українська легко! [Текст] /Н. Клименко, П. Мельник-Крисаченко. – Х.: К.С.Д., 2019. –282с.

/Files/images/shevchenkana/er.jpgКнига, створена для тих, хто спілкується чи хоче правильно спілкуватися українською мовою без русизмів та кальок з російської, для тих, хто говорить українською та хоче її вдосконалити, хто прагне перейти на українську чи говорити нею.

Терлак, З. Українська мова для початківців [Текст] /З.Терлак, О. Сербенська. – Львів: Апріорі, 2019. – 268с.

/Files/images/shevchenkana/erh.png

У збірнику подано вправи і завдання, які допоможуть краще вивчити синтаксис української мови і засвоїти особливості пунктуації. Матеріал згруповано так, що його можна опрацьовувати як під керівництвом учителя, так і самостійно – для закріплення набутих знань і вироблення практичних навичок синтаксичного і пунктуаційного аналізу.

Пономарів, О. Українське слово для всіх і для кожного [Текст] /Олександр Пономарів. – К.: Либідь, 2017. – 360с.

/Files/images/shevchenkana/gj.jpg

У виданні містяться спостереження над традиційними й новими явищами в українській літературній мові, даються поради щодо вибору найкращих варіантів висловлення думки в галузі лексики, вимови, наголосу, морфології, синтаксису, стилістики, фразеології. Наводяться способи відтворення українських та іншомовних топонімів, антропонімів, етнонімів як окремих лексичних одиниць та як складників фразеологізмів. Розділ «Роздуми й коментарі» відбиває різні етапи становлення української мови як державної та функціонування її в незалежній Україні.

Савченко, Л. Г. Розмовляй українською правильно [Текст] / Л. Г. Савченко. – Харків : Орбіта, 2016. – 191 с.

/Files/images/shevchenkana/hj.jpg

Просто та доступно у зрозумілій стислій формі – усі правила української граматики! Книжка допоможе покращити знання мови, як усної, так і писемної, розширити словниковий запас.

Вихованець, І. Розмовляймо українською: мовознавчі етюди [Текст] /Іван Вихованець. – К.: Пульсари, 2012. – 160с.

/Files/db.jpg

У цій книжці про культуру української мови, типові вади усного і писемного мовлення. У ста десятьох мовознавчих етюдах подано поради стосовно вибору слів, морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Словесного наголосу, стилістичних варіантів для найкращого висловлення думки.

Мацько Л. І. Культура української фахової мови [Текст] / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К.: Академія, 2007. – 360 с.

/Files/images/shevchenkana/vf.jpg

У виданні розглянуто загальні відомості з курсу культури сучасної української мови, стилістичну диференціацію сучасної української мови, специфіку професійної, наукової і ділової мови, текстові норми наукового та офіційно-ділового стилів, правила оформлення наукової роботи і ділових паперів. Особливу увагу приділено культурі публічного виступу, діалогу, етиці мовного і професійного спілкування. Засвоєнню проблематики, наближенню знань до практичних потреб сприятимуть запропоновані завдання та вправи, додатки, короткий термінологічний словник.

Культура мови на щодень [Текст] /Н.Я. Дзюбишина- Мельник, Н.С. Дужик, С.Я. Єрмоленко та ін. – К.: Довіра, 2000. – 169с.

/Files/images/a.jpg

У посібнику вміщено практичний матеріал із складних випадків сучасної літературної норми – труднощі вибору слів, утворення граматичних форм, наголошування. Читачі дізнаються про значення й правильне вживання деяких слів, скористаються російсько-українським словничком поширених мовних зворотів.

Огієнко, І. Історія української літературної мови [Текст] / Іван Огієнко. – К. : Либідь, 1995. – 296 с.

/Files/images/j.jpg

Фундаментальна праця визначного діяча українського відродження Івана Огієнка цінна тим, що в стислій, доступній формі оглядає тисячолітній період української літературної мови, «тернисту й круту дорогу» її розвитку.Фундаментальна праця визначного діяча українського відродження Івана Огієнка цінна тим, що в стислій, доступній формі оглядає тисячолітній період української літературної мови, «тернисту й круту дорогу» її розвитку.

Олійник, О. Світ українського слова [Текст] /Ольга Олійник. – К. : Хрещатик, 1994. – 415с.

/Files/images/ck.png

У навчальному посібнику висвітлено основні поняття культури української мови, літературної вимови та техніки мовлення. Особливу увагу приділено дикції та роботі над голосом.

«Здоров'я рослин – здоров'я нації»

2020 – Міжнародний рік здоров'я рослин (бібліографічний список)

Рослина є одним із найголовніших ресурсів, що має велике екологічне, економічне та культурне значення для людства. Вони слугують джерелом для виготовлення продуктів харчування, кормів, тканин, будівельних матеріалів, палива, ліків і, разом з тим, забезпечують виробництво кисню, формування та захист грунтів і водних ресурсів. В умовах глобалізації, посилення та лібералізації світової торгівлі, значного розвитку туризму, об’єктивно виникає загроза здоров’ю рослинного ресурсу країни, а отже виникає гостра необхідність його збереження та захисту.

Дишлевий, В. П. Енциклопедія корисних та небезпечних рослин для дітей [Текст] / Дишлевий Валерій. – К. : Мунін Г. Б., 2016. – 239 с.

/Files/images/ди.jpgУ цій книзі зібрано найпопулярніші дикорослі, садові та кімнатні рослини, а також зображено небезпечні рослини, що ростуть на наших садових ділянках, узбіччях доріг та в лісі. Також показані корисні лікарські рослини, правильне використання яких надзвичайно важливе у боротьбі з різноманітними недугами. Яскраві картинки сприятимуть кращому запам’ятовуванню дитиною інформації, поданої у книзі. А батьки знайдуть у цій енциклопедії цікаві та дієві поради: як уберегти своє дитя від рослин-шкідників, надати першу допомогу при отруєнні ними, та як отримати користь при використанні лікарських рослин.

Станкевич, Т. О. Тварини і рослини України [Текст]: ілюстроване енциклопедичне видання / Т. О. Станкевич . – Х.: Юнісофт, 2016. – 96с. – (Енциклопедія для допитливих).

/Files/images/ста.jpg

Наша чудова країна славиться дивовижним ландшафтом і неповторною природою. Перлина краси України — її флора та фауна. З книги ви дізнаєтесь, які тварини населяють Карпати, ліси Полісся та субтропіки Південного берега Криму, які рослини використовують лікарі, чому деякі жаби пахнуть часником, чи існують насправді рослина-штопор і земляний заєць.

Мензатюк, З. З. Зелені чари [Текст]: оповідання для серед. та ст. шк. віку / Зірка Мензатюк . – Чернівці : Букрек, 2012 . – 176 с.

/Files/images/зе.png

У збірнику розповідається про знані і маловідомі рослини, які ростуть в Україні, у текст вплітаються легенди, повір’я, народні звичаї, у художньому ключі оповідується про чарівні та реальні властивості цих рослин.

Коляда, М. Г. Таємниці рослинного світу [Текст]: дивовижні факти з життя рослин /М. Г. Коляда. – Донецьк: ТОВ ВКФ БАО, 2008. – 272с.

/Files/images/та.png

Це книга, у якій знайшов відображення дивний світ живої природи. Він різноманітний: чагарники й дерева, квіти й трави, водорості, мохи, гриби. На сторінках видання розповідається про незвичайні властивості рослин, їхню харчову і промислову цінність, унікальність серед подібних видів і екстремальність у розмірах у порівнянні зі звичайними формами.

Собецька, Н. Г. Цілющі рослини Італії та України в народній медицині, косметиці, кулінарії [Tекст] / Собецька Н. Г. – К.: Криниця, 2007. – 201 с.

/Files/images/со.jpg

Авторка книги розглядає лікувальні і їстівні властивості 34-х рослин, деякі особливості і легенди, пов'язані з їхнім походженням. Подає поради і рецепти італійської народної медицини, косметики, традиційної італійської кулінарії, які можуть бути корисними і в побуті українців.

Світ навколо нас. Рослини [Текст] /уклад. С. В. Тишковець. – К. : Кобза, 2004.–352 с.

/Files/images/св.pngВ цій книжці розповідається про рослини, про те, яку роль відіграють вони в нашому житті, якими бувають, як їх улаштовано, а також про рослини, що ростуть в Україні.

Клеточные механизмы адаптации растений к неблагоприятным воздействиям экологических факторов в естественных условиях [Текст] /ред. Э. Л. Кордюм. – Наукова думка, 2003. – 277с.

/Files/images/кл.pngВ монографии обобщены современные представления о стрессе у растений и их адаптации на клеточном и молекулярном уровнях к неблагоприятным изменениям экологических факторов.

Терлецкий, В. К. Дивовижне у світі рослин / В. К. Терлецький . – К.: Урожай, 1990 . – 208 с.

/Files/images/prezentatsya/те.png

Розповідається про різноманітність царства рослин, взаємовідносини між ними. Описано незвичайні рослини (що провіщають погоду, «гуляючі», хижі та ін.).

Альошин, Є. П. Фізіологія рослин / Є. П. Альошин, О. О. Пономарьов. – К. : Вища школа, 1988. – 224 с.

Фізіологія рослин – наука про функціональну активність рослинних організмів і механізми процесів рослинних систем різних рівнів їх організації – від субклітинних структур до цілісних рослин. Фізіологія рослин досліджує структуру і функції рослинного організму, механізми мінерального живлення, фотосинтезу, транспорту речовин, дихання, системи регуляції й інтеграції окремих елементарних реакцій до рівнів фізіологічної функції, водний режим, механізми росту, розвитку та їх регуляції, вплив факторів середовища та природу стійкості рослин до несприятливих умов довкілля. Основне завдання фізіології рослин полягає в одержанні й узагальненні нових знань про фізіологічні процеси в рослинному організмі та можливості управління продукційним процесом рослинних угруповань з метою створення теоретичної бази раціонального використання й захисту рослинного світу.

Кудряшов, Л. В. Ботаника с основами экологии [Текст] / Кудряшов Л. В. и др. – М.: Просвещение, 1979. – 320с.

/Files/images/бо.pngВ книге доступно изложены сведения о системе растительного мира, а также экологическая характеристика основных систематических групп растений

Поліщук, Л. К. Патологічна фізіологія рослин з основами імунітету [Текст] / Л. К. Поліщук. – К.: Вид-во Київського університету, 1967. – 230 с.

У книзі викладені основні положення про фізіологічні та біологічні зміни, що відбуваються в рослинах при захворюваннях. Розглянуті різні форми імунітету, їх відносність і залежність ступеня стійкості рослин до захворювання від їх фізіологічного стану, збудника хвороби і умов вирощування, досконалості агротехнічних заходів та

Література в періодичних виданнях

Безпалова, О. «Пекуча» цілителька – кропива [Текст] /Олеся Безпалова //Нова Доба. – 2016. – 19 травня. – С.18.

Дерева – донори і дерева вампіри [Текст] //Віка. – 2016. – № 25 (червень). – С. 3.

Растения, с которыми легче дышать [Текст] //Уют. – 2016. – 5 мая. – С. 6.

Старко, В. Шумить верхами буйний ліс [Текст]: [значення лісу в природі та життєдіяльності людини] /В. М. Старко, Г. М. Вахнюк //Позакласний час. – 2012. – № 23-24. – С. 17-22.

Дорофей, М. Рослини – лікарі [Текст] //Позакласний час. – 2006. – № 9-10. – С. 33.

«Життя в мистецтві»

до 75 річчя від дня народження

Приходько Людмили Іванівни,

заслуженої артистки УРСР, народної артистки України, кавалера Ордена княгині Ольги III ступеня, лауреата літературно-мистецької премії ім. Лесі Українки – вітрина мистецька.

/Files/images/приходько.jpg Людмила Іванівна Приходько народилася 19 червня 1945 року в перший повоєнний рік на Черкащині у місті Каневі, на благословенній Тарасовій землі, в сім'ї редактора районної газети і вчительки. Закінчила із золотою медаллю місцеву школу, вступила до Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Як володарка диплома із відзнакою з 5-ти запрошень-пропозицій вибрала Полтавський театр ім. Гоголя. Одружившись із режисером Миколою Стефураком, поїхала за ним у Тернопіль, а в грудні 1976 року – на Волинь, де на сцені театру ім. Тараса Шевченка створила понад 150 неповторних драматичних образів української і світової класики. На Волині відбулися найвизначніші події в її творчому житті. Саме тут, у 1988 році Людмила Іванівна отримала звання заслуженої артистки УРСР, через 5 років – народної артистки України. На сцені вона завжди виконувала більшість головні ролі. І кожна з її героїнь – неповторна, епохальна, сильна духом особистість.

/Files/images/k.l.png /Files/images/gh.png

Співпрацювала з відомими режисерами – Борисом Прокоповичем, Ярославом Гелясом, Анатолієм Горчинським, Павлом Загребельним, Віталієм Смоляком, Еділом Ольшевським, Миколою Стефураком, Михайлом Ілляшенком.

/Files/images/ghb.png

«Вона неперевершений оповідач і народних жартів, і замальовок із життя, і спогадів про театральне минуле. Багато з її висловів стають афоризмами акторів.

/Files/images/kt.png

Леся Українка відіграла неабияку роль у її житті. Адже Людмила Приходько понад 300 разів виходила на сцену театру в образі Мавки із легендарної драми-феєрії «Лісова пісня».

Багато часу вона віддає громадській роботі – є головою первинної організації Національної спілки театральних діячів України, член Національної спілки журналістів України, член ради Спілки жінок України.

/Files/images/бе.png /Files/images/бен.png

Багатолітня праця відзначена численними нагородами: орденом княгині Ольги, Золотою медаллю української журналістики. II ім'я ввійшло у 8 енциклопедій. У Канівській міській гімназії ім. Івана Франка, де навчалася, заснована стипендія її імені для відмінників з гуманітарних предметів.

Книга Людмили Приходько «Примадонна: таїна любові» – це спогади про видатних друзів, архівні статті (зокрема, із журналів «Український театр», «Радянська жінка»), думки відомих людей про її творчість, починаючи від академіка Миколи Жулинського, заслужених діячів мистецтв Михайла Ілляшенка, Данила Поштарука, заслуженого лікаря України й обранця двох скликань Верховної Ради Володимира Карпука, науковця й народної депутатки Ірини Констанкевич і завершуючи народним артистом України Товієм Рівцем».

/Files/images/ге.png /Files/images/рас.png /Files/images/то.png

/Files/images/6b8065f489427e6ecd7e35178576e8.jpg /Files/images/фар.png

/Files/images/af.jpg /Files/images/фр.png

/Files/images/shevchenkana/of.jpg

Зіграла понад сотню ролей у виставах за творами української і світової класики, сучасної вітчизняної драматургії. У творчому доробку – ролі у драмах, комедіях, трагікомедіях, поетичних виставах. Особливими вважає Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки (режисер Ярослав Сисак), Марину Турчин («Соловейко Сольвейг» Івана Драча; режисер Михайло Ілляшенко), Кочубеїху («Я кличу Всевишнього Бога...(Іван Мазепа)» Дмитра Строїча) і вперше виконану на українській сцені роль Лісістрати за Аристофаном (режисер Михайло Ілляшенко).

/Files/images/ми.jpg /Files/images/те.png

/Files/images/ка.png /Files/images/ви.png

/Files/images/и т.png /Files/images/shevchenkana/ст.jpg

/Files/images/shevchenkana/ст.png /Files/images/лю.jpg

/Files/images/си.png

«Я прожила два життя: на сцені і громадське», – підсумовує народна артистка України. І за цим мигтять театр, творчі вечори у Львові, Києві, Каневі, авторство передачі на Волинському радіо «Театр поетичного слова» – дороге й вагоме слово до людей, яке десятиліттями сколихує добрі порухи душі, і, звісно ж, простягається далеко за рамки найдосконаліше зіграної акторської ролі.

" Слово о полку Ігоревім"

Уже скільки століть пройшло з часу написання "Слова о полку Ігоревім", а воно живе і хвилює серця людей, дороге і близьке, бо в ньому відбито високі ідеали, що осяюють життя,и – любов до батьківщини, любов до народу.

Сторінками української книги

(бібліографічний огляд літератури)

/Files/images/cty.png

Сенцов, О. Жизня [Текст]: роман /О. Сенцов. – Львів: вид- во Старого Лева, 2019. – 68с.

Олег Сенцов –український кінорежисер, сценарист та письменник, громадський активіст. Лауреат Премії Сахарова «За свободу думки» та Національної премії України ім. Т. Шевченка. Був затриманий в Криму в травні 2014 року і засуджений до 20 років ув’язнення в російській в’язниці за звинуваченням у тероризмі.

«Жизня» – збірка автобіографічних оповідань. "Прочитати ці оповідання – не лише нагода дізнатися, що улюбленими заняттями малого Олега були перегляд кіно і читання книжок, що сільський юнак самостійно вступив у престижний ВНЗ, що у студентські часи спілкувався з рок-музикантами, що за освітою – маркетолог, що був лідером кіберруху Криму… і ще багато "жизні", сторінка за сторінкою.

«У дитинстві я хотів собаку. Вівчарку. Неодмінно німецьку… До цього в мене вже був пес. Тобто не в мене, а в нас, у родини. Ім’я в нього було зовсім не геройське – Тузик. Чорний дворняга, середнього розміру, прибився колись до нашого двору. Попереднє життя Туза (я так називав пса, намагаючись надати йому ваги передусім у власних очах) було не дуже солодке – судячи з усього, його добряче духопелили й узагалі ображали. Перший тиждень він сидів у буді й не виходив навіть попоїсти. Він так радів, що його ніхто не чіпає, що нехтував їжею заради спокою».

Це книжка для всіх, хто досі не знайшов відповіді на запитання, чому Олег допомагав українським військовим у Криму, чому відкрито говорив про розв’язану Росією війну в Україні, чому розпочав голодування і не просив про помилування. Це надзвичайно важлива для Олега книжка, і, навіть перебуваючи в ув’язненні, він активно брав участь у її виданні.

/Files/images/prezentatsya/sht.png

Карпа, І. Добрі новини з Аральського моря [Текст]: роман /Ірена Карпа. – К.: Книголав, 2019. – 592с.

Ірена Карпа – українська письменниця, співачка, журналістка, магістр іноземної філології за спеціальністю «англійська та французька мови», телеведуча. З жовтня 2015 року — перший секретар з питань культури посольства України у Франції. Член Українського ПЕН.

У романі розповідаються історії чотирьох українських жінок у Франції. Кожна з них шукає щось своє: юна красуня Богдана – пригод і розваг, досвідчена й виважена Рита — свободи й сімейного затишку, колишня рок-музикантка Хлоя прагне спокою, а енергійна «феменка» Маша — самореалізації та слави. Стосунки й секс, пошуки себе, травми, інтриги та вбивства – вир емоцій зашкалює. Та поки є справжні почуття, дружба й підтримка, вміння насолоджуватися життям, любити себе і своє місто – доти є і надія на «добрі новини», що неодмінно надходять навіть після найбільших катастроф.

«Французька мрія» вабить стилем і романтикою, ароматом випічки і смаком вишуканого вина. Здавалося б, Париж – ідеальне місце для втечі, де легко все почати заново. Та паризькі вулички розкривають секрети лише «своїм», а від минулого не втечеш, поки воно живе в пам’яті…

/Files/images/erh.png

Українська модерна проза [Текст]: антологія /упор. Ю. П. Винничук. – Х.: Фоліо, 2018. – 507с.

Антологія «Українська модерна проза» представляє майже невідомі твори переважно забутих письменників початку ХХ сторіччя –

Марка Черемшини, ЄвгенаМандичевського, Василя Пачовського, Івана Липи, Євгенії Ярошинської та багатьох інших. Нові віяння, які прийшли з Заходу на початку ХХ сторіччя, надихнули наших митців на відхід від старої реалістичної школи. Українська модерна проза того часу сміливо заторкує раніше замовчувані теми, вдається до фантасмагорій, готики, притчі, символізму й імпресіонізму. Багато хто з авторів намагається поєднати поезію й музику або прозу й музику, маючи за мету передати словами звучання музичного твору. Героями оповідань часто стають уже не робітники й селяни, а митці. Окремі часописи відверто ворогували між собою. Завдяки цьому витворилася багата полемічна література, якої так бракує в наш час. Завершують антологію спогади Петра Карманського про львівську богему; Галини Журби, Павла Богацького та Клима Поліщука – про київську. Справжнім відкриттям для читачів стане публікація дуже відвертої автобіографічної повісті Клима Поліщука «Світ червоний», де зображені відомі київські поети і прозаїки 1917 – 1919 років.

На жаль, ранній період українського модерну тривав не довго. Перша світова війна внесла свої корективи, а нова доба вимагала вже інших творів.

/Files/images/prezentatsya/rfh.png

Шиян, Г. За спиною [Текст] / Гаська Шиян – Харків: Фабула, 2019. – 352с.

Гаська Шиян – перекладач, видавець, підприємець, аматор фото і поезії.За освітою філолог. Захоплюється філософією гедонізму. У 2012 переклала та опублікувала роман Букерівського лауреата ДіБіСі П’єра «Світло згасло в Країні Див», створила на основі твору проект «Декаданс Бере Своє», який синтезував текст, візуальне мистецтво і музику. У Брюсселі українська письменниця Гаська Шиян отримала Літературну премію Європейського Союзу (European Union Prize for Literature). Це перша українська лауреатка в історії цієї нагороди. Відзначили її роман "За спиною".

27-річна Марта із покоління солом’яних сиріт — понуре дитинство у маленькому містечку, мама, яка покинула сім’ю заради заробітків в Італії. Але це лише стало поштовхом до того, щоб зробити успішну кар’єру ейчара в айті-галузі. Марта щиро насолоджується комфортом та добробутом, який створює для себе і для свого бойфренда Макса, і намагається триматися осторонь політичних новин. Аж ось в один момент її затишний світ перевертається догори ногами. Макс бере повістку в армію. Він молодий юрист із хорошою освітою і шансами на вдалу кар’єру, не розглядає можливості уникнути призову. Як і не вважає за потрібне залучити до прийняття рішення свою кохану. Вона, впевнена у собі дівчина з хорошою зарплатнею, відчуває провину за те, що переважна більшість населення її країни заробляє значно менше. У ролі коханої солдата вона потрапляє у зовсім не звичний для неї світ дружин, вдів, самотніх матерів у фінансовій скруті. Усі чоловіки цього нового для неї світу – герої, бо вони на війні – ще воюють або вже загинули. Усі колишні їх обов’язки у мирному житті тепер автоматично опинилися на плечах дружин та коханих, які змушені підтримувати , допомагати матеріально і психологічно, прощати, терпіти, ховати свої власні емоції та проблеми. Адже бути дружиною героя – це не важко, а почесно. Життя за спиною іноді (чи завжди) складніше, ніж на передовій.

Як Марта долає депресію? Які рішення приймає? І головне: куди її приводить намагання втечі?

Часодії – серія книг письменниці Наталії Щерби, написана в жанрі підліткової фантастики.

/Files/images/prezentatsya/xfc.png

Щерба, Н. Часовий ключ [Текст]: Кн.1: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2018. – 352с.

Звичайна дівчина-підліток Василина Огнєва, несподівано дізнається, що її рідний батько, якого вона ніколи не бачила, – впливовий маг Ефларі, світу, створеного особливою часовою магією. Батько забирає доньку до себе, і дівчинка опиняється в самому серці небезпечної гри часодіїв, фей і лютів. Одного разу вона стає свідком дивної події: до батька приїхали гості, покрутивши стрілки годинника в бібліотеці, проходять крізь стіну і зникають. Слідуючи за ними, Василина виявляється у великому замку і підслуховує розмову батька з духом, який керує часом. З'ясовується, що існує два світи, Остала – звичайна Земля, і Ефлара – ефемерна планета, світ чарівників-часодіїв, здатних чаклувати, використовуючи тимчасові парадокси і ймовірності. Василина разом з братами і сестрою проходить перевірку на рівень здатності до чародійства і показує вищий ступінь. Оскільки батько не збирається проводити для Василини часове посвячення, без якого вона не може часувати, вона тікає з батькового замку. При Посвяченні Василина отримує крила, виконання одного простого бажання (вона просить фей дати Ніку два подарунки: від світлих фей – Рубіновий Ключ для Часового Кола, а від темних – кинджал(Сталевий Зубок), з інкрустованими в його сталь сапфірами. Ключ у неї незабаром відбирають, але перед Василиною з'являється Чорна Королева, повелителька лютів (темних фей) і повідомляє їй, що кинджал, який їй подарували, – не що інше, як Чорний Ключ, найголовніший з ключів Часового Кола.

Щерба, Н. Часове серце [Текст]: Кн. 2: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2019. – 384с.

Василина разом з іншими володарями семи Часових Ключів знов опиняється на Землі. Їхня мета – дочекатися цвітіння таємничого Пурпурового Квіту і за його допомогою врятувати Ефлару, чародійний світ, та нашу землю від зіткнення.Ключники потрапляють на Осталу, в спортивний табір «Вершина» і розшукують там великого духа Остали – Астрагора. Астрагор гарантує ключникам захист і допомогу в обмін на чашу Пурпурового Квіту. Однак Василина діз нається, що, перерізавши стебло квітки, вона постаріє або помре. Дізнавшись, що Василині загрожує небезпека після зрізання Пурпурового Квіту, Феш просить у свого дядька Астрагора дозволу взяти пораду у його гадального дзеркала. Астрагор дозволяє Фешу скористатися дзеркалом, але в обмін змушує його підписати кабальний договір. Коли Пурпуровий Квіт нарешті розквітає, Василина перерізає його стебло. Потім, діючи згідно з порадою дзеркала, вона відкопує серед коренів квітки Кришталеве серце і розбиває його, бажаючи, щоб Ефлара пішла на сотню годин назад. Її бажання виконується.

Щерба, Н. Часова вежа [Текст]: Кн. 3: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2018. – 384с.

Усі ключники мають знайти Часову вежу й повернути час у Розколотий замок. Василина ладна зробити все, аби довести своє вміння керувати Часом. Але на її шляху стають її одвічні вороги. І ось Василина знову опиняється сам на сам зі смертельною небезпекою. Чи зможе дівчинка протистояти Олені, впливовій подрузі свого батька? Чи вдасться їй викрасти часівну стрілу й повернути до життя фею Діану? Чи доведе вона всьому часодійному світу, наскільки сильна в її серці синя іскра? Адже дівчинка ще має вступити до часової школи, пройти карколомні випробування і… знайти ключ до серця найближчого друга.

Щерба, Н. Часове ім’я [Текст]: Кн. 4: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2018. – 384с.

У книзі «Часове ім'я» продовжується оповідь про неймовірні та часто небезпечні пригоди володарки ЧорноКлюча Василини. Ці пригоди змішуються з шаленими переживаннями у її серці: чи буде коли-небудь їхня родина разом? Чи розв'яжуться нарешті непорозуміння з її найближчим другом? У кого таки вселиться страшний дух Астрагор? Та крім того на тендітну юну дівчинку чекає участь у перегонах на зорепташці, пошуки Чорної Кімнати, падіння у жахливу ущелину Розколотого Замку, таємне проникнення в чужий замок, жорстоке покарання, здобуття часодійної речі у Чорній Кімнаті. Зустріч із Фешем на побаченні, і раптовий візит до них Нортона-старшого. Чим же закінчиться їхня зустріч, чи дізнається Феш розповідь про загибель його батьків?

Щерба, Н. Часограма [Текст]: Кн. 5: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2019. – 384с.

Часодійний світ хвилюється: Астрагор, ворог ефларців, повернувся і жадає помсти. Нортон Огнєв кинув йому виклик, Василина хоче допомогти батькові. Разом з друзями вона намагається розгадати таємницю іржавого уламка, знайденого в Розколотому Замку, вчиться новому часодійству і відкриває для себе незвідані таємниці управління Часом. Ключників чекають небезпечні і захоплюючі пригоди, перші втрати, жорстока боротьба і зустріч зі справжнім злом. Василини доведеться зробити непростий вибір, розгадати найважливішу таємницю в її житті. Чи впорається вона з неймовірною відповідальністю, яка раптом обрушилася на її юні плечі?

Щерба, Н. Часова битва [Текст]: Кн. 6. роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2019. – 448с.

У шостій книзі циклу «Часодії» на Василину й Феша чекають неймовірні випробування. Наближається фатальна мить – вирішальна битва за трон Часу. Зодче Коло збентежене: Василина Огнєва стала ученицею Астрагора, запеклого ворога всіх ефларських часівників, Феш Драгоцій безслідно зник, і невідомо, що очікує ключників у майбутньому. І тільки Астрагор упевнений у своїй долі та стрімко прямує до найголовнішої мети, залучаючи союзників і розбиваючи ворогів. Чи вдасться Василині врятувати свого друга? Яка доля судилася її батькові, Нортону Огнєву? Ким же насправді є Родіон Хардіус і які ще таємниці зберігає Розколотий замок? В останній книзі часодійної історії розкриються всі найважливіші секрети і ми нарешті дізнаємося, на чиєму боці сам Час.

/Files/images/vfh.png

Кідрук, М. Твердиня [Текст]: роман /М. Кідрук. – Х.: К.С.Д., 2019. – 560с.

Макс Кідрук – український письменник, мандрівник, колумніст чоловічого журналу «XXL». Автор романів «Зазирни у мої сни», «Не озирайся і мовчи», «Жорстоке небо», «Твердиня», а також низки тревелогів. За освітою інженер-енергетик. Загалом побував більше ніж у 30 країнах, серед яких Танзанія, Мексика, Еквадор, Перу, Китай, Чилі, Бразилія, Ангола, Намібія, Нова Зеландія та інші.

Дія книги відбувається в Перу, у лісах Мадре-де Діос, куди п'ятеро студентів Королівського технологічного університету Стокгольма (українець Левко Бартош (Лео), росіянин Семен Твардовський (Сьома), американець Ґрем Келлі, чех Ян Фідлер та японка Сатомі Хігенорі) вирушають на пошуки твердині Паїтіті, що належала давній цивілізації. Згідно з легендами, саме в ньому старовинні племена заховали найбільші запаси золота. Вони потрапляють у полон до сучасних мешканців цитаделі…

Всередині Твердині виявляється загін охоронців, декілька вчених і американський археолог Джейсон Х'юз-Коулман, який досліджує Твердиню. Він наказує своєму поплічнику Амаро дізнатися в полонених як вони тут опинились. Коли вони розповідають свою історію, Левка, Ґрема, й Сатомі відправляють працювати на плантацію коки поблизу. Семен же, оскільки не може добре ходити, допомагає Джейсону в дослідженнях…

Семен розповідає Джейсону, що розшифрував найтаємничіше число Твердині — це відношення маси протона до маси електрона. Джейсон пропонує працювати на нього та показує, що індіанці виливали Твердиню з розчину. Також він показує камені, сховані в стінах Твердині, здатні змінювати вагу навколишніх об'єктів. Всю Твердиню він порівнює з термітником, основна частина якого під землею. Згідно з його дослідженнями, хтось копав тунель з-під землі у Чорну кімнату Твердині, але зупинився, не завершивши справу. Довжина тунелю при цьому складає понад 19 км. Семен розшифровує дати й розуміє, що вони позначають події, коли відбувалася масова загибель людей: 11 вересня 2001 року, 26 грудня 2004 і так далі. Йому здається, що якесь світло виривається з тунелю, але Семен встигає втекти.

Левко планує втечу і по трохи складає план Твердині. Семен виявляє у Твердині бруґмансію, квітки якої містять сильні галюцигени. Він пропонує аби Сатомі, котра допомагає на кухні, підкинула квіти в їжу охоронцям і поки вони будуть спантеличені галюцинаціями, друзям вдасться викрасти гелікоптер…

Та ефект виявляється не тим, на яких очікували полонені — деякі охоронці падають без тями, тоді як інші стають гіперактивними. Зібравшись разом, ЛевкоСемен, Ґрем і Сатомі забирають свої речі та захоплюють гелікоптер. Ґрем думає сісти за штурвал, але на місці боїться, адже ніколи не пілотував. Група повертається та вирішує вибратися інших шляхом. Левко пропонує прийняти отруту, так відвівши від себе підозри…

Амаро викрадає флешку Левка, де знаходить фото з Яном. Він допитується хто це і розбиває Семену череп. Джейсон за це застрелює Амаро. Між прибічниками Амаро й Джейсона стається перестрілка, в якій студенти тікають з Твердині та ховаються в джунглях…

Левку з Сатомі вдається відшукати свій пліт та дістатися до хатини Тора. Згодом вони зв'язуються з посольством і розповідають що сталося. Виявляється, що Ян зник, а Ґрем, як вважають вони, лишився в полоні. Це стає причиною міжнародного скандалу, через який США починає інтервенцію в Перу. Джейсон заміновує Твердиню та підриває її разом з собою, щоб поховати її скарби й таємниці. Його, втім, втішає, що подібних Твердинь ще є багато по світу.

Повернувшись до України, Левко стає відлюдькуватим. Він отримує посилку з речами Семена та починає розшифровувати записи. Левко пересвідчується, що всі дати з Твердині є датами масової загибелі. Він знаходить дату майбутньої події 27 січня 2013, того дня стається пожежа в Бразилії. Не бажаючи згадувати про що-небудь, пов'язане з Твердинею, Левко викидає аркуш з передбаченнями.

/Files/images/prezentatsya/rjr.png

Кокотюха, А. Багряний рейд [Текст]: повстанська трилогія: Кн.2. /А. Кокотюха. – Х.: К.С.Д., 2019. – 288с.

Продовження теми історичного бестселера «Чорний ліс».

Тільки-но зійшла з української землі німецька навала, як Совіти почали утиски й арешти. Серце Максима Коломійця обливалося кров’ю, коли він бачив, як паплюжать рідний край. Але й у відділі УПА, куди він пішов за покликом сумління, йому не довіряють. Бо він колишній міліціонер, радянський диверсант. А головне — чужий, бо Східняк: таке псевдо взяв собі нинішній повстанський командир. Він має серед бійців недруга, котрий тільки й чекає від нього помилки. Та саме групу Східняка відряджають у рейд на Лівобережжя, у глибокий тил радянських військ. Бойове завдання Східняка: закріпитися в тилу й організувати повстанський рух на Київщині. Скількох побратимів ховатиме Східняк і хто допоможе йому помститися?

5 квітня

130 років від дня народження

українського бандуриста, постійного доглядача

могили Т. Г. Шевченка у 1920 – 30 роках,

Прудкого Никона Івановича

/Files/images/prezentatsya/Прудкий_Никон_Іванович.jpeg.jpeg

Ни́кін Іва́нович Прудкий народився 5 квітня 1890 в місті Канів в родині матроса, що плавав по Дніпрі; родина жила бідно. Ще малим Никона відіслав батько працювати до майстра з ремонту музичних інструментів. На бандуру грати вчився в Терешка Пархоменка. У1914 році переїхав до Києва, одружився з Марією Калениченко, дружиною залізничника. Того самого року з початком війни його мобілізовано; воював під Берестям, Барановичами, Варшавою. Повернувшись із фронту, жив у Каневі, не служив ні в українських, ні в радянських військах. У 1920-х роках працював на будівництві залізничної гілки Гришене – Канів. Згодом переїхав до Черкас, працював листоношею. З 1932 року працював у Черкасах у майстерні музичних інструментів, керував гуртками бандуристів. За нацистської окупації був одним із музикантів капели бандуристів при Черкаськім театрі, деякий час очолював капелу – з червня 1942 по травень 1943 року, за наполяганням директора Кравченка.

У 1950-х роках керував самодіяльними ансамблями бандуристів у Черкасах; виконував українські народні пісні й думи, пісні на вірші Т. Шевченка, у репертуарі мав понад 100 творів, з них власні: «У кінці греблі», «Черевички», «Усі гори зеленіють», «За річкою, за Дунаєм», «Кидай, Петре, жінку, а я чоловіка». У 1948 році Прудкого засуджено за «недоносительство» на 5 років. 24 травня 1961 року постановою пленуму Найвищого суду СРСР Прудкого реабілітовано. У 1970-х роках виконував музичні твори на річкових теплоходах, що курсували між Черкасами та Києвом, щонеділі – на Чернечій горі. У 1980-х роках зовсім осліп, жив у будинку-інтернаті в Соснівці.

Помер 8 грудня 1982 року у м. Черкаси.

Інтернет-ресурси

Вікіпедіяuk.wikipedia.org › wiki › Прудкий_Никон_Іванови

Через ту бандуру old.kray.ck.ua › …

...profosvita.od.ua › Статьи

«Видатні бандуристи України

5 травня

70 років від дня народження

української художниці,

члена Національної спілки художників України,

Національної спілки театральних діячів України

Міненко Любові Павлівни

/Files/images/prezentatsya/foto.jpg

Міненко Любов Павлівна – живописець, графік, художниця театру. Любов Міненко народилася 1950 року в Каневі на Черкащині в сім’ї робітників. У 1976 році закінчила Київський державний художній інститут, факультет живопису, театральне відділення (майстерня Данила Лідера). Студенткою V курсу здійснила оформлення вистави «Не просте, а золоте» Ю. Чаповецького в Київському театрі юного глядача. Після закінчення інституту протягом двох років працювала художником-постановником вистав у Хмельницькому музично-драматичному театрі ім. Г. Петровського. З 1980 року працювала в Києві (художньо-монументальне оформлення Будинку шлюбу по вул. Червоноармійській, художнє оформлення книжок Т. Ніколаєвої «Украинская народная одежда», «Київ та Київщина», «Історія національного одягу»). З 2000 року – член Національної спілки художників України, Національної спілки театральних діячів України. З 2003 року працює в Каневі в училищі культури та мистецтв викладачем композиції. Любов Міненко – учениця Тетяни Яблонської та Данила Лідера. Член Національної спілки художників України, переможиця ІІІ і ІV Міжнародного «Конкурсу без кордонів», лауреатка Премії імені Василя Стуса (2013). З 1979 року постійна учасниця всеукраїнських і міжнародних художніх виставок. У творчому доробку художниці десятки персональних виставок, зокрема в Національному музеї Т. Шевченка, Національному музеї літератури, Національному художньому музеї.

Творчість

За фахом Любов Міненко - художник-постановник театру. Працює в техніках: олії, акварелі, аплікації. Має дванадцять персональних виставок.

/Files/images/shevchenkana/images (1).jpg

Мистецтво Любові Міненко органічно вписується в образотворчий простір України, не випадково вона звертається до творчості Т. Шевченка, Л. Українки, Г. Сковороди, М. Гоголя. ЇЇ роботи виконані в різноманітних техніках і експоновані на багатьох престижних виставках, цікавлять як фахівців, мистецтвознавців, музейних працівників, так і безпосередньо глядачів. Вона - людина, яка вберегла гармонію в собі, й дає можливість відчути красу світу іншим. Заворожує її здатність наповнювати все любов'ю. Персонажі не просто оживають, надихаються в її аплікаціях, вони мають душу. Сприймаються не як метафора, а як духовна реальність. Це особливо прочитується в роботах "Розмова", "Сестри", "Сповідь", "Чужі".

/Files/images/shevchenkana/IMG_3244_01.jpg

Залюблена в колір, Любов Міненко щедро послуговується всім багатствам палітри. Працює розкуто і винахідливо, то зіштовхуючи різкі контрасти в роботах "Не віддам", "У схованці", то будуючи струнку єдину поліфонію у таких, як "Розмова", "Коню мій, коню". Але завжди світ сприймається нею через колір, про що власне свідчать І назви робіт: "Коню білий", "Коню чорний".

В акварельній серії "Канів" та живописних полотнах "Злет", "Місячна ніч" драматичний діалог загострюється своєрідністю пластики та експресивністю ліній, а іноді композиційною побудовою живописних смуг.

Література

Сорокопуд, І. Крізь терни[Текст]: [Л.П.Міненко] /Іван Сорокопуд //Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С.9.

Овчаренко, Е. «Серце Канівських гір»[Текст]: [виставка нових робіт художниці Любові Міненко у музеї шістдесятництва] /Едуард Овчаренко //Слово Просвіти. – 2017. – 28 верес. – 4 жовт. (№39). – С.13.

Ташань, Ю. Побачити світ через призму Любові[Текст]: [Заслужений художник України Любов Міненко] /Юлія Ташань //Дніпрова зірка. – 2017. – 31 серп. – С.2.

Басиста, Н. 20 робіт із своєї персональної виставки художниця Любов Міненко подарувала музею[Текст] /Ніна Басиста //Дніпрова зірка. – 2015. – 28 трав. – С.3.

Вербицька, М. Відкрилася персональна виставка творів канівської художниці Любові Міненко /Марія Вербицька //Только ты Канів. – 2010. – 13 жовт. – С.№.

Поклад, Н. Виповісти свій скарб[Текст]: [ 60-річчя художниці Л. Міненко] /Наталка Поклад //Україна молода. –2010. – 20 трав. – С.13.

Зелененко, Л. Любов Міненко: пульсація канівської матерії[Текст] /Лариса Зелененко // Дніпрова зірка. – 2004. – 19 берез. – С.1.

19 червня

75 років від дня народження

заслуженої артистки УРСР, народної артисткиУкраїни,

кавалера Ордена княгині Ольги III ступеня, лауреата літературно-мистецької премії імені Лесі Українки

Приходько Людмили Іванівни

/Files/images/prezentatsya/ghb.jpg

Приходько Людмила Іванівна народилася 19 червня 1945 року в місті Каневі Черкаської області. Заслужена артистка УРСР, народна артистка України (1993). Член правління СТДУ.

Навчалася в канівській школі №2, яку успішно закінчила. Батько її був головним редактором канівської газети «Дніпрова зірка», мати – вчителька географії школи №2. ЇЇ родина дружила з народною артисткою УРСР – Ольгою Кусенко.

Людмила ще в шкільні роки захоплювалася театром, брала участь в шкільній самодіяльності. Після закінчення школи вона без вагань подає документи до Київського театрального інституту ім. І.К. Карпенка-Карого і з відзнакою закінчує його. Після закінчення інституту у Людмили був вибір: або залишатися в Києві, або їхати за направленням до Полтави, в Полтавський музично-драматичний театр. Після Полтави був Тернопільський драматичний театр, де Людмила мала велике визнання. Там вона чудово зіграла мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки. Згодом вона переїжджає до Луцька, куди отримав направлення її чоловік, молодий і перспективний режисер Микола Стефурак. Від 1976року працює у Волинському обласному музично-драматичному театрі ім.. Т.Г. Шевченка.

Ролі

Минали роки за роками у творчій праці. У Людмили Приходько з’явилися цікаві ролі, серед яких

– Любина «Синії роси» М. Зарудного;

– Мавка «Лісова пісня» Лесі Українки;

– Анна «Земля» О. Кобилянський;

– Валя «Іркутська історія» О. Арбузова;

– Оленка «Голубі олені» Олекси Коломійця;

– Юля водевіль «Вірус кохання» Ю. Бобошка і

В. Данилевича;

– Маруся «Роман Міжгір'я» П. Т.Ластівки за І. Ле;

– Женя «Ціною любові» Корнієнка;

– Дуся «Я завжди усміхаюсь» Я. Сегеля;

– Бібі «Чортове плем'я» Т. Мухтарова та інші.

Багатолітня праця Людмили Приходько відзначена численними нагородами: орденом княгині Ольги ІІІ ступеню, Золотою медаллю української журналістики, почесними відзнаками від луцького міського голови та обласного керівництва.

У Канівській школі-гімназії, яку закінчила актриса, заснувала іменну стипендію Л. Приходько.

Література

Сорокопуд, І. Щастя актриси[Текст] /Іван Сорокопуд //Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С. 53-55.

Яковенко, Т. І. Дочка Шевченківського краю[Текст]: [Людмила Яківна Приходько] /Т. І. Яковенко //Мадонни. – Черкаси: Око-Плюс, 2009. – С. 35-38.

"Із забуття - в безсмертя"

бібліографічний огляд літератури

до 200 – річчя від дня народження Пантелеймона Куліша

/Files/images/reksi.jpg

«Я не поет і не історик, ні!

Я – піонер з сокирою важкою:

Терен колючий в рідній стороні

Вирубую трудящою рукою», –

так в одному з віршів характеризує себе Пантелеймон Куліш.

Історія будь-якої країни – це імена і події. Одним із найбільш знакових імен, що репрезентують історію України, є Пантелеймон Куліш. Ключова постать українського національного відродження у ХІХ–ХХ століттях. Він був подвижником, енциклопедистом, особистістю масштабу діячів італійської епохи Відродження. А саме життя його за наповненням мало майже шекспірівський розмах.

Письменник, поет, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, публіцист, редактор, видавець Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 липня 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж Чернігівської губернії (тепер Сумська область) у сім’ї заможного козака. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії та в Київському університеті. Учителював переважно у дворянських училищах та гімназіях. Кілька років перебував на державній службі у Варшаві. Був заарештований за причетність до справи Кирило-Мефодїївського товариства. Засновник власної друкарні в Санкт-Петербурзі, видавець літературного альманаху „Хата” та журналу „Основа”, дешевих книжок для народного читання під загальною назвою „Сільська бібліотека”, реформатор українського правопису, автор „Граматки”, праць „Дещо про виховання дітей” та „Про українську словесність”, першого українського історичного роману-хроніки „Чорна рада”, фольклорно-етнографічних „Записок о Южной Руси” (у 2-х т.), збірок оповідань, поезій, лірико-епічних поем, літературно-критичних статей, рецензій та наукових і публіцистичних праць – це лише частина здобутків Великого Українця.

У 1873-1874 роках він працював перекладачем у Петербурзі. Цій роботі Куліш віддавав багато часу. Перекладацька діяльність була великим внеском в українську літературу. Був автором українського алфавіту – «кулішівки» – однієї з перших версій української граматики, яка лягла в основу сучасної української мови, і названої на честь автора. У ній була вперше застосована українська буква «i» замість старого ятя (літо, сіно, осінь), а так само замість «о» та «є» в словах стіль, жінка, пічь. Його книга для читання «Граматка» (1857) стала своєрідним «українським букварем» для багатьох українців в XIX столітті аж до 1893 р., коли на Галичині почала застосовуватися більш сучасна «желехівка». П. Куліш був першим перекладачем Біблії українською мовою. Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 р.

Літературну діяльність Куліш розпочав у 40-х роках. Виявив себе як талановитий поет, прозаїк, драматург, майстерний перекладач та проникливий літературний критик.

До вашої уваги пропонується огляд видань творів письменника із фонду Канівської міської бібліотеки ім. Т. Г. Шевченка.

Пантелеймон Куліш, Вибрані твори / П. О. Куліш. – К.: Дніпро, 1969. – 559 с.

/Files/images/куліш.jpg

У видання ввійшли роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року», повісті та оповідання, поетичні твори.

Оповідання-казка «Циган», написана на основі уривка народної казки про цигана, яку Куліш, за своїм зізнанням, колись чув від матері. У творі йдеться про п’яницю-цигана та його сім’ю. Усі дні циган лише пиячив та бився із чоловіками, а його дружина з дітьми часто безуспішно ходила в місто танцювати, щоб заробити на хліб. Подальший сюжет оповідання дуже нагадує історію зі збірки арабських оповідань «Тисяча і одна ніч» – казку про халіфа Гаруна аль-Рашида: одного разу п’яного цигана, котрий спав на дорозі, підібрав пан і взяв у свій двір. Наступного дня, коли п’яниця прокинувся, він побачив, що перебуває в гарному будинку, а всі люди величають його паном, приносять чай, горілку, вареники, ковбасу, сало. У залі грали музики, а циган пив і їв, дуже веселився. Однак увечері, коли він знову впився, пан звелів відвезти його на те саме місце, де його підібрали.

Оповідання «Бабуся з того світу» побудовано на народних віруваннях про перебування людини в потойбіччі. Героїня твору стара баба Дубиниха розповіла своїм односельчанам, що «побачила» на тому світі, коли там побувала. Читачі дізнаються, що після смерті хороші люди живуть у раю, а злі, скупі страждають у пеклі. Так, брати, які в земному житті між собою ворогували, стали собаками, що тепер гризуться; чоловік, який не пустив подорожнього в мороз до хати, мерзне, хоча й горить у полум’ї; інший мучиться від спраги, хоча йому через рот тече струмок (у реальному житті він не дав подорожньому у спеку напитися); їхній покійний сусід (це мало би справити сильне враження на слухачів) у пеклі стоїть по пояс у жару, бо не послухався Бога, котрий визначив йому дівчину як дружину; гайдамака, котрий убив батька й матір, руками носить різних гадюк, а чорти його поганяють батогами тощо.

Яскравим зразком майстерного творчого опрацювання чужого сюжету стала Кулішева ідилія «Орися», написана, як зазначив сам автор, на матеріалі шостої пісні Гомерової епопеї “Одіссея”. Куліш замінив античний сюжет на український та переніс дію в часи Гетьманщини. У центрі твору – ідеальна українська дівчина Орися із чистим і романтичним серцем. Вона безтурботно (хоча й без матері) живе серед мальовничої української природи та врівноваженого сільського побуту. Героїня мріє про щасливе сімейне життя, однак поки не зустріла свого судженого. Тут їй на допомогу приходить покійна матір, котра й на тому світі прагне допомогти доньці: з’явившись Орисі вві сні, розповідає, що таки випросила в Господа для неї нареченого. Готуючись до весілля, Орися разом із дівчатами та старезним Гривою, батьковим товаришем, вирушила до річки Трубайло, щоб випрати одяг. Кульмінація сюжету – зустріч героїні зі своїм судженим, який у світлі романтичної оповіді старого Гриви про золоторогих турів здався їй величним князем, хоча насправді був лише осауленком, отаманом у своїй сотні. Історія завершується їхнім весіллям і щасливим життям, бо Куліш наприкінці твору написав, що бачив Орисю через рік із маленькою дитиною на руках.

Пантелеймон Куліш, Твори. В 2 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т.1. Поетичні твори /Пантелеймон Куліш. – 654с. Т.2 Чорна рада, хроніка 1663 року. Оповідання. Драматичні твори. – 586с.

/Files/images/виб.png

Письменник є автором понад десяти великих поем, одна із них – «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Солониця», «Настуся», «Великі проводи» та інші.

Цікавою також є і драматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени і уривки драматичні», «Мальована Гайдамащина», драматична поема «Нагай», драматичний етюд «Козацька і панська розмова на тому світі», одноактні п’єси – «Колії», «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми», «Іродова морока», а також «драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).

У прозі Куліша центральне місце посідає історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Перший варіант роману (1846 р.) не був вчасно опублікований через арешт письменника. Нова редакція «Чорної ради» побачила світ 1857 р.

Пантелеймон Куліш, Чорна рада, хроніка 1663 року / П. О. Куліш. – К.: Котигорошко, 1993. – 160с.

/Files/images/чорна.png

Пантелеймон Куліш, Чорна рада, хроніка 1663 року / П. О. Куліш. – К.: Веселка, 1990. – 255с.

/Files/images/рада.jpg

Пантелеймон Куліш, «Чорна рада, хроніка1663 року», Богдан Лепкий «Мотря». Вибрані твори /укл.Савченко О.М. – К.: Шанс, 2008. – 400с.

/Files/images/пант.jpg

Твір «Чорна рада, хроніка 1663 року» є першим історичним романом, написаним українською мовою.

Історична лінія – достовірне зображення конфліктів та суперечностей між різними соціальними верствами українського суспільства в період Руїни. Кульмінацією цих суперечностей стала чорна рада з виборів гетьмана, що відбулася влітку 1663 р. в Ніжині. Через участь у ній черні (селян і городян) рада й названа «Чорною». Тогочасним українцям було не важливо, що гетьман Лівобережної України Яким Сомко був чесною і справедливою людиною, виступав за єдність українських земель. Натомість хитрий, лицемірний та амбіційний Іван Брюховецький знайшов підтримку запорожців, городових козаків, міщан і селян через обіцянку зробити всіх рівними. Обранню Брюховецького сприяла й підтримка московського царя, який із того часу ще більше контролював нового гетьмана й цілу Україну.

Любовний сюжет пов’язаний з образами сина полковника Шрама Петра, Лесі Череванівни, гетьмана Сомка й запорожця Кирила Тура. Петро закохався в Лесю, яка була заручена з гетьманом Сомком. Уже в Києві, куди Черевані і Шрами поїхали на зустріч із Сомком, у Лесю закохався Кирило Тур, який здійснив справжній романтичний учинок – викрав дівчину, щоб вивезти її в Чорногорію, на батьківщину свого побратима. Героїчний подвиг Петра Шраменка, котрий не лише наздогнав викрадачів, а й поранив Тура в лицарському поєдинку, прихилив до нього серце дівчини. Це був найважливіший момент у житті Петра: він таки відмовився від військової слави, передумав іти в Запорозьку Січ, а натомість обрав родинний затишок на хуторі Хмарище з милою його серцю дівчиною.

«Чорна рада» має дуже важливе значення для історії української літератури. Вона стала не лише «найкращим твором історичної прози в українській літературі», а й романом, яким, за словами В. Івашківа, «нелише ще раз переконливо заявлялося право на саме існування нашої словесности як цілком самобутньої та самостійної, а й вагомо впроваджувалася думка про европейський рівень такої літератури».

Пантелеймон Куліш, Моє життя: повість про український народ. – К.: Ред. жур. «Укр. Світ», 2005. – с. 384

/Files/images/моє.jpgКнижка містить три унікальні твори Пантелеймона Куліша (1819-1897), які він створив у різні періоди свого життя і в яких постає визначним історіософом, автобіографом, філософом, народознавцем, педагогом, культурологом, релігієзнавцем, публіцистом, поетом, драматургом. Першодруки цих творів побачили світ у 40-х, 60-х, 70-х роках XIX ст.: два з них (історіософський і філософсько-публіцистично-поетичний) одразу було конфісковано й знищено (збереглося лише по кілька примірників). Це видання повертає раритети великого українського творця й мислителя в національний культурний простір.

" Там, де живе рідна мова, живе український народ"

інформина до Дня писемності:

діалекти української мови окремих регіонів

Мова – це безсмертна душа народу, духовне багатство, незнищенна субстанція, вічний феномен. Українська загальнонародна чи загальнонаціональна мова є величезною незамкненою системою. До неї входять окремі підсистеми: українські діалекти (діалектна мова), мова фольклору, мова художньої літератури.

Будь-яка літературна мова є певною мірою штучна – її виробляли письменники, просвітителі, діячі культури внаслідок переосмислення живої мови. Часто літературна мова є чужою, запозиченою, а подекуди й незрозумілою для неосвіченої частини населення. В Україні з Х по ХVIII ст. літературною мовою вважалася штучна – українізована «староболгарська» мова, якою написано багато літературних пам’яток, зокрема «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», твори І. Вишенського, Г. Сковороди тощо. Літературна мова не була застиглою: вона постійно розвивалася, змінювалася протягом століть, збагачувалася новою лексикою, граматика її спрощувалася.

Основу будь-якого говору, його кістяк становлять загальнонародні риси, властиві всім або майже всім українським говорам і літературній мові. Нерідко доводиться чути, що діалект – це зіпсована, знівечена літературна мова. Місцеві говірки в жодному випадку не можна розглядати як «грубу, вульгарну мову» простих неосвічених людей, які саме через відсутність освіти ніби й зіпсували літературну мову. Такі міркування антиісторичні й не відповідають дійсності. Українська літературна мова завжди збагачувалася цілющими джерелами народних говорів, розширюючи завдяки цьому свої виражальні та стилістичні можливості. Цей процес не припиняється й сьогодні, виявляється у нових формах, що органічно синтезують особливості функціонування діалектної мови на різних її структурних рівнях. Як зазначають дослідники, «народно розмовна мова – це невичерпне, вічно діюче джерело, з якого постійно надходить поповнення, і на основі якого відбувається процес оновлення літературної мови. Саме діалектна лексика поповнює загальнонародну мову одиницями, досить часто не відомими літературній мові.

Українська діалектна мова складається з більших і менших одиниць (говірка, говір, діалект, наріччя), кожна з яких виступає на певній обмеженій території. . Отже, українська діалектна мова – це складна ієрархія територіальних структурних систем. Літературна мова і територіальні діалекти – два основні функціональні різновиди мови. Територіальні діалектизми відомі лише в певній місцевості.

Північне – охоплює північ Сумської і Київської областей, Чернігівську, Житомирську,Рівненську і Волинську області;

південно-східне – охоплює більшу частину Київської, Одеської та Сумської областей, Полтавську, Черкаську, Харківську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську, Миколаївську і Херсонську області;

південно-західне – охоплює частину Київської та Одеської областей, Вінницьку, Хмельницьку, Чернівець­ку, Закарпатську, Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську області.

Залежно від того, у якому відношенні територіальні діалектизми стоять до загальнонародного словника, їх поділяють на словникові, етнографічні, семантичні та словотвірні.

Діалектизми, що позначають поняття, для яких у літературній мові є інші назви, називають словниковими (лексичними). Це власне дублети до літературних слів.

Найбільше таких діалектизмів є серед іменників, рідше – серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови. Наведемо деякі з них:

а) у північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (сапа), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до);

б) у південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кипяч (окріп), зобува (взуття), гарман (тік), киря (сокира), шарівниця (сала), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але);

в) у південно-західних говорах: бараболя, крумплі (картопля), ярець (ячмінь), трепета (осика), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (райдуга), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до).

Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, невідомі поза межами певного наріччя, говору, називають етнографічними. Вони не мають відповідників у літературній мові. Це, наприклад:

а) назви одягу: гуня (свита з домашнього нефарбованого сукна), кошуля (вишита сорочка) – у північних говорах; кобеняк (довга свита з відлогою на негоду), керсетщ (верхній жіночий одяг без рукавів у талію), дерга (груба без оздоблення запаска), каптур (головний убір), витяжки (чоботи із суцільної шкіри) – у південно-східних горах; крисаня (вид капелюха), кептар (кожушок без рукавів з оздобленням), гані (вовняні чи полотняні штани),] сардак (верхній зимовий одяг), черес (широкий шкіряний пояс) – у південно-західних говорах;

б) назви страв: жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґани (вид печива), чулаки (довгасті пампушки з гречаного або ї пшеничного борошна), гуґоль (їжа з курятини, приправлена квасолею й цибулею) – у північних говорах; бала бухи (спечені або зварені з тіста шишки), бекмес (мед із бурякового соку або кавунів), кваша (солодка страва зі житнього борошна) – у південно-східних говорах; бануш (кукурудзяний куліш на овечому лої), гуслянка (ряжанка з овечого молока), плачинда (вид печива) – у південно-західних говорах;

в) назви предметів побуту: ванькир (спальня), овинь (примішення для просушування снопів), оденок (дерев'яний настил під копицею, стіжком) – у північних говорах; ковганка (дерев'яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина), підкат (навіс для зберігання сільськогосподарського реманенту) – у південно-східних говорах; оборіг (споруда з рухомим дахом), кошниця (високий стоячий кіш, виплетений із ліщини і з дахом, для зберігання кукурудзи в качанах), колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним верхом) – у південно-західних говорах;

г) назви, пов'язані з місцевими природними та кліматичними умовами: заплеск (смуга піску, змочуваного хвилями), бабана (піщаний острівець на мілині), припай (смуга піщаного берега моря під кручею), верховна (вітер із суші), низовка (вітер із моря), побережник (вітер уздовж берега), камка (морська трава) – на узбережжі Чорного моря; плай (гірська стежка), полонина (пасовище в горах), кичера (лиса гора), ізвор (джерело), бескид (круча, ущелина), грунь (верхів'я гори у Карпатах).

Загальнонародні слова, що мають значення, відмінне від загальноприйнятого, називають семантичними діалектизмами. Наприклад, у деяких говорах Закарпаття та інших південно-західних говорах берег означає «гора», вага – «криничний журавель», вічко – «шибка», врода – «врожай», квас – «мінеральна вода», молодиця – «дівчина перед весіллям», невістка – «заміжня жінка», квасок – «щавель».

Діалектизми, які відрізняються словотвором, називають словотвірними. Вони можуть мати інші суфікси, інше поєднання складових частин, наприклад, у південно-західних говорах: біпиця – «білка», блискіт – «блискавка», димник – «димар», баба куль – «кульбаба», моримуха – «мухомор».

Територіальні діалектизми під час формування літературної мови сприяли її збагаченню. Тепер вони зрідка використовуються в художніх творах для надання їм певного місцевого колориту. Зрештою, діалектизми є постійним джерелом для поповнення лексики літературної мови.

Література

Гриценко П. Ю. Діалектологія // Українська мова : енциклопедія. – К. : Українська енциклопедія, 2000. – С. 138 –139.

Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори / І. Г. Матвіяс. – К., 1980. – 164 с.

Матвіяс І. Г. Діалектна основа української літературної мови / І. Г. Матвіяс // Мовознавство. – 2007. – № 6. – С. 26 –36.

Матвіяс І. Г. Діалектна основа української літературної мови в першій половині XIX ст. / І. Г. Матвіяс // Українська мова. – 2003. – № 2. – С. 35.

Інтернет – ресурси

uk.wikipedia.org › wiki › Діалекти_української_мови

ukrgramota.kievpereklad.com.ua › dialekt Основні ДІАЛЕКТИ української мови | Українська Грамота

studfile.net › preview Діалекти української мови

«Герої нашого часу»

Книги, що заслуговують на увагу:

пропонує бібліотека ім. Т. Г. Шевченка

/Files/images/usl.png Революція Гідності в Україні у 2013-2014 роках стала однією з найяскравіших сторінок не лише в історії нашого народу, а й усього людства. Євромайдан показав, що в українському суспільстві підросло покоління громадян, яке прагне жити у цивілізованій європейській державі. Найголовнішим здобутком Євромайдану є те, що він повернув Україну в епіцентр світової політики. Не Україну – територію, а Україну – державу. Євромайдан став логічною історичною крапкою у багатовіковому свідомому виборі українського народу – поверненні в європейську сім’ю. Це – епохальна подія, адже більшість населення молодої держави серцем і розумом зробила рішучий цивілізаційний крок до європейської демократичної матриці життя. Небесна Сотня навіки розписалася за нього кров’ю. Так дуже коротко можна охарактеризувати той багатомільйонний народний рух з епіцентром у Києві, що тривав з листопада 2013-го до лютого 2014-го. Мирний рух, що ставав боротьбою. Людська взаємодопомога, що ставала жертовністю. Громадянський вчинок, що ставав подвигом.

Вітер, М. Літопис Революції Гідності [Текст] /Михайло Вітер. – Львів: ЛА Піраміда, 2017. – 296с.: 16 іл.

/Files/images/k.lb.png В Італії видали книгу про українських «кіборгів» – захисників Донецького аеропорту. Театралізована оповідь італійською мовою під назвою «Люди і «кіборги» народилася у творчому тандемі журналіста, письменника Даріо Фертіліо та викладачки Римського університету Олени Пономарьової. «Люди й кіборги» – документальна театралізована Оповідь про російську агресію в Україні та оборону Донецького летовища як одну з найдраматичніших та глибоко символічних сторінок нинішньої війни, евфемістично йменованої «АТО». Громадянська належність авторів до різних країн (Італія, Україна) дає їм змогу об’ємніше побачити й різнобічно показати читачеві, що відбувається не тільки в Україні, а й у Європі ХХІ століття після Революції Гідности на Майдані. Це – не просто документальний виклад фактів на основі розповідей очевидців або справжня історія з вигаданими персонажами. «Люди і «кіборги» – це театралізована документальна оповідь реальних подій з реальними дійовими особами у супроводі фронтової поезії та української пісні. Саме такий документальний жанр обрали автори, щоб донести правду про війну на сході України до найширшого кола західної публіки.

Фертіліо, Даріо. Люди й кіборги [Текст] : док. театраліз. оповідь на шану України / Даріо Фертіліо, Олена Пономарева. – К. : Пульсари, 2017. – 80с.

/Files/images/igb.jpg Книжка «Шпитальні нотатки. Лютий 2015 р. - березень 2018 р.» знайомить з нашими захисниками і є документом української історії. Це крик-протест проти безуму війни, свідчення дивовижної витримки українського народу, яка щоразу дає можливість відроджуватися, знов і знов укріплюватися духом і плоттю в ім'я життя. Страждання покалічених героїв, які йшли в бій за Україну (серед них були 18 – 20-річні діти; як каже Маргарита Довгань, «я їх усіх називаю внуками»), зміцнили рішучість авторки «Шпитальних нотаток» розповісти про це людям і світові. Пані Маргарита щиро зізнається: «Інколи думаю: може, нудно читати комусь, одноманітними здаються ці розповіді про потрощені руки, ноги, голови, видалені селезінки, кішковики, вставлені в таз людський залізяки, аби так-сяк тримався, зростався, – про безглуздо скалічені такі досконалі Божі творіння. Утім, для мене це крик – протест проти безумства війни. Але за тим бачу (і хочу, щоб бачили всі) дивовижну витримку української людності, яка щоразу дає можливість відроджуватися знов і знов наснажуватися заради життя!».

Довгань, М. Шпитальні нотатки. Лютий 2015 р. – березень 2018 р. [Текст]/ Маргарита Довгань. – К.: Кліо, 2018. – 288 с. : іл.

/Files/images/cty.jpgНапевно, зараз немає людини, яка не чула б ім'я Олега Сенцова – аж надто гучним був суд над ним і неймовірним вирок: двадцять років ув'язнення. Кінорежисер, сценарист, письменник був засуджений за нібито терористичну діяльність. І незважаючи на протести громадськості, звернення до найголовнішого керівництва країни, яка звинувачує Сенцова, він до цих пір перебуває в неволі. Ця книга складається зі спогадів людей, які добре знали Олега, з уривків його книг і сценаріїв до фільмів, а ще з витягів протоколів допитів свідків, які проходять у цій сфабрикованій справі. У ній багато фотографій – і з домашнього архіву, і з залу суду. Хоча, як стверджують рідні та друзі, Сенцов ніколи не любив говорити про себе, за нього говорять його твори, і перш за все практично автобіографічні розповіді. А ще до свого затримання він написав книгу, назва якої повністю відповідає змісту – «Купіть книгу – вона смішна». Вона вийшла у видавництві «Фоліо» і російською, і в перекладі українською. Боротьба за звільнення Сенцова триває.

Мимрук, О. Олег Сенцов [Текст] / Олександр Віталійович Мимрук. – Х.: Фоліо, 2017. – 396с.

290 років

від дня народження

просвітителя, філософа

Козельського Якова Павловича

(1729 – 1795)

/Files/images/rjp.png

Яків Павлович Козельський (1729 – 1794) – письменник, філософ-просвітитель, випускник Київської академії. У 1750 році працював у Петербурзі, а з 1770 по 1786 рр. – в Україні, як член Другої Малоросійської колегії у м. Глухів.

Народився 1729 року в сім'ї наказного сотника в містечку Келеберди на Полтавщині. З 1744 по 1750 рік він навчався в Києво-Могилянській Академії, не закінчивши яку, переїжджає до Петербургу, де спочатку стає учнем академічної гімназії, а з 1752 року – студентом Петербурзького академічного університету. По його закінченні, з 1757 по 1764 рік Я. Козельський викладає математику і механіку в Артилерійському і інженерному шляхетному корпусі. 1764 року виходять його перші друковані праці – «Арифметичні пропозиції» та «Механічні пропозиції». У цей же час він починає працювати над перекладами книг з європейської політичної історії, що безумовно відбилось на формуванні його політичних поглядів. Залишивши військову службу з 1766 року Я. Козельський переходить на службу в Сенат, де отримує ще одну можливість детально ознайомитись з реаліями державного і політичного життя Російської імперії. 1770 року він залишає службу в Сенаті і призначається до роботи в Малоросійській колегії в Глухові. 1786 року мислитель знов з'являється в Петербурзі де 1788 р. видає «Розмову двох індійців Калана та Ібрагіма про людське пізнання».

У зв'язку з хворобою Я. Козельський 1793 року остаточно залишає столицю імперії і виїздить у свій маєток в с. Крутий берег Лубенського повіту де й помирає після 1795 року. Усього ж було троє братів Козельських, що носили одне й теж ім'я — Яків. Цей факт інколи заводив дослідників науково-теоретичної спадщини вченого-просвітника в оману та породжував плутанину. Випадок, коли брати носили однакове ім'я, доволі рідкісний, але не поодинокий у тогочасній Україні. При написанні «Філософічних пропозицій…» Я. Козельський спирався на досягнення передової політичної і філософської думки тогочасної Європи, у першу чергу, на дослідження французьких філософів XVIII століття і на теорію природного права і суспільного договору.

Робота «Філософічні пропозиції…» була написана Я. Козельським у досить стислий термін (близько року) і її поява прив'язувалась до початку роботи «Комісії для складання нових законів». Можна припустити думку про те, що вона призначалась, у першу чергу, для депутатів від українських областей, серед яких був і його брат — майор Яків Павлович Козельський.

Теорія природного права і суспільного договору. «У своїх розшуках відповіді на питання, в чому ж полягає причина суспільного зла, Козельський звертається до передової соціологічної думки своєї епохи. В 1768 р. він вперше в історії суспільної думки Росії використовує для критики феодально- кріпосницьких порядків і ідеології прогресивну для того часу теорію природного права і суспільного договору в інтерпретації таких радикальних французьких просвітителів, як В. А. Гельвецій та Ж. Ж. Руссо… Спираючись на цю теорію, Козельський робить одну з перших в історії суспільної думки Росії спробу виявити причини поганого стану суспільства і накреслити шляхи виходу з нього».

Вихідним пунктом розмірковувань Я. Козельського про оптимальні форми організації державної влади і всього суспільного життя є традиційна для Просвітництва ідея про «природний стан людини». Підтримуючи шанованого ним Ж. Ж. Руссо в питанні про існування в минулому такого стану, мислитель не згоджується з великим французом в питанні можливості повернення людства до нього: «натуральне його благополуччя безповоротне». Більше того, він вважає, що перехід від природного стану до громадянського є актом величезної історичної ваги і прогресивний за своєю глибинною суттю. «Людина при переміні натурального стану на громадянський отримала в поступці своїй справедливість замість спонуки, у справах своїх — мораль, замість потворної сліпоти, і у всьому своєму бутті — обов'язок замість натурального спонукання, і слідує розуму не слухаючи своєї схильності, і хоча вона через цю переміну позбавляється багатьох натуральних вигод, однак на місце того отримує інші великі властивості, здібності її значно зростають, знання розширюються, думки стають благороднішими і вся душа її підноситься до такого рівня, що коли б зловживання нового цього стану не зводило б її часто нижче натурального, то мусила б вона безумовно благословити той час, який її вивів з того стану і зробив з нерозумної і обмеженої тварини розумною і людиною».

Прогресивність переходу людства до громадянського стану Я. Козельський вбачає в набутті людиною цілого ряду нових якостей, що були неможливими раніше. Він підкреслює, що за набуття нових переваг людині довелося поступитись частиною свобод, що були в минулому. Я. Козельський вважає, що втрата первісної, нічим необмеженої свободи не є такою вже трагедією для людства — «Людина через договір з суспільством втрачає натуральну свободу і необмежене право до всього того, що її спокушає і чого вона досягти може, а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її сили, а громадянська свобода обмежена громадською волею». Обмежена громадянська свобода, вважає просвітник, є бажанішою для людства тому, що необмеженість свободи натуральної є в значній мірі позірною. Вона залежить як від здатностей і можливостей самого індивіда, так і від зовнішніх обставин. У суспільстві ж свободи гарантуються законом і суспільним договором. Для окремої людини такі гарантії, на думку Я. Козельського, є бажанішими ніж загроза необмеженого нав'язування їй волі інших — сильніших фізично, чи хитріших розумом Вважаючи перехід людства до громадянського стану на основі укладання суспільного договору явищем історично прогресивним Я. Козельський надає особливого значення змісту цього договору. Він вважає, що суспільні відносини можуть бути справедливими лише за тієї умови, якщо базуватимуться на справедливих законах. Суспільні пороки е закономірними наслідками поганого законодавства і порушення духу суспільного договору.

Надаючи великого значення законам в організації суспільного життя, він поділяє їх на божественні, натуральні, всесвітні та громадянські. Все що стосується людської душі регулюється божественними законами, квінтесенцією яких виступають незмінні моральні вимоги, сформульовані в десяти заповідях. «Божественний, як творця закон, передбачає благополуччя взагалі для всіх його тварей і непідвладний ніякій переміні; він містить у собі… десять заповідей, що своїм змістом є такі великі, що немає такої чесноти, що не була б схожою до них і немає такого пороку, який вони б не забороняли».

«Закон натуральний є натуральне спонукання в людині до того, що вона робити хоче або не хоче; наприклад, закони натуральні є такі: пити, гуляти, забавлятись, шукати приємного, відмовлятись від противного. Берегти своє життя, захищатись силою від шкоди, що завдається, а якщо немає сили, то тікати та інші». Він стосується задоволення тілесних потреб людини і її прав, отриманих самим фактом народження і належності до роду людського.

З переходом до громадянського стану і організувавшись в держави людство отримує ще два різновиди законів — всесвітній і громадянський: «Закон всесвітній називаю я той, який служить до безперешкодного для усіх всесвіту народів поводженню між собою, як, наприклад, посилати послів, дотримуватись нерушимо трактатів та інше … Закон громадянський називаю я той, що промишляє благополуччя тільки одним своїм громадянам, не турбуючись про інших, і схильний у міркуванні часу або місця зміні…». Ці закони встановлюються людьми і можуть бути змінними. І якщо всесвітній закон регулює відносини між державами, то громадянський — в середині них, між окремими людьми — він, по суті, і складає основний зміст суспільного договору. Громадянські закони повинні забезпечувати і захищати реалізацію природних прав людини.

Вважаючи, що основу суспільного договору складають громадянські закони придумані людьми для регулювання відносин між собою і є змінними, Я. Козельський зазначає, що «Коли договір укладається за спільної згоди, то й скасовуватись повинен за спільною згодою ж; а якщо трапиться з якої сторони шкода в договорі, то в такому випадку сторона, що відчуває в договорі для себе шкоду і одна порушити договір може, тому що нікого до шкідливого зобов'язувати не можна». Ідеї про можливість перегляду суспільного договору (а в деяких випадках навіть необхідність) стала основою для досить радикальних висновків Я. Козельського щодо організації суспільного життя.

Я. Козельський першим у суспільній думці Російської імперії піддав критиці спроби виправдати кріпацтво посиланням на „природний“ характер станового розподілу суспільства». Спроби поставити свій інтерес понад загальний, зробити його важливішим за інтерес і бажання інших членів суспільства Я. Козельський вважає порушенням основного принципу суспільного договору — кожен поступається малим на користь загалу і забезпечує собі тим самим соціальні гарантії. Для того щоб бути достойним членом суспільства кожна людина, вважає Я. Козельський повинна запам'ятати просту істину: «Обов'язки людини щодо інших людей полягають в тому, в чому і обов'язки її до неї самої…

Поряд з правильним суспільним договором і політикою основою стабільності суспільства є і певна соціальна його структура. Я. Козельський виділяє в ній чотири основних категорії громадян залежно від їх майнового стану: «У кого є більше власності, ніж скільки потрібно на нинішні і майбутні потреби, також на вигоду, забаву і прикраси, той називається багатим; у кого є стільки власності, скільки потрібно для нинішніх і майбутніх потреб, також для вигоди, забави і прикрас, той є достатня людина; у кого є стільки власності, скільки потрібно на їжу і одяг, той називається недостатня людина; а той, у кого немає і стільки власності, скільки необхідно на їжу і одяг, той називається вбога людина».

Для того, щоб суспільство було стабільним необхідно, щоб «достатні» і «недостатні» (говорячи сучасною мовою — середній клас) складали більшість. Вони є найбільш зацікавленими в дотриманні справедливого суспільного договору та в забезпеченні прав і інтересів кожного за допомогою держави. Ці соціальні групи також найбільш зацікавлені у встановленні та збереженні відповідних форм організації державної влади.

Я. Козельський зазначає, що сучасні йому вчені виділяють чотири основних форми державного правління: демократичну, аристократичну, монархічну. Внутрішній добробут суспільства, на думку Я. Козельскького, є можливим лише за умови забезпечення кожному з його членів умов для максимально можливого задоволення прав і потреб, які не суперечать правам і потребам іншого. Всі громадяни повинні користуватись політичною і громадянською свободами та рівністю перед законом.

Питанням зовнішньої безпеки держави, міжнародним відносинам, Я. Козельський приділяв досить значну увагу. Він, зокрема, відзначав, що на відміну від відносин у середині країн, які базуються на суспільному договорі відносини між ними залишились у тогочасному світі реальним проявом природного стану і природних прав. Саме у відносинах між державами чітко видно, що «природне право» — це право сильного, що свобода і незалежність країн визначається їх військовою силою і волею інших.

Концепція ідеальної організації держави Я. Козельського є своєрідною вершиною української політичної думки гетьманської доби. Написана вченим для використання в роботі членами скликаної Катериною II «Комісії…», на яку українське дворянство покладало великі надії щодо відродження "старовинних прав і вольностей, вона стала спробою теоретичної реалізації традиційних для козацтва уявлень про справедливий державно-суспільний устрій в поєднанні з досягненнями тогочасної політичної думки Західної Європи.

Людина, за Я. П. Козельським, спочатку є природною істотою з її потребами в їжі, відпочинку, самозахисті тощо. Однак при переході від «природного» до культурного стану, людина втрачає частину природної свободи і приймає «суспільну волю» та закони громадянського суспільства – при цьому природний потяг до безпеки і недоторканості приватного життя нові (соціальні) норми повинні враховувати, а держава мусить надавати людині механізми їх задоволення.

Шляхи вдосконалення суспільства Я. Козельський вбачав у поліпшенні законів, накопиченні знань та у принципі «здорового егоїзму», завдяки якому кожна людина чимось поступиться для суспільної користі. Якщо ж несправедливість існуватиме, то людина може скористатися правом «защищаться силою от наносимого вреда».

Джерела та література

Н. В. Шевченко. Козельський Яків Павлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т. 4. – С. 433.

Історія вітчизняних соціологічних теорій і вчень: навчально-методичний посібник / Укладач Білецький В. В. – Донецьк: ДонДДУ, УКЦентр, НТШ-Донецьк, 2007. – 116 с.

В. Горобець. Козельський Яків // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. – К.: Парламентське видавництво, 2011. – С. 340.

Козельський, Яків Павлович // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). – Київ : Абрис, 2002. – 742 с.

100 років

від дня заснування ЗОШ 1 –3 ступенів №1 Канівської міської ради Черкаської області (1919).

/Files/images/irj.png

Канівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів№ 1 Канівської міської ради Черкаської області - найстаріший навчальний заклад м. Канева. Вона була заснована в 1919 році. У місті тоді було - 1226 дітей шкільного віку. Новостворена школа прийняла лише десяту їх частину. Вже в 1924 році в школі навчається 435 учнів, працює 12 учителів.

У 1929-1930 роках на базі школи організовано школу колгоспної молоді (ШКМ). Учні школи багато працюють на дослідних ділянках місцевого колгоспу імені Леніна. У 1932 році ШКМ реорганізовують на прогресивну зразкову політехнічну десятирічку. Це була одна на всю Канівщину середня школа-прогресивка. Тому до її 8 класу приходила навчатись здібна молодь із сіл району. В 1932 – 1933 роках для них відкрито шкільний гуртожиток.

10 березня 1934 року школу відвідав нарком освіти УРСР Задонський В. П. 15 жовтня 1937 року при школі відкрито середню школу для дорослих.

В передвоєнні роки педагогічний колектив творчо працює, досягає відчутних успіхів у навчально-виховному процесі. В 1939 році учителька молодших класів Ваврійчук Клавдія Полієктовна була нагороджена Орденом «Знак пошани».

Сталінські репресії не оминули учительський колектив школи. Були репресовані Басистий Григорій Іванович, учитель початкових класів та учитель біології Марич.

У 1939-1940 навчальному році в 7 класі школи навчався Олег Кошовий, майбутній комісар «Молодої гвардії». Учителям і однокласникам він запам'ятався старанним учнем, любив літературу, писав вірші, мріяв стати інженером.

На захист Батьківщини в роки другої світової війни стали вчителі і вихованці школи. 58 випускників 1941 року вже в перший день війни написали заяви до військомату. В горнилі війни загинули вчителі: Гунько Ю. М., Мазуренко М. А., Безверхий І. Г., Бабенко П. П.

За ратний подвиг на фронтах другої світової війни сотні випускників та учнів школи нагороджені бойовими орденами і медалями.

Після звільнення Канева від фашистських загарбників відбудовували школу перші повоєнні директори: Осадча Ольга Опанасівна та Сорокопуд Іван Іванович.

З початком спорудження Канівської ГЕС на початку 60-років постає питання про будівництво нового приміщення школи. До цього школа була розташована в двоповерховому монастирському приміщенні, побудованому ще в 1781 році. Завдяки старанням будівельників «Дніпробуду», місцевої влади та тодішнього директора школи Тараненко Івана Григоровича, в 1969 році школа відсвяткувала новосілля.

Педагогічний колектив школи в 70-80-х роках минулого століття успішно вирішує питання шкільної реформи, наповнює навчально-виховний процес новими формами і методами.

Бабак Зої Григорівні, учителю фізики та Бондаренко Любов Сергіївні, вчителю історії було присвоєно звання «Заслужений учитель України».

Орденом «Знак пошани» нагороджено Мірошниченко Жанну Федорівну, учительку початкових класів.

Докторами наук стали випускники школи:

Товстоп'ятов Борислав - доктор медичних наук,

Данілов Валерій - доктор технічних наук,

Ребрик Віктор - доктор філологічних наук.

Серед вихованців школи 26 кандидатів наук, з них:

- Холодна Лідія та Тупіцька Ольга – кандидати біологічних наук;

- Бабак Анатолій та Проценко Микола – кандидати технічних наук,

- Лесечко Валентина, Чумаченько Ольга та Бранець Тетяна – кандидати економічних наук,

- Стешенко Валентина – кандидат філософських наук,

- Щербина Наталія та Лисенко Наталія – кандидати філологічних наук,

- Тищенко Владислав та Кравченко Леонід – кандидати педагогічних наук та багато інших.

Гордістю школи стали знані в Україні та на Черкащині письменники і поети: Донець Григорій Прокопович, Лагоза Віктор Маркович, Піка Катерина Іванівна, Береза Василь Панасович, Сорокопуд Іван Іванович.

Унікальністю школи є дитяче об’єднання «Веселка», яке створено 15 травня 1993 року. Барвінчата і весельчата живуть і діють за законами: «Турбота і милосердя», «Єдності слова і діла», «Честі і совісті», «Дружби і товариськості» під керівництвом досвідченого педагога-організатора Захарченко Ольги Григорівни, яка нагороджена Грамотою Президії Верховної ради Української РСР.

У школі створено: кімнату-музей Т.Г.Шевченка, зали-музеї Бойової слави та «Мій рідний край».

11 лютого

70 років від дня відкриття

дитячої бібліотеки

/Files/images/гай.jpg

Уже 70 років поспіль для юних читачів свої двері відкриває дитяча бібліотека.Дитячий заклад культури у Каневі збудований на кошти зароблені школярами збором макулатури та металобрухту і відкритий у 1948 році, як бібліотека. В 1966 році заклад набув статусу музею.

Фонд бібліотеки складали книги, подаровані дитячими письменниками А.Барто, П.Тичиною, П.Вороньком, С.Михалковим, Є.Ільїною, К.Симоновим та іншими. Бібліотекарем стала В. Нікогда.

Ішли роки. невеличке приміщення бібліотеки вже не могло вмістити ні книжковий фонд, який постійно зростав, ані читачів, яких ставало дедалі більше. Виникла необхідність будівництва нового приміщення. В червні 1966 року для юних читачів відкрило свої двері нове приміщення дитячої бібліотеки збудоване на кошти школярів України. Очолили дитячий заклад директор В. Береза, який все своє життя присвятив вихованню підростаючого покоління, вкладав у роботу свою душу, та завідуючка бібліотекою О.Возна, яка присвятила дитячій бібліотеці більше 30-ти років.

Із 1 травня 2008 року бібліотека-музей А. Гайдара ввійшла до складу Шевченківського національного заповідника на правах науково-дослідного відділу "Літературна Канівщина" та відділу бібліотеки.

ХХІ століття - ера інформаційного суспільства. Інформація все частіше визначається, як основний ресурс майбутнього, тому так важливо вже змалечку навчити дитину любити книгу, сприймати її як джерело пізнання світу, знань і мудрості народу. Прищепити цю любов до друкованого слова зможуть саме в дитячій бібліотеці відділу Шевченківського національного заповідника.

Література, що є в бібліотеці

Берёза, В. Библиотека-музей Аркадия Гайдара. Путеводитель /Береза Василий Афанасьевич. – Днепропетровск : «Промінь», 1975. – 80 с.

Кугно І. Канів. Путівник містом та околицями /Кугно І.І. – Київ, 2006ю – 28с.

Інтернет-ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Бібліотека-музей_Гайдара

esu.com.ua/search_articles.php?id=28219

https://www.kaniv.net/news.php?p=22537

21 липня

110 років від дня народження

заслуженого діяча науки України,

академіка ВАСГНІЛ, селекціонера

Гаркавого Прокопа Хоміча

/Files/images/c18ccf38-m.jpg

ГАРКА́ВИЙ Прокіп Хомич народився 21 липня 1908 року в с. Пилява Канівського р-ну Черкаської обл. Вчений-селекціонер. академик ВАСГНІЛ (1972), заслужений діяч науки УРСР (1968), Герой Соціалістичної Праці (1971). Закінчив Маслівський інстітут селекції та насінництва (Миронівський р-н, нині Київська обл., ( 1928). Відтоді працював на Київській контрольно-насіннєвій станції; від 1931року – у Всесоюзному селекціонно-генетичному інституті, (Одеса): від 1947 – зав. відділу селекції та насінництва ячменю. Очолював Координаційну раду з селекції ячменю (від 1971). Основний напрямок наукового дослідження – селекція зернових культур, зокрема ячменю. Обґрунтував методи підбору пар для схрещування, оцінки ячменю на фіто захворюваність та морозостійкість; запровадив у практику метод складних схрещувань; вивчав типи розвитку ячменю. Автор 27-ми районованих сортів ярого та озимого ячменю, серед них – Нутанс 106, 244, Південний, Одеський 36, Оксамит, Зімран. Сталінська премія (1949), Ленінська премія (1963) та Державна премія СРСР (1977). Державні нагороди СРСР.

Помер 1квітня 1984року в Одесі.

Праці

Селекция ячменя на основе теории стадийного развития // Яровизация. – 1937. – № 2.

Внедрение нового сорта в производство // СиС. – 1947. – № 3.

Результаты селекции ярового и озимого ячменя // ВСХН. – 1968. – № 3.

Основные итоги, задачи и методы селекции // Селекция ячменя и овса. – Москва, 1971.

Селекция ячменя // Селекция и семеноводство зернових культур. – К., 1978.

Итоги и основные направления в селекции ячменя // Вопросі селекции и генетики зернових культур. – Москва, 1983.

Література

Енциклопедія сучасної України. – Т. 5. – К., 2006. – С. 401.

Ятко М. М. Люди і хліб /М. Ятко. – К., 1968.

К 70-летию академика ВАСХНИЛ П. Ф. Гаркавого // ВСХН. – 1978. – № 7.

Лінчевський А. А. Гаркавий Прокіп Хомич (1908–1984)/А.А. Лінчевський// Вчені-генетики і селекціонери у галузі рослинництва. Кн. 4. – К., 2000.

нтернет-ресурси

esu.com.ua/search_articles.php?id=28743

www.ukrainiansworld.org.ua/ukr/peoples/32b62717003a86a1/

16 листопада

70 років від дня народження

поетеси

Замулко Наталії Йосипівни

/Files/images/pf.jpg

Наталія Йосипівна Замулко народилася у 1948 р. в с. Прохорівка Черкаської області. Навчалася у Прохорівці, Золотоноші та Черкасах, куди переїжджала разом з батьками. Друкуватися почала з 1964 р. у обласній та республіканськійпресі України, а також Казахстану, де Наталія Замулко проживала у 1967–1968 рр. Пізніше її твори з’являються у збірниках поезій "Повноліття", "Кроки", "Вечірні вікна". Н. Замулко брала участь у діяльності об’єднання літераторів при газеті "Звезда Прииртышья" (Казахстан), наради молодих письменників при Спілці письменників України. Одне із своїх оповідань пані Замулко-Дюбуше назвала «Долю не вибирають», що дуже пасує до її власного життя. До Черкас‚ де мешкала Наталя‚ приїхала велика група французьких фахівців, аби змонтувати й налагодити хімічне підприємство. Їх оселили в новому домі. Компактне проживання чужинців полегшувало для КДБ стеження за ними. І все ж місцеві «гебісти» не встежили, як саме 34-річний інженер Норбер Дюбуше покохав 20-річну Наталю Замулко. І не дивно: дівчина козацького роду з козацького села Прохорівки, овіяного поетичним духом і леґендами, була вродливою та стрункою. Однак одружитися з іноземцем з "капіталістичної країни", а тим паче виїхати за кордон на постійне проживання було неможливо, через що шлюб не склався. Пан Дюбуше повернувся до Франції без коханої. Наталя залишилася в Україні, але час брав своє, і вона одружилася з іншим — вродливим водієм таксівки. Народилося трійко дітей: Юлія, Володимир і Дарья. Але саме приваблива зовнішність чоловіка стала причиною розлучення. Жіноче оточення обдаровувало його надмірною увагою, а він охоче відповідав взаємністю. Горда козачка із цим не змирилася. у 1987 році вона розлучається з чоловіком.

У 1975–1980 рр. здобуває вищу економічну освіту у Вищій школі профспілкового руху ВЦРПС ім. М. М. Шверніка у Москві. Пізніше працює у Черкаському обласному комітеті захисту миру. Поза професійною працею економіста Наталя віддалася поезії. Її вірші радо друкували літературні часописи, вони виходили й окремими збірками. Якось у приморському місті Коктебейлі, куди до колишньої садиби поета Максиміліана Волошина традиційно приїздять літератори, Наталі наснився Норбер, який дивився на неї крізь велике вікно та щосили стукав у шибу. Уранці вона розповіла свій сон подрузі, і та запевнила, що чоловік чекає на Наталю. А та ж була «невиїзною» за зв’язок із чужинцем, не мала дозволу їздити за кордон.

У 1989 р. Наталія Замулко після 20-літньої перерви поновлює контакти з Норбером Дюбуше і виходить за нього заміж, переїжджає до Парижу. Наступного року відбувся переїзд родини Дюбуше до Шательро, пізніше – до Пуатьє. Вони прожили разом 20 років. Жінка працювала в мерії міста Пуатьє. Але час спливав надто швидко – Наталя овдовіла. Та її найпершою любов’ю була й залишилася Україна‚ і свої ностальгічні почуття до неї вона передає у віршах. Добре знаючи французьку мову, у своїй поезії її уникає, не відчуваючи в ній української поетичності. У Франції Н. Замулко-Дюбуше ніколи не стояла осторонь громадського життя, важливою сторінкою якого була й Україна. За її активної участи було засноване товариство «Пуатьє-Черкаси». Як перекладачка-експерт при трибуналі міста Пуатьє, вона була учасницею низки судових процесів, що стосувалися біженців із Чечні, Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я, уражених російською аґресією. Як літератор, має за вірші та прозу низку нагород і відзнак в Україні. Незборимою залишилася туга за Дніпром, за Україною. У Франції Н. Замулко-Дюбуше вивчила французьку мову, викладала російську й українську мови у Технологічному інституті м. Шательро, з 1993 р. працює перекладачем, у 2009 р. вийшла на пенсію. Поетеса не стоїть осторонь громадського життя, за її активної участі засноване товариство "Пуатьє-Черкаси". У 1990 р. в Україні виходить перша книжка Н. Замулко-Дюбуше "Березнева заметіль". Поетеса подає заявку на вступ до Спілки письменників України, заручившись підтримкою О. Гончара, В. Захарченка, М. Негоди, М. Фролової, однак документи для вступу до Спілки кудись зникають – радянська влада не бажала бачити в лавах українських письменників емігрантку. У 1994 р. у Черкасах вийшла нова збірка поезій Н. Замулко-Дюбуше "Берег пам’яті". Там само у 2004 р. опубліковано її книжку "Лелеки рідної землі", номіновану на премію В. Симоненка. Вірші Н. Замулко-Дюбуше надруковані у кількох колективних збірках творів українських поетів. Наталія Замулко відома також як авторка прози, переважно російською мовою. На вірші поетеси заслуженим художником України Т. Гордовою написані картини, композиторами О. Стадником, М. Бендиковим – пісні. Пісня на вірш Н. Замулко-Дюбуше "Ти любов моя остання, Україно" стала справжнім гімном сучасної української еміграції.

У К Р А Ї Н І

Ой, до чого ж ти, любов моя пригнічена,

Так словами і піснями омузичена?

Зацвіла земля роменом, сон-травою...

Вже ніколи ми не будемо з тобою.

Як доріг моїх не полічить на досвітку,

Так із втрат твоїх вже вирубано просіку.

Так бринить в душі струна твоєї долі,

Як на березі крутому — дві тополі.

Бо одна тополя — пісня несподівана.

А другая — доля твоя гнівана.

Над Дніпром зроню перо своє чаїне,

Ти любов моя остання, Україно!

Твори, що є в бібліотеці

Наталія Замулко-Дюбуше //Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: у 2 томах.–Черкаси: Ю.Чабаненко,2009. – Т.2. – Зміст: «Україні», «Розмова з рікою дитинства Дніпром», «Живи, мій болю!», «Перше кохання», «У цьому лісі…», «Не повертайся», «Я квітів хочу, як води…», «Не треба, сину…». – С.112-115.

Інтернет-ресурси

https://sites.google.com/site/nataliazamoulko/avtobiografia

tsdazu.gov.ua/index.php/ua/component/content/article/181-news.html

https://sites.google.com/site/nataliazamoulko/avtobiografia

Народно-декоративне мистецтво Канівщини

(інформаційне досьє до 45-річчя

Канівського народного декоративного музею)

/Files/images/nbn.png

Українське народне декоративно-прикладне мистецтво багате і різноманітне: художня обробка дерева, розпис, вишивання, ткацтво, різьблення, вироби з глини, шкіри, соломи, лози і т. д. Для нього характерні глибока традиційність, стриманість декоративного вирішення, перевага давніх геометричних мотивів, чорно-червона гама в прикрашанні одягу, наявність спільного в мотивах, тематиці і характері з мистецтвом інших слов'янських народів.

Українська сорочка

/Files/images/cjh.jpg

Основу українського народного вбрання становлять сорочки. Найчастіше вони шилися з конопляного полотна і набагато рідше – з льняного. Шилися вони на Канівщині «додільними» або «допідточки». «Додільні» здебільшого побутували, як обрядові або святкові. До «підточки» шилися буденні, які одягалися під час виконання хатніх або польових робіт. Святкові сорочки оздоблювались багатою, розкішною вишивкою, особливо на рукаві, низ їх також був декоративний. Орнаменти, які жінки переносили на полотно, підказувала сама природа України. І перший листочок на деревині, і тугий пшеничний колос, і кетяги стиглої червоної калини…

За кроєм і оздобленням сорочки мали деякі особливості на лівобережній та правобережній Канівщині. Сорочки в селах на лівобережжі часто прикрашались геометричним орнаментом, який створювався ажурним вишиванням, «вирізуванням», «виколюванням». І вишивали тут здебільшого білими нитками. Хоч поряд з цими побутували сорочки, які були вишиті рослинним орнаментом чорними й червоними нитками, як і на правобережжі.

Геометричні та рослинні мотиви на вишиванках виконували червоною ниткою.

/Files/images/hbc.png

Наприклад, у Пекарях часто можна було побачити сорочки, які прикрашалися геометричним орнаментом, що створювався чорною заполоччю. А в самому Каневі найулюбленішим орнаментом були грони винограду. Їх канів’янки створювали в традиційних колярах.

Українська хата

/Files/images/[fnf.png

Українська хата – це невід’ємна частка нашої давньої культури. Вона втілювала у собі уявлення та вірування наших пращурів, уклад всього їхнього життя та побуту. Хата назавжди стала взірцем естетичних вподобань українців. За повір`ями, світ ділився на однаково важливі частини – підземну, земну та небесну – ось так і хата повинна була відображати ці світи: стеля і товстий сволок втілювали небесний світ та духовний; двері, віконця та білі стіни – мали співвідношення із життям реальним, земним, вони ж ставали своєрідними каналами спілкування людей із навколишнім світом; підлога, поріг і призьба – були найнижчим ярусом, своєрідною межею між земним і підземним світами. Ось таке бачення свого житла може пояснити те, що хату люди часто називали Берегинею своїх душ.

Символічне значення мав і кожен елемент хатнього побуту. Найсвященнішою вважалась піч. Вона була символом родинного вогнища і за це, її навіть часто прирівнювали до святості матері. Саме піч використовували і для сну, і для годування, і для виліковування хворих, а ще, для захисту від злих небезпечних духів. Навіть пічний вогонь вважався священним, при ньому ні в якому разі не можна було лаятися, на нього ніколи не можна було плювати. А саму ж піч, на ніч, завжди замітали чистим віничком, хрестили, і обов’язково клали поліно та ставили горщик, аби пічний вогонь міг поїсти та попити.

Навпроти печі, по діагоналі, розташовувалась свята покуть, або червоний кут, який завжди був орієнтований на схід, або на південь. Тут завжди висіли ікони, що передавались від батьків до дітей, як знак благословення. Ікони були прикрашені найкращими, власноруч вишитими рушниками. Там же стояв стіл, де клали речі найвищої культурної цінності для українців: Біблію, святий хрест, дідух – Різдвяний сніпок пшениці, іноді – ляльку-мотанку, а ще покриту рушничком, спечену в печі, паляницю і букет пахучих цілющих трав. За цим столом, на покуті, садили весільних молодят та почесних гостей. А в будні тут завжди сидів батько – господар хати, голова родини. Стіл мав бути великим, бо був розрахований на чималеньку кількість родичів. Саме тут, за цим столом, під святими іконами, на довжелезних, прикритих домотканими ряднами лавах, розсідалися всі члени родини. Так проходили спільні вечері, проводилась сімейна рада. Важливу роль це місце відігравало під час пологів, бо саме сюди під образи, час від часу підводили вагітну жінку а потім підносили немовля.

Збоку столу стояла величезна скриня, туди кожна господиня складала святковий одяг, вишиті рушники та придане для дочок. Неподалік печі стояв на стовпчиках піл – деревяний настил, на якому вночі спали, а вдень – використовували для різноманітних хатніх справ.

Вишиті рушники були прикрасою кожної хати та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері та вікна. Їх також стелили під хліб, на столі. Але крім естетичної прикраси оселі, рушники служили ще й оберегом від впливу зовнішніх негативних чинників. Часто крім рушників вікна та двері оздоблювали часником та сухою кропивою – на знак захисту оселі від відьом.

Ажурні паперові візерунки – витинанки, здавна прикрашали українську хату і є оригінальним своєрідним видом народної декоративної творчості, що має глибокі і багаті традиції.

Перші паперові прикраси виникли у Каневі в зв’язку з винаходом там паперу. Перед святом весни китайські жінки наклеювали на вікна своїх будинків графічно чіткі паперові «чуанхуан», тобто віконні візерунки,які заздалегідь виготовляли взимку.

В Україні такі прикраси почали використовувати із середини19-го століття. На стіни, до сволока прикріплювали різнобарвні квіти та сюжетні композиції. Замінювали їх перед Великоднем, коли за звичаєм білилися стіни, старі узори знімали, а на їх місце звичайним молоком наліплювали нові витинанки. Ця техніка витинання використовується для виготовлення паперових серветок, скатерок, рушничків.

Зараз паперова витинанка, як прикраса української хати призабута. Канівський музей народного декоративного мистецтва зберігає витинанки М. К. Мухи, М. П.Павлової, К. Бурлаки. Це яскраві композиції рослинного і тваринного світу в папері.

/Files/images/rfh.png

Однією з прикрас хати були настінні малюнки, які іноді теж мали оберегове значення. Настінні розписи розміщувались традиційно – в три горизонтальні смуги: середня смуга була на висоті вікон, а верхня та нижня — відповідно на однаковій відстані від вікон до даху та від вікон до призьби.

Найколоритнішими орнаментами розписувалися печі та припічки, підвіконня та надвіконня. Найчастіше малювали квіти маку та барвінку, зелень, птахів та свійських тварин. Найбільш розмальовані хати були у тих родин, де була донька на виданні.

На межі оселі з вулицею часто викопували криницю та ставили біля неї лаву – на знак поваги до тих, хто подорожує: мандрівників, кобзарів та чумаків.

Навколо хати не можна було саджати заборонені дерева – ті що ростуть надто високо, бо вони могли принести в родину біду. Господарі слідкували за тим, щоб на подвір’ї не було сухих дерев, які несли в собі мертву енергетику. Українці дуже дбали про духовну чистоту своєї хати, тому будуючи її, дотримувалися різних вимог: город мав виходити до долини або ж річки; місце під хатою повинно бути «цілинним», бо там земля «спокійна»; або ж будували на горбку, бо там була відсутня волога.

Перед тим як починати забудову хати, по її майбутніх кутах, на всю ніч ставили скляночки зі свяченою водою. Якщо вранці спостерігалось збільшення води у склянках – це було гарним знаком, отже місце вибрали гарне. Іноді, майбутні господарі засівали місце майбутньої забудови житом, якщо воно швидко проростало – життя у цій хаті буде багатим. Але будівництво не розпочинали в будь-який день, обов`язково потрібно було дочекатися четверга з повним місяцем – це і був знак доброго початку. А ще, хату розташовували так, щоби вхід був зі сходу або ж із півдня – це означало, що тут завжди буде щастя.

Українська хустка

Важливе місце в ансамблі українського національного костюма займає хустка.

/Files/images/[e.jpg

«Хустино, хустино, чи біла, чи синя –

мені ти миліша усяких обнов.

Хустино, хустино, як ласка родинна,

як вірності пісня про щиру любов

Хустка – візитна картка її власника, яка передавалася з роду в рід, як реліквія, як пам'ять роду.

Хустка – це і оберіг, і прекрасний подарунок. Тарас Шевченко у поемі «Хустина» писав: «Ой хустино, хустиночко! Мережана, шита». Тарас Григорович описав козацький звичай: якщо козака хоронили з почестями, то тіло його клали в домовину, накриваючи червоною китайкою, а сідло коня накривали хустиною: «Ведуть коня вороного, розбиті копита…А на ньому сіделечко хустиною вкрите».

Хустка на спеченій хлібині, на дитячій колисці… Хустка – це і вузлик з вечерею для хрещених батьків й подарунок нареченому, як у пісні співається: «Два рушники – старостам, третій – молодому, і ще йому подарую хусточку шовкову…»

Коли говоримо про хустку, неодмінно згадуємо матерів, бабусь. Згадуємо які і як носили вони хустки: біленькі у свята, картаті – вдома, квітчасті – до церкви чи на весілля.

У селянському побуті хустка слугувала на різні потреби: нею пов’язували голову, накривали хліб, вона була весільним дарунком для бояр і свашок, її використовували у весільному ритуалі.

Національний характер української хустки полягає саме у білому кольорі. На Канівщині полотняні хустки вишивали здебільшого червоними нитками і зрідка чорними, створюючи рослинні і тваринні орнаменти. Найпростішою композицією на хустках є звичайна хвиляста лінія, розташована по краях. Куточки заповнювалися зірочками, а середина залишалася вільною. З геометричних композицій переважали узори з елементами трикутників, прямокутників, ромбів. Рослинні форми орнаменту складалися з квітів або з гілочок, іноді – з птахів. Були хустки оздоблені шовковими і золотими нитками, веселі і сумні, розшиті волошками і яблуневим цвітом, наповнені осіннім сумом і весняною радістю. На старих українських хустках зустрічається зображення голубів, півнів.

Кераміка по-канівськи

/Files/images/red.jpg /Files/images/rth.jpg /Files/images/dfk.jpg

Археологічні знахідки свідчать, що гончарство – одне з найдавніших ремесел Канівщини . На поч. 20 ст. гончарним промислом у Каневі займалося 45 родин, у 1940-х рр. – 17, у 1960-х рр. – 5 гончарів. Промисел існував до кін. 20 ст. Де ще, як не в Канівських ярах, можна знайти таку високоякісну глину та різноманітність кольорів. Отож з діда-прадіда жителі Бесарабії й Монастирка використовували цей Божий дар, тим паче, що необхідна для гончарства вода Меланчиного потоку й Дніпра була біля порогу. Вивітрену в купах глину, ретельно подрібнену, перемішану та очищену від домішок, клали на гончарний круг – і починалось дивовижне: руки гончара – чаклуна витворювали з неї миски, макітри, ринки, глечики, горшки. Ці сирі виробі випалювали у викопаних в землі горнах. Асортимент гончарних виробів невеликий: глечики, горщики, макітри, слої, тикви.

Канівський посуд вигідно відрізнявся своєю міцністю та оригінальністю від продукції інших регіонів. Глину копали в канівських ярах, в глину наші майстри додавали просіяний попіл, випалювання проводили один раз, попередньо вкриваючи вироби розписом і рідкою свинцевою поливою. Канівський полив’яний посуд облитий переважно зеленою, зрідка коричневою поливою. Неполив’яний посуд прикрашали опискою. Малюнок був простий – рівні або хвилясті горизонтальні лінії. Повторюючись вони створювали традиційний орнамент, характерний іще для стародавніх слов’ян.

Розпис гончарних виробів канівські майстри почали робити у другій половині ХІХ століття. Фарбу виготовляли на місці. Червону і білу робили із глини, зелену – шляхом перепалення виробів з міді, чорну – із старого заліза.

Користуючись простими орнаментами (смужки, кривульки, зубчасті лінії, крапки) канівські майстри виробили свій самобутній стиль розпису.

Канівськими майстрами кераміки були династії Баліцьких, Білинських, Мазуркевичів, котрі постійно вдосконалювали свою майстерність, дбали про оригінальність форми, кольору й орнаменту.

/Files/images/миска.jpg

Широкої популярності набув канівський посуд у формі баранів, левів, півнів. Його неперевершеним майстром був Никін Мазуркевич. А Єлізавета Мазуркевич і Микола Решетняк виготовляли іграшки-свістунці: котики, качечки, коники, півники.

Безперечно, канівська кераміка – цікавий і важливий різновид української культури.

/Files/images/баран.jpg

Канівський музей народного декоративного мистецтва

/Files/images/музей.png

Канівський музей народно-декоративного мистецтва був заснований в 1972 році. Його організатором і засновником був ентузіаст музейної справи, заслужений працівник культури України Коваленко Василь Олександрович. В музеї представлені речі трьох центральних областей України: Черкаської, Київської та Полтавської. Фонди нараховують близько 5 тисяч експонатів.

Основні відділи музею: ткацтво і килимарство; народний одяг і вишивка; художнє скло і фарфор; кераміка; різьба по дереву; народний розпис. Основні види діяльності: науково-збиральницька; екскурсійна; лекційна; співпраця з народними майстрами.

Найцінніші експонати: одяг, килими, рушники, тканини, народний розпис, художнє скло. Вироби сучасних майстрів склодувів, різбьярів по дереву, художників, яких також чимало в зібранні музею, дають можливість побачити, як розвивалось прикладне мистецтво в індустріальну епоху.

Працівниками відділу «народного декоративного мистецтва» при Шевченківському національному заповіднику створено два виставкові зали із фондів відділу.

Перший зал знайомить відвідувачів з деякими елементами інтер`єру селянської оселі початку ХХ ст., а другий – з роботами на Шевченківську тематику. Селянська оселя, адже в ній залишився дух національних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу. В кожній селянській оселі на покутті знаходились образи. Для ікон виготовляли спеціальні полички (бодники) а у найбільш заможних селян були цілі іконостаси. Внутрішнє планування хати обов`язково включало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося – де тепло, там і добро, там злагода в сім`ї та забезпеченість родини. Важливу роль у декоративному оздобленні хати відігравала дерев`яна розмальована скриня. Скриню, що стояла на видному місці розмальовували олійною фарбою. Скриня була незамінним атрибутом сільського весілля. Сільську оселю всюди прикрашали вироби з дерева. Вони були практичними, зручними і гарними. Також експонується прядка, за якою жінки виготовляли нитки з вовни чи льону. В музейній експозиції – дерев`яні ложки, ковганка з товкачем, тарілка «хліб наш насушний», оздоблена рельєфною різьбою, а вінця – рослинним орнаментом. Значний інтерес викликають роботи нашого земляка Івана Гутника з села Копіювате Канівського району, його дерев`яний стілець, стінки якого ніби помережені та дві картини, виконані в народному стилі в дерев`яному обрамленні: «Перебендя» та «Наталка Полтавка». Кожну сільську оселю прикрашав дерев`яний мисник, в який ставився найкращий посуд.

З давніх-давен Канів відомий як осередок гончарства. Уміння виготовляти глиняний посуд передавалося від покоління до покоління. Досі збереглися вироби 19 століття, які свідчать про високий рівень розвитку гончарного виробництва на нашій землі. Асортимент виробів величезний: глечики, горщики, макітри, тикви, миски... виготовляли в Каневі і фігурний посуд. Надзвичайно гарні миски виготовляли Олександр та Сергій Білінські та Марія Баліцька, які нині експонуються в музеї. Користуючись простим орнаментом (смужки, кривульки, зубчасті лінії, крапки), канівські майстри виробили самобутній стиль розвитку.

Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі, рушник – невід`ємна частина нашого побуту. Він служив оберегом оселі українців. Послуговувався не тільки, як оздоба, а мав і практичне призначення: був скатертиною і вузликом, де зберігали харчі, утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним. Ним піднімають перший сволок, коли будують хату, накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до церкви, хлібну діжу... Споконвіку українські жінки і чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу – захищає від ворожої стріли і меча, недоброго погляду, злої думки, тому вона й досі бажана у нашому вбранні.

Другий виставковий зал знайомить з роботами на Шевченківську тематику, окрасою якої став килим художниці з міста Києва Наталії Литовченко «Квіти Кобзареві». Портрет Кобзаря органічно вплітається в рослинний орнамент, витриманий в синіх, сірих, білих і коричневих кольорах. Почесне місце займають вироби заслуженого майстра народної творчості України Василя Семеновича Кваші з міста Миргорода, що на Полтавщині. Його глибокий оригінальний талант розвинувся на основі українських митців-різблярів.

Барельєф Т. Шевченко в обрамленні українського орнаменту з квітів і листочків. Ця робота відрізняється високою художньою виразністю та багатим ідейним змістом. До образу великого мужа України зверталася у своїй творчості відома канівська вишивальниця Галина Бондаренко. Прикрашає зал її тематичне панно «три жіночі долі», «І квилить плаче Ярославна», «І сниться їй той син Іван», «Рости, рости, тополенько».

Завдяки наполегливій праці наукових працівників, музей став скарбницею духовної спадщини українського народу.

Білинський Йосиф – майстер-ліпник

Йо́сиф Біли́нський – український майстер-ліпник з Канева. Це він очолив народних майстрів, які у 1722-1729 роках натхненно й завзято відновлювали Успенський собор – дивовіжну перлину Києво-Печерської лаври після її пожежі. Вибагливої форми фронтони, вікна та портали були оздоблені в дусі найкращих народних традицій. В орнаменті поряд з класичними бусинками і акантом є стилізовані мотиви української флори та фауни.

Бондаренко Галина Андріївна -

її доля –вишита доріжка

/Files/images/бондар.png

Бондаренко Галина Андріївна народилася 23.07. 1923 року в селі Верхні Марки, нині Воронезька область. Коли дівчинці було десять років, родина переїхала до Канева. Навчалася в школі №1. Учасниця 2-ї світової війни. В червні 1941 року Галина закінчила на відмінно десятий клас. На другий день після випуску всім класом пішли у військкомат і попросилися на фронт. Вчорашня випускниця стала медсестрою.

Після війни працювала у вишивальній артілі, згодом завідувачка виробництва Канівської артілі ім. 40-річчя Жовтня. 1951–54рр. – проживала у Чернігові. 1954-78 – учитель трудового навчання Канівської середньої школи № 2, 1978-95 – керівник гуртка «Вмілі руки» в Будинку школяра.

Створювала малюнки для вишивок, вивчала і збирала народні орнаменти. Улюблена техніка вишивки – хрестик; кольори – червоний і чорний. Роботи останніх років вишиті різнокольоровими нитками. Узори – деякі запозичені, а більшість – власні композиції, що вражають багатством орнаментів. Ружі, маки, колоски, калина, грона винограду, дубове та кленове листя – ось неповний перелік узорів, що зустрічаються на її вишивках. У творчому доробку – рушники, панно, серветки, доріжки, наволочки; рушники з портретами Т. Шевченка, Лесі Українки, Й. Гете, Й.-С. Баха, Г. Гейне, Л. Ван Бетховена вражають філігранною технікою й точністю образу. Галина Андріївна відтворила Лесин рушник, котрий в свій час поетеса подарувала в Шевченківську світлицю на Тарасовій горі.

Героїчне минуле та сучасне Канівщини відображене на панно «Канів – козацький», «Трахтемирів», «Родень», «Україно, мати моя». Твори експонувалися на виставках, окремі відзначені дипломами.

З 1991року Галина Андріївна – майстер народно-декоративного мистецтва. Їй було присвоєне звання Почесного Громадянина Канева.

/Files/images/руш.png

Сергій Андрійович Радько – гончар-художник

/Files/images/радько.jpg

Член спілки народних майстрів України, заслужений майстер народної творчості України, гончар-художник, бандурист з с. Межиріч. Навчався в Республіканській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка у м. Києві та Львівській академії мистецтв. Працював викладачем гончарства у канівському училищі культури та

мистецтв. Займається живописом, керамікою, скульптурою. Має багатий пленерний досвід в Україні, і за кордоном. Найбільше захоплення автора – робота з гончарним кругом. Вдома є власна майстерня та гончарне горно, де він сповна проявляє свою фантазію.

«Глина, коло, піч для мене – це поклик долі», – каже Сергій Радько, художник-монументаліст за фахом і гончар за покликанням. Митця вабило до гончарства ще з дитинства, бо виріс серед дніпровських круч, які, за словами Сергія Радька, ніщо інше, як суцільний глиняний «пиріг».

Автор провів близько десяти персональних виставок, які з успіхом проходили у Києві, Львові, Каневі, Полтаві, Черкасах. Має у творчому доробку дуже багато витворів з кераміки – монументальні скульптури (заввишки 3-5 метрів) зберігаються нині у музеї гончарства. Їх назви досить цікаві: «Вони – це ми», «Створення світу», «Пасе Галя гуси», «Чорний, раз, два, три, чотири, п'ять, шостого нема. Та чорний же, раз, два, три, чотири, п'ять, шостого нема…» та ін.

Твори зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» та інших музеях України й зарубіжжя, а також у приватних колекціях.

Художник каже, що в нього склався навіть певний ритм життя – влітку їздить на симпозіуми, а взимку вдома, читає книжки і займається живописом, гончарством. Нині живе та працює в селі Межиріч.

/Files/images/лош.png /Files/images/скул.jpg

Шарай Ганна Григорівна –

майстриня художньої кераміки

/Files/images/шар.jpg

Ганна Григорівна Шарай народилася 25. 03. 1921, в м. Канів, померла – 24.06 2013р. в м. Київ – українська художниця-керамістка.

У 1944році на території Софіївського собору створили майстерню кераміки, яку очолила технолог і художниця Н. Федорова. Під її благодатною рукою і стала художницею, членом Спілки художників України Ганна Шарай.

Цьому злету нашої краяни передував довгий, позначений важкою працею шлях: вона готувала розчин глини для виробів, трудилась вантажником на керамічному заводі. Однак знаходила час для освоєння керамічного процесу. Коли ж стала техніком, то не зупинилась на цьому щаблі, а взялась за опанування розпису. Починала з посуду, довго й наполегливо експериментувала, пізнаючи таємниці мистецтва.

Пошуки майстрині продовжувались доти, поки вона знайшла себе у виготовленні керамічних плиток, доборі малюнку та орнаменту. У Ганни Григорівни свої уподобання гами фарб, тож її роботи легко відрізнити від інших. Творчим набутком майстрині є орнаментальний фриз на шляхових спинках станції метро «Нивки», а також керамічні елементи в архітектурних спорудах Києва – настінні тарілки в ресторані готелю «Дніпро» %

Кiлькiсть переглядiв: 2695

Коментарi

  • Help My Essay

    2018-02-25 10:57:47

    essays write essays for me essays george orwell [url=http://essays.store]good essay[/url]...

  • Spotloan

    2018-02-06 02:40:00

    loans personal loans personal loans personal [url=http://personalloans.store]personal loans[/url]...

  • Philipdrece

    2017-11-29 12:39:45

    ome people, especially those running on busy daily schedules tend to use the pills to help maintain weight since they can not afford to follow all the diet programs. This is not advised. It is recommended that one seek advice from a professional in this field before using the pills. This can save one from many dangers associated with the misuse. The diet pills should always be taken whole. Some people tend to divide the pills to serve a longer period of time. This is not advised and can lead to ineffectiveness...

  • nihlmcGuine

    2017-09-13 06:13:18

    guaranteed payday loans direct lenders payday loans online no credit check <a href="http://paydayloans2017.com"> best payday loans</a> [url=http://paydayloans2017.com]payday loans mn[/url] first payday loans...

  • Charlestum

    2017-09-11 01:46:47

    [url=https://www.viagrapascherfr.com/]Show more!..[/url]...

  • nwkazlGuine

    2017-09-05 16:25:13

    payday loans for bad credit legitimate payday loans online no credit check <a href="http://paydayloans2017.com"> payday loans direct lenders only</a> [url=http://paydayloans2017.com]payday loans no credit check[/url] payday loans houston...

  • CatsnamesDaf

    2017-02-02 12:28:04

    Купил кота не знал как его назвать. Нашёл здесь nerdy cat names http://allcatsnames.com/nerdy-cat-names полный список имен для котов....